Євродепутат про санкції та розрахунок ЄС щодо Росії | Спільнобачення

Євродепутат про санкції та розрахунок ЄС щодо Росії

"Політика нинішнього керівництва Росії шкодить її ж національним інтересам"

“Політика нинішнього керівництва Росії шкодить її ж національним інтересам”

Пан Розаті (прізвище – італійське, хоча, можна його «переробити» і на слов’янський манір – «Розатий») має змішане польсько-італійське походження. Професор економічних наук, очолював МЗС Польщі 1995-97рр., був депутатом польського Сейму кількох скликань, член польської соціал-демократичної партії (головного «правонаступника» ПОРП – аналогу КПРС; маловідомо, але польський аналог компартії – мало не єдиний на колишньому пост-совєтському просторі, що спромігся реально реформуватися і переродитися у нормальну демократичну ліву партію), наразі – депутат Європарламенту від Польщі. Співзаснував та був директором Світового інституту економіки, а також тривалий час обіймав посаду директора Інституту кон’юнктури та світових цін. Дві останніх обставини роблять його надзвичайно підходящим і цінним кадром у Європарламенті – адже у компетенції Спільноти (на противагу національним урядам та парламентам) перебувають саме питання спільного ринку, торгівлі, конкуренції та ціноутворення, у яких пан Розаті є, мабуть, одним із найкомпетентнішим серед євро-чиновників узагалі.

Однак, розмову, котра відбулася того вересневого дня у одній кімнат для прес-конференцій Європарламенту, було присвячено, радше, питанням світової безпеки та міжнародних відносин, ніж економіки.

Ми всі стали свідками російського вторгнення до України, котре усі засуджують – Росія порушила усі мислимі норми міжнародного права, статути ООН, статут Ради Європи, ОБСЄ, Будапештський меморандум 1994р., тощо – тут усі сходяться в думці, що світ має справу з нахабною і відкритою агресією. Де, однак, думки розходяться, так це щодо того, якою має бути реакція ЄС на цю агресію.  Не можна не відзначити, що Євроспільнота однозначно робить прогрес  у реагуванні на ці порушення – є одностайна згода щодо необхідності введення санкцій проти Росії, однак, між різними членами Спільноти панують різні думки щодо ступені і швидкості розгортання і уведення тих санкцій.

Грубо, можна визначити три основних групи, на які поділяються країни-члени ЄС у питанні щодо російських санкцій:

  • Одна з груп більше тяжіє до «м’якого» підходу щодо санкцій; традиційно, до неї входила Німеччина, Франція (донедавна),  та деякі інші країни;
  • На протилежному боці перебувають країни Східної та Центральної Європи, куди входить і моя країна (Польща), а також, звичайно ж, країни Балтії; не виключено, що до нас приєднуватимуться й інші країни;
  • Посередині між цими двома «екстремумами» перебуває решта країн, котрі, попервах, обстоювали більш м’яку позицію щодо Росії, однак, з часом стають все більш переконаними прихильниками жорсткішання санкцій.

Оскільки Союз має діяти в унісон – зайняти єдину позицію, говорити в один голос, – тож доводиться чекати, доки усіх членів буде переконано так, щоб рішення про упровадження санкцій таки винесено (як саме «переконують» усіх членів, див. у цій статті). Немає жодної можливості змінити цей підхід, що базується на поступовому та виваженому вибудовуванні згоди (ред. – ми, українці могли би впливати на ці процеси, протиставляючи власні дипломатичні та контр-пропагандистські зусилля російським у «проблемних» для нас країнах).

Звичайно, те, що робить наразі Спільнота [для України], вочевидь, не є достатньо, однак, варто завжди пам’ятати, що вона, Євроспільнота, складається з 28 різних країн, у кожної з яких різний рівень обізнаності з Україною взагалі та підґрунтям Вашої поточної кризи – зокрема.

Моє сприйняття того, що зараз відбувається у Вас (узагальнене), наступне. Президент Путін прагне відродити Імперію. Звичайно ж, шлях до цього лежить через повернення під контроль територій, що колись складали Совєтський Союз та сферу його впливу, особливо – території, де збереглося російськомовне населення. І, звичайно ж, нереалістично намагатися відновити цю імперію без опанування контролю над чи включенням до неї України. Доки Янукович залишався при владі, Путін міг бути спокійним, що Україна не віддалятиметься з орбіти його уявної новостворюваної імперії – що її не цікавитиме, або ж вона буде нездатною до входження до євро інтеграційних проектів. Майдан змінив ситуацію і Путін миттєво збагнув, що йому доведеться використовувати інші засоби та інструменти, щоб відновити контроль над Україною. Як мені бачиться, його планом на сьогодні є заволодіння й утримання контролю над певними територіями на Сході України та Кримом, аби «заморозити» цей конфлікт використовуючи політику доконаних фактів – себто, урядові у Києві доведеться визнати, що йому потрібно рахуватися з російським контролем над де-юре українськими територіями, таким чином, фактично визнаючи їх обмежений, але суверенітет. Друга, більш довготермінова мета – це використовувати сепаратизм з метою дестабілізації/послаблення українського уряду і довести населенню України, що нинішній київський уряд, котрий явно підтримує євро-інтеграцію та тяжіє до Заходу, є неефективним, нездатним вирішити українські проблеми.  Найближчим і найтяжчим випробовуванням міцності нинішньої київської адміністрації стане, звичайно ж, зима, яку Кремль не омине можливості використати для додаткового тиску на Україну. Таким чином, не вельми свідомі, але широкі маси населення України буде змушено сумніватися, а чи вартий той вибір, що його втілює нинішній український уряд, тих жертв, незручностей та, не виключено, страждань, котрими за це доведеться розраховуватися. Тобто, кінцева мета – це дестабілізація та підрив авторитету чинного українського уряду та переконання населення у тому, що цей курс і ця політика не виправдовують тих жертв, на котрі доводиться заради них іти. Розрахунок робиться на втому та виснаження українців до такої міри, коли вони згодяться прийняти інший уряд, котрий буде значно поступливішим та лояльнішим до Кремля.

І заморожений конфлікт на Сході буде використовуватися як такий, що підриватиме можливості України для дій та маневру – як Ви знаєте, за визначенням, «заморожений» конфлікт – це такий, котрий будь-якої миті може бути «розморожено»: щойно Росія бачитиме, що певна «доза» нестабільності сприятиме досягненню її цілей, ми бачитимемо поновлення бойових дій та провокацій. Ну і, звичайно ж, це відволікатиме уряд у Києві від завдань стабілізації економіки, відбудови країни та реформ.

Саме цей метод Росія використала у Грузії, те ж саме відбулося на початку 1990-х у Молдові. Тому перемир’я, що його нещодавно підписали, приховує в собі велику небезпеку. Водночас, я розумію становище українського уряду, котрому конче необхідною була перерва, призупинення активної фази бойових дій, однак подібна стратегія є, однозначно, ризикованою, оскільки вона, означає, де-факто, визнання контролю сепаратистів над тими регіонами. Це все, що я хотів би сказати стосовно мого бачення ситуації взагалі.

Реакція західних країн, звичайно ж, може вважатися недостатньою.  Однак, дозвольте мені зазначити, що економічні санкції – вони працюють, хай не одразу, у довготерміновій перспективі – однак вони таки працюють! Економічні санкції, я сподіваюсь, наберуть чинності завтра (11 вересня 2014р.), оскільки досі ми не отримали жодних ознак дотримання підписаних угод з російського боку – вони ляжуть додатковим тягарем на уже й так добряче обтяжену економіку Росії. Нагадаю, що Росія вже відчула наслідки санкцій у вигляді падіння цін на нафту і газ, обмеження доступу до міжнародних фінансових ресурсів, я вже мовчу про такі «дрібниці» заборони високопосадовцям на пересування країнами Заходу, як і арешт закордонних активів окремих високопосадовців, тощо – як не крути, а це таки дається взнаки і російський істеблішмент «посувається» у своїх попередніх переконаннях, а економіці Росії доведеться сплатити високу ціну за агресію.

Однак, все це подіє у середньо- та довготерміновій перспективі – упродовж 2-3 років. Тому, виникає, цілком природньо, ще одне питання – що робити до того, як перебиватися прямо зараз, до того, як санкції досягнуть запланованого ефекту? «Запланованим ефектом» є поступова втрата чинною російською владою підтримки серед населення: я певен, що люди в Росії скоро відчують, як колеться продовольче ембарго, котре Росія наклала сама ж, і рівень життя неухильно падатиме. Зрештою, підтримки нинішньої агресивної політики розсиплеться. Такими бачать прогноз розвитку ситуації в Європі.

Я не коментуватиму угоду про перемир’я з сепаратистами, оскільки це Ваше суверенне право: відмова від перемир’я також несла у собі певні ризики, оскільки тягнула б за собою продовження бойових дій, однак, підписання цього перемир’я також тягне за собою певні ризики. Звичайно ж, то Ваша внутрішня справа зважити ці ризики й зробити поміж них розумний вибір.


Повна версія брифінгу в оріганалі

Санкції

Як я вже сказав, одні країни-члени ЄС воліють більш широкомасштабних санкцій проти Росії, інші – більш стримані щодо цього.  Останній раунд перемовин щодо санкцій відбувся на останньому тижні, і, на загальний подив, рішення було ухвалено одностайно. Однак, низка країн, погодившись із тим, що санкції таки треба впроваджувати, запропонувала відтермінувати набуття ними чинності, щоб побачити, чи дотримуватиметься Угода про перемир’я. Ті країни, що забажали «притримати» санкції (буквально на тиждень) – Фінляндія, Словаччина, Угорщина, тощо, – кожна мали на те власну аргументацію. Так, для Фінляндії то були надмірні збитки для її економіки, однак, зрештою, безпеково-цивілізаційна аргументація взяла верх.

Питання: Як багато Ваших колег поділяють викладене Вами бачення щодо цілей Путіна та суті його режиму?

Відповідь: Я б сказав, що поступово, саме таке бачення опановує голови дедалі більшого числа євро чиновників та депутатів. Ще якихось пів-року тому, серед євро депутатів можна було назбирати переконливу більшість тих, хто схилявся бачити у Путіні «справжнього демократа», ніж того, ким він є насправді, або ж були готові йти на безкінечні «перезавантаження» відносин Заходу з Росією. Однак, розвиток подій на Сході України в ході останніх кількох місяців (ред. – липня і серпня), переконали навіть Ангелу Меркель, що ті 50 чи й більше телефонними розмов, що вона мала з Путіним, ні до чого не призвели. Тому, наразі зростає визнання (для когось, як-от для Польщі та прибалтів – цілком очікуване, для когось – болісне) того, якої насправді є політика Путіна. І це бачення поступово доходить до решти західних політиків, особливо – французів, іспанців та німців. Звичайно ж, я не можу сказати Вам, скільки точно їх переконано на даний момент, але їх однозначно набагато більше зараз, ніж було за три місяці до цього. Додатково, ми (східні європейці в ЄС – ред.) намагаємося донести до них думку, що те, що трапилося в Україні, на жаль, не є для нас несподіванкою – ми добре пам’ятаємо слова президента Путіна про те, сказані ним 2004р., що розпад Совєтського Союзу був найбільшою гео-політичною катастрофою XX-го сторіччя: якщо хтось жалкує з приводу розпаду тоталітарної держави, котра не поважала прав своїх громадян та була агресивною по відношенню до своїх сусідів, і, на додачу, є президентом правонаступника тієї держави, то, звичайно ж, варто бути на сторожі. Це і є тією думкою, яку ми намагаємося донести до наших західних партнерів – як мінімум, ще з часів Помаранчевої революції. Інша справа, що нас не слухали – ну, слухали британці, але для більшості то була незручна правда. І для таких, що не слухали, останні кілька місяців виявилися таким собі прискореним курсом з геополітики та справжнього обличчя Росії – для багатьох західних політиків, і я бачу зараз набагато більше бажання триматися жорсткої лінії щодо Росії.

Питання: Зараз звучать побоювання, що Путін, якщо йому вдасться відновити контроль над Україною, не спиниться на досягнутому, і подібна агресія чекає найближчим часом на прибалтійські держави та країни Східної та Центральної Європи. Настільки реалістичним здається Вам такий сценарій розвитку подій?

Відповідь: Звичайно ж, така можливість не виключається, і наші балтійські колеги постійно привертають нашу увагу до ланцюжка подій: мовляв, 2008р. то була Грузія, тепер – Україна, а наступними будуть Естонія та/або Латвія. Я не бачу безпосередньо на даний момент небезпеки подібної агресії, хоча й не виключаю його повністю, як і не можу сказати, чи є у Кремля плани з негайного відновлення контролю над Балтією, Польщею чи Румунією. По-друге, усі ці країни є членами НАТО, під час останнього саміту якого Президент Обама висловив одназначну і явну підтримку суверенітету й територіальної цілісності цих держав, підтвердивши дієвість ідеї колективної безпеки й оборони – зокрема, його візит до Таллінну був недвозначним знаком безумовної підтримки цих країн з боку Заходу. Крім того, навіть настільки непередбачуваний керівник, як Путін, добре розуміє, що це було б дурнуватим і необачним кроком. У зв’язку з цим ми з жалем констатуємо, що Україна відмовилася від вступу до НАТО кілька років тому. Принаймні, якби Ваша країна тоді почала рухатися у тому напрямку, та на сьогоднішній момент, вірогідно, Ви були б значно ближчими до НАТО та, чисто з технічної та організаційної точки зору, могли б розраховувати на більш тісну взаємодію та підтримку Альянсу, на додаткові чинники Вашої безпеки. Зараз же, будь-яка підтримка, що її теоретично може бути надано Україні, є вельми обмеженою: так, має бути очевидним, що ніхто не направить сюди військ – прямо зараз це проблематично. Однак, я певен, що упродовж кількох наступних тижнів декілька країн ухвалять рішення про початок постачання Вас зброєю для посилення української армії. Тут є політичні проблеми, оскільки жодна країна-член НАТО не наважиться робити це наодинці – потрібна колективна згода, знову ж-таки,  потрібно, щоб це вчинили кілька країн одночасно. Так, Польща, у принципі, готова і бажає це робити, однак ми повинні це робити разом з нашими союзниками по НАТО.

Повертаючись до моїх зауважень щодо перемир’я – з огляду на стриманість бажання західних країн надати збройну допомогу Україні, я розумію рішення Порошенка піти на перемир’я (бодай, тимчасове), оскільки це, можливо, більше певне рішення, ніж невизначеність і ризиковість продовження бойових дій.

Також, варто зазначити, що систему чи парадигму регіональної безпеки, що сформувалася у Європі по закінченню Холодної війни, повністю зруйновано. Ця парадигма, нагадаю, трималася на наступних трьох основних засадах:

  1. Росія – нормальна країна, що бажає збудувати ліберальну демократію та ринкову економіку; тобто, така ж країна, як будь-яка з наших, тут, у Європі;
  2. Росія – це партнер, а не суперник, що ми можемо жити у співробітництві: виходячи з цього, було засновано низку спільних інститутів з партнерства і співробітництва між Європою та Росією – угоди, тощо;
  3. Після Другої Світової війни та падіння Берлінського муру, війна у Європі є чимось нереальним, неможливим.

Отже, розвиток української кризи довів хибність усі цих трьох припущень:

  1. По-перше, Росія не є «нормальною» країною – вона не збиралася (всерйоз) будувати державу західного зразка, однак, бажає відродити імперію, а не суверенну демократію, що базується на верховенстві права, вільній ринковій економіці – натомість, там збудовано олігархічну систему державного капіталізму;
  2. Росія таки стала/виявилася суперником, оскільки сама розглядає західні держави як суперників, конкурентів, а не партнерів;
  3. І, зрештою, війна у Європі, як ми у цьому переконалися, таки можлива.

Таким чином, нам (Заходу) тепер потрібно провести повну переоцінку і переосмислення без пекової політики у Європі. Першим кроком у цьому напрямку став саміт НАТО, що відбувся нещодавно, і ми, на жаль, змушені повернутися до ери Холодної Війни упродовж найближчих, скажімо, 5-10 років.

Звичайно ж, нинішня ситуація не настільки небезпечна, як у 1950-х роках, оскільки Росія тепер не така сильна, яким був Совєтський Союз тих років, а її керівництво не така божевільне, як було при Сталіні, як і російське суспільство уже не таке, не настільки готове нести усі ті жертви, яким було одразу після Великої Вітчизняної війни. Тож, можливо, цей новий епізод Холодної війни не буде таким довгим та виснажливим, як попередній, оскільки нинішня Росія значно слабша – економічно та, звичайно ж, у військовому плані, ну і, не рівня нинішньому Заходові. Тож, це не триватиме довго, однак, шкода, котру вони можуть завдати упродовж цього періоду, все ж може бути колосальною.

Ми вважаємо політику чинного російського керівництва надзвичайно відсталою – навіть якщо Ви хочете відродити імперію, то зовсім не обов’язково для цього гребти під себе території: це – позавчорашній день, концепції XIX-го сторіччя; натомість, у сучасних умовах, йому (Путіну) вартому було б зосередити зусилля на підвищенні конкурентоспроможності російської економіки, на іноваціях, на освіті, охороні здоров’я. Насправді ж, якщо поїхати до будь-якої західної країни, навіть до Польщі, і зайти до супермаркету – чи знайдете Ви там російські товари? Жодних! Окрім нафти й газу, можливо, горілки, Ви там їх не знайдете! Водночас, наші польські супермаркети заповнені китайськими товарами – Китаю, принаймні, вдалося розбудувати потужну економіку. Росія ж, не будучи здатною навіть на таке, все ж марить Кримом, Чечнею, тощо. Але ж  – це застаріла політична стратегія, і, що саме цікаве, вона шкодить російським же національним інтересам! Однак, їм там у Кремлі, мабуть, видніше, як краще…




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *