Податковий, Мовний і Євро-Майдани | Спільнобачення

Податковий, Мовний і Євро-Майдани

Dry_independence_analysis_09Програш (у кінцевому рахунку) «помаранчевих» і обрання президентом Януковича 2010р. дав, не дивлячись на весь трагізм ситуації, поштовх до появи й розвитку українського громадського сектора у якості самостійного гравця. Хоча, офіційний (як мітко охрестили його на «Форумі Євромайданів» – «режимний») політикум (вважаючи «режимною» і владу, і т.зв. опозицію) постійно намагався підім’яти під себе громадські організації або ж «розкрутити» власні – кишенькові.

Як пам’ятаємо, Податковий Майдан був реакцією на ухвалення Радою Податкового Кодексу. Попри те, що Кодекс вимагав МВФ (його було розроблено ще задовго до того), від контрольованої Януковичем Ради підприємці не чекали корисної «новели» (так на жаргоні вітчизняних юристів звуться суспільно-корисні закони, на противагу лобістським – корисливим) – зокрема й тому, що добре пам’ятали попереднє прем’єрство Януковича, котре ознаменувалося серйозними утисками підприємництва, через що те широко підтримало Помаранчевий Майдан свого часу.

Видовищні акції протесту, що ми їх побачили восени 2010р., продемонстрували несподівану для нас усіх структурованість дрібного підприємництва – виявилися дієвими спілки таксистів, маршрутників, ринкових торговців. Також, до підприємців приєдналися у якості консультантів з протестних акцій «ветерани» акцій «Україна без Кучми» та «Помаранчевого Майдану» – Свистович, Чемерис. Також, не обійшлося як без «засланих» козачків, причому – з обох сторін, так і відвертих клоунів.

Однак, окрім конспірологічних, були й об’єктивні причини неуспіху цього протесту:

1)      По-перше, брак координації – оскільки організатори були дрібними та середніми бізнесменами, для координування/керування настільки величезними масами активістів/протестувальників, котрі були здатні/готові приєднатися до руху, їм банально бракувало навиків;

2)      «Підкуп» окремих груп шляхом «прибирання» незручних для них пунктів у Кодексі – так, після цього поступово роз’їхалися таксисти, що підірвало міць протестувальників;

3)      Низька якість лідерів, мотивацією чималої кількості яких були владні амбіції;

4)      Неадекватна селекція тих лідерів – наверх «виносило» палких промовців, котрі упевнено несли щось запальне та емоційне; натовп мало переймався інтелектуальною цінністю того, що вони несли, а тим більше, їх організаційними здібностями.

http://photo.unian.netМовний Майдан був вельми печальною історією – питання мови було байдужим чималій кількості громадян, котрі були незадоволені режимом, а також час для протесту було обрано невдалий – літо, коли студенти (основна сила більшості протестів) удома, креативний клас – у відпустках, а Рада – на канікулах. Ми намагалися вийти поза обмеження суто захисту державної мови, піднімаючи питання судового та правоохоронного свавілля та утисків бізнесу, однак, мали заслабку піар-потужність. Ну і, звичайно ж, на прикладі Мовного Майдану ми побачили дію прислів’я: увійти в акцію протесту легко, а гідно й красиво з неї вийти – надзвичайно важко, причому, чим далі – тим важче.

Також, окрім цих двох Майданів була також іще одна спроба розкрутити протестний потенціал – «Вставай, Україно!». Однак, по-перше, це була акція, зорганізована «режимною» опозицією, а не чисто громадським сектором, по-друге – акція провальна: так, в Ужгороді чи Вінниці (населення 150-300 тис.) їм удалося «мобілізувати» 10-15 тисяч протестуючих (причому, видно було, що акція «казенна» – з корпоративними прапорами, спецодягом та «магазинними» спецефектами, пафосними промовами з давно відомим змістом, тощо), і у 5-тимільйонному Києві – також 15 тисяч населення (міліція взагалі нарахувала 3 тис.), – результат абсолютно ганебний, оскільки членів партій-організаторів у столиці та області було більше, ніж вдалося «вивести». Однак, саме тоді т.зв. «опозиція» вирішила, що народ у нас «ні к чорту, пасивний» і поставили на протестах хрест, розчарувавшись у них, у собі та народі.

Про Євро-Майдан пишуть багато чого, однак є кілька цікавих нюансів, які пройшли повз увагу мас:

1)      По-перше,  це був переважно громадський протест – мобілізація тих 50 тис., що вийшли у неділю 24 листопада 2013р. були виключно заслугою тих громадських ініціатив та незалежних медіа, що їх підтримували; «ініціативи» – це «ДемАльянс», «Захистимо старий Київ», «Дорожний контроль», «Вільний Простір», студентські організації, медіа – «Спільнобачення», «Громадське» та інші подібні («Прихована Правда», тощо). Найбільше цього Майдану злякалася навіть не влада (хоча, за однією з версій, Янукович дав добро на розгон саме побачивши «жахливі» для його майданофобії світлини з Майдану 24.11), а саме т.зв. опозиція – вони добре знали, що ці «не приший кобилі хвости», як вони вважали будь-яку з вищеназваних ініціатив, «підняли» таку відвідуваність власними силами, не маючи тих партійних структур, фінансів та медіа-підтримки, яку вони «вбухали» у «Вставай, Україно!».

2)      По-друге, він мав усі шанси так само «розсмоктатися», як і Мовний Майдан – добре пам’ятаючи сумний досвід останнього, рада організаторів Євро-Майдану (тоді ще неформальна), спостерігаючи спадання протестної динаміки починаючи з 25.11, майже одностайно погодилася, що з акції треба виходити «зараз і красиво». Якби не брутальний розгон 30.11, так би воно, напевно, і сталося.

Яким був би сценарій у разі мирного саморозпуску Майдану?

1)      По-перше, координація громадянського суспільства – інвентаризація усіх яких можна громадських активістів;

2)      По-друге, перехід в інші, непротестні активності, котрі б сприяли підриву режиму, однак, не привертали б його явної уваги – Янукович би собі спокійно готувався до перевиборів 2015р.;

3)      По-третє, заручення підтримкою притомних державників у місцевих органах влади та силових структурах.

Таким чином, коли б (скажімо, через рік) виник черговий «жирний» привід зібрати Майдан,
громадський сектор уже встиг би наростити м’язи, і зібрати новий Майдан, який би став кульмінацією попередньо проведеної підготовчої роботи. Вірогідно, цей Майдан був би швидким, успішним та безкровним.

Однак, сталося не так – замість спокійної, планомірної самоорганізації, довелося задовольнитися самоорганізацією спонтанною. Тому Майдан, у результаті, виявився надзвичайно затратною (і для Києва, і для громадського сектора, і для України) акцією. Корисним у такому широкому і спонтанному залученні широких мас виявилася галопуюча ідейна консолідація громадянського суспільства.

Негативним наслідком стала неможливість провести роз’яснювальну роботу в про-російськи налаштованих регіонах та, відповідно, анексія Криму та війна на Донбасі, позитивним наслідком яких, однак, стала не менш галопуюча патріотизація та єднання нації.

Для подальшого розвитку успіху Євро-Майдану необхідно врахувати попередні помилки, зокрема:

1)      Провести люстрацію хижацької еліти – визначити критерії, котрі відсівають егоїстичних нахаб (буде непросто, але непогані пропозиції вже прозвучали);

2)      Таки провести реформу судочинства – принаймні, цього нам бракує для повноцінної демократії (про недоліки котрої читайте незабаром у рамках відповідного циклу);

3)      Подовжити інституціалізацію громадянського сектору – інакше нас і далі будуть ігнорувати: Майдан не чув не лише Янукович, а й «об’єднана опозиція», котра стояла на високій сцені та не дослухалася до громадських лідерів; поки що ми спостерігаємо зміну облич, але не режиму.

 

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *