Хто такий в дідька Медведчук? | Спільнобачення

Хто такий в дідька Медведчук?

MedvedchukУ зв’язку з виринанням цього персонажу знову на політсцену у якості чи то посередника, чи то просто торгувальника мармизою на «переговорах» з терористами, чимало людей за кордоном зацікавилися, хто це чи що воно таке, що на його участі наполягала сама Меркель.

Думаю, не зайве буде перелічити всі «заслуги» цього банкрута української політики – кому не знає розповісти, кому безпам’ятний – нагадати.

Першу свою дію, що мала стосунок до українського державництва, Віктор Медведчук вчинив ще далекого 1980р. – він був формальним адвокатом на суді проти відомого українського дисидента Василя Стуса, де його засудили до 10 років колонії суворого режиму й 5 років заслання. Роком раніше, під його «адвокатуванням» так само засудили іншого дисидента – поета Юрія Литвина. Обоє загинули під час ув’язнення на Уралі. Обоє боролися за незалежність України, але не дожили до моменту формального її здобуття  – серпня 1991р.

Тим часом, з адвоката, Медведчук далі ріс як юрист, і станом на початок 1992р. уже жваво надавав послуги з реєстрації оф-шорів колишній партноменклатурі – державним чиновникам, «червоним» директорам (держпідприємств). Завдяки юридичним послугам та порадам Медведчука, вони ухилялися від оподаткування та «у законний спосіб» розкрадали державне, тобто, всенародне українське майно, переганяючи його за кордон. Тим часом, звичайне населення незалежної України мусило самотужки боротися з такими проблемами, як безробіття, падіння виробництва, крах соціальних інститутів, невиплати заробітних плат та пенсій, тощо, зменшившись з 52 до 46 мільйонів за 23 роки незалежності, найважчими з котрих були саме початок 1990-х.

Вочевидь, клієнтура Медведчука зростала стрімко – завівши знайомства у самих різних колах найвищого рівня, спритний юрист станом на середину 1990-х є однію з ключових осіб олігархічного угрупування «Суркіса-Медведчука», котре володіло значною нерухомістю в Києві та, завдяки зв’язкам в уряді, займалися газовою торгівлею (на пільгових умовах, вочевидь).

Завдяки тій-таки «клієнтурі» Медведчук потрапив у коло близьких знайомств першого Президента України Леоніда Кравчука, і так само легко  налагодив близькі стосунки з Президентом Леонідом Кучмою, адміністрацію котрого він очолював у 2002-2005рр.

Своїми олігархічними статками Медведчук завдячував не бізнесовому таланту, а виключно зв’язкам в уряді та умінням плести інтриги. Маючи впливову фракцію у Верховній Раді ( СДПУ(о) ), він 1999р. переконав Кучму висунути на прем’єра Віктора Ющенка – знову ж-таки, не тому, що поділяв погляди останнього, а тому, що до України почала докочуватися загроза дефолту – того, що упродовж 1998р. «знищив» багатьох російських олігархів. Таким чином, керучись виключно інстиктом самозбереження, Медведчук вдало пролобіював кандидатуру Ющенка, під «обличчя» котрого, на його (як бачиться, доволі примітивну) думку, «Захід обов’язково дасть кредити», котрі мали врятувати тодішню Україну від дефолту.

Але вийшло усе з точністю  до навпаки – так і не отримавши траншів від МВФ (що було «покаранням» за щойно виявлені порушення резервування під позики у раніших періодах – ще 1996р.), Ющенко мусив зводити бездефіцитній бюджет і розраховувати виключно на внутрішні ресурси. Результат – ліквідація бартерних схем, пільгових експортних та імпортних ліцензій, державного дотування сировинного імпорту та експорту, тощо, – жертвою яких стали бізнеси самого ж Медведчука. Саме після реформ Ющенка в країні почав зростати ВВП – з 2001 по 2008р., середніми темпами 7% щороку: то був результат ліквідації схем чистого ренто-збирання, внаслідок чого олігархи мусили або піти у виробництво, або відійти у минуле. Медведчук потрапив саме до другої групи – не маючи жодних виробничо-організаторських талантів, будучи чистої води інтриганом макіавелістського штибу, він поступово втратив свої бізнесові позиції, а з ними – й політичні: так, на виборах 2002р. його СПДУ(о) ледь подолала прохідний бар’єр, лідером же стала «Партія Регіонів» Януковича, починаючи з 2006р. – стабільно відсутня в парламенті. Колишнього олігарха «пожалів» Леонід Данилович Кучма, взявши до себе головою адміністрації, однак, там Віктор Медведчук «прославився» брутальними виборами в м.Мукачеві 2004р. (репетицією фальсифікацій президентських виборів того ж року), де СДПУ(о) за будь-яку ціну намагалася нав’язати саме свого кандидата у мери, а також «темниками» для ЗМІ. «Темники» – це спущені «зверху» вказівки для ЗМІ, про що і як писати/показувати. Найбільше вони стосувалися новинних випусків, де за вказівками Медведчука замовчувалися гостросоціальні, конфліктні теми, паплюжився імідж опозиції та рапортувалося про «успіхи» уряду Януковича.

Після цього на політкар’єрі Медведчука можна було ставити жирний хрест: «адвокат» Стуса (=пособник його убивць), «дутий» олігарх, замовник кривавих виборів мера в Мукачеві та, головне – автор темників та «сірий кардинал» пізнього Кучми – з таким набором можна сміло переїжджати в іншу країну чи йти на пенсію, писати мемури. Якщо ж до цього додати нудотність і абсолютно ніяку харизму Медведчука (адже його імідж – претензія на інтелектуальність та абсолютну зверхність), то розумний висновок очевидний – консультант, тіньовий менеджер, лобіст, тощо, але не, боронь Боже, публічний політик. Це усім зрозуміло – схоже, окрім самого Медведчука та Владіміра Путіна, котрий не може робити ставку на незалежних людей: йому потрібні тільки заплямовані, на кого є компромат, ким легше керувати, тощо.

Ні у кого в Україні не викликає сумнівів, що Медведчук мав би сидіти в тюрмі з першого ж дня незалежності України – як причетний до репресій тих, хто за цю незалежність боровся. Так само, як і жодних сумнівів не викликає, звідки «ноги ростуть» у наполяганні Меркель на його участі в перемовинах – це «особисте прохання» Путіна, котрий за сумісництвом є кумом Медведчука. Погано лиш, що у ЄС бракує експертизи поцікавитися, кого ж їм так «накидає» Путін, перш, ніж серйозно заводити про це розмову.




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *