Журналістський гід Європарламенту про його внутрішню механіку | Спільнобачення

Журналістський гід Європарламенту про його внутрішню механіку

Ця композиція, що височіє у головному атріуму Європарламенту, символізує хитку рівновагу та надзвичайну складність зв'язків - аналогічно до тих, на яких і тримається Євроспільнота

Ця композиція, що височіє у головному атріуму Європарламенту, символізує хитку рівновагу та надзвичайну складність зв’язків – аналогічно до тих, на яких і тримається Євроспільнота

Взагалі варто зазначити, що існує дві будівлі ЄвроПарламенту – старіша розташована у Стразбурзі, нова – у Брюселі, де нам і провів ґрунтовну екскурсію Мішель Пламлі – антрополог та етномузикант за покликанням, котрого примхлива доля закинула в журналістику, звідки він і потрапив до Європарламенту, де основним його заняттям є допомагати журналістам з країн, що приєднуються до ЄС чи все активніше залучаються до програм партнерства (Східного чи Південного), осягнути що, де і як у Європарламенті та навколо нього. Іншими словами, покликанням Мішеля та таких як він «журналістських гідів» (у прямому та переносному сенсі) – допомагати долати неминуче кричущу безграмотність журналістів новоприбулих країн ЄС, як і розбиратися у доволі непростому політичному устрої Спільноти.

З усіх інститутів ЄС, Європарламент найбільше витрачає на переклад – близько третини свого річного бюджету, – оскільки кожен депутат має право виступати рідною мовою. Всього підтримується 24 офіційні мови; коли стається виступ ірландського депутата, що виступає гаельською (ірландською) мовою, то переклад на, скажімо, угорську, здійснюється через подвійний переклад – є 6 т.зі. «осьових» або основних мов, на котрі обов’язково перекладаються з будь-якої мови – перекладачі на неосновні мови, як правило, перекладають з затримкою, після основних.

Цілком природньо, в українських журналістів, котрим показали пусту (на той момент) сесійну залу, одразу ж виникли питання щодо її відвідуваності (особливо, знаючи «дисциплінованість» у цьому вітчизняних парламентаріїв). Нам сказали, що, як і в будь-якому іншому парламенті у світі, далеко не всі ходять на всі засідання: якщо мова йде про пленарні засідання, обговорення певного законопроекту, дебатів присутні, як правило, від 30 до 50 депутатів – залежно від теми, настільки той чи інший депутат зацікавлений чи є експертом у тому питанні, що обговорюється.Під час же голосування приходить майже 700 із 751 депутатів.

Окрім лож для РЄС, ЄК та перекладацьких кабін, для спеціальних гостей, запрошених на засідання/дебати, також резервуються крісла в кількох перших рядах (особливо, якщо гості мають виступ). Усі засідання доступні як у записі, так і в прямій трансляції – дуже-дуже рідко приймається рішення про проведення закритого засідання.

 

Як уже згадувалося, наразі загальна кількість місць у європарламенті – 751 депутат; до «Великого розширення» 2004р.  ця цифра була 626, обраний у червні того року парламент складався вже з 732 місць, а після приєднання Румунії та Болгарії вона зросла до нинішньої. Це значить, що з прийомом кожної нової країни-члена, частка депутатів від «старших» країн-членів зменшується. Наразі, кількість євро-депутатів, котру може бути обрано від тієї чи іншої країни, визначається пропорційно  (т.зв. «дегресивна пропорційність») до загальної чисельності її населення. Мінімальна кількість депутатів – 6 від країни (наразі,  саме така кількість депутатів від Мальти, Люксембургу, Кіпру та Естонії – найменших країн Євросоюзу), однак, у розрахунку на одного виборця, вплив цих «міні-членів» удесятеро більший, ніж для найкрупніших членів ЄС – Німеччини, Франції, Італії та Великобританії.

Європарламент – найвідкритіша для журналістів та громадськості установа Євросоюзу: це слідує, знову ж-таки, з демократичного характеру парламенту (наш гід по політкоректно використав саме такий термін – вочевидь, маючи на увазі слово «популістський»). Окрім усіляких прямих трансляцій, запису усіх засідань, прес-конференцій, тощо, тут є чимало зручностей для журналістів: майданчики/кабінки/приміщення для інтерв’ю, можуть надати оператора (якщо у Вас немає свого) – до речі, те ж стосується і Ради ЄС, і Єврокомісії.

Композиція Європарламенту на нашестя євроскептиків

У кожної з країн існує власна виборча система – поділ на округи, процедури формування та роботи виборчої інфраструктури – комісії, спостерігачів, тощо. Єдине, що об’єднує вибори до Європарламенту у кожній з 28 країн-членів – це вимога провести вибори того ж дня (або якомога ближче до того ж дня), на коли їх призначено.

Коли країна лише приєднується до ЄС, до найближчих виборів її у Європарламенті представлятимуть делеговані туди члени діючого національного парламенту (чи його аналогу).

У Європарламенті, як і в будь-якому іншому, є політичні групи або фракції. Після виборів, що відбулися нещодавно, сталося доволі суттєве переформатування парламентських фракцій і та їх композиція, що існує наразі, є доволі свіжою. Однак, не дивлячись на значну кількість євроскептиків, котрі завдяки вдалій, популістичній риториці та накопиченню внутрішніх проблем ЄС, таки змогли пролізти до Європарламенту (парадокс, але це так – до парламенту об’єднаної Європи потрапило чимало ворогів такого об’єднання), у ньому (ЄП) все ще залишаються провідними 3 основних групи (фракції).

Першою з цих трьох основних фракції є Європейська народна партія (EPP – European People’s Party). Наступною є соціал-демократична фракція. Також, є третя група – ліберали, однак, починаючи з цього липня, їх посунуто на четверте місце, а місце третьої за значенням фракції посіла ECR (European Conservatives and Reformists) – Європейські консерватори-реформісти; туди входять, головним чином, британські консерватори (кабінет і фракція чинного британського прем’єра Девіда Кемерона), поляки з партії Качинського, і декотрі інші.

Фракцію лібералістів очолює колишній бельгійський прем’єр Гі Фергофштадт – доволі амбітний прихильник федералізації Бельгії; соціал-демократів очолює італійський політик Джанні Пітелла,  ЄНП – представник ХДС/ХСС Манфред Вебер. Варто згадати й про фракцію «зелених», до якої приєднався «вільний європейський альянс», котрий об’єднав під своїм крилом партії меншості, представників інтересів бездержавних національностей, тощо. Лідером «зелених» традиційно була Ребека Гармс, однак, після 20 років надзвичайно активної діяльності, вона пішла з політики, і зараз фракцію очолює Даніель Кон-Бендіт (як правило, у цієї фракції кілька очільників одночасно).

У результаті останніх виборів, також суттєво виросла «ліва» фракція. Під «лівими» маються на увазі як класичні комуністи (а вони досі є – у Португалії, Греції – аж дві партії, на Кіпрі також зростає їхній уплив), так і більш помірковані «ліваки», котрих достоту не лише на Півдні Європи чи у Франції, а й традиційно чимало на Півночі – у скандинавських країнах. Чимало євроскептиків перебуває у лівій частині політичного спектру (окрім ультра-правих та націоналістів).

Як уже зазначалося, цей парламент містить найбільше за усю попередню історію євроскептиків, однак, поки що вони не здатні чинити суттєвий вплив (окрім лівих), оскільки, виступаючи проти об’єднаної Європи, апріорі не здатні утворювати фракції. Адже однією з умов утворення фракції/групи у Європарламенті є наявність у фракції представників, щонайменше, семи (7) різних країн-членів (інша умова – чисельність фракції від 25 депутатів). У фракції/групи (так само, як і у нашій Верховній Ради) є низка переваг перед депутатами-одноосібниками – їм виділяється певний бюджет, а також гарантується місце на усіх засіданнях будь-якого комітету чи робочої групи. Більше того – позафракційні майже не мають шансу «вставити свої 5 коп.» на пленарних засіданнях, оскільки відповідними правилами строго регламентована участь у дебатах фракцій (що цілком логічно – заслухати кожного депутата індивідуально просто не вистачить часу, лише групи, об’єднані певною думкою/метою). Таким чином, навіть нечисельна фракція може бути впливовішою за у декілька разів чисельно більші, але формально неорганізовані юрми депутатів-одноосібників: у правилах формування депутатських груп також проявляється одна із фундаментальних засад Євросоюзу – необхідність наявності здатності й бажання домовлятися, йти на компроміс. Ну і, звичайно ж, щоб розмір фракцій не був замалим.

Тому, наприклад, французький «Національний Фронт» на чолі з відомою Марін Ле Пен, котрий набрав на останніх виборах аж 26 місць, ніяк не утворить фракцію з (як правило) популістськими голандськими націоналістами Геерта Вілдерса, чи грецькими націоналістами.

Тим не менш, існує організована у фракцію група євроскептиків – EFD, очолювана британським націоналістом, лідером відповідної партії (UKIP) Найджелом Фараджем. Зокрема, точаться розмови  про призначення через 2-3 роки референдуму щодо виходу Сполученого Королівства (Британії) з ЄС – ця тема, вірогідно, стане однією з головних у наступні роки, оскільки з виходом Британії може відбутися (і, певно, таки відбудеться) суттєве переформатування ЄС – і перегляд діючих домовленостей (Мастріхтської, Лісабонської, Ніцської угод, тощо). Я запитав, з чим саме це пов’язано: з тим, що конкретно «під британців» було змінено значну частину пунктів тих угод (і взагалі законодавства), на що отримав відповідь, що, в принципі, вихід будь-якої з нинішніх країн-членів, особливо – таких давніх, як Велика Британія, здатен спричинити тектонічні зміни у конфігурації ЄС.

Подібним «землетрусом» для ЄС міг би стати референдум за незалежність Шотландії, якби перемогли прихильники відділення. На щастя (для ЄС, і, можливо, для України) цього не сталося.

Коаліції й голосування

Якщо Ви всерйоз вирішили розібратися у європейській політиці, то необхідно добре «вкласти» в голові структуру Європарламенту, політичні зв’язки усередині фракцій – інакше дуже важко зрозуміти/передбачити голосування (я вже мовчу за здатність лобіювати ті чи інші рішення). Як правило, члени всередині тієї чи іншої фракції голосують в інтересах ідеї, котру вони представляють – ліберальної, соціалістичної, «зеленої», тощо – хоча, звісно, трапляється таке, що верх бере національний інтерес (якщо він задіяний).

Однією з переваг європарламенту, цілком природньо, є той факт, що жодна з політичних сил фізично не здатна самотужки зібрати більшість – тому, окрім об’єднання окремих депутатів у фракції, також  необхідним є об’єднання фракцій у коаліції – інакше неможливо досягти необхідного для ухвалення керівництва Єврокомісії. Наразі, коаліцію утворюють зелені (по обидва боки політичного спектру) з соціал-демократами. І, коли справа доходить до голосування, їм не обійтися без підтримки ліберальної фракції. Далеко не завжди їм вдається схилити на свій бік консерваторів, тому, і Ви це побачите, рішення приймаються з вельми незначним запасом голосів поверх необхідного мінімуму– як під час загальних голосувань, так і на ухвалах в окремих комітетах.

Договір про приєднання нових членів, вступу у будь-яку угоду (напр., трансатлантичну) має бути схвалено Європарламентом – уже після цього, відбувається ратифікація у кожній з країн-членів. Однак, спочатку – завжди Європарламент.

(Повна версія інтерв’ю в оригіналі)

Як саме визначається кількість місць у парламенті, котра дістається новій країні-члену/залишається за існуючими членами у випадку, коли до Спільноти приєднується нова країна?

Відбувається так звана «перетасовка» місць – старші члени «скидаються» новому членові на місце. Яка саме кількість місць дістанеться новому членові, і скільки «відніметься» від старших – то вже визначається щоразу згідно доволі складного алгоритму, а також у процесі перемовин (тобто, країни «виторговують» собі іноді кращі умови).

Дехто хотів би іншу Угоду (діюча – Лісабонська), чи змінити умови діючої.

Якщо Британія захоче «вискочит», то доведеться предомовлятися про все спочатку – про спільну політику, про різні умови, тощо.

Так, за три тижні до шотландського референдуму, коли попередні опитування громадської думки все ще показували високу вірогідність ухвали на користь незалежності, у Єврокомісії відбувся прес-брифінг, і мало хто позаздрив би речникам, котрим ставили доволі незручні питання, а вони були практично не в змозі відповісти більш-менш визначено на будь-яке з них – оскільки у випадку набуття Шотландією незалежності відкривалася настільки багатоваріантна комбінація, що передбачити щось напевне було майже неможливо: чи захоче Британія залишитися в ЄС, чи увійде Шотландія до ЄС, як перерозподілиться представництво і вплив кожної країни у випадку розвитку того чи іншго з множини сценаріїв, тощо.

Окрім того, подібна подія створює колосальний прецедент – якщо, скажімо, Британія вийде з ЄС, то чому інша країна не зможе?

Також, усе, що відбувається у безпосередній близькості до ЄС, так чи інакше відбивається на ньому і впливає на його політику: зокрема, поточна українська криза уже вплинула на політику сусідства щодо Росії, України, Молдови та країн Закавказзя; війна у Сирії та Іраку, ісламський джігад, вельми вірогідно, потягне за собою зміни в іміграційному законодавстві, тощо.




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *