Валерій Дротенко. Відомі та маловідомі герої та анти-герої України | Спільнобачення

Валерій Дротенко. Відомі та маловідомі герої та анти-герої України

Ще читаючи книгу Аслунда вперше, я упіймав себе на думці, що у нас відомими стають люди та присвоюють собі заслуги інших, не маючи до того жодного стосунку. Ті ж, хто заслуговує на схвальний відгук чи добру пам’ять, залишаються, як правило, за лаштунками, більше того – оббріханими чи, як мінімум, висміяними.

Що ж зробиш – така суть популістської демократії, котра і є найбільш поширеною на сьогоднішній день формою правління: нагору «піднімає» тих, хто найбільш вдало себе подає, незалежно від того, чи є їм що насправді запропонувати суспільству цінного.

Ми вже згадували в цьому циклі про Віктора Андрійовича Ющенка, реформи котрого у бутність прем’єром забезпечили незворотність переходу до ринкової економіки. Також варто згадати і Юлію Володимирівну Тимошенко (ЮВТ), котра майстерно «тирила» у нього (і не лише) ідеї, видаючи за свої. Причиною популярності Юлії Володимирівни (аж до виборів 2010р. включно) був той факт, що вона не цуралася піару і вкладала у нього чималі кошти. Так, моніторячи публікації про Україну в інозмі, маю констатувати, що до Євро-Майдану увесь Захід був щиро переконаний, що Юлія Володимирівна є найвидатнішим опозиціонером та справжнім лідером українського народу; мовляв, варто випустити її на свободу та обрати президентом, як в Україні тут же запанує благодать. Вони не припускали думки, що якби її дійсно так підтримували, то народ би розніс ще Лук’янівське СІЗО, не чекаючи доки її відправлять у Качанівку. До речі – другою такою «надією України» був Кличко (котрого в Німеччині відкрито називали «креатурою ХДС»). Нуланд, дякувати Богу, більш адекватно розгледіла, хто є хто, і безпомилково зупинила вибір на Яценюкові (котрий, мабуть, є просто шикарним прем’єром, особилво – після Азарова).

Так от – робити реформи Ющенкові допомагав Єхануров, відомий ширше за зневажливим прізвиськом «Бурят», яке йому свого часу роздала ЮВТ. По-перше, він зробив першу й успішну спробу впорядкувати організаційну роботу уряду. По-друге, завдяки його системному підходові, в нашій країні таки вдалося майже завершити приватизацію – попри популістський спротив соціалістів та комуністів (за котрими, насправді, стояли «червоні директори», котрі теж були зацікавлені у приватизації, але виключно на власну користь).

Особисто для мене відкриттям стало дізнатися, що Валерій Хорошковський не лише очолював СБУ (його подавали як «креатуру Фірташа», «руку Кремля» та «телемагната Януковича» одночасно. Можна однозначно констатувати, що Хорошковський був успішним бізнесменом та чудовим організатором – зокрема, у його роздрібних торгівельних підприємствах та медіа-холдингові працювало чимало людей, тому як топ-менеджер він однозначно відбувся.  ЮВТ явно поігнорувала той факт, що Хорошковський будучи в камбіні Януковича відкрито виступав проти ЄЕП на користь СОТ та ЄС, докладаючи зусиль для просування вперед щодо вступу до СОТ, а також що вже за її прем’єрства зміг повторити її успіх з наведення ладу на митниці. Вочевидь, грамотний та медійно сильний Хорошковський стояв їй поперек горла – і як опонент в уряді, і як потенційний конкурент. Не виключено, що він став на підтримку Януковича з помсти за відсторонення при «помаранчевих».

Також, на схвальний відгук заслуховує Кінах – людина, котра продовжила реформи Ющенка, досі лишається грамотним та зваженим політиком.

Що ж до списку анти-героїв, за чільні місця в ньому «боряться» (окрім, звісно, Януковича) Азаров та  Звягільський, за ними слідують  Симоненко, Медведчук та Мороз. Азарова ми вже встигли згадати, як і Звягільського.

За Медведчука (окрім широко відомого) варто згадати, що він неабияк «приклався» до «монополізації» ЗМІ.

Щодо Симоненка, то я не про «внесок» КПУ в анексію Криму та сепаратизм на Донбасі: я про те, задля чого я б об’єднав їх разом із Морозом та Вітренко – за згубний популізм у блокуванні ринкових реформ, демонізацію МВФ та НАТО. Варто зазначити, що «справжніми» лівими жодна з політсил під керівництвом цих лідерів не була – вони «грали» лівих; справжньою ж економічною моделлю їхнього існування була підтримка олігархів та «червоних директорів»: наші т.зв. «ліві» ніби-то «у інтересах українського пролетаріату» блокували будь-які «капіталістично-буржуазні» закони, котрі, насправді, встановили б більш прозорі правила гри та сприяли б чесній конкуренції, приватизації та, зрештою, скороченню безробіття та зростанню добробуту того ж таки «пролетаріату».

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

 




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *