Еволюція схем ухиляння від надмірного оподаткування | Спільнобачення

Еволюція схем ухиляння від надмірного оподаткування

Ця публікація є частиною дослідження про податкову реформу в Україні.

Карикатура націлена на олігархів та крупний бізнес; однак, на українському бізнесі не менш "пасажирів"

Карикатура націлена на олігархів та крупний бізнес; однак, за рахунок звичайного, масового українського бізнесу “пасажирів” живе не менше.

Найбільш сприятливим режим оподаткування на території України був за часів дії радянського «Закону про кооперацію» – тоді кооперативам, що працювали у багатьох галузях, було встановлено небачені податкові пільги. З «офіційним» переходом до ринку ситуація кардинально змінилася – з розбудовою згаданого раніше репресивного апарату ДПА (7 податківців на 1 підприємство), поступово почав зростати попит на послуги з «мінімізації» оподаткування.

Ці послуги надавали «фінансові» фірми, котрі мали у власному розпорядженні наступний інструментарій:

  1. Одну або більше офшорних фірм у пільгових юрисдикціях (Кіпр, Панама, тощо) з рахунками у прибалтійських та/або кіпрських/швейцарських банках; причому, фірми могли бути як «власні», так і «орендовані» під кожну окрему транзакцію («чужі»);
  2. Певна кількість (від однієї-двох, а в потужних центрів – до пів-сотні) фірм-«помийок» або «податкових ям»: так називаються тимчасового використаня юридичні особи, на які до певного часу «навішуються» усі прибутки, конвертація готівки та махінації з ПДВ; періодично, їх доводилося ліквідовувати (через банкрутство чи просто «кидати»), оскільки ДПА їх «вираховувала» і продовжувати далі через них працювати ставало неможливо або ж небезпечно;
  3. Певна кількість «транзитів» – це не «ями», на них не «навішувалися» нелегальні операції, вони були більш «стабільні»: їхньою функцією було «подовження» транзакційного плеча і завуалювання зв’язку між фірмою клієнта і «помийкою», щоб не кидати на нього тінь напряму;
  4. Певний штат власних чи третіх осіб – перевізників готівки; готівку доправляли:
    1. Клієнтам – для господарських потреб (напр., видача зарплатні);
    2. Іншим «конвертаторам» – у рамках «клірингу» чи того, що в банках зветься «неторговими операціями» (обмін безготівки на готівку чи обмін однієї валюти на іншу);
    3. Валютообмінний бізнес (для зручності, не обов’язково) – за наявності, він забезпечував додаткове джерело валюти/готівки, плюс виступав як прикриття (мовляв, за що ви живете, що за люди до вас весь час ходять? – за доходи від легального валютного бізнесу);
    4. «Своєї» людини у банку (на який переорієнтовували усі чи бодай частину фінансових потоків клієнта).
    5. (Обов’язково) Зв’язки у ДПА, міліції, УБОЗі, тощо – прямі чи опосередковані; задіювалися для «вирішення питань», що неминуче періодично виникали з клієнтськими фірмами, «ямами», «транзитами», тощо.

У реальності, на «ринок» цих «фінансових послуг» заходили і працювали усі, хто розумів, як працювали схеми і мали бодай щось із вищепереліченого: це були і «валютники», і банківські клерки (різного рівня), і співробітники контролюючих органів (чи наближені до них особи), власники офшорів, тощо. Розмаїття було широким, калібр та професійність надавачів послуг теж варіювалися; однак, надмірне укрупнення і концентрацію цього бізнесу стримував людський фактор – у цих питаннях, «клієнти» вирішальне значення надавали довірі до того, хто «брався вирішити» їхні проблеми; тому на ринку завжди знаходилося місце новачкам, середнячкам і дрібнячкам.

Із запровадженням спрощеної системи оподаткування (з 1999р.), метою котрої було дати поштовх розвиткові дрібного й середнього бізнесу, наявний інструментарій «мінімізаторів» було розширено. Як відомо, для «спрощенців» запроваджувалася єдина, фіксована, почасти символічна сумма єдиного податку (найчастіше – 200 грн./міс.), незалежно від сум отриманих доходів/проведених оборотів, за умов неперевищеня певного максимального річного обороту (сумму цю періодично індексували). Завдяки цьому, все більше бізнесів (з подачі власного бухгалтера, якщо він був «прогресивним», чи за порадою зовнішнього консультанта) пореєстрували своїх найманих працівників як СПД (підприємців) і, замість «конвертів», почали платити їм офіційно повні суми зарплатні за договорами на надання тих чи інших професійних послуг, складаючи періодично акти виконаних робіт та подовжуючи/переукладаючи договори.

Також, фактично повністю на спрощену систему оподаткування переходили середнього розміру бізнеси шляхом «подрібнення» одного ТОВ на певну кількість СПД: головним при цьому було рівномірно «розподіляти» оборот між усіма «своїми» СПД, щоб не перевищити його ліміт. Чимало роздрібних та дрібно-гуртових торговців  «виїжджали» саме за рахунок такої схеми.

Щодо решти бізнесу, то, як правило, використовувалися різноманітні комбінації з офшорів, СПД, «ям» / «транзитів» та інших прийомів: у доборі фінального рішення «мінімізаторів» обмежувала лише власна фантазія та наявність/відсутність дірок у вельми протирічному українському законодавстві. Чимало з них, як слід вивчивши різні його сегменти та озброївшись досвідом чи консультацією, винаходила все нові й удосконалювала старі схеми.

Ця публікація є частиною дослідження про податкову реформу в Україні.




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *