На що і на кого варто розраховувати Україні у війні з Росією | Спільнобачення

На що і на кого варто розраховувати Україні у війні з Росією

На Захід сподівайся, але сам не здавайся

На Захід сподівайся, але сам не здавайся

Слід відзначити, що Україна зараз займає центральне місце не лише у традиційно уважних (якщо й не надто об’єктивних) до наших подій німецьких ЗМІ, а й інших країн Європи: дня не минає, щоб до коментаря на запрошували когось із українців, чи бодай не піднімали цю тему в прайм-таймових (як для радіо) випусках голандського Radio 1.

Мою увагу минулої п’ятниці привернуло міні-ток-шоу із залученням низки експертів – колишніх совєтологів та безпековців – Флоріса Аккермана та ще кількох, обговорювалася тема України, військової агресії Росії та протидії цій агресії. Окрім уже широко відомих усім мантр про брак єдності у Європі, пролунало кілька нових міркувань.

Зокрема, йшлося про можливе поглиблення санкцій проти Росії, застосування військ НАТО і поглиблення її (Росії) міжнародної ізоляції. І тут було зазначено: США занадто глибоко «вгрузли» у конфліктах на Близькому сході – Афганістані, Іраку, Сирії:

  1. Для постачання операцій Альянсу (НАТО) в Афганістані Росія надавала свої повітряні коридори та аеродроми; також, російський контингент в Таджикістані (котрий свого часу відіграв там вирішальну роль у придушенні національно-демократичної революції 1992-1997рр.) практично забезпечує охорону афгано-таджицького кордону (хоча, це не заважає контрабанді наркотиків через Пяндж);
  2. Не впоравшись із «демократизацією» Іраку, до чого додався конфлікт у Сирії, США тепер отримали новий виклик – ІДІЛ (Ісламська Держава Іраку та Леванту), котра загрожує Заходу максимум – джихадом, мінімум – є серйозним джерелом нестабільності; режим Башара Ассада (чинного Президента Сирії), котрий Захід попервах критикував за надмірну авторитарність, тепер уже розглядають як єдину дієву противагу розростанню ІДІЛу (бодай у межах Сирії); однак, традиційно так склалося, що союзником Ассада була Москва (і підтримка його Путіним у боротьбі з повстанцями цей союз лише підсилила);
  3. Аналогічно, давній «ворог» США Іран (котрого вони самі ж собі, почасти, й «виліпили») також має теплі й тісні стосунки з Москвою – так чи інакше, вести перемовини з Іраном США може лише через Москву.

З огляду на вищеозначене, багато хто може запідозрити, що Путін старанно вираховував, планував та цілеспрямовано ішов до нинішньої комбінації, у якій США «підставилися» з Іраком та Афганістаном, зав’язнувши у безперспективній війні та не маючи ресурсів на допомогу Україні (хоча, якраз в Україні «демократизація» була б явно успішною, на відміну від Іраку) та потребують його для врегулювання ситуації в Сирії та Ірані. Попри усю міфічність упевненості Путіна у «про-російськості» українського Півдня та Сходу, прорахунку в ставці на Януковича (обидва рази – 2004 та 2010-2014р.), не можна йому закидати абсолютної бездумності в нинішніх діях стосовно України – навпаки, як бачимо, усе було заздалегідь прораховано і сплановано.

Тому, у світлі висловленого вище, я б скептично оцінив наші шанси на військову допомогу від Заходу – принаймні, тепер зрозумілішою є їхня стриманість у протидії Росії. Розраховувати ми можемо, головним чином, на власні сили і на власне, відмінне від західного, розуміння справжньої ситуації в Росії.

А тут скидається на те, що лише нам (та кільком західним експертам, котрих, на жаль, не сильно слухаються) відомо, на яких соплях там усе, насправді, тримається: щойно ми вже проаналізували рівень боєздатності російської армії. На додаток до цього, 16 років правління Путіна нівелювали той економічний потенціал, котрий Росія худо-бідно отримала у спадок від ринкових реформ єльцинської доби: захопившись ціллю консолідації влади, Путін розчавив усі необхідні атрибути ринкової економіки – вільну пресу, незалежні суди, конкурентну політичну систему. Зрештою, цим Путін сам же й послабив  країну й у військовому плані: я мовчу за передові зброярські розробки – у країні банально бракує продуктів харчування власного виробництва, щоб пережити санкції з боку Заходу.

Очевидно, що Путіну хочеться отримати Україну під власний контроль, однак, йому бракує військової потуги для «чесної» окупації України, а тим більше – для утримання контролю над її територією. Тому його влаштує проміжний варіант – дестабілізація та послаблення України доти, доки ситуація знову не почне складатися на його користь. Зокрема, для досягнення своєї тактичної цілі, головним для нього є забезпечити неуспіх нинішньої української адміністрації:

  • Підтримувати джерело нестабільності у Донбасі – за зупинки виробництв, розташованих на окупованих територіях, Україна автоматично втрачає від 15 до 20% ВВП (грубо);
  • Спонсорувати як «ображених Майданом» політиків (колишню ПР/КПУ), так і нових «перспективних», одним з яких є популіст Ляшко, котрий має усі шанси взяти понад 30% місць у парламенті;
  • Підживлювати протести проти нинішньої адміністрації з вимогою «відставки усіх», тощо.

Це той самий хаос, війна усіх з усіма, котрий так потрібен Путіну як шанс повернути Україну – внаслідок такого ж хаосу ми програли Великі Визвольні Змагання 1917-1922рр. Зокрема, ті, хто не особливо замислюючись, вимагають відставки Порошенка чи кидають камінням у його город, забуваються, що відсутність легітимно обраного Президента упродовж усієї весни була формальним приводом для Москви уникати будь-якого контакту з офіційним Києвом та не визнавати його юрисдикцію над будь-якою українською територією.

Тому, повертаючись до заголовка цієї статті, очевидним є, що розраховувати ми можемо:

  • На власні сили, ентузіазм та волю до перемоги;
  • На власне розуміння ситуації – як в Росії, так і всередині самих себе та Східно-Центральної Європи в цілому, котру і Захід, і Росія завжди розглядали як об’єкт зіткнення своїх стратегічних інтересів і, за великим рахунком, ніколи не ставили за мету її розвиток та включення до світового цивілізаційного простору як одного з повноцінних його центрів;
  • А також, на власну легітимно обрану владу – я точно знаю, що ця влада у 1000 разів краща, за попередню; більше того,  з цією владою можна вести повноцінний діалог та співробітництво – для цього потрібно, щоправда, демонструвати достатній інтелектуальний рівень, досвід у відповідних сферах та наявність конструктивних пропозицій та, почасти, оргресурсу для їх упровадження. Просто стояти на Майдані, пікетувати адміністрацію чи хаяти владу в Інтернеті, вочевидь, не достатньо – однак, чимало з «ветеранів Майдану» більше ні на що не здатні і в ситуації виходу на цивілізовану та професійну дискусію та роботу неминуче відсіються, відійшовши повністю з політично-громадського горизонту. Мабуть, відчуття цього породжує несамовитий спротив будь-яким потугам повернути діалог з владою в цивілізоване русло.



Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *