Про поїння вати чаєм та інші оборонно-наступальні заходи | Спільнобачення

Про поїння вати чаєм та інші оборонно-наступальні заходи

Полонений російський солдат Генералов

Полонений російський солдат Генералов

Знайомий з Кубані відвідав днями війський госпіталь у Єйську – там зараз перебуває близько 50 військових-контрактників, поранених на Донбасі. Переважна більшість поранень – мінно-уламкові (від розтяжок та артилерійських обстрілів), від прямих кулевих попадань, як правило смерть наступає на місці. За поранення російському контрактовику «положено» компенсацію – 300 тисяч рос.рублів, що в ідеалі мало б дорівнювати еквіваленту 10 тисяч доларів, але зараз – десь 8-9 тисяч, з урахуванням того, що рубль внаслідок санкцій та війни просів, як і наша гривня.

Загалом же, контрактники, серед яких багато співробітників поліції, за перебування в зоні бойових дій отримують потрійний оклад – наприклад, якщо середня зарплатня російського «поліцянта» складає еквівалент десь 2 тисяч доларів на місяць, то за «службу» на Донбасі (котра оформляється як відрядження) йому платять шість тисяч.

Але навіть за такого матеріального стимулювання, і навіть ще до початку активного наступу сил АТО, масового бажання воювати на Донбасі за контрактом не спостерігалося. Зараз все частішають випадки підкупу фельдшерів, щоб ті «відбраковували» бійців до відправки на Донбас, імітування хвороби (нюхання клею, щоб спричинити виділення слизової носа, тощо), і навіть самостріли.

Що це означає у світлі початку офіційної військової кампанії Росії на Донбасі (доти там були лише «ополченци», ми ж знаємо)? Маємо констатувати низький рівень морального духу. Взагалі, занепад бойового духу рано чи пізно «розповзається» військом, але якщо бойовий дух збройних сил на такому низькому рівні уже на самому початку кампанії, це практично гарантує її неуспіх. І як тільки на Схід з Донбасу пішов – спочатку тоненьким струмком, а потім – річечкою, – потік «вантажів 200», кількість бажаючих воювати стала падати з катастрофічною швидкістю.

Загалом кажучи, російська армія була деморалізованою уже на момент розпаду Совєтського Союзу: дідівщина, нікчемне матеріально-технічне забезпечення – як солдатів строкової служби, так і постійного особового складу, – були повною мірою присутні ще тоді. Певний час, піднесення морального духу (та й то – лише в окремих частинах, як сумнозвісні нам псковські десантники) забезпечувалося на початку Першої Чеченської війни, але потім знову закріпилася тенденція до його подальшого падіння. «Перемога» у Другій Чеченській війні виявилася, насправді, поразкою – принаймні, якщо судити з кількості «вбуханих» у відбудову Чечні коштів та інші грошові «задобрювання», а також насаджування безумовної толерантності до вихідців з Північно-Кавказьких національних республік. Остання категорія «росіян»  відчула себе спражніми переможцями у тій війні, сповна «відтягнувшись» під час строкової служби: зрештою приниження, ґвалтування та визискування призовників-слов’ян нацменшинствами – чеченами, інгушами («Ингуш – сила»), тувинцями, таджиками, осетинами, калмиками, якутами, тощо – призвели до того, що влада відмовилася від призову нацменшинців.

До викладеної мною галереї потрапили «відцензуровані» світлини – більш повний масштаб принижень можна уявити, пошукавши світлини у відкритому доступі.

Але дідівщина від того не щезла, радше – перейшла у монетарний вимір: зараз убивають чи ґвалтують солдат значно рідше – натомість, процвітає рекет, «підставляння» конкурентів на посаду, тощо.

Отже, з морально-патріотичним духом російського солдата все ясно. Тепер щодо його боєздатності.

Пік боєздатності російської армії прийшовся на … кінець Другої Світової війни: навіть тоді, «стиль» російського «оружия» вирізнявся катастрофічними втратами, низькою питомою продуктивністю праці солдата, незадовільним тиловим та соціальним забезпеченням. Друга Світова війна продемонструвала в усій красі одну з найголовніших вад великороса – брак проактивного підходу, котрий вкладався у приказку «доки грім не гримне, мужик не перехреститься». У застосуванні до совєтської армії, це означало, що у мирні роки така армія приречена на втрату боєздатності, нарощучи її лише за вимушеної практики, лише коштом колосальних людських втрат.

Після Другої Світової Совєти (і Росія у їх складі) програвали практично скрізь, де їм траплявся більш-менш боєздатний противник, зокрема, у Єгипті й Афганістані; Мозамбік та Ангола – не зараховуються, оскільки ослаблена та не вельми войовнича Португалія боєздатною ментально й до того ніколи не була. Обидві Чеченські війни, а також Грузинська, продемонстрували ганебну небоєздатність такої «пузатої» та пихатої військової потуги, як Росія.

Перехід на контрактну армію не змінив ситуацію в корені – російський солдат лишається монетарно-мотивованим і розглядає службу, як і його «доконтрактні» попередники, виключно у якості джерела дармових грошей та можливості щось додатково вкрасти й «винести» з роботи, як його колега-несун з державного заводу. Такий солдат бажає отримувати зарплату, соціальний пакет, він «заточений», перш за все, на пошук чого б вкрасти, сточити, відкрутити й продати, але якщо стає завдання воювати, а надто – з ризиком утратити життя чи стати калікою, він пасивно чи активно ухиляється від виконання своїх професійних обов’язків.

Більш-менш боєздатними у Росії вважаються контрактні частини, що мали досвід бойових дій. Конкретно, такими є війська Північно-Кавказького військового округу – вони регулярно використовуються для придушення постійно спалахуючих місцевих конфліктів у Дагестані, Чечні та Інгушетії – очеплюють бунтівні села, де дислокуються бойовики-ісламісти, знешкоджують банди, тощо. Також, сумновідомі нам «пскопскіє» десантники також мали досвід застосування у Першу Чеченську війну – частина з них досі «їде» ще на тому бойовому досвіді. Решта російської армії не є боєздатною за відсутністю бойового досвіду.

Але навіть війська того-таки Північно-Кавказького ВО є зв’язаними  – час від часу виникає потреба задіяти у самій Росії,  для охорони внутрішнього правопорядку. Тому, кількість особового складу, котрий реально можна було задіяти у війні на Донбасі, є вельми обмеженою.

У нас тривалий час сміялися з ДНР/ЛНР, основною рушійною силою котрих були «реконструктори» та інші аматори типу Стрєлкова-Ґіркіна – насправді ж, добровольці з радикальних російських націоналістів-імперців були, виявляється, найбільш боєздатною частиною російського війська, котра компенсувала брак військового досвіду колосальною (у порівнянні з регулярною російською армією) креативністю, моральним духом та, головне – вони воювали за ідею. Після того, як українськи сили АТО «пересапали» усіх, хто хотів “мочить укропов”, воювати за ідею в Росії стало практично нікому – лише «за дєньґі», причому «за очень дополнітєльниє дєньґі». Більше того – налагодження потоку «груза 200» на Схід нівелює грошову мотивацію – навіть потрійну.

На Півдні Росії, добряче й до того обізленому на Центр, набридла кремлівська анти-українська істерія – зараз новини за Україну здебільшого викликають у глядача алергічну реакцію. Ну і, солдати з Ростовської області, Краснодарського та Ставропільського країв, вихідців з котрих у Москві зневажають за «южний говор», не бачать в Україні образу ворога. Їх більше дратує Центр, котрий «навішав» на їхні бюджети субсидування сусідніх «гірських» республік, мешканці котрих, зокрема, вважають нижче власної гідності сплачувати комунальні послуги – компенсація відповідних збитків повністю лягає на слов’янську частину Північно- Кавказького Федерального округу.

Той факт, що полонених російських солдат у нас поять чаєм та відпускають, грає на користь нашої майбутньої перемоги в цій війні не менше, ніж інтенсивність потоку домовин на Схід – обидва ці чинники здатні не лише зупинити війну, а й поміняти режим у нашого північно-східного «старшого брата» на більш дружній до України взагалі.

Подальша креативність на ниві «зваблювання» живої сили противника не має меж: на рівні Коломойського можна пропонувати російським солдатам, що полишають бойове розташування зі зброєю (обов’язково зі зброєю!) грошову компенсацію та можливість натуралізації в Україні. Для більш вибагливих – поширювати чутки про те, що Швейцарія (чи Швеція – росіяни плутають ці дві країни) надають політичний притулок російським солдатам, котрі відмовляються «порушувати умови Будапештського меморандуму»: за достатньо інтенсивного піару, незабаром колони російських військових, що рухатимуться у напрямку на Київ не потрібно бути спиняти – оскільки буде очевидно, що вони їдуть не брати Київ для Путіна, а поспішають зайняти чергу біля швейцарського посольства, щоб попросити політичного притулку.

А у тих з росіян, котрі виявляться менш рішучими у полишанні своїх бойових розташувань на українському Донбасі, хай пріють мізки, куди кожної ночі діваються їхні «побратими» – чи то їх «взяли на перо» бандерівські партизани, чи вони здалися Коломойському за винагороду, чи то вони, успішно відстоявши чергу під швейцарським посольством, уже дегустують женевське пиво на QuaiDesBergues.




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *