Кому завдячити за втрату понад 7 млн населення? | Спільнобачення

Кому завдячити за втрату понад 7 млн населення?

Dry_independence_analysis_03Як відомо, населення Української РСР перед проголошенням незалежності складало 51.9 млн чол., і навіть декотрий час ще за інерцією зростало (52.2 млн 1993р.), однак, відтоді й до сьогодні зменшилося до 45.4млн (станом на 2014р.), що відповідає рівневі 1968р. За роки незалежності Україна втратила майже 7 млн населення – що відповідає демографічній катастрофі, десь середній між Голодомором 1931-33рр. (3 – 4.5 млн) та Другою Світовою Війною та відповідними репресіями й депортаціями 1939-53рр. (8 – 14 млн. чол.).

При цьому, відповідна динаміка сусідньої з нами Польщі за аналогічний період коливається у сталих межах: 38.2 млн 1990р. та 38.5 млн 2013р.; в Угорщині – 10.3 млн та 10.0 млн, Румунії – 22.8 млн та 20.1 млн, Чехії – 10.3 та 10.5 відповідно. У «більш сусідніх» Росії – 147.4 та 141.3, Білорусі – 10.2 та 9.5, Молдові (тільки Правобережжя) – 3.6 та 3.4 млн, відповідно. Жодна інша співставна з нами країна, де також відбулися потрясяння перехідного періоду, але не було війни, на кшталт Югославської, не понесла таких вражаючих демографічних втрат.

У чому ж причина цього нео-геноциду українців, котрий відбувся у абсолютно мирний час, за відсутності голодомору та репресій? Відповідь коротка, але неочевидна й непроста: затягування реформ. Наше колгоспне за ментальністю, нерішуче, егоїстичне й вузьколобе безмізке керівництво того часу зволікло з переходом до ринкової економіки, котра, у тих умовах, що склалися, була єдиним виходом, щоб забезпечити добробут населення (а заодно – і могутність держави): наші «колгоспники» чекали спочатку, «що там вийде в Естонії», потім – як пройде в Росії (де реформи відбулися до 1993р.), і лише потім розпочали рухатися у напрямку ринкової економіки. «Почали рухатися» – це саме той вислів, що відповідає дійсності: навіть за очевидної необхідності, замість зробити реформи якнайшвидше і у повному обсязі, наші «селяни від уряду» й тут не зрадили засадничої малоросійської нерішучої поміркованості і продовжували обстоювати  принцип «поступових реформ». Врешті, замість того, щоб якнайшвидше подолати неприємний та болісний період «шокової терапії» (як це було в країнах Центрально-Східної Європи та Прибалтиці, а також у Росії) за якихось півроку, Україна отримала стагнаційне вимирання упродовж усіх перших 10 років незалежності перейшла з категорії зростаючих до вимираючих країн. «Поступове» реформування у випадку української економіки виявилося аналогом поступовому (замість одноразового) «підрізанню» хвоста у собаки, котре лише подовжує пов’язані з ним біль та страждання.

Dry_independence_analysis_03_1Зволікання реформ було тісно пов’язане з розкраданням державного майна: розуміючи, що за чесних правил гри для всіх, далеко не вся партноменклатура та «червоні директори» виявляться конкурентоздатними з високоосвіченим, творчим та талановитим звичайним українським населенням, вони, утримуючи владу за допомогою протирічного законодавства та неписаних практик його вибіркового застосування, а також телефонного права, організованої злочинності та особистих зв’язків, вступили у довготривалу гру з поступового привласнення колишнього державного майна (котре було свого часу експрорійовано у народу, і примножено працею того ж-таки народу). У результаті, як бачимо, значну частину багатства (промисловий потенціал) було втрачено, як і значну частину населення. У зв’язку з цим маємо говорити про хижацькість української еліти (що триває й досі) – поняття, котре увійшло до світової політекономічної науки не останньою чергою завдяки саме нашим керманичам.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *