Чому віддали ядерну зброю? | Спільнобачення

Чому віддали ядерну зброю?

Dry_independence_analysis_02Іншою силою в Україні, котру, на жаль, було поігноровано у тій схемі, була армія. На той час, вона представляла собою найбільше угрупування сухопутних, повітряних, морських та ядерно-ракетних військ у Європі. Одній Україні така величезна армія була не потрібна – бо для її підтримання потрібен був надпотужний військово-промисловий комплекс  (ВПК), перекіс у бік якого, власне, і «поховав» економіку СРСР: за ходовим тоді прислів’ям, «якщо в економіці США доволі потужний ВПК, то у СРСР уся економіка, за фактом, була ВПК». Дійсно, на частку ВПК припадало близько 6% тамтешньго ВВП, тоді як в СРСР цей показник, починаючи з перших п’ятирічок, ніколи не був нижчим за 40%, сягаючи 60%. Жодна світова економіка не могла б бути конкурентною, а країна – фінансово життєздатною, маючи таку частку витрат на ВПК. Власне, німецьке повоєнне «економічне чудо» звелося, значною частиною, до ліквідації подібного галузевого перекосу в економіці.

Тому, в інтересах України було скоротити армію. Однак, не відмовлятися від неї взагалі і, тим більше, не залишати на керівних посадах відверто анти-український, великодержавницько-шовіністський чи совєтсько-імперський елемент. Ширилися заклики національно-свідомих офіцерів (як верхньої, так і, особливо, середньої ланки) «націоналізувати» армію: зокрема, сотник Устим пропонував зробити швидкий обмін особового складу – усіх військових-українців, що служили за межами України, повернути на Батьківщину, виславши увесь неукраїнський особовий склад «комфортабельними телячими вагонами» до Росії. Також, мало хто знає, що майже увесь Чорноморський військово-морський флот колишнього СРСР, що базувався в Україні, висловив (спочатку) бажання перейти під українську юрисдикцію, і лише захланність і безініціативність тодішнього українського керівництва, у поєднанні з активною агітаційною роботою, що її вела російська сторона, зрештою призвели до поділу Флоту саме у тих пропорціях, котрі ми спостерігали аж до нещодавньої анексії Криму.

Ця армійська «ініціатива знизу», однак, не знайшла підтримки серед тодішнього політичного керівництва: почасти – тому, що воно було зайнято приватизацією чи іншим «підминанням під себе» держмайна, почасти – тому, що не побоювалося появи окремого суб’єкту у вигляді національно-свідомої, реформованої та, відтак, боєздатної армії: як показував досвід країн Латинської Америки та Південної Європи (до яких ми надзвичайно близькі ментально), армія іноді припиняла демократичний популізм, запроваджуючи диктатуру, а з нею – і непопулярні, але дуже часто – необхідні реформи.

Щодо ж ядерної зброї, Захід та Росія (попри те, що розвал СРСР уже був доконаним фактом) усе ще намагалися вберегти знайому та зрозумілу їм  двополярну систему безпеки. Також, США, для котрих Україна була (тоді ще) незрозумілим суб’єктом, почасти об’єктивно побоювалися, що до влади прийде націоналістичне керівництво, або ж  виникне економічний, політичний чи соціальний хаос, в результаті якого ядерна зброя може опинитися «не в тих руках». Підозрюю, що також їм було відомо про корумпованість місцевих еліт, котрі б залюбки почали роздавати ядерну зброю та технології «направо і наліво».

Однак, насамперед, як країни Заходу, так і Росія, не бажали «демонополізації» свого вийняткового статусу ядерних супер-держав – а саме такою Україна могла б стати, з огляду на свій тодішній промисловий потенціал, територію, населення та географічне положення. Тому на Україну, і, зокрема, Кравчука, почали чинити шалений дипломатичний тиск. Уявіть собі: Україна навіть зараз має слабку PR-позицію у світовій спільноті, а тоді вона була взагалі ніяка. Звісна річ, у нас існували контр-аргументи на користь збереження за собою ядерною зброї. Однак, агітаційна машина Заходу та Росії вчепилася за основні аргументи – потенційну політичну та економічну нестабільність країни, незрозумілість еліт, а також сумний досвід Чорнобильської аварії (хоча її винуватцями були не українські інженери, як з’ясовується). Також, не останню роль у тому відіграла поступливість та гнучкість Кравчука, котрий, зрештою і дав попередню згоду на відмову від ядерного статусу – Кравчук лише виконав попередньо взяті на себе Україною зобов’язання.

Зараз можна довго розмірковувати, потрібно чи не потрібно було відмовлятися від ядерного статусу – забагато як «за», так і «проти». Однак, сама історія довкола долі збройного та ядерного спадку, до дістався Україні від СРСР, погодьтесь, вельми повчальна.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *