Small Theаter Productions | Спільнобачення

Small Theаter Productions

Міжнародний проект: лабораторія постановок молодих режисерів

у жанрі МАЛІ ТЕАТРАЛЬНІ ФОРМИ

Це був вже другий конкурс  у рамках лабораторії. Перший конкурс  у жанрі музичного театру  фінішував 11 вересня в Київському національному академічному театрі оперети (http://spilnotv.com/archives/39632).

Перше, на чому хочеться наголосити: формат заходу дуже цікавий і дуже потрібний, як театральному середовищу, так і суспільству загалом.  Це – факт, і крапка. У молодих режисерів з`являються нові можливості для самореалізації, у акторів – для розвитку, у глядачів – для зустрічі з експериментами та режисерськими школами різних країн. На жаль, що проект не охоплює всі жанри, і буде проходити тільки один раз на два роки. Цього замало. Позитив: що він взагалі є!

Друге. Як показала практика, для показів робіт фіналістів, навіть у жанрів малих форм, бажано було б використовувати більш велику залу.  Якщо велика та мала зала Київської оперети 11 вересня, змогли вмістити майже всіх охочих подивитися фінал конкурсу, то зали Театру «Золоті ворота» і Мистецько-концертного центру ім. І. Козловського тріщали по швах від натовпу.  Не хотілось би, щоб лабораторія перетворилася на виключно внутрішню театральну тусовку. Якщо, звичайно, проект не ставить перед собою саме такої мети. Сподіваюсь, що це не так, і залучення глядацькою аудиторії також є важливим для організаторів проекту.

Третє. Дуже великим плюсом проекту є те, що проект – міжнародний. Якщо на його першому етапі (у жанрі музичного театру) до фіналу вийшли тільки українські режисери, то в жанрі малі театральні форми свої роботи представили режисери з чотирьох країн, а саме з України, Росії, Франції та Азербайджану. На жаль, український театр ще не став повноцінним учасником міжнародного театрального руху. Так, звичайно, окремі українські режисери й театральні колективи беруть участь у міжнародних театральних фестивалях. Певна кількість міжнародних театральних фестивалів проходить в Україні, але їх можна перерахувати на пальцях. Тобто обмін досвідом, безумовно відбувається, проте цей процес проходить, на жаль, дуже повільно. Через  те, що в Україні достатньо важко влаштувати повноцінні гастролі іноземних драматичних театрів, український глядач не дуже ознайомлений з тенденціями розвитку театрального мистецтва в інших країнах, зокрема в європейських. Так, наприклад, український глядач не звик дивитися драматичні вистави мовою оригіналу. Треба поступово привчати глядача до різних напрямків і форм у театральному мистецтві, до різноманіття бачення того, яким може виступати сучасний театр.

Це – загалом.

Тепер про враження щодо вистав, які було представлено на другому етапі конкурсу. Звичайно, що ці враження дуже суб`єктивні й не претендують на те, щоб навіть здаватися «на істину в останній інстанції». Загалом, я впевнена, що людина може оцінити мистецтво (в будь-якому жанрі – живопис, театр, музика, тощо) тільки, виходячи із власного суб`єктивного враження «подобається – не подобається». Далі – все від «лукавого». І якщо особисто мені не сподобалась вистава або картина, то це зовсім не означає, що вона погана і не має права на існування. Адже мистецтво має бути різним, спрямованим на різні аудиторії (вікові, професійні, за інтересами та рівнем розвитку, тощо). Це, якщо ми про мистецтво для глядачів, а не мистецтво заради мистецтва.

Першу виставу на сцені Театру «Золоті ворота» представила молодий режисер з України (м. Дніпро), студентка 5-го курсу Київського національного університету культури і мистецтв Юлія Мороз. Це був ескіз за п’єсою ізраїльської письменниці Едни Мазії «Ігри на задньому подвір`ї». Отже, почну з суто суб`єктивного. Я не люблю жанр соціальної драми. Так само як і документального театру. Неодноразово намагалась змусити себе дивитися подібні вистави, вмовляючи себе, що це – актуально та виховує, якщо не мене, так когось іншого. Вибачте, але я так їх і не змогла полюбити.  Мені не цікаво дивитися на сцені про те, про що пишуть кожного дня інтернет-портали, газети та говорять в новинах. Можливо, справа в тому, що при постановці таких сюжетів дуже складно абстрагуватися від актуальності й піднятися на рівень справжнього мистецтва. Проте я також впевнена, що у вистави Юлії Мороз буде свій глядач. На початку вистави використано відео (це зараз чомусь дуже модно в українському сучасному театрі). Сподобалась гойдалка, що виступила з павутиння, проте загалом стенографічних метафор у виставі було не дуже багато. Не дуже зрозуміла банки з пивом, що висять на мотузках. Мій висновок: якщо це гостра соціальна драма, то вона має бути «гострішою» у постановці та виконанні. Перця поки що в ній не вистачає. Не дуже повірила героям. Актори у виставі грають, а не живуть.

Другий ескіз було представлено французьким режисером Жюлем Одрі (м. Париж) Цікавий матеріал: п`єса іспанського драматурга Антоніо Аламо «Страждаючі» (я би українською переклала, скоріше, як «Ті, що страждають») про останній день життя Йосифа Сталіна. Цікаво, коли про історію, яку ти знаєш з дитинства, розповідають іноземці, які в ній не «варились», отже можуть бути менш «заангажованими». «Європейський» прийом: поєднання сцени з глядацькою залою: посередині стіл, за яким відбувається дія, навкруги по периметру сидять глядачі – єдиний театральний простір. Сподобалось звукове оформлення: жива музика, яку на контрабасі виконує Анна Глухенька.  Жива музика в драматичному театрі – це завжди класно, а коли ця музика є настільки доречною, можна поаплодувати такому музичному рішенню. Видно були, що актори з великим задоволенням грають історію, проте їм ще не вистачає сценічного та життєвого досвіду, щоб грати відомих історичних персонажів, та ще й у віці, який в два рази (якщо не більше) перевищує їх власний вік. Ескіз, в цілому, сподобався. Ані на хвилину не хотілося прибрати погляд зі сцени та подивитися в інший бік. Залюбки піду подивитися остаточно готову виставу.

Після двох вистав шановне товариство перемістилося з Театру «Золоті ворота» до Мистецько-концертного центру ім. І.Козловського, де першою було представлено роботу російського режисера Алєксандра Ніколаєва (Суздалєва), який як літературну основу для постановки використав Книгу казок українського письменника Василя Короліва-Старого «Нечиста сила». Алєксандр Ніколаєв –  з 2015 року є художнім керівником Таупсинського театру юного глядача. Акторами в постановці виступили студенти Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. На жаль, постановка, як для мене, виявилась найслабкішою з чотирьох представлених. При цьому актори старались, як могли.  Чи не єдиний плюс: жива гра на роялі – як використання на повну можливостей акторського складу. Проте не зовсім зрозуміло, саме для чого персонаж грає, звідки на цвинтарі взявся рояль (хіба що в кущах), як це співвідноситься з рештою музичного оформлення вистави. Відверті штампи: нечиста сила все більше у вишиванках і вінках, хіба що, крім Хреба. При цьому відрізнити Мавку від Русалки й Відьми, Упиря від Лісовика виявляється неможливим. Такий багатий на містику й драматизм (дві історії: паночки та Хреба) матеріал можна було б поставити набагато виразніше. Протягом вистави мене не полишало враження, що режисер пішов шляхом найменшого супротиву: просто озвучив казку за допомогою акторів.

Останній показ відбувся у підвалі Мистецько-концертного центру ім. І.Козловського. Це була вистава «Пульхафонія» за мотивами повісті Миколи Гоголя «Старосвітські поміщики» режисера з Азербайджану (м.Баку) Іради Гєзалової.  Ірада працює головним режисером Азербайджанського драматичного театру в м. Гаянджа. «Пульхафонія» стала чудовим завершенням фіналу міжнародної лабораторії у жанрі малі театральні форми. Коротка, але дуже змістовна, водночас легка на сприйняття та драматична за своїм кінцем історія пари, які все життя живуть разом та зосереджені самі на собі. Глядач рухається разом з героями коридорами та кімнатами їх будинку: ось ми у вітальні, потім в їдальні, далі в свята святих – спальні, потім у коморі з горіхами, настоянками, наливками та іншими припасами… Обличчя акторів зовсім близько від глядачів – видно кожний мімічний рух, чутно кожний подих. Не знаю, як хто, а я повірила Кирилу Басковському та Оксані Прасоловій (солісти Київського національного академічного театру оперети). Вони не зіграли, а прожили цю історію на очах у «здивованої публіки». Хоча вони обидва солісти-вокалісти, а не драматичні актори. (Акторська школа в Україні в її сучасному стані – це окремий «сюжет»). Головним персонажам дуже допомагав Євген Рассказов – Кіт, він же від Автора, студент Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Робота Іради Гєзалової цікава та може мати комерційний успіх. Головне: зберегти щирість акторів.

На підсумок:

Юлія Мороз готує до показу прем`єру в театрі «Золоті ворота»

Київський національний академічний театр Оперети в особі його художнього керівника Богдана Струтинського взяв на себе ведення переговорів з Французьким інститутом в Україні щодо можливості постановки Жюлем Орі вистави в Києві

Мистецько-концертний центр ім. І. Козловського прийме до себе виставу Іради Гєзалової.

Браво!




Приєднатись до дискусії

Ваша адреса не буде відображатися. Обов'язкові поля позначені *