#євромайдан – що далі? | Спільнобачення

#євромайдан – що далі?

euromaidan_whatsnext

Найбільш суперечливою темою останніх днів є (і ще довго буде) статус Євро-Майдану – незрозуміло, домігся він чогось чи ні, переміг  чи навпаки – програв, ну і, найголовніше, що ж робити далі? Учасники та небайдужі спостерігачі розділилися на два табори – реалістів та максималістів. Перші вважають, що варто було з самого початку реально(себто, песимістично) оцінювати шанси на те, що новий Майдан чогось доможеться, і радіють самому факту його зібрання, можливості роззнайомитися з пасіонарною молоддю та витворенню першої подоби згуртування (хай і стихійного) громадянського суспільства. Другі, – ті, що плекали наївний юнацький максималізм, – вважають (і досі), що Майдан нічого не домігся, і вважають, що треба стояти до переможного кінця – попри учорашній розгін.

Зараз у соцмережах та інтернеті точаться тисячі дрібних перепалок щодо того, хто винен – опозиція чи громадські активісти, що ніби-то організовували #євромайдан (провина влади ніким не ставиться під сумнів). Поясню: проблема #євромайдану  – банальний брак організаційного ресурсу (не грошей, не людей для масовки, не матеріальних цінностей, там, інтернету-вай-фаю, – а саме брак досвідчених людей, котрі б організовували усе, координували, спрямовували; людей з менеджерським талантом і навичками – не горлопанів-демагогів, котрі б «розважали» народ з трибуни, а саме їх. Вони були на Майдані 2004-го, бо його готували заздалегідь – їх мало хто знає, бо не їх показували камери, їх банально «кидануло» помаранчеве керівництво (або ж вони самі розчарувалися й розійшлися). На жаль, їхні заслуги широким масам не відомі, відтак – вони не мають авторитету, їх навряд чи стануть слухати чи допустять до керівництва. Це, до речі, одна з фундаментальних вад нашого народу – нездатність розпізнати справді гідних для керівництва людей, а обожнювання яскравих та зачаровуючих оргнездар.

Тим часом, за інформацією “Спільнобачення”, більша частина громадських організацій, що «тримали» майдан, станом на вечір 28.11 практично дійшли згоди щодо необхідності згортати акцію, виходячи з реалістичних прогнозів подальшої динаміки «відвідуваності» акції та стомлення організаційного ресурсу (насправді , вельми обмеженого). Вони «один одного» познаходили, зійшлись на тому, що час припиняти роботу в «майданному» (= авральному) режимі й повертатися до планомірної й систематичної роботи (звісна річ, координуючись та інтегруючись ).

Як не дивно, з точки зору режиму такий варіант був би теж оптимальним – на Банковій Майдан було почуто (було б несправедливо вважати, що він ні на що не вплинув), Януковичу не довелося застосовувати силу (і не «впасти» в очах Європи, таким чином, дотримавшись своїх зобов’язань не перешкоджати мирним зібранням). Банкова б «схавала» версію про те, що 100 тис.  на вулицях 24 листопада було аномалією, котра, дякувати Богу, минула так само несподівано, як і зёявилася. Обидві сторони зберігають обличчя; Банкова заспокоюється і не намагається нікого репресувати (окрім тих «радикалів», котрі відмовляться згорнути протест – їм демонстративно «всиплять»), притомні ж громадські активісти-реалісти спокійно продовжать свою роботу, оскільки наразі жодна силова структура в країні не «січе» загрози в тих активностях, котрі б вони вели.

І доки влада спокійно продовжувала б свою чорну (чи «сіру») справу, громадянське суспільство, нарешті узрівши саме себе, отримало б таймаут підготуватися до наступного подібного приводу, наростити організаційну міць, відпрацювати технології й методології роботи (у т.ч. й менш стихійної, себто, гарантованої мобілізації співмірних мас населення на  наступні подібні акції), почавши б з того, що виробило б спільну візію тієї України, котру можливо й варто було б отримати на виході як результат усієї роботи (а не лише протестної).

Таким був задум.

Через  те, що лунає дедалі більше звинувачень у «недалекоглядності керівництва» Євро-Майдану в тому, що туди ніби-то не пустили офіційну політичну опозицію, зупинимо на цьому окрему увагу. По-перше, жодного «керівництва» (тим більше – єдиного) у Євро-Майдану не було – ця громадянська структура є цілковитою іновацією з горизонтальними, а не вертикальними зв’язками.

По-друге – опозицію не «не пускали»: умова була «жодного політиканства та політичного піару»; оскільки, окрім цих двох позицій опозиції сказати нічого, вона сама збагнула, що «ловити» їй там нічого. Мені цікаво було дізнатися, про який план йшла мова, що вони його ніби-то привезли з Вільнюса.

По-третє, на пропозиції об’єднати майдани, ВО «Свобода», наприклад, відповіло, що згодне, але за умови, що вона очолить цей рух (відповідно, усі громадські організації перейдуть до її складу). Це при тому, що «Свобода» відкрито заграє з провладними силами (згадайте про «роман» демагогши-Фаріон з шафтовим магнатом і казнокрадом Звягільським, дачу Тягнибока у заповіднику під Обуховим), теж зійшла або на напів-бандитські акції, або на політичну демагогію (свою, специфічну, але демагогію). Від «Батьківщини» в особі Турчинова ми нічого не почули, окрім закликів «мобілізуйтеся, виходьте на майдани». Але ж уже мобілізувалося й вийшло 100 з гаком тисяч (я про 24.11.2013) – і що, опозиція якось скерувала ці маси? Далі що, для чого мобілізуватися? Це з її опозиції фінансовими ресурсами (організаційних повторюся, там теж немає – якби були, я б зараз не мав про що писати).

Доводиться також констатувати, що прецедент Помаранчевого майдану створив у чималого прошарку людей не те що святу віру, а упевненість у тому, що магічні кількості людей на Майдані від 100тис. і більше автоматично приносять зміну режиму. Ця теза далі розгортається у те, що, мовляв, побачивши таку кількість народу, силовики не тільки не розганяють Майдан, а й самі приєднуються.  Але це – ілюзія: силовики – люди прагматичні, а не емоційні; вони не перейдуть на бік структури, котра  не має жодної або має слабку організацію, цілі котрої нечіткі або нереалістичні. Крім того, потрібна напрацьована база контактів з впливовими силовиками, котрі потенційно готові були б це зробити – цього у стихійно зібраного натовпу чи студентів теж немає. Тому подальші заклики зігнати ще більший майдан, як на мій хлопський розум, безперспективні – за відсутності оргресурсу на нього чекає схожа доля, що й цей.  Чи розраховувати на те, що НАТО введе сюди війська, США/ЄС – запровадять санкції, і Янукович з горя сам себе застрелить. Війська сюди залюбки введе лише Росія (з відповідними наслідками). Навіть якщо режим буде ліквідовано, з нинішньою псевдо-елітою (як з владного, так і з опозиційного боку) саме нічого не налагодиться, і на нашу країну все одно чекатиме або трудомістка й болісна самоорганізація, або ж повторення тієї самої історії – хаос, безлад, повна або часткова іноземна окупація (у нинішніх умовах – масова еміграція/депопуляція корінного населення).

Пропоную тим, хто бажає Україні кращого майбутнього і готовий для цього працювати регулярно (а не раз на 9 років збігтися на Майдан у наївній надії, що від цього усі наші предковічні проблеми самі розсмочуться), не впадати у паніку, не розчаровуватися, а продовжувати роботу, зорганізовуватися і зкоординовуватися. Яка робота – Ви або вже знаєте, або дізнаєтеся (цікавтеся – 1, 2, 3).

Сподіваюсь, що це прочитає хоча б хтось, а також, що мисляча частина суспільства розуміє і розділяє мою думку (бодай в цілому). Думка немислячої частини суспільства (себто, тієї, що керується інстинктами, емоціями, підміняє власне мислення калькуванням фраз знаменитостей, фанатично вірить у «доброго царя» чи «непорочну Юльку») – мене не цікавить. Думаю, вони навіть не дочитають до цього місця.




1 коментар. Have your say.

  1. Ruslana коментує:

    Zgodna!

Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *