Спільнобачення | КультПросвіт category

КультПросвіт

В Київському академічному театрі «Колесо» відбулась прем`єра трагедії давньогрецького драматурга Софокла «Антігона». Це міжнародний проект, створений за підтримки Посольства Греції в Україні також міжнародним складом творців. Автор ідеї та продюсер проекту – Емануїл Куцуреліс (Греція), режисери – Ірина Кліщевська, вона же художній керівник Театру «Колесо» (Україна) і Емануїл Куцуреліс (Греція), сценографія – Марія Каламара (Греція), художник по костюмам – Ласкаріс Валаваніс (Греція), композитор – Володимир Дадикін, хореограф – Ганна Лисенко, звукорежисер – Світлана Петренко, художники по світлу – Ірина Макарова та Олег Пустовіт, художники – Свтілана Заїкіна, Валерій Софронов, Світлана Павліченко. Вистава іде в одному акторському складі: Антігона – Марія Грунчева, Ісмена – Ольга Васинюк, Креонт – Олег Коваленко, Еврідіка – Валентина Бойко, Гемон – Олександр Дідик, Тіресій – Станіслав Колокольніков, Старж – Вадим Лялбко, Перший вісник – Едуард Кіхтенко, Другий вісник, корифей Хору – Сергій Ладєсов. Вперше трагедію Софокла було поставлено в дуже-дуже далекому 442 році до н.е. Софоклу та його трагедії повезло. ЇЇ ніколи не забували, проте в новий та новітній час ставили не дуже часто. Аж до 1943 року, коли Жан Ануй, відомий французький драматург використав трагедію Софокла за основу для написання власної п`єси з такою ж назвою. «Антігона» Ануя стала символом непідкореності французів фашистським окупантам. Так давньогрецька трагедія отримала новий поштовх до життя на сучасній сцені. Сьогодні трагедія Софокла та її варіація Жана Ануя доволі популярна в усьому світі. Нещодавно в Київській академічній театральній майстерні «Сузір`я» йшла вистава «Антігона» за Жаном Ануєм в постановці Ігора Славінського. А ще раніше на Вільній сцені в театрі Дмитра Богомазова можна було побачити пластичний скетч за мотивами «Антігони» Софокла «Рожденная взамен» в постановці Лариси Венедиктової. В 2015 році великий резонанс мала постановка «Антігони», створена французьким режисером Люсі Берелович в рамках Французької весни в Україні. Музику для проекту написав відомий український культурний діяч, продюсер та режисер Влад Троїцький. Отже, Кияни та гості міста за останні роки вже неодноразово могли ознайомитися з невмирущим сюжетом Софокла в різних його варіаціях та усвідомити його. Чому трагедія, яку було написано в 442 році до н.е., продовжує бути ідейною та сучасною протягом тисячоліть? В свій час, Софокл використав для створення п`єси відомий міфологічний фіванський сюжет. Проте міфології в трагедії можна навіть не помітити. Вона як відлуння, яке не заважає усвідомленню сюжету, в основі якого лежить протиріччя між неписаними законами, які передаються від покоління до покоління з вуст до вуст, основою культури та світогляду, та законами державними. Це протиріччя існувало за часів Софокла. Існує вони й сьогодні. Вистава в Театрі «Колесо» поставлено за класичним сюжетом Софокла. Антігона – донька міфічного царя Едіпа. Її брат Полинік (це стає зрозумілим з діалогів), зрадив Фіви та загинув в боротьбі з своїм рідним братом, отже і братом Антігони, Етеоклом, який захищав рідне місто. Царь Креонт, який правив на той час Фівами, заборонив поховати зрадника. Антігона доводилась Креонтові небогою, вона була донькою його сестри, яка була дружиною Едіпа. Всупереч наказу Креонта Антігона вирішила поховати брата за обрядом. Креонт помстився Антігоні за її неслухняність та велів замурувати її в печері. Антігона покінчила життя самогубством. Дізнавшись про це, жених Антигони, син Креонта, Гемон теж скінчив життя самогубством, пронизав себе кинджалом. Дружина Креонта Еврідіка теж не змогла змиритися зі смертю сина та потенційної невістки, і теж покінчила життя самогубством. Пригнічений трагічними наслідками свого рішення Креонт визнає свою неправоту та погоджується, що божественні неписані закони вище за державні, тобто писані, зокрема ним самим. Креонт оплакує себе, своїх загиблих рідних і свою провину, і Хор вторить йому, як вторив перед тим Антигоні: «Мудрість – вище благо, гординя – найгірший гріх, пиху – Спесивцев кару, і під старість вона нерозумного розуму вчить». У виставі використано вірші, які декламуються грецькою мовою. Можна сказати, що виставу поставлено в близькому до давньогрецького стилі. Є головні герої – їх не багато. Є Хор. При цьому використано й сучасні прийоми: головні герої не відокремлені від Хору, вони – його частина та виходять з нього, потім знов до нього повертаються. Замість світлого давньогрецького вбрання – чорні плащі, під якими тільки у головних героїнь білі сукні. Внизу (сцена) – земля, яку, на жаль, не дуже видно із задніх рядів глядацької зали, на рівні очей глядачів – велике коло неба, яке майже весь час обертається. Таким чином, автори вистави втілюють на сцені розповсюджену в різних філософських ученнях та теоріях концепцію триєдності НЕБО-ЛЮДИНА-ЗЕМЛЯ. Органічне також пластичне рішення вистави. Звичайно, будь-який глядач, тим більше обізнаний глядач, може до чого-небудь причепитися. І я також) Проте не буду!!!!!! Оскільки вистава в цілому мені дуже сподобалась. Насамперед своєю цільністю. Чесно кажучи, не знаю, чи буде вона мати такий же успіх, як у підготовленого глядача та спеціалістів, у пересічного київського глядача, тим більше тривалий час, адже в ній «в общем, все умерли». Трагедія на те й трагедія. На жаль, сучасний глядач більше прагне дивитися комедії, та чим простіші ці комедії, тим краще((( Не зважаючи на це, будемо сподіватися, що свого глядача «Антігона» Театру «Колесо» все-таки знайде. Щиро бажаємо успіху творцям вистави!)

#Антігона #Антигона #Софокл #ТеатрКолесо #театр

фото: https://www.facebook.com/pg/spilnotv.culture/photos/?tab=album&album_id=710234082460911

Сьогодні в Національній Опері України давали… не Аїду. Давали Лімб. Це була українська прем`єра сучасної опери Стефано Джервазоні на тексти Джордано Бруно, Карла Ліннея і Мерилін Монро. На програмці написано: «Значення цієї події для нашої сцени важко переоцінити: фактично вперше за час незалежності в Україні буде показано сучасну оперу. Причому без гри зі слухачем – доведеться дертися через вокальний терник, божевільний інструментальний склад та лібрето на шести мовах.»

Сучасних балетів доводилося бачити багато, а ось сучасних опер – ні. Бачили класичні опери в сучасних постановках, зокрема, дуже вразила опера «Дон Карлос» у постановці Віденської опери, яка тривала більше 5-ти годин без антракту. Сучасна інтерпретація класики – це зовсім інше, ніж те, що довелось послухати киянам сьогодні в стінах Національної опери. Оперу «Лімб» було написано в 2011-2012 роках на замовлення Міністерства культури Франції та ансамблю «Les percussion des Stracbourg”. Прем`єра української постановки відбулась за підтримки проекту PLIVKA та … анонімного благодійника. Я розумію, що благодійник – анонімний, проте дуже-дуже б хотілось дізнатися, хто він)))) Чесно-пречесно: навіть не уявляю, щоб щось подібне було реалізовано за підтримки Міністерства культури України((((

Тепер про враження. Загалом дуже сподобалось! Навіть, можна сказати, що під великим враженням. Особливо музика: інколи незвична для нас, складна, дискусійна, глобалізована – з елементами різних музичних напрямків, проте гармонійна. Занурюєшся з самого початку й продовжуєш чути навіть через кілька годин після виходу з будівлі Опери. Класні голоси вокалістів. З трьох оперних партій більше сподобались чоловіки: Віктор Рудь (баритон) та Гійом Фігель Дельпеш (контратенор). Контратенорів взагалі рідко коли зараз можна почути. Проте й колоратурне сопрано Анни Піролі теж на висоті. Хоча в цій опері більш було чутно просто класне сопрано, ніж колоратуру. Чудовий оркестр https://www.facebook.com/ukhomusic/#

Цікава тема, яку підняв на поверхню автор. В сюжеті багато антиклерикального та дуже яскраве відображення людських властивостей.

Є питання до сценографії. Якщо це концерт, як було написано на афіші Оперного театру – цілком можливе, навіть дуже «дороге» рішення. Якщо оперна постановка, як заявлено в буклеті та програмці, то питання виникають самі собою. Зрозуміло щодо одного екрану, на який іде проекція зображення, не зрозуміло щодо другого, який більше, адже на ньому більшість часу взагалі відсутня яка-небудь проекція. Не зрозумілі мотивації деяких персонажів (наявність у виставі 6 мов тут ні до чого, адже є детальне лібрето та переклад над сценою). Вистава в сценографічному плані не сприймається цілісною. Хочеться закрити очі та просто слухати, не дивлячись на сцену.

На жаль, вперше бачила, коли люди йшли з Оперного театру не між актами, а під час вистави. Так, не звично й складно для розуміння. Чутно навіть за спиною було слова «бред», «дребедень». Нічого… Поступово наш український глядач доросте до європейського бачення та сприйняття культури та мистецтва. Я в нас вірю!

P.S. Лімб (лат. limbus — рубіж, край) — в католицизмі місце перебування душ, які не потрапили до раю та не співпали з адом або чистилищем.

Намагались акредитуватись – фіг вам((((( Саме тому ані відео, ані нормальних фоток. Проте уява все ж є))))

ФОТО: Фhttps://www.facebook.com/pg/spilnotv.culture/photos/?tab=album&album_id=707773239373662

Врешті, знайшовся час, щоб написати свої враження від перегляду вистав IV Міжнародного театрального фестивалю JoyFest. Як завжди, чоботар без чобіт)))

IV Міжнародний театральний фестиваль Joy Fest-2016 вже традиційно відбувся на початку жовтня (в цьому році 7-9 жовтня). Правда, саме в цьому році з погодою нам не пощастило: всі три дні було дуже холодно та дощило. Проте в цьому році  JoyFest дуже пощастило із залою. Дякуємо Готелю Крещатик, який прийняв захід, і Дмитру Поліщуку. Дякуємо всім глядачам, які приходили дивитися вистави, незважаючи на погану погоду. В цьому році глядачів було дуже багато: навіть вранці об 11.00 на першій виставі у вихідні дні було по 400 чоловік. В «прайм-тайм» кількість людей перевищувала можливість зали, і люди сиділи навіть на сходинках і на підлозі. Ще одна «приємність»: під час вистав не було «броунівського» руху в обидва боки, як це, зазвичай, буває на фестивалях драматичних театрів – рук був тільки ДО зали, а із зали майже ніхто не виходив. Багато хто з глядачів приходив на фестиваль неодноразово – ми вже впізнавали знайомі обличчя в залі.

Нас часто питають, навіщо кожного року вже четвертий рік поспіль власними зусиллями без жодної зовнішньої фінансової підтримки збоку міста та держави ГО Міжнародний соціально-культурний проект «Джойфест» проводить міжнародний театральний фестиваль.  Абзац, що вище, вже частково відповідає на це запитання: фестиваль потрібен киянам. Ми це бачимо. Так,  саме так: киянам потрібен ще один театральний фестиваль. Хоча, якщо розібратися, то JoyFest – єдиний міжнародний театральний фестиваль в Києві без вузької або обмеженою тематики (не сучасного мистецтва, не моновистав, не жіночих моновистав, не актуальної драми, тощо, а просто театральний фестиваль). Будь-який колектив може надіслати заявку та бути відібраним для демонстрації своєї вистави на фестивалі. Це можуть бути театри – великі, маленькі, професійні, не професійні, театри-студії, студентські театри, державні, не державні, оформлені, неоформлені як юридична особа, тощо. Ми вітаємо будь яке митецьке починання та бажання обмінятися досвідом, зокрема міжнародним. Ми вітаємо будь-яку виставу, яка здатна зацікавити глядача та сподобатися йому.

Крім того, в цьому році на фестивалі впроваджено новий підхід в роботі журі. Журі JoyFest стало міжнародним. Дякуємо театральному критику, доктору Йоке Елберс з Нідерландів  (Амстердам), за те, що вона погодилась очолити журі фестивалю. Завдяки присутності в журі Йоке Елберс робота журі перетворилася не на роздачу «слонів», тобто нагород і місць,  як це часто відбувається на українських театральних фестивалях, а на вироблення конкретних рекомендацій театральним колективам з поліпшення представленої постановки та подальшої підготовки до участі в міжнародних театральних фестивалях. Адже порівнювати з точки зору «спорту», тобто перемоги або поразки, різні жанри й напрямки в театральному мистецтві не тільки складно, інколи просто неможливо. Так, в цьому році було представлено кілька моновистав, кілька камерних, блискуча музична вистава, не менш блискуче маппет-шоу, вистав з оригінальними величезними масками, драми, комедії, тощо, Обговорення вистав відбувалось кожного дня після закінчення показів. Воно було відкритим – на ньому могли бути присутніми всі учасники фестивалю і навіть охочі глядачі. Дуже сподіваємося, що поради членів журі стали корисними для театральних колективів, які взяли участь у фестивалі. І вони врахують ці поради в разі, якщо будуть мати намір брати участь в міжнародних театральних фестивалях – не тільки в JoyFest, а також в інших.

Загальні поради українським колективам, які мають ще мало досвіду участі в міжнародним театральних фестивалях.

Насамперед, це стосується  вибору матеріалу. Матеріал має бути зрозумілим глядачеві та журі, навіть якщо вони зовсім не знають мови, якою іде вистава.  Цього можна досягти різними способами: 1) введенню ключових слів англійською або мовою країни, в якій відбувається фестиваль (наприклад, саме так в цьому році зробили гості з Єревану – вони ввели до тексту українські фрази, завдяки яким став зрозумілим весь зміст кожної історії – їх було кілька); 2) це може бути мова музики, танцю, пластики, жестів, або всі вони разом – як основна або навпаки допоміжна мова представленої вистави (так вистава «Ріта» Доніцетті від Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва, хоча вокалісти виконували її українською мовою, була зрозумілою та сподобалась і вірменам, і литовцям, і парагвайцям; 3) використанням такого матеріалу, який за своєю суттю близький та зрозумілий глядачам з усіх континентів – неминущі «істини» без поринання до особливостей менталітету та історичних подій, або, навпаки, ці історичні події були б зрозумілими для всіх навіть в етнічному вираженні; 4) на край випадок – субтитри на екрані (але вони дуже відволікають).

Друге, і також дуже-дуже важливе: фестивальна вистава має тривати не більше години. Півтори – це на самий-самий крайній випадок.  На жаль, кліпове мислення сучасної людини фізично не може перетравити дії, що триває більше години. Увага зі сцени та вистави поступово переключається на будь-що.  До того ж, одна справа, коли глядач приходить на одну вашу виставу і збирається приділити їй весь свій вечір. І зовсім інша справа, коли глядач хоче подивитися, як можна більше фестивальних вистав. Втомившись на одній, він може відмовитися від перегляду наступної. Як часто повторює на кожному міжнародному театральному фестивалі Йоке Елберс: все має бути коротко та ясно (с)))). Антон Павлович Чехов також дуже голосно заявляв, що саме є сестрою таланту))) Так – стислість! Отже, двогодинні текстові вистави не дуже пасують до показу на міжнародних театральних фестивалях.

Третє, і також, на мій погляд, важливе. Міжнародні театральні фестивалі придумали колись, і вони існують стільки років, насамперед, для обміну досвідом. Як класно кажуть у нас, в Україні: себе показати та на інших подивитись. Хто що вміє. І не вміє також. Для того, щоб навчитися та вміти більше та ліпше. Про щось замислитись, щось перейняти, від чогось відмовитися. Щира доброзичливість до колег, безмежна подяка глядачам, любов до мистецтва в собі, а не конкурентність і  змагальність – це основні риси більшості міжнародних театральних фестивалів, і, на щастя, всіх, на яких ми побували. Мені особисто дуже хотілось би, щоб JoyFest  асоціювали саме з такими ознаками й принадами.  Війни нам вистачає з головою в житті. Хай на сцені та в Театрі панують злагода, порозуміння,  Мир та Любов!

Наголошую, що все написане вище – особиста думка. Додаю лист, надісланий Головою журі Йоке Елберс, та прошу висловитися всіх інших членів журі))))

 

JOY FEST in KIEV, Ukrania 7, 8, 9 October 2016

The invitation to take part in JOY FEST 2016 took me for the first time to Kiev. Exciting!
I had met Inna and Viktor at several festivals in Europe in the past years and as they liked my work as leader of/participating in the discussions after the performances at these festivals they invited me to JOY FEST to be member of the jury. In the jury five other persons, all Ukranians, took part.
The cooperation in the jury was good, we got along well and were on the same level of appreciation and expertise. The discussions were held by the jury in the presence of directors and/or actors.

The program of the festival was full, with three foreign groups next to several Ukranian groups. Also there were workshops for the participants.

The organization of the festival was good, the food was nice, the accomodation was fine, the location of the theatre in the hotel in the centre of the city was perfect, everybody was nice, helpful and friendly.

The artistic contents of the various performances showed a wide range of theatre: puppet theatre from Armenia done in a magic, poetical way; a Lithuanian comedy performed with giant masks; a couple of monologues; a glittering show by the group from Paraquay; a touching performance about two women who once loved the same man – by a Ukranian group; an up to date performance taking part in a supermarket about an outside gas attack – in English by Ukranian performers; there was Opera Buffo performance with great singing and music.
Of course, as at every festival the artistic level of the performances was varied, but every performance in itself had something to offer to the audience and to the jury: food for thought and discussion.

JOY FEST is a very good initiative, the festival adds an important element to the cultural life in Kiev.
I sincerely hope that it will be possible to continue the organization of JOY FEST in the coming years.

Dr. Joke Elbers
Amsterdam, Netherlands

Міжнародний проект: лабораторія постановок молодих режисерів

у жанрі МАЛІ ТЕАТРАЛЬНІ ФОРМИ

Це був вже другий конкурс  у рамках лабораторії. Перший конкурс  у жанрі музичного театру  фінішував 11 вересня в Київському національному академічному театрі оперети (http://spilnotv.com/archives/39632).

Перше, на чому хочеться наголосити: формат заходу дуже цікавий і дуже потрібний, як театральному середовищу, так і суспільству загалом.  Це – факт, і крапка. У молодих режисерів з`являються нові можливості для самореалізації, у акторів – для розвитку, у глядачів – для зустрічі з експериментами та режисерськими школами різних країн. На жаль, що проект не охоплює всі жанри, і буде проходити тільки один раз на два роки. Цього замало. Позитив: що він взагалі є!

Друге. Як показала практика, для показів робіт фіналістів, навіть у жанрів малих форм, бажано було б використовувати більш велику залу.  Якщо велика та мала зала Київської оперети 11 вересня, змогли вмістити майже всіх охочих подивитися фінал конкурсу, то зали Театру «Золоті ворота» і Мистецько-концертного центру ім. І. Козловського тріщали по швах від натовпу.  Не хотілось би, щоб лабораторія перетворилася на виключно внутрішню театральну тусовку. Якщо, звичайно, проект не ставить перед собою саме такої мети. Сподіваюсь, що це не так, і залучення глядацькою аудиторії також є важливим для організаторів проекту.

Третє. Дуже великим плюсом проекту є те, що проект – міжнародний. Якщо на його першому етапі (у жанрі музичного театру) до фіналу вийшли тільки українські режисери, то в жанрі малі театральні форми свої роботи представили режисери з чотирьох країн, а саме з України, Росії, Франції та Азербайджану. На жаль, український театр ще не став повноцінним учасником міжнародного театрального руху. Так, звичайно, окремі українські режисери й театральні колективи беруть участь у міжнародних театральних фестивалях. Певна кількість міжнародних театральних фестивалів проходить в Україні, але їх можна перерахувати на пальцях. Тобто обмін досвідом, безумовно відбувається, проте цей процес проходить, на жаль, дуже повільно. Через  те, що в Україні достатньо важко влаштувати повноцінні гастролі іноземних драматичних театрів, український глядач не дуже ознайомлений з тенденціями розвитку театрального мистецтва в інших країнах, зокрема в європейських. Так, наприклад, український глядач не звик дивитися драматичні вистави мовою оригіналу. Треба поступово привчати глядача до різних напрямків і форм у театральному мистецтві, до різноманіття бачення того, яким може виступати сучасний театр.

Це – загалом.

Тепер про враження щодо вистав, які було представлено на другому етапі конкурсу. Звичайно, що ці враження дуже суб`єктивні й не претендують на те, щоб навіть здаватися «на істину в останній інстанції». Загалом, я впевнена, що людина може оцінити мистецтво (в будь-якому жанрі – живопис, театр, музика, тощо) тільки, виходячи із власного суб`єктивного враження «подобається – не подобається». Далі – все від «лукавого». І якщо особисто мені не сподобалась вистава або картина, то це зовсім не означає, що вона погана і не має права на існування. Адже мистецтво має бути різним, спрямованим на різні аудиторії (вікові, професійні, за інтересами та рівнем розвитку, тощо). Це, якщо ми про мистецтво для глядачів, а не мистецтво заради мистецтва.

Першу виставу на сцені Театру «Золоті ворота» представила молодий режисер з України (м. Дніпро), студентка 5-го курсу Київського національного університету культури і мистецтв Юлія Мороз. Це був ескіз за п’єсою ізраїльської письменниці Едни Мазії «Ігри на задньому подвір`ї». Отже, почну з суто суб`єктивного. Я не люблю жанр соціальної драми. Так само як і документального театру. Неодноразово намагалась змусити себе дивитися подібні вистави, вмовляючи себе, що це – актуально та виховує, якщо не мене, так когось іншого. Вибачте, але я так їх і не змогла полюбити.  Мені не цікаво дивитися на сцені про те, про що пишуть кожного дня інтернет-портали, газети та говорять в новинах. Можливо, справа в тому, що при постановці таких сюжетів дуже складно абстрагуватися від актуальності й піднятися на рівень справжнього мистецтва. Проте я також впевнена, що у вистави Юлії Мороз буде свій глядач. На початку вистави використано відео (це зараз чомусь дуже модно в українському сучасному театрі). Сподобалась гойдалка, що виступила з павутиння, проте загалом стенографічних метафор у виставі було не дуже багато. Не дуже зрозуміла банки з пивом, що висять на мотузках. Мій висновок: якщо це гостра соціальна драма, то вона має бути «гострішою» у постановці та виконанні. Перця поки що в ній не вистачає. Не дуже повірила героям. Актори у виставі грають, а не живуть.

Другий ескіз було представлено французьким режисером Жюлем Одрі (м. Париж) Цікавий матеріал: п`єса іспанського драматурга Антоніо Аламо «Страждаючі» (я би українською переклала, скоріше, як «Ті, що страждають») про останній день життя Йосифа Сталіна. Цікаво, коли про історію, яку ти знаєш з дитинства, розповідають іноземці, які в ній не «варились», отже можуть бути менш «заангажованими». «Європейський» прийом: поєднання сцени з глядацькою залою: посередині стіл, за яким відбувається дія, навкруги по периметру сидять глядачі – єдиний театральний простір. Сподобалось звукове оформлення: жива музика, яку на контрабасі виконує Анна Глухенька.  Жива музика в драматичному театрі – це завжди класно, а коли ця музика є настільки доречною, можна поаплодувати такому музичному рішенню. Видно були, що актори з великим задоволенням грають історію, проте їм ще не вистачає сценічного та життєвого досвіду, щоб грати відомих історичних персонажів, та ще й у віці, який в два рази (якщо не більше) перевищує їх власний вік. Ескіз, в цілому, сподобався. Ані на хвилину не хотілося прибрати погляд зі сцени та подивитися в інший бік. Залюбки піду подивитися остаточно готову виставу.

Після двох вистав шановне товариство перемістилося з Театру «Золоті ворота» до Мистецько-концертного центру ім. І.Козловського, де першою було представлено роботу російського режисера Алєксандра Ніколаєва (Суздалєва), який як літературну основу для постановки використав Книгу казок українського письменника Василя Короліва-Старого «Нечиста сила». Алєксандр Ніколаєв –  з 2015 року є художнім керівником Таупсинського театру юного глядача. Акторами в постановці виступили студенти Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. На жаль, постановка, як для мене, виявилась найслабкішою з чотирьох представлених. При цьому актори старались, як могли.  Чи не єдиний плюс: жива гра на роялі – як використання на повну можливостей акторського складу. Проте не зовсім зрозуміло, саме для чого персонаж грає, звідки на цвинтарі взявся рояль (хіба що в кущах), як це співвідноситься з рештою музичного оформлення вистави. Відверті штампи: нечиста сила все більше у вишиванках і вінках, хіба що, крім Хреба. При цьому відрізнити Мавку від Русалки й Відьми, Упиря від Лісовика виявляється неможливим. Такий багатий на містику й драматизм (дві історії: паночки та Хреба) матеріал можна було б поставити набагато виразніше. Протягом вистави мене не полишало враження, що режисер пішов шляхом найменшого супротиву: просто озвучив казку за допомогою акторів.

Останній показ відбувся у підвалі Мистецько-концертного центру ім. І.Козловського. Це була вистава «Пульхафонія» за мотивами повісті Миколи Гоголя «Старосвітські поміщики» режисера з Азербайджану (м.Баку) Іради Гєзалової.  Ірада працює головним режисером Азербайджанського драматичного театру в м. Гаянджа. «Пульхафонія» стала чудовим завершенням фіналу міжнародної лабораторії у жанрі малі театральні форми. Коротка, але дуже змістовна, водночас легка на сприйняття та драматична за своїм кінцем історія пари, які все життя живуть разом та зосереджені самі на собі. Глядач рухається разом з героями коридорами та кімнатами їх будинку: ось ми у вітальні, потім в їдальні, далі в свята святих – спальні, потім у коморі з горіхами, настоянками, наливками та іншими припасами… Обличчя акторів зовсім близько від глядачів – видно кожний мімічний рух, чутно кожний подих. Не знаю, як хто, а я повірила Кирилу Басковському та Оксані Прасоловій (солісти Київського національного академічного театру оперети). Вони не зіграли, а прожили цю історію на очах у «здивованої публіки». Хоча вони обидва солісти-вокалісти, а не драматичні актори. (Акторська школа в Україні в її сучасному стані – це окремий «сюжет»). Головним персонажам дуже допомагав Євген Рассказов – Кіт, він же від Автора, студент Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Робота Іради Гєзалової цікава та може мати комерційний успіх. Головне: зберегти щирість акторів.

На підсумок:

Юлія Мороз готує до показу прем`єру в театрі «Золоті ворота»

Київський національний академічний театр Оперети в особі його художнього керівника Богдана Струтинського взяв на себе ведення переговорів з Французьким інститутом в Україні щодо можливості постановки Жюлем Орі вистави в Києві

Мистецько-концертний центр ім. І. Козловського прийме до себе виставу Іради Гєзалової.

Браво!

11, 12, 13 листопада – грандіозна прем’єра  –  оперета “Графиня Маріца”, Імре Кальмана, яку називають “найбільш угорською” з усіх творів композитора. “ГРАФИНЯ МАРІЦА” стане прем’єрою 82 театрального сезону Київського національного академічного театру оперети.

Перший вихід «Маріци» на сцену віденського театру «Ан дер Він» відбувся в 1925 році.  Прототипом Графині Маріци стала представниця старовинного угорського графського роду Агнеса Естергазі, відома в 1920-х роках кіноактриса. Велика шанувальниця таланту Кальмана, свого земляка, вона часто зустрічалася з ним, бувала у нього вдома, тому вважається, що сентенції Маріци були записані композитором, як кажуть, з «натури».

Сюжет лібрето був створений на основі реальної історії збіднілого молодого аристократа, який  щоб  видати заміж свою сестру і забезпечити її придане, змушений був найнятися керуючим у маєток, що не так давно належав його родині… Долаючи непорозуміння і перепони молоді люди, як і передбачено сонячним жанром, дістаються до свого щастя!

В Національній опереті  України  оперета «Графиня Маріца»  в постановці н. а. України Богдана Струтинського представить українським глядачам твір Імре Кальмана у новій, близькій до оригінальної інтерпретації. Постановкою зацікавилася дочка Імре Кальмана Івонн Кальман, яка обіцяла художньому керівнику Національної оперети України Богдану Струтинському неодмінно прибути в Україну, щоб побачити один із прем’єрних показів вистави.

Вечір мюзиклу став для Київської оперети традиційним заходом, який завжди збирає аншлаги.

В цьому році знов яблуку нікуди було впасти. Квитки було розкуплено заздалегідь.

Як завжди, концерт пройшов на дуже високому рівні. Особливо хочеться відзначити прем`єри номерів. Їх було сім, і всі вони були цікаві.  Проте навіть серед цих яскравих номерів хочеться виділити в першому відділені  виконання Тамарою Ходаковою Пісня Клаудії з мюзиклу М.Йєстона “Nine” і дует  Едмонда Дантеса та Мерседес “Я знаю ті очі” з мюзиклу Ф. Вайлдхорна ” Граф Монте – Крісто” у виконання Кирила Басковського та Ірини Беспалової-Примак (диригент  – Сергій Дідок), а також у другому відділенні дует Ромео і Джульєтти з однойменного відомого мюзиклу Ж.Пресгурвіка у виконанні Олександра Чувпило та Тетяни Журавель (диригент – Ігор Ярошенко) .

На жаль, жодними словами не можна описати всього того  великого задоволення, яке отримуєш від прослуховування шедеврів світового мюзиклу у виконанні солістів, хору балету й оркестру Київського національного академічного театру оперети.

Про музику дуже важко писати. Музику треба слухати.  Отже, не пропустіть Вечір мюзиклу в наступному році.

Режисер постановник і балетмейстер постановник концерту Вадим Прокопенко

СЛАЙД -ШОУ  ДИВИТСЯ  ТУТ

7-9 жовтня у Києві відбувся IV Міжнародний театральний фестиваль JoyFest (фестиваль радощів)

Організатор: ГО Міжнародний соціально-культурний проект Джойфест

Спеціальний партнер: Театр Маскам Рад

ДИВИТИСЬ ТУТ: https://youtu.be/jRdiqAf5eL

 

16 жовтня о 15.00 – “1410. Відомий невідомий Грюнвальд”. Виробництво Литва.
Кращий повнометражний історичний документальний фільм на ІІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2016

23 жовтня о 15.00 – Покидаючи Ригу (Escaping Riga). Виробництво Латвія.
Гран-прі на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015

30 жовтня о 15.00 – фільм-розслідування “Неугодные” Ігора Піддубного.
Позаконкурсний фільм на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015

6 листопада о 15.00 – фільм-розслідування “Неоднозначные” Ігора Піддубного.
Позаконкурсний фільм на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015

Зверніть увагу на фільми Ігора Піддубного. Його фільм “Степан Бандера . Між чорним та червоним” було визнано кращим історичним фільмом на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015, а фільм “Крим. Курорт суворого режиму” було визнано кращим історичним фільмом на ІІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2016. Організатори фестивалю вже отримали заявку від Ігора Піддубного на демонстацію його нового фільму на ІV Міжнародному фестивалы історичного кіно, який відбудеться 7-9 квітня 2017 року.

 

Презентация книги Дмитрия Шленского, фундатора и директора Музея Одной Улицы (Андреевского спуска) “Судьбы Андреевского спуска” состоялась в Музее 17 сентября 2016 года. Это книга вторая, но судя по всему, далеко не последняя.  Ведь Андреевский спуск, как никакая другая киевская улица, стала собирателем талантов и разных судеб. Таковой она остается и по сей день. На презентации были коллекционеры, литераторы, актеры, а также представители семей, который жили  в разное время на Андреевском спуске. Судьбы этих людей и их предков являются судьбами Андреевского спуска. а он, Андреевский спуск – их судьбой. Здесь они родились,  росли, влюблялись, некоторые – здесь умирали, чтобы стать частью истории. Некоторые уходили в небытие. Сегодня, Дмитрий Шленский возвращает эти судьбы нам.

Вперше в стінах театру загальнонаціонального масштабу відбулася надзвичайна для театрального життя України подія: на сцені Національної оперети молоді режисери мали честь (і можливість) представити ескізи своїх робіт.

В рамках проведення конкурсу ще з лютого 2016 року працювала Експертна рада. До Еспертної ради увійшли фахівці, театрознавці та театральні критики: художній керівник Національної оперети, н.а. артист України Богдан Струтинський, головний балетмейстер Театру, з.а. України Вадим Прокопенко, головний хормейстер Театру, з.діячмистецв України Ігорр Ярошенко, театральний критик, з.діяч мистецтв України Сергій Васильєв, театральний критик, заслужений журналіст України Олег Вергеліс, театрознавець, доктор театрознавства Ганна Веселовська, театрознавець, кандидат театрознавства Анна Липківська. Експерти уважно вивчали заявлені матеріали, щоб відібрати фіналістів.Ними стали Юлія Журавкова (м.Київ), Максим Булгаков. (м.Суми-Київ), Денис Костирко (м.Одеса), В`ячеслав Стасенко (м.Біла Церква). Конкурсанти змагалися у постановках в жанрі оперети, мюзиклу та опери-буф.

Вранці 7 вересня відбулася перша зустріч фіналістів з акторами та представниками інших цехів Київської оперети. Адже конкурс став випробуванням не тільки для молодих режисерів, але й для самого Театру. Важко бути завжди попереду – ніколи не знаєш, з якими труднощами можна під час реалізації проекту зустрітися.

У конкурсантів було лише 4 дні, щоб поставити заявлені ескізи та представити їх до уваги Експертної ради та публіки. У виконавців теж було лише 4 дні, щоб вивчити свої музичні партії, тексти, вжитися в образи. У костюмерів та інших цехів Театру було лише 4 дні, щоб допомогти учасникам конкурсу показати ескізи у всіх їх красі відповідно до задумки режисерів.

І ось настав час Ч. 11 вересня об 11 годині розпочався показ поставлених ескізів. Київська оперета зробила широкий і дуже вдалий для популяризації театрального мистецтва жест: вхід на фінал конкурсу був вільний. І кожний бажаючий міг потрапити на перегляд одно або всіх ескізів.

На фіналі конкурсу було представлені такі роботи:

Максим Булгаков, до речі водночас соліст балету Національної оперети, на малій сцені представив не дуже відому в Україні комедію-гротеск В.-А. Моцарта «Баст`єн і Баст`єна».

ЮліяЖуравкована Малійсцені Театру представила одноактну оперу-буф «Телефон, абоКоханнявтрьох».

В`ячеславСтасенкона великій сцені представив уривок з відомої опери-був «Жирофлє-Жирофля» Шарля Лєкока. В`ячеславСтасенко працює в Київському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Саксаганського.

Денис Костирко також на великій сцені представив уривок з оперети «Оскар», музика Самойлова М., лібрето С.Петрова за п’єсою Клода Ман`є. Денис Костирко працює в Одеському академічному театрі музичної комедії ім.Водяного.

По-перше, треба звернути на вибір учасниками матеріалу для постановки. За різними критеріями: новизна, музичний рівень, драматургічний рівень, актуальність теми, комерційна перспективність, тощо.І потімвжеможнаоцінюватибеспосередньорежисерськіроботи.

Отже, за чергою показу…

Першою було представлено комедію-гротеск (зінгшпіль) В.-А. Моцарта «Баст`єн і Баст`єна» на лібрето Фридриха Вільгельма Вайскерна та ЙоганаAндреасаШахтнера.Прем`єра цієї вистави відбулась в 1768 році, потім її більше ніж сто років на ставили. Дуже простий пасторально-казковий сюжет. Чудова музика Моцарта. Можливо, не найкраща з його музики, проте, по-справжньому, моцартівська: легка, прозора й гармонійна. Цю постановку варто дивитися навіть тільки заради того, щоб ще раз насолодитися музикою Генія. Проте це не єдиний плюс постановки. Виставу приємно не тільки слухати, але й дивитися. Максим Булгаков наблизив героїв до нас, одягнув їх в звичайний сучасний одяг. Пластичне та художнє рішення, ефекти освітлення надають постановці майже завершеного вигляду. Можливо, ще б 4 дні роботи та більш глибоке занурювання до матеріалу, і можна було б написати без «майже»))). Особиста моя думка така: якщо вже герої – наші сучасники (хоча б за одягом), то режисерові треба було йти сміливо далі цим шляхом і завдяки сценографічним прийомам  (без зміни тексту) осучаснити сюжет для сприйняття повністю, актуалізувавши його для сьогодення. Склалося таке враження, що постановка «зависла» між вже казковими для нас часами Моцарту й сучасним світом. Між тим, не можна не визнати, що робота Максима Булгакова єзагалом цікавою, і він як режисер має перспективу розвитку. Та і сам матеріал після доопрацювання цілком можна використати для регулярних показів на сцені.

Другим конкурсантом була Юлія Журавкова з постановкою одноактної опери-буф «Телефон, або Кохання втрьох»ДжМенотті – композитора американсько-італійського походження. Матеріал для України новий, тому режисерові довелося власноруч зробити переклад лібрето на українську мову. На конкурс було представлено не уривок з вистави, а всю одноактну виставу, тому саме у Юлії був чудовий шанс досягнути завершеності у постановці без всяких «проте» та умовностей. І загалом їй це вдалося. Виставу дивишся на одному диханні. Сюжет – актуальний, проте досить заїжджений: який вплив мають на сучасну людину гаджети і як вони заважають особистому спілкуванню між людьми. Героїв всього два: молода дівчина, яка любить теревенити по телефону, та її хлопець, який працює на залізниці, тому часто у від`їзді. Кожного разу, коли Бен приходить до своєїкоханої, щобосвідчитися, через їїпостійнібалачки по телефону вінвсе ніяк не можесказатиїй, як вінїїкохає, і те,щовінхоче з нею одружитися.Тобто все досить банально й цілком зрозуміло. Постановка можна назвати суто класичною: яскравісценографічні  й режисерські знахідки в ній відсутні. Все правильно, все вірно – «як навчали в інституті». Причепитися ні до чого. Проте власного режисерського почерку ще не видно. Вистава привернула до себе увагу, насамперед, цікавим музичним матеріалом і дуже щирою акторською грою виконавців головних партій – Кирила Басковського і Тетяни Журавель, а також високим рівнем їх вокалу. В музичному та вокальному плані опера-буф Дж.Менотті доволі складна. До речі, як було зазначено перед виставою, КирилБасковський вперше вийшов на сцену як оперний виконавець, адже його улюбленим жанром є мюзикл.

Не тільки у мене виникла думка, що перші дві постановки, представлені на конкурсі, можна було б спробувати об`єднати на Малійсцені у Вечіродноактнихта маловідомихопер-буф. Думаю, що вони знайдутьсвогоглядача.Таку ж думку після перегляду всіхконкурсних постановоквисловилидехто з членівЕкспертної ради на їївідкритомузасіданні.

Після двох переглядів на Малій сцені, глядачам довелося перейти до великої зали Національної оперети, щоб подивитися ще два ескізи.

Наступним конкурсантом був режисер Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім.Саксаганського В’ячеслава Стасенко з фрагментом з відомої опери-буф Шарля Лєкока «Жирофлє-Жирофля».

Колись мені довелося навчатися малюванню у чудового педагога та художниці Олени Борисівни Агамян. Під час навчання кожного разу й по відношенню до себе, і по відношенню до іншихучнів,я чула від неї одне й те ж корисне для творця (у будь-якій творчій сфері) питання: про що малюнок – про квітку чи про вазу, про будинок або про дівчинку?Тепер кожного разу, коли я приступаю до постановки, я насамперед задаю собі питання: про що вистава?ЩоЯ хочу сказати цією виставою собі і глядачам? ЯкЯ розумію драматургію твору? Адже режисер – це провідник між драматургією (у випадку музичного театру  – до драматургії треба ще додати музику) твору та кінцевим його споживачем – глядачем. Протягом перегляду фрагменту з «Жирофлє-Жирофля» мені весь час хотілося задати режисерові питання: про що вистава? Про Янгола, про близнюків-дівчатЖирофлє-Жирофля, про кохання, про цинізмшлюбнихвідносин, про підкаблучника батька?Особисто я на цепитаннявідповістисобітак і не змогла. Всі герої надто шаблонні, ніби переплутали вистави і замість французького водевілю грають, наприклад, «За двома зайцями». До речі, за задумкою автора, дія вистави відбувається в Іспанії 13-го ст.! Звичайно, що дію можна перенести в 19-те сторіччя або навіть у сьогодення, проте в цьому має бути виправданий сенс.Вердикт дужепростий: я б цювиставудивитися не пійшла. Хочацілкомможливо, що і у неїтежможе з`явитися свій глядач, якщо, наприклад, В`ячеслав Стасенко поставить цю оперу-буф на сцені театру в БілійЦеркві, де вінпрацює. Аджеглядачсьогоднідуже добре реагує на найпростішікомедіїположень, зокрема з минулого, до якихможнавіднести й твір Шарля Лєкока, написаний у другійполовині 19-го ст. Аджепід час перегляду комедійположеньможнавзагалі не думати, а спостерігати за калейдоскопом пересуваньгероїв по сцені та ситуацій, які з ними відбуваються.  Протеякщоце  -комедіяположень, то їй явно не вистачаєшвидкості темпо-ритму й гротескноcті.

Останньоюроботою, представленою  в рамках конкурсу-лабораторії, була робота одеськогорежисера Дениса Костирка, а саме фрагмент з оперети «Оскар». музика Самойлова М., лібрето С.Петрова за п’єсою Клода Ман`є. Класична постановка класичної оперети.  Як би ще б музика була рівня Штрауса або Кальмана, то взагалі все було бсупер. Можливо,  і через це також, щоб уникнути порівняння не на користь «Оскара», протягом перегляду хотілось прибрати зі сцени шикарний диван з класичної оперети та замінити його чимось більш модерновим. Слабкість музичного матеріалу режисерові довелось нівелювати, зокрема, використанням фізичних трюків, на які, на щастя, Дмитро Шарабурін – здатний, як ніхто інший.  Проте можна прогнозувати, що в разі постановки «Оскара», на нього будуть завжди повні зали. Ота така вона загадкова – країна глядачів!)))

На підсумок можна сказати: конкурс-лабораторія відбувся – і це головне! Такі лабораторії мають відбуватися протягом року в усіх національних та муніципальних театрах, незалежно від жанру, в якому театр працює. Адже це неперевершена можливість для молодих режисерів заявити про себе, а для акторів театрів – розкритися у новому форматі. Для всіх учасників процесу – це практика створення нових проектів, ефективної командної роботи, розвиток майстерності, підвищення відповідальності за кінцевий результат. Про ефект від реалізації проектів, подібному конкурсу-лабораторії, проведеному в Національної оперетою, можна писати дисертації. Проте краще не писати дисертації, а проводити конкурси-лабораторії – чим більше, тим краще. І з кожним разом буде все більш шансів, що на «сцені» з`являться нові яскраві режисери, і під їх керівництвом нові потужні театральні проекти.

Щодо молодих режисерів, які брали участь у конкурсі-лабораторії, то їм хочеться побажати бути сміливішими, більш зухвалими, більш оригінальними, намагатися використовувати як можна менше штампів з минулого, не боятися експериментувати, як із драматургічно-музичним матеріалом, так і з сценографією, не боятися щось зробити не правильно, не так, як вчили, не так, як бачили, використовувати на всі 100% величезні можливості та діапазон виконавців, новітні технології, тощо. Все-так основне завдання лабораторії виростити щось, дійсно, нове.