Спільнобачення | Блог category

Блог

Прапор на адмінбудівлі станції Попасна

Прапор на адмінбудівлі, станція Попасна

Спостерігаючи за реакцією цивільного населення на звільнених територіях, особливо, у таких “одіозних” колись “твердинях” ДНР/ЛНР, як Слов’янськ, Сєвєродонецьк, мимоволі проводиш паралелі з подіями майже 100-річної давності, на тих же територіях:

Бій відлунав. Жовто-сині знамена 
Затріпотіли на станції знов. 
І до юрби полонених 
Сам курінний підійшов. 

Однак, на цьому аналогії закінчуються – ідейних комсомольців серед того контингенту немає (якщо він взагалі не “злиняв” у повному складі чи не “розчинився” у дворах). Зате, є купа пристосуванців. І, на відміну від курінного січових стрільців чи дивізії Болбочана, на жаль, ніхто нікого розстрілювати не буде.

Все ж, історичний символізм у тому є: і через 100 років ці території ще мали сумніви у власній приналежності до України, але, схоже на те, що навіть з переполовиненим українським населенням, місцева етнічна мішанка, нарешті, таки схилилася до України.

#Військовини

History_of_Ukraine_Scyth_jarЦе питання вивішав на своєму життєписі один мій давній друг-співробітник, і мені спало на думку, що, можливо, тим же цікавляться (чи зацікавляться) й трохи більше народу.

Особисто з мене бандерівця почала робити «Історія України» Ореста Субтельного – я добре вчив історію в школі до її появи, однак, брак прагматичного матеріалу про буремні часи в совєтських підручниках (там переважала пафосна героїка) вкупі з  незрозумілою нудотою про мирний час заважали мені «повірити в цю латину» (с) (М.М.Жванецький), а нагальна вимушеність робити іноді для виживання діаметрально протилежні офіційно пропагованим речі , ті сумніви з усією силою підтримувала.

Я виріс у не найгіршому (тепер я точно знаю) місці Української РСР, однак, побут, архітектура і естетика у тім селищі міського типу на Миколаївщині були настільки далекими від того, що показували по телевізору, настільки ж бразильські нарко-бандитські фавели є далекими від листівкового зображення Ріо-де-Жанейро. Більше того – якби не було того телевізора зі стерильно вилизаною Червоною площею і бровасто-синюшними сурлами «вождів» під каракулевими шапками на мавзолеї, то я б сприймав цілорічну багнюку на вулицях як органіку. Принаймні, якби вона не супроводжувалася забрудненням довкілля. Однак, той клятий телевізор, замість нести в маси слово партійне, постійно переконував переважну більшість тверезої частини глядачів, що живуть вони у задуп’ї.

Читання Субтельного спонукало увімкнути багату уяву і інвертувати (принаймні, подумки) гнітючу реальність у більш привабливу модель майбутнього – україноцентричного, точніше, багато-україно-центричного, де у кожному селі людина може неозброєним оком бачити навколо себе естетику – саме вона, а не багатство, – визначає якість життя. Але то окрема тема – і це забагато, як для Субтельного.

Зрозуміло, що самого Субтельного було мало. Звідкись з’явилися «Чорна рада» (котра чудово пояснює вічне егоїстичне запроданство наших еліт, котрі не погребують заярмленням Неньки, аби лиш побити політичного конкурента, дарма що руками зовнішнього ворога), «Розстріляне відродження», та ще з десяток книжок, котрі хрестоматійно підкріпили ту ввідну, що дав її Орест Мирославович.

Однак, справжнє насичення історією відбулося не так давно – завдяки журналові «Український тиждень», котрий я, попри безперервний звідти плач Єремії та безперервне ж биття на сполох, все ж продовжую купувати майже виключно заради його історичної колонки. Саме ті статті мене зацікавлювали шукати першоджерела і виходити на книжки. Хоча, якщо Ви всерйоз налаштувалися щось для себе відкрити, то жодні перебої з інтернетом Вас не спинять , як і не обов’язково для того ходити в Книгарню Є на презентації, чи навіть купувати/виписувати той «Тиждень».

Отже, якщо Ви вирішили копати глибоко, то варто глянути «Походження українського народу» Віктора Петрова, де він лиш починає натякати, що українці пішли від дуже різних людностей. Офіційно це дуже влучно (але не зручно для стереотипних уявлень) сформулював Омелян Пріцак, котрий замість казочки про «східних слов’ян», що ніби-то утворили Київську Русь, мовив про «конгломерат племен», у т.ч. тюркських, іранських та інших, котрі повністю ніколи звідси нікуди не зникали, а відтак і утворили українську націю. Це знання я почерпнув на лекції професора Костянтина Тищенка, і «Тиждень» опублікував кілька його лекцій у форматі PDF. Радимо зайти на сторінку Тищенка у фейсбуці – там більше.

Джерелом, котре «добило» залишки уяви про українську культуру як провінційну виявився Марко Роберт Стех та його ТБ-програма «Очима культури» – де він, окрім культури, неминуче «чіпляє» й історію і вщент розбиває міфи.

Не менш маловідомою і несподіваною є історія України вже доби останньої незалежності – тут Ваш покірний слуга мав випадковість натрапити і власноруч перекласти книгу «Як Україна перетворилася на країну з ринковою економікою і демократією», – вочевидь, з назвою треба щось робити, це визнає і сам автор, однак, дописувалася вона й була видана англійською ще 2009р., коли у ту назву ще можна було б повірити. Цінна вона тим, що мало не єдина консистентно «покриває» весь період незалежності і навіть трохи раніше – десь з 1985 по 2008р. Якщо Ви думали, що знаєте все – глибоко помиляєтеся. Тим більше, що автор (швед громадянством і американець за місцем постійного проживання) спромігся зробити безпристрасний, сухий, але не менш цікавий і, однозначно, несподіваний висновками аналіз більшої частини незалежності. Вочевидь, не дарма дехто з фігурантів книги пригрозив затаскати автора по судах за наклеп (абсолютно безпідставна погроза), через що й досі відсутнє офіційне українське видання книги.

Так сталося, що найкращі книги з нашої історії пишуть або іноземці, або діаспора. Не вийняток і ще одна книга, котру б я вельми рекомендував тим, хто бажає знайти пояснення пацаватості ситуації, що наразі склалася на Донбасі, зустрічайте: Американець японського походження, Куромія Гіроакі в результаті регулярних виїздів «на місце», сидячи у гуртожитку ДонНУ написав книгу «Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки». Книга надзвичайно допомогла мені у т.ч. навіть пояснити декотрі незрозумілі доти закутки власного характеру – я зрозумів, що також є степовиком, півднянином (принаймні, до певної міри). Так чи інакше, я розумію, звідки це в них, хоча й не схвалюю. Сам усередині з тим іноді посиленно борюся J.

Наразі, Канадський Центр Інституту Українських Студій регулярно видає шикарні книги для вишуканих поцінувачів – радимо підписатися на розсилку або відвідувати сайт для перевірки нових надходжень.

Вивчаймо власну історію і візуалізуймо на її основі власне (а не придумане кимось чужим) майбутнє.

Валерій Дротенко

spilno_tv_live_20131209_2235

Дивлюся зараз нашу трансляцію – http://www.ustream.tv/channel/spilno-tv – мобільна камера.

Наш оператор бігає за взводами МВС, знімає, як вони зміняють одне одного. Поруч купа журналістів: “байцов”, що вишикувалися за командою свого керманича, “клацають” на висококласну фото- та відео-техніка: вони позують як моделі на подіумі.
Вочевидь, “нарада в Філях” (себто, в Межигір’ї), подумала, що “ми ув’яжемося, а там видно буде”.
Ну і “видно”, що різких рухів, водночас тримаючись рамок закону, під таким прикриттям преси робити не виходить. Це вартування по змінах триватиме ще довго, без посування позицій ані мітингувальників, ані міліції/ВВ. Доки до міліції теж не почне доходити, що сенсу в цьому “вальсуванні” – нуль. І до “Межигірців” теж…
Що будувати поліцейську державу можна, лише спираючись на міцну економічну основу, будучи настільки самодостатніми, щоб можна було начхати на думку решти (вже цивілізованого) світу. Істина ця – не нова, але саме наразі вона, існуючи для більшості лише як гарна теорія, стала справджуватися на практиці…

Коли заходиш до Будинку профспілок, монументальної радянської будівлі на Майдані Незалежності, досить швидко розумієш, що потрапив у штаб мітингувальників. Багато шляхів перекрито народними патрулями, переповненими коридорами носяться люди, кожен із якимось завданням, постійно стоїш на чиємусь шляху. Чомусь відразу хочеться потрапити в приміщення, з якого кожні 30 секунд з’являється людина з каструлею або підносом із пластиковими стаканами. Із криком “Обережно, гарячий чай!” , він пробирається крізь натовп до виходу й розчиняється десь на вулиці, на Майдані. Здається, що саме в цій кімнаті знаходиться епіцентр бойових дій.
shtab_revolicii_et_environs_01
Потрапити на кухню виявилося не так просто. Мене не пускали хлопці на вході, не допомагала й картка преси. Виявилося, що зайти всередину і фотографувати , навіть на телефон , можна лише з дозволу коменданта штабу, який знаходиться на другому поверсі. Там я знайшов колишнього депутата Київради Зоряна Шкіряка, втомленого й неголеного – каже, що не був удома тиждень. Він і провів мене до коменданта. Той спустився зі мною, і ось нарешті мене  впустили всередину, на кухню.

shtab_revolicii_et_environs_02

Виявилося, що на кухні працюють 1600 волонтерів. Цілодобово, у три зміни. В основному молоді дівчата. Нарізають бутеброди, заварюють чай. Усі поспішають. Волонтери з санепідемстанції організували гігієну процесу – м’ясні та молочні продукти – в окремій зоні, у холодильниках, усі в медичних масках, беретах і рукавичках. Мені теж довелося роздягнутися й одягнути маску.

За підрахунками коменданта, ця кухня годує 44 тис. людей щодня. Також тут готують їжу і для тих, хто окопався в будівлі Київгосадміністрації.

shtab_revolicii_et_environs_03

Саме тут за нарізанням бутербродів віднайшлася і дружина Яценюка Терезія.

shtab_revolicii_et_environs_04

Я так і не зрозумів, звідки взялася така кількість волонтерів. Видно, Президент Віктор Янукович молоді реально набрид.

shtab_revolicii_et_environs_05

А ось і директор процесу – комендант Степан Кубів. До цього керував банком, був головою правління Кредобанку, тепер керує штабом революції. Каже, що організував роботу штабу так само, як і колись банку, за тими ж принципами. За спиною в нього – продукти, які несуть люди.

shtab_revolicii_et_environs_06

Тут приймають ліки, розпаковані відразу викидають. Кубів каже, що при організації волонтерського руху важливо знайти фахівців у якійсь сфері. Тоді семеро людей зможуть організувати 70. Судячи з усього, медиків знайшли.

shtab_revolicii_et_environs_07

Знайшли й товарознавців – людей, які працювали завскладами у радянські часи. Тепер вони приймають теплі ковдри. Остання партія – 1 тис. штук.

shtab_revolicii_et_environs_08
До входу в Будинок профспілок під¢їхали  польові кухні. Варять кашу.

shtab_revolicii_et_environs_09

Регіонали не мають наміру йти навіть на мінімальні поступки, наприклад, звільнення міністра внутрішніх справ, а люди однозначно не збираються йти. Одних тільки дров привезли на місяць. І не зрозуміло, чим це все може закінчитися. Я б на місці Віктора Януковича і Ко таки зробив якусь істотну поступку і дозволив  би  пару вийти.

shtab_revolicii_et_environs_10

Священик на барикадах. Камеру б трохи кращу, і був би монументальний кадр.
shtab_revolicii_et_environs_11

Місцями народне ополчення на Майдані нагадує кадри з голлівудських фільмів-катастроф. Лос-Анджелес після ядерної атаки, 2034.

shtab_revolicii_et_environs_12

Багато хто спить не в наметах, а просто на вулицях, на матах.

shtab_revolicii_et_environs_13

Останні дні стали й парадом шоломів і касок – гірськолижні, хокейні, будівельні, німецькі військові. Воно й зрозуміло – отримати по голові кийком – приємного мало.

shtab_revolicii_et_environs_14

Йолка масової сублімації. Заклики до збирання врожаю, бо Овоч дозрів, Путіна відправляють погрітися на йух.

shtab_revolicii_et_environs_15

Віктор Федорович у Китаї знайомиться з Теракотової Армією, а вдома його фігурки висять на головній йолці країни.

shtab_revolicii_et_environs_16

Найпопулярніша  різдвяна листівка на Майдані.

shtab_revolicii_et_environs_17Джерело – Віталій Сич

 

 

КМ22Поделюсь своими впечатлениями от сегодняшних событий.
Итак, КАБМИН.
Так случилось, что мы с Yuriy Fedorénko были очевидцами событий у Кабмина.
Итак.
Я шла со стороны М Арсенальная по Грушевского, по старой привычке  заглядывая во все закоулки, что за автобусы там стоят и кто в них сидит 
Все чисто.

По дороге от М Арсенальная к Кабмину.
Лавина людей поднималась верх с Европейской площади, с митинга ООппозиции.
!Движение транспорта перекрыто ГАИ, стоят конусы и проезд возможет только налево, к Дому офицеров, по Крепостному переулку.
См. фото

Дальше важен хронометраж. Думаю, каждый сможет сделать свои выводы.

Continues…

Суслов і Азаров. Реінкарнація неосталініста?

Суслов і Азаров. Реінкарнація нео-сталініста?

 

Вирує новий, цього разу – #євромайдан, і для багатьох все ніби-то зрозуміло: ось – наші, ось – німці (ЄС і Азаров, відповідно), «ганьба покидькам», «ура-патріоти» звинувачують «Яника» за те, що він «таки запродався москалям» в особі Путіна, європейський вибір проти Азіопи, ну і т.д. у тому ж дусі.

Між тим, як не приховують інсайдери у владних колах, причина банальна і проста – правлячій партії потрібно чимось затулити дірки у бюджеті.  Мова йде про зажадання 15 млрд дол від МВФ у випадку «таки підписання» Україною Угоди про Асоціацію з ЄС, як повів нардеп від ПР Володимир Олійник.

Хід міркувань Миколи Янича «лєгка зразуміті» – якщо Путін обіцяв за вступ до ЄвразЕсу «рясно» окропити чинний уряд кредитами (хоч  і далеко не беззворотніми), це тепер повинен замість нього зробити ЄС (чи МВФ, «мєні бєз різніци»).

Трохи лікнепу: МВФ – незалежна від ЄС організація; навколо цієї абревіатури вітчизняними політиканами було зведено більше міфів, ніж об’єктивної інформації, що й не дивно для країни «побєдівшего» демократичного популізму. Для тих, хто не проти дізнатися незашламлені агітпропом факти про діяльність МВФ в Україні, пропонуємо спогади й висновки Андерса Аслунда, котрі він виклав на сторінках своєї книги (котру й досі не опубліковано в Україні через погрози з боку одного олігарха, що фігурує в ній).  Так от, історія відносин МВФ з Україною налічує вже неповних 20 років, і, якщо уважно її відстежити, стане зрозумілим, що метою Фонду було сприяння ринковим та демократичним трансформаціям в Україні: транші виділялися лише під здобутки, під згоду робити ті чи інші реформи, при наданні достовірної статистики (через маніпуляцію котрою мали місце санкції – ненадання чергового траншу), плюс, звичайно, незгортання попередньо взятого курсу на реформи.

Прикметно, що згадуване ненадання траншу примусило тодішню українську владу піти, нарешті, на укріплення фіскальної дисципліни, ліквідацію бартерних схем, запровадження прозорості у енергетичній сфері, що, врешті-решт, не лише оздоровило державні фінанси, а й примусило олігархів перейти від спекуляції до виробництва, означивши початок ери українського економічного буму (зростання економіки у середньому на 7% щороку упродовж 2001-2007рр., при попередньому сумарному падінні на 60% з 1989р., мало хто про це знає, кому цікаво – цьому присвячено цілий розділ книги, одразу зазначу – я не агітую за ВАЮ J). Тож, не виключено, що цього разу, за браку джерел зовнішнього фінансування, чинна влада теж видасть таку собі «оптимізацію», за якою прийдуть чергові роки буму. Але навряд чи – окрім Росії та МВФ є ще Китай, котрому, як відомо, у довготермінову концесію готують величезні земельні наділи (вочевидь, готуючись до запасного варіанту).

Отже, як ми уже з’ясували, кредити МВФ дає під виконання його рекомендацій, котрі мають на меті реформування держави задля підвищення її конкурентоздатності й кредитоспроможності (останнє прагнення – цілком логічне і притаманне будь-якому кредиторові). Чинний уряд намагається «вибити» транш за підписання Угоди про Асоціацією, але ж це ніяка не реформа, по-перше, а по-друге – МВФ є незалежною від ЄС організацією.

Але Янича, котрого, як і будь-якого прем’єра на його місці, турбує 15-млрдна діра в держбюджеті, котру він, як простий калузький хлопець, зажадає закрити за рахунок ЄС (він же за його підставою  – МВФ), котрий відтепер (як йому видається) офіційно відповідальний за «увірене» «Азіріву» українське хазяйство. Плачевність стану цього «хазяйства», вочевидь, настільки вражаюча, що Янич зважився на такий незграбний крок, як замах на зрив євро-інтеграції (і, як показує вчорашня бравада і «небоязнь Майданів», укупі зі сусловською впевненістю у вірності обраної лінії – ще й не на те готовий). Саме на цьому й варто зосередити увагу, а “таваріща” Пахла лишити просто красуватися фейсом обабіч своєї минулої інкарнації – Суслова.

Почати варто з наступних питань:

  1. Як утворилася ця бюджетна діра?
  2. Чому відсутніми виявилися (чи не спрацювали) запобіжники для її утворення?
  3. Хто відповідальний за її утворення?

Як відомо, станом на першу половину 2008р. Україні вдалося закрити усі свої зобов’язання перед МВФ, але ненадовго – у зв’язку з початком тодішньої світової фінансової кризи було відкрито кредитну лінію «стенд-бай» на 16.8 млрд, чимало з котрих було використано.

На що витрачалися бюджетні кошти? На підготовку до «Євро-2012», на передвиборче «задобрювання лохторату», банально розкрадалося. Відповідь на питання 1 очевидна й відома.

Щодо запобіжників, вони спрацьовують там, де існують бюджетні правила й працює механізм їх дотримання. Усі пам’ятають, як Пинзеник відмовився бути мінфіном Юльки – то був протест проти волюнтаризму ЮВТ та ручного управління економікою. З приходом Фёдрича ручне керування не зникло, хоча й набуло свого, неповторного забарвлення (для тих, кого цікавлять ті роки – непогана добірка статей від Володимира Ланового на «Українському Тижні»).

Найцікавіше питання – третє. Логічно напрошується відповідь – відповідальними є любителі ручного керування економікою та адепти бюджетного популізму. Причому, останнє явище зародилося «жирного» 2004-го року з подачі Януковича, чиїм «…найважливішим козирем у передвиборчій кампанії було подвоєння державних пенсій. Як наслідок, і так доволі високі українські пенсії злетіли до неба, загалом склавши 16% прогнозованого на 2005р. ВВП…» (джерело). Символічно, що тоді це не принесло йому перемоги, однак, маховик електорального популізму було запущено – жоден наступний уряд не посмів спробувати покласти край цій згубній практиці розбещення «люмпенорату», оскільки поплатився б за цей (насправді, відповідальній і мужній) крок «тут же», на найближчих виборах.

Який практичний висновок з вищесказаного?

Нинішній, «Євро»-Майдан зібрало обурення від непідписання Угоди про Асоціацію, однак, це, як бачиться, лише «надводна», символічна частина айсберга, на який ризикує наразитися наша країна. Ми, себто, ті, хто усвідомлює чи тільки починає усвідомлювати відповідальність за неї (країну), розуміємо, що справжнє коло проблем набагато ширше. Причому, схоже на те, що за збереження нинішньої системи (навіть за зміни осіб Президента, уряду та парламенту) фінансово-бюджетний (а за ним – і загальноекономічний) колапс є неминучим – його можна відтермінувати, можна розтягти у часі (від чого наслідки будуть, можливо, ще гіршими).

Проблема зводиться до браку відповідальності двох ключових на сьогоднішній день суб’єктів політичного поля України:

а)      центрального керівництва країною за надання їм необмежених ресурсів (у межах того, що вони можуть вкрасти, здерти, перерозподілити, розпиляти, тощо);

б)      «лохторату», котрий так само безвідповідально ставиться до обов’язків виборця, послуговуючись при їх виконанні своїми вузькими інтересами, а не думаючи про майбутнє, на яке він прирікає у т.ч. й власних нащадків у цій країні.

Причому, проблема електорального популізму не є унікальною для України – у самому ЄС, в Росії, у США, країнах Латинської Америки ця проблема також спостерігається і проявляється у бракові політичної волі прийняти непопулярні, але уже давно кричуще необхідні рішення. І, якщо відсоток економічно самостійного (і, як правило, відповідального й мислячого) виборця у країнах з північною ментальністю ще дозволяє бодай якось обходити цей фундаментальний недолік сучасної демократії (хто не знав – у нас теж, в принципі, демократія), то у менш демократично зрілих країнах зі слабкими чи недосформованими інститутами суспільства, сучасна демократія набуває найбільш спотворених форм.

Ці дві проблеми вирішуються наступними двома шляхами (у відповідному порядку):

А) обмеженням наявних у розпорядженні центрального уряду ресурсів, іншими словами – децентралізацією держуправління, передачею більшої частки повноважень (а значить – і ресурсів) на місця, зосередження в руках центральної влади лише доцільних для вирішення на цьому рівні питань (оборона, зовнішня політика, тощо);

Б) проблема «лохторату» вирішується поверненням від т.зв. демократії до республіканської форми правління, котра, якщо коротко зводиться до того, що політикою займаються ті, кому це болить і цікаво, а хто не розбирається/не хоче/не здатен/тощо – займається своїми власними справами.

Якщо хтось скаже що це утопія, ми маємо що заперечити, по пунтах нижче.

Децентралізація управління або (У)Країна громад

 

Все більше допитливих «прочісувальників» нашого вітчизняного законодавства натрапляють у ньому (як у різних «Євангеліях») натяки на якісь доти приховані сенси, а то й відкривають їх уповні. Так, після прийняття Конституції України 1996р., згідно з 142 її статтею, усе рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси мали бути передані територіальним громадам. А держава мала брати участь у формуванні доходів місцевого самоврядування, фінансово підтримувати місцеве самоврядування. Аналогічно за Земельним кодексом і Лісовим кодексом громада мала стати власником комунального майна, зокрема лісів і землі (див. джерело).
Проте, починаючи з 1996 року, жодна обрана Верховна Рада та жодна партія і не збиралась встановити конституційний лад та виконати вимоги Конституції.

Тобто, хтось заклав усі ці норми в законодавство, але їх не було виконано: вочевидь, комусь у Києві чи то забракло політичної волі, чи то «жаба задавила» добровільно відмовитися від такої можливості «збирати» під себе потужні фінансові ресурси – вочевидь, підсвідоме бажання все контролювати переважило свідоме розуміння, що у країні таких розмірів та населення усе проконтролювати і дорого, і неможливо, і неефективно. Більшість проблем, на котрі нарікає населення, пов’язані саме з тими питаннями, котрі у передових країнах належать до відання місцевого самоврядування. Одна з найбільших проблем, про котру, однак, мало хто говорить – це депопуляція і зубожіння периферії на фоні перенаселення столиці та великих міст, хоча це суперечить екологічним та економічним міркуванням – нерухомість на периферії доступна за безцінь, тоді як у Києві цілі династії живуть в гуртожитках. Все через брак роботи у провінції, котру нікому розвивати, котра через викачування усіх грошей до бюджету не може розвинути, відремонтувати чи модернізувати інфраструктуру, а тому втрачає перспективні кадри (причому, все частіше ці кадри стають втраченими не лише для тієї чи іншої території, а й для України в цілому).

Декотрі ентузіасти, що вже усвідомили це, заходилися створювати територіальні громади  – у себе на місцях та допомагати іншим. Зокрема, громадське об’єднання «Вільний Простір» (Римма Білоцерківська, Ігор Запрудський, Ігор Гурняк та партія «ДемАльянс») створили або ж допомогли створити понад десяток таких громад; хоча, як правило, до створення територіальної громади населення підштовхує або перспектива бути виселеними з землі, або ж розміщення на її території шкідливого виробництва/видобутку. Загалом налічується близько п’яти різних способів утворення територіальних громад, кожен має власні недоліки або ж ступінь складності, але все це – «чистий венчур», оскільки бракує відповідної законодавчої бази; зокрема, так і «зависла» на невизначений термін нова редакція закону про місцеве самоврядування.

Тим не менш, саме сюди я бачу за доцільне спрямовувати пасіонарність учасників #євромайдан -у після того, як вони роз’їдуться додому – цього разу “Майдан” уже точно необхідно переносити у мирний формат, і саме за створенням територіальних громад я бачу таке його продовження.

Крізь демократичний гній до республіки

 

Переважна більшість вважає, що наведений вище підзаголовок – «повна маячня, адже ми живемо у демократичній республіці».  Не зовсім так, насправді.

Десь після Помаранчевої революції в Україні почали з’являтися подібні ідеї, і викликані вони були розчаровуючою реальністю після-помаранчевої ери: за фактом, ми отримали демократію, але очікуваного результату (себто, прогресу країни) все ще не проглядалося. Теоретики різного рівня почали тулитися один до одного, описуючи «новий старий» державний лад, таку собі «сферичну республіку в вакуумі» (частину напрацювань можна знайти на відповідному сайті та ФБ-групі, обидва ведуться одним одеситом, тому даруйте, що далеко не все там українською). Зокрема, офіційно навколо цих ідей (але у менш явному, м’якшому вигляді) намагається будувати свою діяльність «Український Республіканський Клуб».

Якщо коротко, то різниця між республікою і демократією полягає у первинності першої і спотвореності другої як форми правління. На «Текстах» є непогана спроба пояснити різницю, хоч і з дещо іншим акцентом.

  Первинна форма – правління в інтересах держави Спотворена форма –  правління у власних інтересах
Влада одного Монархія Тиранія
Влада небагатьох Аристократія Олігархія
Влада багатьох Республіка Сучасна демократія

 

Ця таблиця, якщо й зацікавлює, однак, все ще не пояснює суті республіки. Багато хто (я, наприклад), попервах бажаючи збагнути суть, пробує розглянути на прикладі існуючої країни, однак тут чекає неприємний сюрприз – останню «живу» республіку Європи було зліквідовано ще Наполеоном, після чого на кілька сторіч у Європі запанував абсолютизм[1], котрий згодом у більш гнучких суспільствах змінився на конституційну монархію, в інших – на (увага!) республіку, однак, то лише назва, котра не повинна вводити в оману. Еліта (як колишня, так і прийдешня) швидко зорієнтувалася в «механіці» виборчого процесу, і, як бачимо досі успішно просуває власні інтереси, примножуючи й зберігаючи власні статки в умовах державного устрою, за котрим закріпилася назва «демократія» (гр. «влада народу»), хоча у тій місцині, звідки пішла ця назва, «демосом» вважалося далеко не усе населення, а виключно ті чоловіки, котрі сплачували податки, володіли землею та відстоювали її суверенітет зі зброєю в руках. До речі, у кількох швейцарських кантонах (напр. Внутрішній Апенцель) ця традиція й досі зберігається: усі чоловіки виходять на площу, подістававши прадідівські мечі, і прямим голосуванням ухвалюють усі загальнокантональні рішення (решта рішень приймається у тій громаді, котрої воно стосуєтья); але – населення того кантону становить десь 15 тис. чоловік, тому там це працює. Також це працює в селі, невеличкому місті, де люди добре один одного знають, і на виборах обирають не кота в мішку, а мера, добре знаючи того чи іншого кандидата.

Якщо ж мова йде бодай про вибори мера у місті-мільйоннику (я вже мовчу за президента цілої країни), де кандидата фізично не взмозі знати кожен настільки, щоб зробити вдалий для міста вибір, всезагальні вибори є профанацією: на таких виборах, як правило, обирають (1) або того, хто вже займав цю посаду, (2) або ж когось просто добре відомого (артиста, спортсмена), або ж (3) того, хто провів найгучнішу кампанію і за зовнішнім стереотипом підсвідомо симпатичний найбільшому відсотку виборців (котрий, як відомо, не обов’язково є найглибокомислячим. Як результат, при демократії обирають одних і тих самих людей, або ж людей одного й того ж самого типу, що робить маловірогідним внесення будь-яких інновацій у державі/території. Влада виявляється негнучкою, нездатною підлаштовуватися під виклики часу.

Сучасну демократію ще називають владою більшості; як відомо, більшість не є найбільш прогресивно мислячою, і вона обирає тих, хто емоційно їй зрозумілий (або найбільш вдало це удає). Такий підхід, м’яко кажучи, не завжди гарантує, що до влади прийде людина з непересічними розумовими здібностями; це й пояснює той феномен, що в країні повно програмістів, академіків, тощо, але президентом є колишній зек. Наслідки  – багатогранні, але найприкрішим є той, що замість сприяти подальшій розумовій еволюції суспільства, держава очолює його розумову деградацію.

Які альтернативні засади пропонує республіка:

  1. Можливість займатися політикою/державними справами виключно тим, кого вона дійсно цікавить;
  2. Поєднання виборних посад із жеребкуванням (жеребкування, насправді, є справедливішим інструментом, ніж вибори, плюс воно збільшує вірогідність потрапляння на посади приципово відмінних, різних людей);
  3. Частіша ротація людей на посадах.

В цілому, підсумовуючи, республіканський устрій (засади котрого кожне державне чи територіальне утворення може застосувати у тому чи іншому поєднанні чи конкретній реалізації), сприяє здешевленню або економізації політики, себто, зменшення витрат суспільства на неї за одночасного підвищення її ефективності, за рахунок:

  1. Відмови від такої дорогої процедури, як вибори, причому, економія не стільки на бюджетних витратах на організацію самих виборів, скільки на агітації, підкупі виборців, тощо;
  2. Вибори фізично неможливо проводити занадто часто, тоді як жеребкування можна проводити набагато частіше; зокрема, у Флорентійській республіці часів Ренесансу ротація більшості посад-магістратів відбувалася щодва місяці;
  3. Врешті-решт, електорат, котрому байдужа політика, не відволікають і не дратують участю в виборах (явною чи неявною).

Отже, вигоди явні. Варто за це якщо не взятися, то, як мінімум, поміркувати над цим.

 



[1] Іншими прикладами республік були (попервах) Сполучені Штати Америки; саме як класична республіка й задумувалася нова козацька держава згідно з Конституцією Пилипа Орлика.

футбол

Вечер 10.09 Какие там стратегические решения, – когда футбол!!! Украина или Британия? Чемпионат мира, или где? Благо проектор работал, УНИАН – вещал, и вопросы по «ПиЯру и Маркетингу» разруливались в невероятном темпе. Даже стратегическая – со сбором всей тусовки, –  пролетела, как мячик «от ворот» Пятова.

наши2

Правда, наша встреча, в отличие от соседней на “Олимпийском” завершилась результативнее. Медиа-платформу строим, новую программу к выпуску готовим, и народ из регионов (в хорошем смысле слова) подтягивается… Ну, в общем, – пусть медленно, но не «нуль-нуль». Ура! )))

наши1

Ваша, Галя Садомцева

Блог_бг_львов1 Сидимо зараз в Львівській кав’ярні KREDENS CAFE і в 8 рук запрошуємо львівських журналістів на Презентацію концепції громадського телебачення «СПІЛЬНОБАЧЕННЯ» у Львові.. Tримайте за нас кулачки, нам потрібна моральна підтримка всіх спільнобаченців. В кого є друзі Львів’яни запрошуйте іх сюди https://www.facebook.com/events/217196045106030/.

Богдана Бабич

Блог_об1

“Собирались давно, но потерялись манёха в орг-объёмах, психологических притирках, и летних отпусках… Вынырнули, осознав главное, – проект начал жить своей жизнью, и кто бы не уходил-приходил, какими бы финансово-технологическими страстями нас не пугали, – СПІЛЬНОБАЧЕННЯ таки вышло на какую-то свою орбиту и двигается пусть медленно, но верно…

С этого момента мы будем вести блог, – пока текстовый, (но в ближайшей перспективе видео) о том, как мы шаг за шагом собираем проект. Инфу и мнения будем вбрасывать сюда по очереди. Каждый, – то, что посчитает нужным…

Поскольку уже смирились с тем, что эксперимент ставим на себе – любимых, вещать о жизни и судьбе попробуем максимально открыто, поскольку уверены, – наш опыт, даже негативный, – окажется максимально полезен для тех, кто решится от стороннего наблюдения и теоретических оценок перейти к чему-то более созидательному…”

Лина Клебанова