Чому формальна незалежність дісталася так легко? | Спільнобачення

Чому формальна незалежність дісталася так легко?

Дощ. Надвір виходить Леонід Макарович Кравчук. Хтось запопадливо пропонує йому парасольку, але той відмовляється: «Та я так, поміж крапельками проскочу».(з анекдота першої половини 1990-х)

 

Dry_independence_analysis_01У згаданому вище анекдоті – увесь Кравчук: надзвичайно м’який і гнучкий, ні з ким не конфліктуючий, «і вашим, і нашим». Аслунд вважає, що саме такий президент потрібен був Україні, щоб здобути формальну незалежність від СРСР, а не, скажімо, радикальніший Чорновіл (хоча існували й інші альтернативи).

Відомо, що історія не толерує умовного нахилу, і ми ніколи не дізнаємося, як склалася б доля України, якби президентом став Чорновіл, чи Лановий (котрий набрав тоді 9% – вражаюче, як для мало кому зрозумілого інтеліґента-економіста). Як казав колись Жванецький, у кого є ідеї звуть себе економістами, у кого немає – патріотами. Що ж, вислів актуальний і досі, але стосувався він саме тих часів.

Кравчукові приписують до заслуг те, що завдяки його унікальній особистості вдалося тоді (1991р.) уникнути кровопролиття та розпаду України, котрі б, мовляв, неминуче сталися (як то відбулося у Молдові), якби до влади прийшли яскраво виражені націоналісти (натякаючи на «Рух» та Чорновола).

Я б не погодився зараз із тим, оскільки:

  • Російськомовні регіони (окрім, хіба, Криму) тоді перебували ще в очікуванні того багатства, котре, як переконували передреферендумні листівки Руху, мало посипатися їм у руки з відділенням від СРСР – пануючим тоді «економічним» дискурсом був міф про те, що Москва визискувала Україну, і достатньо було лише «здихатися» її ярма; принаймні, шахтарі Донбасу завзято підхопили цю ідею (потім у ній розчарувавшись – то був «перший» їх «кидок»);
  • Росія у особі Єльцина була зацікавлена у незалежній Україні: у протилежному випадку, зберігався СРСР, президентом котрого був Горбачов; з незалежною Україною так само незалежною ставала Росія, повноважним президентом котрої ставав Єльцин; це доволі тонка деталь, котру не вбачає широкий загал.

Насправді, уже тоді спрацював один із характерних принципів сучасної демократії: голосують, у першу чергу, за тих, хто вже займав відповідну або аналогічну посаду. В умовах всезагального виборчого права, рівень інтелекту та відповідальності виборця доводиться опускати до середнього, але основне – зрозуміло, що усі обирають кота в мішку (більшою чи меншою мірою), тому голосують за вже відоме, хай і зло. Так сталося з Кравчуком – він де-факто вже керував Україною з моменту призначення його Головою ВР, нічого особливо неправильного він не зробив (поки що), хоча прискіпливий спостерігач уже тоді міг би вгледіти його морально-особистісні недоліки (навіть абстрагувавшись від того, що він був ідеологом в ЦК КПУ).

Окрім зовнішнього опору, потрібно було ще й подолати внутрішній опір до проголошення (не здобуття – здобуття відбувається зараз) незалежності. Основними силами, що опиралися, були «червоні директори» та місцева партноменклатура. Настрої цих сил того часу найкраще передавав вислів «і хочеться, і боязко»: «хочеться» – бути непідзвітними Москві, не «відстібувати нагору», самим повністю розпоряджатися усіма благами, що тут виробляються, «боязко» – від усвідомлення, що вони тут – намісницька, псевдо-еліта, основним завданням якої від 1917 аж по 1991р. було придушувати націоналістичні й самостійницькі настрої.  Тобто, елітою вони були «прокладочною», і випадання з цієї схеми Москви їх лякало – адже щезала сила, на котрій вони трималися (хай навіть номінально) на своїх позиціях.

Іншою властивістю місцевої української партноменклатури була її провінційність, вторинність від московської, що й не дивно: будь-яка сильна інтелектом, амбіційна особистість неминуче б взялася потроху «відскубати» більше автономії (навіть у такій тоталітарній імперії, як СРСР). А таких не любив Центр (Москва) і таким заздрили на місцях, тому їх (залежно від настроїв та звичаїв часу) репресували, примушували до еміграції чи відривали від місця у яку-небудь Калугу чи Ленінград. Сформувалася еліта «трієчників» та «хорошистів»: аналогічно до вислову, що колишні «хорошисти» беруть собі в помічники «трієчників», «трієчники» – «двієчників», і лише «відмінники» здатні наймати на роботу людей, сильніших та розумніших за себе. Тодішня українська еліта – то еліта хитрих, напівграмотних провінційних голів колгоспів та етнічно й ментально російсько-совєтських директорів заводів. Таких собі «голохвастових» та «пронь прокопівень». До речі, як бачимо, тенденція збереглася аж до нинішнього Майдану, причому, «хорошистів» уже не лишилося – лише «трієчники» та «двієчники» (до останніх належав Янукович).

Свідомої еліти (у т.ч. й національно-свідомої) було надзвичайно мало – уцілілі дисиденти, багатьом з яких бракувало амбіційності, управлінського та державного досвіду, більшість з яких були гуманітаріями – поетами, письменниками, художниками; прагматичних, але, водночас, совісних «технарів», здатних вибудовувати нові державницькі та організаційні структури, тоді практично не було; крім того, більшість технічної еліти була російськомовною, а неявна дискримінація інженерів з боку совєтської влади («завсклад – как паршивый инженер», А.Райкін) означала, що на найближчі десять-п’ятнадцять років основними проблемами технічної інтелігенції буде банальне виживання та матеріальні проблеми – до потреби в соціальній чи політичній самореалізації їм тоді було ще ой як далеко.

Однак, ця свідома інтелігенція «обіграла» тодішню КПУ у агітації: за допомогою листівок, виступів, мітингів, їм уже таки вдалося вкласти у голови обивателів, що незалежність – це краще, ніж совок. Тому, націонал-комуністам (=головам колгоспів) нічого не залишалося, як підхопити цю тему – саме так у тодішній Верховній Раді (ВР) утворилася необхідна «незалежницька» більшість: спочатку – для проголошення суверенітету (до чого переляканих колгоспних депутатів довелося «простимулювати» студентською «Революцією на граніті»), а потім, після ГКЧП – для остаточного проголошнням повної незалежності.

Однак, навіть приймаючи вигідне для себе рішення, націонал-комуністична фракція умудрилася вибити додаткові пільгові для себе умови: з Народним Рухом було укладено неписану угоду, що в уряді їм віддаватиметься лише гуманітарний блок, щодо ж економічної та соціальної політики, то вона залишається цариною безроздільної компетенції «націонал-комуністів» (Аслунд називає це «великою змовою націоналістів та комуністів»).

Отже, з одного боку – тодішнє російське керівництво (Єльцин – найбільше) було зацікавлено в українській незалежності, з іншого – було досягнуто внутрішнього, хай брудного, але консенсусу, тому набуття незалежності відбулося у формальний спосіб. При цьому, Захід, зокрема – Сполучені Штати, – до останнього не підтримували (і офіційно, і неофіційно) українську незалежність: вони вважали розпад Совєтського Союзу потенційною загрозою тій системі безпеки, стримувань та противаг, що склалася. Що ж, час показав, що це почасти було правдою – стосовно Середньої Азії та Кавказу, але не стосовно України. Хоча, незалежність України остаточно вирішила питання розпаду Союзу.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *