Міраж податкової реформи | Спільнобачення

Міраж податкової реформи

Ця публікація є частиною дослідження про податкову реформу в Україні.

TaxReform_02Те, що жорсткішання податкової дисципліни має відбуватися паралельно з запровадженням адекватного податкового законодавства, мало б бути очевидним для будь-якого уряду, котрий дійсно хоче подолати корупцію і створити умови як для розвитку бізнесу, так і для розширення бази оподаткування – ще однією прописною істиною є той факт, що зниження ставок оподаткування призводить до розширення бази (особливо, у такій загнаній в тінь економіці, як наша, де є величезний потенціал де-тінізації).

Більше того – податкове законодавство в Україні є репресивно-конфіскаційним: як і чималий шмат інших сегментів законодавства, воно навмисне розроблено так, щоб дотримуватися його у повній мірі було неможливо, відтак, створюючи багате поле для корупції і репресій (за принципом «була б людина/фірма, а стаття знайдеться»); у першу чергу, мається на увазі непідйомність для бізнесу сплати повного переліку податків, особливо з огляду на кон’юнктуру та ворожість бізнес-клімату в державі взагалі.

Чому ж держава зволікає з податковою реформою?

Як бачиться, причин декілька.

Причина перша – надзвичайно дефіцитний бюджет

Мінфін Шлапак

Мінфін Шлапак

У своїй доповіді, міністр фінансів Шлапак подає невеселу картину успадкованих від урядів «Сім’ї» державних фінансів: закладений дефіцит бюджету 71.6 мрлд грн, витрати на обслуговування зовнішнього боргу 10 млрд дол. При цьому, згадується, що чималу частку податків було вже зібрано авансом – за рахунок цього та інших подібних «сюрпризів» додається прихований дефіцит у сумі ще 50 млрд грн. Загалом, мова йде про фіскальний розрив у 290 млрд. грн.

Вочевидь, що за таких умов, «у такий складний для країни час», бізнес повинен відкинути свої «шкурні» інтереси й «впрягтися разом з усіма».

Але тут уряд забувається, що бізнес не може дати більше, ніж об’єктивно здатен: це не домогосподарства середнього класу, де є заощадження, і де є певний буфер для економії на споживанні; ті податки, котрі новий уряд очікує, що бізнес йому буде сплачувати, не передбачають навіть простого відтворення, не те що розширеного. А переконання, що власники бізнесу «зажралися» і спрямовують забагато на власне споживання є ілюзією – переважна більшість бізнесу шукає можливостей ре-інвестиції прибутків, і не «просаджує» їх навіть якщо не знаходить тих можливостей (що й не дивно у наших умовах).

Причина друга – священні корови-олігархи

TaxReform_17Інша важлива деталь: жорсткішання податкової дисципліни торкається, переважно, дрібного та середнього бізнесу, тоді як більшість крупного бізнесу та олігархи залишаються невразливими до цих змін – вони як працювали через офшори, так і працюють; також, нічого не було чути за скасування тих численних податкових пільг та «особливих режимів», котрі було встановлено для олігархів ще за попередніх урядів.

Уряд красномовно мовчить з цього приводу, що й не дивно, з огляду на джерела фінансування та походження тих політсил, що після 21.02 спритно скористалися здобутками Майдану і посіли владні крісла.

Хоча і сам олігархат, у масі своїй, не є однорідно егоїстичним: від них важко дістати коментар напряму, однак з їхнього боку було (давно) подано чимало сигналів того, що вони й не проти б якогось розумного рішення, котре включало б амністію для легалізації виведених у офшори капіталів, однак, вона має супроводжуватися остаточним визнанням результатів приватизації, установленням верховенства права, у т.ч. і права приватної власності. На що політикум не готовий піти – і через масштабність реформ, що потребуються, і через неминучі електоральні втрати, бо їхня політична риторика опирається на популізм, поле котрого суттєво звузиться, якщо виключити з нього реприватизаційну складову.

Причина третя – перфекціонізм

Міндоходів, будучи на передньому краї спілкування з бізнесом, мусить (бодай на люди) визнавати необхідність податкової реформи, хоча й натякає, що «наша справа – це забезпечувати дотримання усіма законодавства, а не його розробка». Зрозуміло, що цим має опікуватися хтось на рівні Мінекономіки, абощо.  Тим не менш, певну ініціативу Міндоходів уже почав на цьому полі проявляти чи, принаймні, зображати – Білоус весь час розказує про регулярні «консультації з бізнес-середовищем», зокрема, 11 квітня відбувся брифінг Міндоходів з Європейською Бізнес-Асоціацією (ЄБА). Після брифінгу було дано коротку прес-конференцію, про «галочковість» котрої красномовно свідчила загальність фраз у доповіді Білоуса та голови ЄБА, а також гам у залі, котрий ніхто не намагався модерувати. Про що саме відбувалася розмова у основній, закритій частині зустрічі, можна лише здогадуватися.

Прикметно, всю «пресуху» ще один головний персонаж  – Володимир Котенко, – добросовісно відстояв мовчки, що дуже жаль: саме ця людина, вочевидь, має шанси стати архітектором майбутньої податкової реформи. Щоправда, для бізнесу прогноз поки що невтішний – пан Котенко (як бачиться) є перфекціоністом, і (обґрутновано) обстоює ту думку, що податкову реформу потрібно проводити якісно, а тому – довго. Хоча, ще понад рік тому, Володимир обстоював лібералізацію податкової системи, вважаючи її нагальною потребою. Але зараз, у розлогих коментарях та описах «архітектора» ключовим варто вбачати принцип «поспішай неквапом», і на «якісну» реформу системи оподаткування він «просить» півтора роки.

Особисто мені вельми імпонує підхід «хай повільно, та лепсько, аніж швидко, та кепсько». Однак, як доходять сигнали з бізнесової спільноти, ніхто не витримає чекати так довго: якщо до ліквідації «Програми» ставлення нейтрально-позитивне, то щодо закручування гайок і безапеляційної тяги ДПАУ зібрати «з усіх усе» там формується прагматичне розчарування: попри активну підтримку усіх Майданів вітчизняним бізнесом, вони й досі не отримали сприятливу для підприємництва владу, а відтак їхнє ставлення й схеми «взаємодії» з цією новою-старою владою незмінні – подальше перебування у тіні та «мінімізація» податкових зобов’язань.

Уточню – цей бізнес є поза ЄБА та іншими впливовими асоціаціями  (і, вірогідно, ніколи до них не потрапить), але саме він і забезпечує левову частку податкових надходжень та фактичної зайнятості й доходів домогосподарств, і значною мірою ним так чи інакше утримується і з його лав живиться українське громадянське суспільство. Існування цього бізнесу нас відрізняє від Білорусі, Казахстану чи Азербайджану – якби не було його, не було б демократичної й вільної України. Цей бізнес вижив завдяки здатності «партизанити», і не варто вважати більшість його представників звичайними ділками, котрі скупляться на зайву копійку для пенсіонерів чи армії – армію ці люди чудово підтримують, але адресно, напряму, – оскільки державі все ще не довіряють. І у нинішніх уряду та держави є вибір – стати для цього бізнесу, нарешті, своїми, чи бути пущеними на звалище історії як ті, хто вважав, що репресіями та податковим визискуванням можна поставити бізнес на коліна.

Ця публікація є частиною дослідження про податкову реформу в Україні.




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *