Спільнобачення | Освіта category

Освіта

Сьогодні в Національній Опері України давали… не Аїду. Давали Лімб. Це була українська прем`єра сучасної опери Стефано Джервазоні на тексти Джордано Бруно, Карла Ліннея і Мерилін Монро. На програмці написано: «Значення цієї події для нашої сцени важко переоцінити: фактично вперше за час незалежності в Україні буде показано сучасну оперу. Причому без гри зі слухачем – доведеться дертися через вокальний терник, божевільний інструментальний склад та лібрето на шести мовах.»

Сучасних балетів доводилося бачити багато, а ось сучасних опер – ні. Бачили класичні опери в сучасних постановках, зокрема, дуже вразила опера «Дон Карлос» у постановці Віденської опери, яка тривала більше 5-ти годин без антракту. Сучасна інтерпретація класики – це зовсім інше, ніж те, що довелось послухати киянам сьогодні в стінах Національної опери. Оперу «Лімб» було написано в 2011-2012 роках на замовлення Міністерства культури Франції та ансамблю «Les percussion des Stracbourg”. Прем`єра української постановки відбулась за підтримки проекту PLIVKA та … анонімного благодійника. Я розумію, що благодійник – анонімний, проте дуже-дуже б хотілось дізнатися, хто він)))) Чесно-пречесно: навіть не уявляю, щоб щось подібне було реалізовано за підтримки Міністерства культури України((((

Тепер про враження. Загалом дуже сподобалось! Навіть, можна сказати, що під великим враженням. Особливо музика: інколи незвична для нас, складна, дискусійна, глобалізована – з елементами різних музичних напрямків, проте гармонійна. Занурюєшся з самого початку й продовжуєш чути навіть через кілька годин після виходу з будівлі Опери. Класні голоси вокалістів. З трьох оперних партій більше сподобались чоловіки: Віктор Рудь (баритон) та Гійом Фігель Дельпеш (контратенор). Контратенорів взагалі рідко коли зараз можна почути. Проте й колоратурне сопрано Анни Піролі теж на висоті. Хоча в цій опері більш було чутно просто класне сопрано, ніж колоратуру. Чудовий оркестр https://www.facebook.com/ukhomusic/#

Цікава тема, яку підняв на поверхню автор. В сюжеті багато антиклерикального та дуже яскраве відображення людських властивостей.

Є питання до сценографії. Якщо це концерт, як було написано на афіші Оперного театру – цілком можливе, навіть дуже «дороге» рішення. Якщо оперна постановка, як заявлено в буклеті та програмці, то питання виникають самі собою. Зрозуміло щодо одного екрану, на який іде проекція зображення, не зрозуміло щодо другого, який більше, адже на ньому більшість часу взагалі відсутня яка-небудь проекція. Не зрозумілі мотивації деяких персонажів (наявність у виставі 6 мов тут ні до чого, адже є детальне лібрето та переклад над сценою). Вистава в сценографічному плані не сприймається цілісною. Хочеться закрити очі та просто слухати, не дивлячись на сцену.

На жаль, вперше бачила, коли люди йшли з Оперного театру не між актами, а під час вистави. Так, не звично й складно для розуміння. Чутно навіть за спиною було слова «бред», «дребедень». Нічого… Поступово наш український глядач доросте до європейського бачення та сприйняття культури та мистецтва. Я в нас вірю!

P.S. Лімб (лат. limbus — рубіж, край) — в католицизмі місце перебування душ, які не потрапили до раю та не співпали з адом або чистилищем.

Намагались акредитуватись – фіг вам((((( Саме тому ані відео, ані нормальних фоток. Проте уява все ж є))))

ФОТО: Фhttps://www.facebook.com/pg/spilnotv.culture/photos/?tab=album&album_id=707773239373662

Врешті, знайшовся час, щоб написати свої враження від перегляду вистав IV Міжнародного театрального фестивалю JoyFest. Як завжди, чоботар без чобіт)))

IV Міжнародний театральний фестиваль Joy Fest-2016 вже традиційно відбувся на початку жовтня (в цьому році 7-9 жовтня). Правда, саме в цьому році з погодою нам не пощастило: всі три дні було дуже холодно та дощило. Проте в цьому році  JoyFest дуже пощастило із залою. Дякуємо Готелю Крещатик, який прийняв захід, і Дмитру Поліщуку. Дякуємо всім глядачам, які приходили дивитися вистави, незважаючи на погану погоду. В цьому році глядачів було дуже багато: навіть вранці об 11.00 на першій виставі у вихідні дні було по 400 чоловік. В «прайм-тайм» кількість людей перевищувала можливість зали, і люди сиділи навіть на сходинках і на підлозі. Ще одна «приємність»: під час вистав не було «броунівського» руху в обидва боки, як це, зазвичай, буває на фестивалях драматичних театрів – рук був тільки ДО зали, а із зали майже ніхто не виходив. Багато хто з глядачів приходив на фестиваль неодноразово – ми вже впізнавали знайомі обличчя в залі.

Нас часто питають, навіщо кожного року вже четвертий рік поспіль власними зусиллями без жодної зовнішньої фінансової підтримки збоку міста та держави ГО Міжнародний соціально-культурний проект «Джойфест» проводить міжнародний театральний фестиваль.  Абзац, що вище, вже частково відповідає на це запитання: фестиваль потрібен киянам. Ми це бачимо. Так,  саме так: киянам потрібен ще один театральний фестиваль. Хоча, якщо розібратися, то JoyFest – єдиний міжнародний театральний фестиваль в Києві без вузької або обмеженою тематики (не сучасного мистецтва, не моновистав, не жіночих моновистав, не актуальної драми, тощо, а просто театральний фестиваль). Будь-який колектив може надіслати заявку та бути відібраним для демонстрації своєї вистави на фестивалі. Це можуть бути театри – великі, маленькі, професійні, не професійні, театри-студії, студентські театри, державні, не державні, оформлені, неоформлені як юридична особа, тощо. Ми вітаємо будь яке митецьке починання та бажання обмінятися досвідом, зокрема міжнародним. Ми вітаємо будь-яку виставу, яка здатна зацікавити глядача та сподобатися йому.

Крім того, в цьому році на фестивалі впроваджено новий підхід в роботі журі. Журі JoyFest стало міжнародним. Дякуємо театральному критику, доктору Йоке Елберс з Нідерландів  (Амстердам), за те, що вона погодилась очолити журі фестивалю. Завдяки присутності в журі Йоке Елберс робота журі перетворилася не на роздачу «слонів», тобто нагород і місць,  як це часто відбувається на українських театральних фестивалях, а на вироблення конкретних рекомендацій театральним колективам з поліпшення представленої постановки та подальшої підготовки до участі в міжнародних театральних фестивалях. Адже порівнювати з точки зору «спорту», тобто перемоги або поразки, різні жанри й напрямки в театральному мистецтві не тільки складно, інколи просто неможливо. Так, в цьому році було представлено кілька моновистав, кілька камерних, блискуча музична вистава, не менш блискуче маппет-шоу, вистав з оригінальними величезними масками, драми, комедії, тощо, Обговорення вистав відбувалось кожного дня після закінчення показів. Воно було відкритим – на ньому могли бути присутніми всі учасники фестивалю і навіть охочі глядачі. Дуже сподіваємося, що поради членів журі стали корисними для театральних колективів, які взяли участь у фестивалі. І вони врахують ці поради в разі, якщо будуть мати намір брати участь в міжнародних театральних фестивалях – не тільки в JoyFest, а також в інших.

Загальні поради українським колективам, які мають ще мало досвіду участі в міжнародним театральних фестивалях.

Насамперед, це стосується  вибору матеріалу. Матеріал має бути зрозумілим глядачеві та журі, навіть якщо вони зовсім не знають мови, якою іде вистава.  Цього можна досягти різними способами: 1) введенню ключових слів англійською або мовою країни, в якій відбувається фестиваль (наприклад, саме так в цьому році зробили гості з Єревану – вони ввели до тексту українські фрази, завдяки яким став зрозумілим весь зміст кожної історії – їх було кілька); 2) це може бути мова музики, танцю, пластики, жестів, або всі вони разом – як основна або навпаки допоміжна мова представленої вистави (так вистава «Ріта» Доніцетті від Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва, хоча вокалісти виконували її українською мовою, була зрозумілою та сподобалась і вірменам, і литовцям, і парагвайцям; 3) використанням такого матеріалу, який за своєю суттю близький та зрозумілий глядачам з усіх континентів – неминущі «істини» без поринання до особливостей менталітету та історичних подій, або, навпаки, ці історичні події були б зрозумілими для всіх навіть в етнічному вираженні; 4) на край випадок – субтитри на екрані (але вони дуже відволікають).

Друге, і також дуже-дуже важливе: фестивальна вистава має тривати не більше години. Півтори – це на самий-самий крайній випадок.  На жаль, кліпове мислення сучасної людини фізично не може перетравити дії, що триває більше години. Увага зі сцени та вистави поступово переключається на будь-що.  До того ж, одна справа, коли глядач приходить на одну вашу виставу і збирається приділити їй весь свій вечір. І зовсім інша справа, коли глядач хоче подивитися, як можна більше фестивальних вистав. Втомившись на одній, він може відмовитися від перегляду наступної. Як часто повторює на кожному міжнародному театральному фестивалі Йоке Елберс: все має бути коротко та ясно (с)))). Антон Павлович Чехов також дуже голосно заявляв, що саме є сестрою таланту))) Так – стислість! Отже, двогодинні текстові вистави не дуже пасують до показу на міжнародних театральних фестивалях.

Третє, і також, на мій погляд, важливе. Міжнародні театральні фестивалі придумали колись, і вони існують стільки років, насамперед, для обміну досвідом. Як класно кажуть у нас, в Україні: себе показати та на інших подивитись. Хто що вміє. І не вміє також. Для того, щоб навчитися та вміти більше та ліпше. Про щось замислитись, щось перейняти, від чогось відмовитися. Щира доброзичливість до колег, безмежна подяка глядачам, любов до мистецтва в собі, а не конкурентність і  змагальність – це основні риси більшості міжнародних театральних фестивалів, і, на щастя, всіх, на яких ми побували. Мені особисто дуже хотілось би, щоб JoyFest  асоціювали саме з такими ознаками й принадами.  Війни нам вистачає з головою в житті. Хай на сцені та в Театрі панують злагода, порозуміння,  Мир та Любов!

Наголошую, що все написане вище – особиста думка. Додаю лист, надісланий Головою журі Йоке Елберс, та прошу висловитися всіх інших членів журі))))

 

JOY FEST in KIEV, Ukrania 7, 8, 9 October 2016

The invitation to take part in JOY FEST 2016 took me for the first time to Kiev. Exciting!
I had met Inna and Viktor at several festivals in Europe in the past years and as they liked my work as leader of/participating in the discussions after the performances at these festivals they invited me to JOY FEST to be member of the jury. In the jury five other persons, all Ukranians, took part.
The cooperation in the jury was good, we got along well and were on the same level of appreciation and expertise. The discussions were held by the jury in the presence of directors and/or actors.

The program of the festival was full, with three foreign groups next to several Ukranian groups. Also there were workshops for the participants.

The organization of the festival was good, the food was nice, the accomodation was fine, the location of the theatre in the hotel in the centre of the city was perfect, everybody was nice, helpful and friendly.

The artistic contents of the various performances showed a wide range of theatre: puppet theatre from Armenia done in a magic, poetical way; a Lithuanian comedy performed with giant masks; a couple of monologues; a glittering show by the group from Paraquay; a touching performance about two women who once loved the same man – by a Ukranian group; an up to date performance taking part in a supermarket about an outside gas attack – in English by Ukranian performers; there was Opera Buffo performance with great singing and music.
Of course, as at every festival the artistic level of the performances was varied, but every performance in itself had something to offer to the audience and to the jury: food for thought and discussion.

JOY FEST is a very good initiative, the festival adds an important element to the cultural life in Kiev.
I sincerely hope that it will be possible to continue the organization of JOY FEST in the coming years.

Dr. Joke Elbers
Amsterdam, Netherlands

7-9 жовтня у Києві відбувся IV Міжнародний театральний фестиваль JoyFest (фестиваль радощів)

Організатор: ГО Міжнародний соціально-культурний проект Джойфест

Спеціальний партнер: Театр Маскам Рад

ДИВИТИСЬ ТУТ: https://youtu.be/jRdiqAf5eL

 

16 жовтня о 15.00 – “1410. Відомий невідомий Грюнвальд”. Виробництво Литва.
Кращий повнометражний історичний документальний фільм на ІІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2016

23 жовтня о 15.00 – Покидаючи Ригу (Escaping Riga). Виробництво Латвія.
Гран-прі на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015

30 жовтня о 15.00 – фільм-розслідування “Неугодные” Ігора Піддубного.
Позаконкурсний фільм на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015

6 листопада о 15.00 – фільм-розслідування “Неоднозначные” Ігора Піддубного.
Позаконкурсний фільм на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015

Зверніть увагу на фільми Ігора Піддубного. Його фільм “Степан Бандера . Між чорним та червоним” було визнано кращим історичним фільмом на ІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2015, а фільм “Крим. Курорт суворого режиму” було визнано кращим історичним фільмом на ІІІ Міжнародному фестивалі історичного кіно, квітень 2016. Організатори фестивалю вже отримали заявку від Ігора Піддубного на демонстацію його нового фільму на ІV Міжнародному фестивалы історичного кіно, який відбудеться 7-9 квітня 2017 року.

 

Вперше в стінах театру загальнонаціонального масштабу відбулася надзвичайна для театрального життя України подія: на сцені Національної оперети молоді режисери мали честь (і можливість) представити ескізи своїх робіт.

В рамках проведення конкурсу ще з лютого 2016 року працювала Експертна рада. До Еспертної ради увійшли фахівці, театрознавці та театральні критики: художній керівник Національної оперети, н.а. артист України Богдан Струтинський, головний балетмейстер Театру, з.а. України Вадим Прокопенко, головний хормейстер Театру, з.діячмистецв України Ігорр Ярошенко, театральний критик, з.діяч мистецтв України Сергій Васильєв, театральний критик, заслужений журналіст України Олег Вергеліс, театрознавець, доктор театрознавства Ганна Веселовська, театрознавець, кандидат театрознавства Анна Липківська. Експерти уважно вивчали заявлені матеріали, щоб відібрати фіналістів.Ними стали Юлія Журавкова (м.Київ), Максим Булгаков. (м.Суми-Київ), Денис Костирко (м.Одеса), В`ячеслав Стасенко (м.Біла Церква). Конкурсанти змагалися у постановках в жанрі оперети, мюзиклу та опери-буф.

Вранці 7 вересня відбулася перша зустріч фіналістів з акторами та представниками інших цехів Київської оперети. Адже конкурс став випробуванням не тільки для молодих режисерів, але й для самого Театру. Важко бути завжди попереду – ніколи не знаєш, з якими труднощами можна під час реалізації проекту зустрітися.

У конкурсантів було лише 4 дні, щоб поставити заявлені ескізи та представити їх до уваги Експертної ради та публіки. У виконавців теж було лише 4 дні, щоб вивчити свої музичні партії, тексти, вжитися в образи. У костюмерів та інших цехів Театру було лише 4 дні, щоб допомогти учасникам конкурсу показати ескізи у всіх їх красі відповідно до задумки режисерів.

І ось настав час Ч. 11 вересня об 11 годині розпочався показ поставлених ескізів. Київська оперета зробила широкий і дуже вдалий для популяризації театрального мистецтва жест: вхід на фінал конкурсу був вільний. І кожний бажаючий міг потрапити на перегляд одно або всіх ескізів.

На фіналі конкурсу було представлені такі роботи:

Максим Булгаков, до речі водночас соліст балету Національної оперети, на малій сцені представив не дуже відому в Україні комедію-гротеск В.-А. Моцарта «Баст`єн і Баст`єна».

ЮліяЖуравкована Малійсцені Театру представила одноактну оперу-буф «Телефон, абоКоханнявтрьох».

В`ячеславСтасенкона великій сцені представив уривок з відомої опери-був «Жирофлє-Жирофля» Шарля Лєкока. В`ячеславСтасенко працює в Київському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Саксаганського.

Денис Костирко також на великій сцені представив уривок з оперети «Оскар», музика Самойлова М., лібрето С.Петрова за п’єсою Клода Ман`є. Денис Костирко працює в Одеському академічному театрі музичної комедії ім.Водяного.

По-перше, треба звернути на вибір учасниками матеріалу для постановки. За різними критеріями: новизна, музичний рівень, драматургічний рівень, актуальність теми, комерційна перспективність, тощо.І потімвжеможнаоцінюватибеспосередньорежисерськіроботи.

Отже, за чергою показу…

Першою було представлено комедію-гротеск (зінгшпіль) В.-А. Моцарта «Баст`єн і Баст`єна» на лібрето Фридриха Вільгельма Вайскерна та ЙоганаAндреасаШахтнера.Прем`єра цієї вистави відбулась в 1768 році, потім її більше ніж сто років на ставили. Дуже простий пасторально-казковий сюжет. Чудова музика Моцарта. Можливо, не найкраща з його музики, проте, по-справжньому, моцартівська: легка, прозора й гармонійна. Цю постановку варто дивитися навіть тільки заради того, щоб ще раз насолодитися музикою Генія. Проте це не єдиний плюс постановки. Виставу приємно не тільки слухати, але й дивитися. Максим Булгаков наблизив героїв до нас, одягнув їх в звичайний сучасний одяг. Пластичне та художнє рішення, ефекти освітлення надають постановці майже завершеного вигляду. Можливо, ще б 4 дні роботи та більш глибоке занурювання до матеріалу, і можна було б написати без «майже»))). Особиста моя думка така: якщо вже герої – наші сучасники (хоча б за одягом), то режисерові треба було йти сміливо далі цим шляхом і завдяки сценографічним прийомам  (без зміни тексту) осучаснити сюжет для сприйняття повністю, актуалізувавши його для сьогодення. Склалося таке враження, що постановка «зависла» між вже казковими для нас часами Моцарту й сучасним світом. Між тим, не можна не визнати, що робота Максима Булгакова єзагалом цікавою, і він як режисер має перспективу розвитку. Та і сам матеріал після доопрацювання цілком можна використати для регулярних показів на сцені.

Другим конкурсантом була Юлія Журавкова з постановкою одноактної опери-буф «Телефон, або Кохання втрьох»ДжМенотті – композитора американсько-італійського походження. Матеріал для України новий, тому режисерові довелося власноруч зробити переклад лібрето на українську мову. На конкурс було представлено не уривок з вистави, а всю одноактну виставу, тому саме у Юлії був чудовий шанс досягнути завершеності у постановці без всяких «проте» та умовностей. І загалом їй це вдалося. Виставу дивишся на одному диханні. Сюжет – актуальний, проте досить заїжджений: який вплив мають на сучасну людину гаджети і як вони заважають особистому спілкуванню між людьми. Героїв всього два: молода дівчина, яка любить теревенити по телефону, та її хлопець, який працює на залізниці, тому часто у від`їзді. Кожного разу, коли Бен приходить до своєїкоханої, щобосвідчитися, через їїпостійнібалачки по телефону вінвсе ніяк не можесказатиїй, як вінїїкохає, і те,щовінхоче з нею одружитися.Тобто все досить банально й цілком зрозуміло. Постановка можна назвати суто класичною: яскравісценографічні  й режисерські знахідки в ній відсутні. Все правильно, все вірно – «як навчали в інституті». Причепитися ні до чого. Проте власного режисерського почерку ще не видно. Вистава привернула до себе увагу, насамперед, цікавим музичним матеріалом і дуже щирою акторською грою виконавців головних партій – Кирила Басковського і Тетяни Журавель, а також високим рівнем їх вокалу. В музичному та вокальному плані опера-буф Дж.Менотті доволі складна. До речі, як було зазначено перед виставою, КирилБасковський вперше вийшов на сцену як оперний виконавець, адже його улюбленим жанром є мюзикл.

Не тільки у мене виникла думка, що перші дві постановки, представлені на конкурсі, можна було б спробувати об`єднати на Малійсцені у Вечіродноактнихта маловідомихопер-буф. Думаю, що вони знайдутьсвогоглядача.Таку ж думку після перегляду всіхконкурсних постановоквисловилидехто з членівЕкспертної ради на їївідкритомузасіданні.

Після двох переглядів на Малій сцені, глядачам довелося перейти до великої зали Національної оперети, щоб подивитися ще два ескізи.

Наступним конкурсантом був режисер Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім.Саксаганського В’ячеслава Стасенко з фрагментом з відомої опери-буф Шарля Лєкока «Жирофлє-Жирофля».

Колись мені довелося навчатися малюванню у чудового педагога та художниці Олени Борисівни Агамян. Під час навчання кожного разу й по відношенню до себе, і по відношенню до іншихучнів,я чула від неї одне й те ж корисне для творця (у будь-якій творчій сфері) питання: про що малюнок – про квітку чи про вазу, про будинок або про дівчинку?Тепер кожного разу, коли я приступаю до постановки, я насамперед задаю собі питання: про що вистава?ЩоЯ хочу сказати цією виставою собі і глядачам? ЯкЯ розумію драматургію твору? Адже режисер – це провідник між драматургією (у випадку музичного театру  – до драматургії треба ще додати музику) твору та кінцевим його споживачем – глядачем. Протягом перегляду фрагменту з «Жирофлє-Жирофля» мені весь час хотілося задати режисерові питання: про що вистава? Про Янгола, про близнюків-дівчатЖирофлє-Жирофля, про кохання, про цинізмшлюбнихвідносин, про підкаблучника батька?Особисто я на цепитаннявідповістисобітак і не змогла. Всі герої надто шаблонні, ніби переплутали вистави і замість французького водевілю грають, наприклад, «За двома зайцями». До речі, за задумкою автора, дія вистави відбувається в Іспанії 13-го ст.! Звичайно, що дію можна перенести в 19-те сторіччя або навіть у сьогодення, проте в цьому має бути виправданий сенс.Вердикт дужепростий: я б цювиставудивитися не пійшла. Хочацілкомможливо, що і у неїтежможе з`явитися свій глядач, якщо, наприклад, В`ячеслав Стасенко поставить цю оперу-буф на сцені театру в БілійЦеркві, де вінпрацює. Аджеглядачсьогоднідуже добре реагує на найпростішікомедіїположень, зокрема з минулого, до якихможнавіднести й твір Шарля Лєкока, написаний у другійполовині 19-го ст. Аджепід час перегляду комедійположеньможнавзагалі не думати, а спостерігати за калейдоскопом пересуваньгероїв по сцені та ситуацій, які з ними відбуваються.  Протеякщоце  -комедіяположень, то їй явно не вистачаєшвидкості темпо-ритму й гротескноcті.

Останньоюроботою, представленою  в рамках конкурсу-лабораторії, була робота одеськогорежисера Дениса Костирка, а саме фрагмент з оперети «Оскар». музика Самойлова М., лібрето С.Петрова за п’єсою Клода Ман`є. Класична постановка класичної оперети.  Як би ще б музика була рівня Штрауса або Кальмана, то взагалі все було бсупер. Можливо,  і через це також, щоб уникнути порівняння не на користь «Оскара», протягом перегляду хотілось прибрати зі сцени шикарний диван з класичної оперети та замінити його чимось більш модерновим. Слабкість музичного матеріалу режисерові довелось нівелювати, зокрема, використанням фізичних трюків, на які, на щастя, Дмитро Шарабурін – здатний, як ніхто інший.  Проте можна прогнозувати, що в разі постановки «Оскара», на нього будуть завжди повні зали. Ота така вона загадкова – країна глядачів!)))

На підсумок можна сказати: конкурс-лабораторія відбувся – і це головне! Такі лабораторії мають відбуватися протягом року в усіх національних та муніципальних театрах, незалежно від жанру, в якому театр працює. Адже це неперевершена можливість для молодих режисерів заявити про себе, а для акторів театрів – розкритися у новому форматі. Для всіх учасників процесу – це практика створення нових проектів, ефективної командної роботи, розвиток майстерності, підвищення відповідальності за кінцевий результат. Про ефект від реалізації проектів, подібному конкурсу-лабораторії, проведеному в Національної оперетою, можна писати дисертації. Проте краще не писати дисертації, а проводити конкурси-лабораторії – чим більше, тим краще. І з кожним разом буде все більш шансів, що на «сцені» з`являться нові яскраві режисери, і під їх керівництвом нові потужні театральні проекти.

Щодо молодих режисерів, які брали участь у конкурсі-лабораторії, то їм хочеться побажати бути сміливішими, більш зухвалими, більш оригінальними, намагатися використовувати як можна менше штампів з минулого, не боятися експериментувати, як із драматургічно-музичним матеріалом, так і з сценографією, не боятися щось зробити не правильно, не так, як вчили, не так, як бачили, використовувати на всі 100% величезні можливості та діапазон виконавців, новітні технології, тощо. Все-так основне завдання лабораторії виростити щось, дійсно, нове.

 

 Странное дело… Сижу я сейчас перед чистым файлом компьютера и думаю: наверное, все-таки я занялась совсем неблагодарным делом: писать очередную книгу о воспитании детей. Ведь таких книг написано уже огромное количество – от Джона Локка и Яна Амоса Коменски до Антона Макаренко и Василия Сухомлинского, не говоря уже о целом сонме современных авторов, среди которых и педагоги, и психологи, и психотерапевты, и философы – представители самых разных школ и направлений, то есть люди в высшей степени грамотные, компетентные и многоопытные. И тут вдруг я со своими, наверное, на взгляд многих, совершенно «непрофессиональными» взглядами и советами…

Педагогом в общепринятом смысле меня действительно назвать трудно, хотя некоторое педагогическое образование все же имеется: в первом полученном мною дипломе о высшем образовании, кроме самой специальности, написано также слово «преподаватель». Откровенно говоря, как раз педагогами в классическом университете нас быть не учили, внимания педагогическим дисциплинам и методикам преподавания предмета уделялось очень мало. Да и некоторый практический опыт преподавания  у меня тоже имеется: сначала когда-то давным-давно в школе, потом в разных вузах по различным предметам – страноведение, обществоведение, история, инвестиционный менеджмент. Однако все это в высшей степени, как говорится, ничто по сравнению с моим другим педагогическим опытом: мамы и бабушки. Вы скажете: ну и что, подумаешь – львиное большинство людей, живущих на земле, имеет и воспитывает детей. Неужели все они при этом являются педагогами? Именно! Любой родитель – это и педагог, и психолог в одном лице, независимо от его истинной профессии и занимаемой должности. По крайней мере, было бы очень неплохо, если бы это было действительно так. И особенно это актуально в странах, где сложившаяся ментальность останавливает людей обращаться с вопросами педагогического и психологического характера к профильному специалисту или даже к священнику (в данном случае не важно, какой конфессии), то есть к лицу независимому и незаинтересованному, имеющему полномочия, то ли в силу своего образования, то ли в силу своего сана, давать мудрые и, более или менее, объективные советы. Потому как мать и бабушка со стажем, наверное, все же имею некоторое право называть себя и педагогом, и психологом, хотя, повторюсь, соответствующих дипломов и сертификатов у меня не имеется.

На вопрос, почему, не будучи ни профессиональным педагогом, ни психологом, ни психоаналитиком или психотерапевтом, я вдруг набралась наглости написать книгу о воспитании детей, быстро и односложно ответить не удастся.

Впервые мысль об этом заронила мне в голову моя подруга примерно года полтора или два назад. Не скрою, мне было тогда весьма лестно от нее услышать, что, по ее мнению, моя система взглядов на воспитание детей, с ее точки зрения, является наиболее оптимальной и дающей эффективный результат. «Результат» в данном случае – это мои дети. Их у меня двое: дочь и сын. Конечно, двое детей – это не так уж и много, однако вполне достаточно, чтобы проследить некоторые закономерности и, проанализировав, сделать определенные выводы. Затем подруга спросила: не хочу ли я как человек пишущий систематизировать и обобщить свои взгляды в книге о воспитании детей. Признаться, я была тогда немного удивлена и самой постановке вопроса, и такому предложению. Подруга стала меня уверять, что эта книга, возможно, поможет многим родителям в трудном деле воспитания их любимых чад. Для меня же это предложение было тем более странным, потому что я практически уверена в том, что большинство людей, в отличие от моей подруги, скажут обо мне, что я  – «плохая» мать.  И скажут они так, прежде всего, потому, что при воспитании своих детей я делала и делаю что-то не так, как они или их родители, или же, как большинство людей вокруг, то есть мои действия и позиция, на которой они основываются, некоторым образом выходят за рамки общепринятых.

Тем не менее, идея, поданная мне подругой, оказалось, попала в плодородную почву. Время от времени, я невольно вспоминала о нашем с ней разговоре, постоянно возвращаясь мыслями к теме написания книги о воспитании детей. Параллельно я стала внимательнее приглядываться и наблюдать, как другие родители воспитывают своих детей и что или, лучше сказать, кто из этого получается.

И наконец, все-таки решилась приступить к написанию книги, прекрасно отдавая себе отчет, какую огромную ответственность тем самым  на себя беру.

Могу предположить, что людям с традиционными или консервативными взглядами на воспитание детей, может быть, уже сейчас стоит закрыть эту книгу и не читать ее дальше, чтобы лишний раз не расстраиваться и не обвинять автора, то есть меня, в некомпетентности и глупости, и чтобы даже не пытаться начинать спорить со мной – в мыслях, устно или письменно. Лучший способ выиграть спор – вообще его не начинать. Как показывают исторический и практический опыт, в споре каждая сторона все равно останется на своих позициях.

Подозреваю, что официальная педагогика также, скорее всего, поднимет меня на вилы, обвинив в дилетантизме и примитивности подходов.

Начнем с того, что я ни в коем случае не считаю, что моя система взглядов на воспитание детей является истиной в последней инстанции и панацеей в воспитании любого ребенка. Она просто имеет место быть, как и любая другая система. Это, во-первых. Во-вторых, если мои, с общепринятой точки зрения, весьма вредные советы пригодятся хотя бы нескольким родителям, я уже буду этому невероятно рада – значит, не зря потратила много времени, и еще больше душевных сил, на написание этой книги.

Думаю, что эта книга будет интересна только тем родителям, которые в качестве цели в воспитании детей ставят перед собой цель воспитания развитого, активного и неравнодушного члена общества (независимо от пола), а лично для себя  – друга, соратника, единомышленника и последователя. Если вы родили своего ребенка (детей) исключительно с целью продолжения рода, или потому что «так все делают», или для того, чтобы «было кому в старости поднести стакан воды»; если вы считаете своей основной обязанностью накормить и одеть свое чадо, а все остальное должны сделать школа или государство, вместе или по отдельности, и т.д., немедленно закрывайте эту книгу и не тратьте свое время зря. Эта книга не для вас! Она предназначается, в первую очередь, для родителей непослушных, с самостоятельным и независимым мышлением и даже некоторыми бунтарскими наклонностями, тем, кто не боится поступать против общественного мнения и, главное, против себя самого, управляемого преимущественно этим самым общественным мнением. Ведь система ценностей человека в большой степени обуславливается системой ценностей, сложившейся в данном конкретном обществе. Все наши поступки всегда основываются на тех или иных ценностях. В процессе жизни эти ценности могут изменяться, трансформироваться или нивелироваться. Соответственно, вместе с изменением ценностей постепенно меняемся и мы, и наша мораль, и наши поступки. Именно жизненные ценности являются основой  мировоззрения любого человека, если, конечно, оно, то есть мировоззрение у человека имеется, потому как многие люди живут, движимые  преимущественно природными инстинктами.

Безусловно, десять заповедей непослушных родителей, которые я предлагаю ниже вашему вниманию, основываются на моем личном мировоззрении, которое складывалось на протяжении всей моей жизни – от рождения и до сегодняшнего дня, когда  я пишу эти строки. Потому не могу несколько слов не посвятить моей семье и той атмосфере, в которой я выросла и воспитывалась.

А родилась я в классической советской семье, почти из анекдотов: мама – учительница, причем с двумя высшими педагогическими образованиями (по специальности «физика» и «английская филология»), папа – инженер-механик.

Огромное влияние оказали на меня бабушка и дедушка по матери. Бабушка,  с редким и многообещающим именем Надежда, три года сидела со мной, пока мама работала – чтобы не отдавать меня в слишком раннем возрасте в детский сад. Редкой доброты и широты души человек. Я ее помню уже в очень пожилом возрасте, потому что мама – ее третий и последний ребенок, да и я не особо рано родилась у своих родителей. В молодости бабушка работала директором районной кинофикации и районного клуба. Бабушкина соседка, да и моя мама тоже, рассказывали, что когда они были детьми, то очень боялись мою строгую и решительную бабушку. Хотя мне очень тяжело было поверить, что мою замечательную и такую добрую бабушку можно было бояться.

Дед – человек, о которым я всегда вспоминаю с особым пиететом. Он прожил всю жизнь в небольшом городке – районном центре Черниговской области. Там он родился, там он и умер. И там его помнят многие до сих пор, хотя умер он достаточно давно: в 1991 году. Учитель-филолог, книжный «червь», красавец-мужчина, организатор народного хора и оркестра народных инструментов, занимающих в течение доброго десятка лет первые места на всех самодеятельных и полусамодеятельно-полупрофессиональных конкурсах. Человек-оркестр – он играл практически на всех музыкальных инструментах, обладал уникальным абсолютным слухом, подбирал любую музыкальную композицию, как говорится, с трех нот. Дед хорошо рисовал и писал, правда, в стол, критические статьи на прочитанные книги. Не очень приспособленный к жизни (мой папа всегда ругался, когда вынимал гвозди, неумело вбитые дедом), не противопоставляющий себя социуму, но и не особо вписанный в него, живущий как бы сам по себе, в собственном мире, который он сам для себя создал. «Белая ворона», которую при этом, как ни странно, окружающие уважали именно за ее белое оперенье. И в этом локальном мире дед, кажется, чувствовал в нем себя в достаточной степени комфортно. Наверное, бабушке было нелегко жить с таким человеком, однако она никогда не жаловалась, жила и старалась радоваться жизни при любых обстоятельствах. А ведь ей пришлось пережить и революцию 1917-го года, и гражданскую войну, и голодомор, и оккупацию, и тяжелые послевоенные годы.

В тридцать восьмом в разгар репрессий на деда написали донос. Приятель, работающий в органах, предложил срочно организовать для деда службу в армии – с глаз долой, и это сработало – спасло деда от репрессий, правда, как оказалось, только на некоторое время. Служил он в Прибалтике. В последние месяцы службы деда в армии началась война. Примерно через месяц после начала войны он попал в плен, в котором провел все военные годы и из которого его освободили американцы. Для родных все эти годы он был пропавшим без вести. Как ни странно, в плену деду пригодилось умение играть на музыкальных инструментах – это в том числе позволило ему выжить. А затем были советские лагеря. Мама познакомилась со своим отцом в 1947 году. Учителей в стране тогда катастрофически не хватало, но деду с его анкетой было тяжело устроиться на работу, потому некоторое время ему пришлось преподавать в восьмилетке. И только со временем, благодаря «хрущевской оттепели», он перешел работать в лучшую в районе школу. Удивительно, но при всем при том, в деде не было особой озлобленности на систему, только горечь, что лучшие годы жизни прошли без любимых книг. Да и все написанное выше я узнала только благодаря «перестройке». В конце-80-х дед собирал из всех газет и журналов заметку к заметке, рассказывающие о репрессиях и изобличающие все другие перекосы «совка». Эта уникальная подборка до сих пор хранится  у меня дома где-то в глубине огромного книжного шкафа.

Мои папа и мама прожили вместе ровно тридцать лет и три года – до смерти отца, который умер в одно мгновенье в 1998 году. Только жили они совсем не так, как старик со своею старухой. Нужно сказать, что мне повезло  –  это была хорошая семья, основанная на партнерстве и паритетных началах. Каждый делал то, что умел и как умел. Без особых претензий со стороны другого на количество и качество сделанного.

Однако все написанное выше вовсе не означает, что я воспитывала своих детей точно так же, как меня воспитывали мои родители, хотя, безусловно, многие семейные ценности передались мне по наследству, и, прежде всего, это касается культурных ценностей. При воспитании детей я действовала, одновременно по родительскому сценарию (культурное и частично духовное развитие) и по антисценарию (практически все другие аспекты), причем вполне осознанно, начиная с рождения моего старшего ребенка. (О жизненных сценариях и антисценариях читайте ниже). Кажется, как раз моя мама входит в категорию людей, считающих меня «плохой» или «посредственной» матерью. По крайней мере, на словах. Хотя в тоже время она признает, что дети при этом получились хорошими. Вот такое противоречие… И уж точно она считает меня неблагодарной дочерью. О неоправданных родительских ожиданиях насчет взрослых детей мы также еще поговорим на страницах этой книги.

Еще в юности мне довелось прочитать бестселлеры известного психоаналитика Эрика Берна «Люди, которые играют в игры» и «Игры, в которые играют люди». Конечно, я в курсе, что многие выступают против берновской теории жизненных сценариев, однако лично я ее в целом разделяю. Основным постулатом данной теории является мысль о том, что большинство людей живет по сценарию, заданному родителями. Некоторая часть людей живет по антисценарию, однако и антисценарий тоже на самом деле задан ребенку родителями. На мой взгляд, верно однажды написал на своем сайте российский психотерапевт Александр Вакуров, упростив теорию Берна для восприятия неподготовленного читателя: «Сценарий – это когда сын алкоголика – алкоголик. Или – дочь алкоголика становится женой алкоголика. По примеру матери. Антисценарий – когда сын алкоголика и раздолбая становится суперправильной занудой, не потребляющим вообще алкоголя, задалбливающий всех своею правильностью. Фишка в том, что ни в том, ни в другом случае человек не свободен. В первом случае – он обречён пить. Во втором – он обречён не пить, но разницы – нет. И то и другое это программа. Это – не жизнь, а замороженность в поведенческом и убежденческом паттерне. Правда, бывает сценарий через поколение. Например, мать воспитывает дочь в строгости. Дочь, когда вырастает, нажравшись жестокостей от матери – окружает свою дочь – любовью и вседозволенностью. Та, выросши, и вкусивши проблем от того, что не было в её жизни порядка – воспитывает свою дочь в строгости. Та – когда вырастет – свою дочь во вседозволенности. И так – до бесконечности. Пока не найдётся та, которая прекратит эту передачу жутких эстафетных палочек потомству. Это – пример более сложного сценария. Но суть – одна. Рабство у программ.»

Теперь, вы понимаете, насколько мы с вами ответственны за судьбу своих детей?! В гораздо большей степени, чем об этом говорят на родительских собраниях в школе! И даже когда мы передаем нашим детям, с нашей точки зрения, положительный сценарий, не всегда он для них целиком и полностью приемлем, не всегда сочетается с их собственным индивидуальным Путем.

К счастью, все же существует совсем небольшое количество людей, способных выйти за рамки заданной родителями программы, какова бы она ни была. Эти люди живут не по сценарию и не по антисценарию, а пишут свой собственный сюжет, для которого они берут все самое лучшее из ценностей, переданных им родителями, а также самых разнообразных позитивных ценностей, выработанных человечеством на протяжении веков во всех точках такого большого и такого многообразного земного шара.

Лично я вижу свою задачу родителя в том, чтобы каждый из моих детей (да и внуков тоже) написали свой собственный жизненный сценарий, чтобы они были свободны в той мере, при которой будут чувствовать себя вполне комфортно.

Так что по сути своей эта книга  передает в общих чертах, в первую очередь, мой личный жизненный сценарий и опыт. И плох он или хорош, судить не вам. Я просто с ним делюсь. Вовсе не для того, что вы ему следовали, а для того, чтобы задумались…

 Старый завет

 Существующие на сегодняшний день различные подходы в воспитании детей (читать – людей), базируются на общепризнанных психологических и педагогических теориях. Они всем известны. О них можно прочитать в любой энциклопедии, сравнить, поспорить или согласиться с ними. Поэтому особо останавливаться на них не будем. Для этого есть профессионалы.

Если обобщить и «округлить», то все теоретики и практики от психологии, педагогики и философии до сих пор ломают копья в основном вокруг того, продуктом чего, в первую очередь, является человек: генетики, воспитания или целого комплекса эзотерических воздействий и явлений (движения планет, звезд, предназначения,  и т.д.).

Согласившись с тем фактом, что человек в действительности является продуктом всех трех вышеперечисленных «китов» своей индивидуальности, сразу все становится на свои места, и для споров не остается места. При этом все три «кита» настолько важны, что учитывать их при построении индивидуальной системы воспитания каждого конкретного ребенка нужно обязательно и всесторонне.

На каждого человека с самого момента его зачатия влияют множество факторов. Ниже я попробую назвать эти факторы без всякой претензии на определение их последовательности и значимости.  Для меня все они в одинаковой степени значимы и в определенной мере влияют на жизнь человека. Возможно, в разные периоды жизни преобладает влияние того или иного фактора, однако в целом по жизни соблюдается баланс. Мало того, все факторы так тесно переплетены между собой, что порой, к примеру, очень трудно отделить генетическую (биологическую) составляющую от фактора воспитания. На протяжении чтения этой книги вы неоднократно в этом убедитесь.

Факторы генетические

·         Набор хромосом (определяет рождение мальчика или девочки).

·         Индивидуальный генетический код, включая ДНК человека, содержащее примерно двадцать две тысячи генов.

·         Наследственные заболевания. С точки зрения генетической входят в индивидуальный генетический код (ИГК). Мы их выделяем, так как они существенно влияют на течение жизни человека и связаны с вопросами психологии и педагогики. Состояние здоровья родителей в момент зачатия также влияет на формирование ИГК будущего ребенка.

·         Наследственные склонности. Также с точки зрения генетической входят в ИГК. Фактор того, кем и какими являются биологические родители, а также их предки, как раз и является примером сплетения генетической составляющей и фактора воспитания. С одной стороны, у человека от рождения могут быть заложены способности к чему-то, с другой стороны в зависимости от того, в какой семье человек родился, живет и воспитывается, у него будут развиваться, в первую очередь, те или иные его способности.

Факторы воспитания

·         Воспитание в семье

·         Воспитание внешним социумом, в том числе средствами массовой информации и коммуникации

·         Самовоспитание

·         Саморазвитие

Эзотерический фактор

Эзотерический фактор – модные во все времена, и особенно в последнее время всевозможные индивидуальные гороскопы, самые различные астрологические предсказания о перспективах жизни отдельных людей и человечества в целом –  как ни странно, тесным образом связаны с генетикой. Эзотерический фактор (момент зачатия и рождения, психоэмоциональное состояние родителей, работа родителей с различного рода энергиями) формирует, в том числе индивидуальный генетический код человека.

Факторы воспитания не могут по сути изменить ИГК человека, однако они могут повлиять на формы и степень его проявления, также они могут существенно повлиять на изменения и степень влияния  эзотерических факторов, а те, в свою очередь на ИГК.

 (Об одном из ярких проявлений влияния эзотерического фактора читайте в Приложении 2 к этой книге.)

Обычно люди склонны преувеличивать или выпячивать влияние одного из факторов. Так приверженцы традиционного воспитания чаще всего преувеличивают фактор воспитательный и поведенческий, сторонники превалирования в человеке биологического начала – генетический, последователи эзотерических школ самых разных направлений – разумеется, эзотерический. Последние обычно пытаются вообще объяснить все происходящее с человеком исключительно с эзотерической точки зрения, не беря во внимание другие существенные факторы, влияющие на его жизнь.

Все встанет на свои места, если примирить все вышеперечисленные позиции и принять, что все факторы неразрывно связаны и переплетены между собою, взаимодействуют, трансформируются, то усиливая, то ослабляя свое влияние на жизнь человека.

 Таким образом, мы видим, что в результате каждый человек представляет собой весьма сложную систему, кроме того, являющуюся одновременно подсистемой множества других не менее сложных систем: систем семьи, социума (вернее различных социумов), человечества, Вселенной, которые  входят друг в друга как матрешки.

То, что человек является одновременно продуктом биологическим, социальным и даже эзотерическим, безусловно, существенно усложняет глобальные задачи родителей.

Задачи родителей по отношению к потомству можно классифицировать по-разному. В том числе, условно их можно разделить на задачи осознанные и неосознанные.

Задачи осознанные – разумеется, это те задачи, которые родители ставят перед собой сознательно. В основном эти задачи носят сугубо социальный характер.

К задачам неосознанным относятся в основном задачи, вытекающие из животных или биологических инстинктов, которые у человека, безусловно, присутствуют: оберегать собственное дитя, прежде всего, физически, и обеспечить ему возможности для выживания до достижения им взрослого возраста, в том числе обеспечить питанием – уберечь от голода. У человека это еще и задача одеть своего ребенка – уберечь его от холода.

Существует довольно большая категория родителей, которые и при воспитании детей (хотя воспитание – явление, прежде всего, социальное) руководствуются в основном неосознанными естественными задачами: накормить и одеть ребенка, следуя самым примитивным родительским инстинктам. В таких семьях воспитание детей обычно осуществляется без соблюдения каких бы то ни было принципов или по принципу: меня самого так учили, то есть по стопроцентному сценарию. Поскольку в дела семьи практически во всех странах активно вмешивается государство, в результате такие дети становятся заложниками воспитания более значительных по количеству и качеству социумов: детского сада, школы, улицы. Эти социумы более пестрые по составу, чем семья, и часто куда менее заинтересованы (или совсем не заинтересованы, или их «интерес»  – весьма узконаправленный) в конечном результате. И если государственные детский сад и школа несут определенную ответственность за воспитание и обучение ребенка, прежде всего, перед государством, которое их финансирует, то улица вообще ни за что не отвечает: что получится, то и будет. Именно в семьях, где родители не ставят перед собой осознанные задачи, дети часто также становятся заложниками семейных программ: сценариев и антисценариев.

Воспитание – целенаправленный процесс формирования личности. Потому сначала необходимо представить, какого именно человека хотелось бы видеть после такого целенаправленного воздействия. Если родители не имеют никакого представления о том, каким бы они хотели воспитать своего ребенка, то ребенок будет просто жить в семье и фактически самовоспитываться, самостоятельно автоматически впитывая все происходящее в ней и вокруг. Вот почему в воспитательном процессе ребенка в семейном кругу очень важно представление родителей о конечном результате процесса воспитания, то есть, каким должен стать их любимое чадо, причем это представление, желательно, чтобы было глубоко осознанным и основывалось на здравомыслии, а не на природных родительских инстинктах. Только осознав, каким  именно должен вырасти ваш ребенок, можно переходить к вопросу, какие для этого существуют способы и возможности.

Официальная педагогика считает, что воспитание в семье (и не только в ней) основано на трех фундаментальных составляющих: наказания, поощрения и личного примера родителей. И в данном случае не могу в целом не согласиться с официальной педагогической точкой зрения. Все эти составляющие, безусловно, имеют место в воспитательном процессе, однако гораздо больше важен баланс между ними. Этот баланс могут соблюсти только родители. К сожалению, далеко не всегда это им удается. Многие родители наивно полагают, что если они будут все время ругать своих детей, от этого дети вырастут лучше, потому что будут стремиться исправиться. К обсуждению подобных ситуаций мы еще вернемся чуть позже.

Таким образом, на мой взгляд, основными принципами организации осознанного воспитательного процесса ребенка в семье являются:

·         Осознание родителями сложности и многообразия природы любого человеческого индивидуума, влияния на развитие каждого ребенка различных групп факторов.

·         Глубокое осознание родителями конечной цели воспитательного процесса и ясное видение того, каким именно должен вырасти ребенок.

·         Соблюдение родителями в воспитании баланса между тремя его составляющими: наказания, поощрения и личного примера родителя, исходя из личных природных и приобретенных качеств ребенка, а также цели индивидуального воспитательного процесса.

·         Руководство родителей  в воспитании здравомыслием, а не родительскими инстинктами.

И только если вы хотя бы в целом согласны с вышеперечисленными принципами, тогда вы можете смело переворачивать страницу и, наконец, ознакомиться с десятью заповедями непослушных родителей.

Инна Гончарова

 

Культурне споживання, зазвичай, відображає виховання, освіту та соціальне походження. Споживачі різних культурних продуктів відмежовують себе від інших споживачів і цим відбувається позиціонування, умовно, «високої» та «низької» культури для різних верств.

     Хоча й сучасне розрізнення демонструє стирання кордонів між різним культурним споживанням, однак, їх відсутність скоріше більше в думках та ставленнях людей, ніж у реальних практиках. Відкриття «highbrow culture» для ширшого доступу може завдячувати розвитку Інтернету, деякою мірою комерціалізації культури (культура, яка приносить прибуток), зростанням добробуту людей та й взагалі зміною сприйняття різних культурних продуктів (наприклад, що молодь занадто молода для опери), а також збільшенням кількості освічених людей. Попри такі обнадійливі судження, розрізнення залишаються, навіть часом загострюються. Я б це пояснила прив’язкою культурного до матеріального. Дійсно, існує очевидна залежність між матеріальним споживанням та культурним. Здавалося б, що чим більше матеріальний капітал, тим більше буде матеріальне споживання, і тим більше має бути і культурний капітал, проте реальність демонструє дещо інші показники. Дослідження Eijik & Oosterhout показали, що високе матеріальне споживання передбачає середнє споживання культури, низьке споживання культурних продуктів йде поруч із слабким матеріальним споживанням і лише високе культурне споживання превалює для тих, хто споживає мало чи посередньо матеріальні блага (2005). Як бачимо, культурні продукти по-різному споживаються людьми з різним матеріальним капіталом. Повертаючись до повсякденного споживання культури, на сьогодні в нашому суспільстві помічаю тенденцію до говоріння про культурні продукти в контексті подобається / не подобається, розумію / не розумію, цікавлюсь / не цікавлюсь, і навряд більшість рефлексує щодо обиранню того чи іншого культурного продукту через те, що він відноситься до «високої» культури. Пріоритет відається тому, що «моє» чи ні, але все ж інтереси групи належності також важливі. 

Разом із розрізненням культурного споживання, дослідники пропонують звернути увагу на культурне споживання дітей, наголошуючи на відмінність у використанні культури. Коротко, діти демонструють інакші практики використання культури, де ціль споживання – підтвердження належності до бажаної групи, на відміну від дорослих, для яких культурне споживання як спосіб відрізнити себе від інших. Звичайно ж, споживання маленьких дітей напряму залежить від споживання батьків і це не може не бути детермінуючим фактором. Припускаю, що мова йде про конкретні типи суспільств, а саме індивідуалістичні, де схвалюється та заохочується окремішність й унікальність у поведінці, габітусах, споживанні. Тому, можливо, що такі висновки авторів не доцільно застосовувати на пояснення поведінки у колективістичних суспільствах, де заохочується, скоріше, конформна поведінка як для дітей, так і для дорослого населення.

При веденні дискусії на тему культурного й матеріального споживання потрібно враховувати, що різні ситуації можуть передбачати різноманітні можливості поєднання культурних та матеріальних капіталів і результат у більшості випадків буде залежати від легітимності певного культурного споживання. Іншими словами, розрізнення та нерівність залишаються, хоча й інструменти домінування (культура, багатство, освіта та ін.) можуть бути піддані трансформаціям.

Тетяна Олійник

Если вы еще не успели основательно изучить достопримечательности своей собственной страны, и если в период затяжного экономического кризиса у вас нет финансовой возможности укатить во время вынужденных длительных майских каникул куда-нибудь на Мальдивы или Сейшелы, то эта заметка – как раз для вас. Пока большинство населения Украины усердно и упорно занимаются посадкой картофеля, вы еще успеете сесть в автомобиль или автобус и совершить увлекательную однодневную поездку: подышать не городским воздухом, узнать что-то новое, увидеть прекрасное и прикоснуться к вечному.

Село Пархомивка находится чуть в более 100 км от Киева. Это самое обычное украинское село – говорят, примерно на 500 дворов. В самом начале своего существования оно принадлежало знаменитому роду Вишневецких, затем переходило из рук в руки, пока в нем не поселился Виктор Федорович Голубев – прогрессивный промышленник и коллекционер. Предприятия, основанные им, функционируют в том числе и сегодня, к примеру, Днепропетровский металлургический завод.

Виктор Федорович сделал очень много для села Пархомивка, в котором было его имение: построил две школы – для мальчиков и девочек, избу-читальню, больницу. И главное: благодаря ему посреди села в старом парке стоит уникальная во многих отношениях церковь – церковь Покрова Пресвятой Богородицы. Этот храм начали возводить еще при жизни Виктора Федоровича Голубев, и он завещал достроить своим сыновьям Льву и Виктору. Дети были внимательны к памяти и воле покойного родителя и сделали все возможное и даже, пожалуй, невозможное для возведения церкви. Еще во время строительства в один из приделов храма было перенесено из Рима тело Виктора Федоровича Голубева. Позже в советские времена оно было перезахоронено местными жителями на сельском кладбище.

К строительству храма приложили руку крупные творцы своего времени: архитектор Владимир Покровский, художники Николай Рерих и Василий Перминов. Мозаичные работы по эскизам Рериха были выполнены частной мастерской Владимира Фролова В результате их общих усилий Церковь Покрова Пресвятой Богородицы в Пархомивке является ярким образчиком модерна в архитектуре.  Для украшения церкви В 1906 году Рерих выполнил по заказу Голубевых двенадцать эскизов мозаик и росписей, однако только две из них –  мозаики  «Спас Нерукотворный с избранными святыми» и «Покров Пресвятой Богородицы» украсили стены Церкви. Украшают они их и поныне. И они достойны того, чтобы для их осмотра проделать путь длиной в 100 километров по не самым лучшим украинским дорогам.

Кстати, о дорогах… Навигатор поведет вас по объездной мимо Белой Церкви дальше по Одесской трассе. Затем предложить свернуть направо и проехать 4 километра по полному бездорожью, а затем еще больше километров по селам. Не доверяйте навигатору! На самом деле, в Пархомивку стоит ехать через центр Белой Церкви по второстепенной и, к нашему удивлению, вполне приличной по качеству покрытия дороге на Володарку.

Не отчаивайтесь, если приехав, вы застанете Церковь закрытой. Недалеко от нее (в доме под вербами) живет очень патриотичный отец Василий, который возглавляет этот приход почти 20 лет – с 1996 года. Он всячески способствовал возрождению Храма, а теперь делает очень многое для популяризации этого туристического маршрута. Отец Василий или  в его отсутствие кто-то из его близких с удовольствием откроют Церковь и проведут по ней персонально для вас весьма содержательную экскурсию. По всему видно, что эти люди любят то, что они делают, и рады каждому новому посетителю Храма. Нам Храм открыл сын отца Василия – студент юридического факультета Таращанского колледжа. И потому самое главное, что привлекает в Церкви Покрова Пресвятой Богородицы в Пархомивке: это даже не уникальные архитектура, росписи и мозаики, а люди. Их открытость и внимательность, радушие к приезжим, будь они историками или паломниками, и неравнодушие ко всему прекрасному и к истории своего родного края.

СМОТРЕТЬ ВИДЕО:

Легар  Мистецький вечір до 145-річчя угорського композитора Ференца Легара в Київській Опереті продовжив низку масштабних гала-концертів, присвячених видатним композиторам, що творили в жанрі оперети. Рівно рік тому 24 квітня 2014 року глядачі були в захваті від концерту «Кальман. Король оперети!», організованим, як і вечір, присвячений творчості Легара, за підтримки Посольства Угорщини в Україні та за участі угорських вокалістів. На Новий рік в Київській опереті вже традиційно проходять святкові Штраус-концерти. Таким чином, Київський Національний Академічний Театр Оперети послідовно втілює водночас кілька своїх сформульованих і задекларованих перед суспільством функцій: просвітництво, постійне оновлення репертуару, вшанування пам`яті видатного композитора світового значення, встановлення та закріплення міжнародних комунікацій в музичному світі, а також втілення в житття свого влучного слогану: «Оперета – крок до свята». В Київській Оперети прекрасно усвідомлюють, що крім показів репертуару, який постійно оновлюється, треба залучати поціновувачей оперети на масштабні унікальні заходи. Таким дійсно унікальним заходом і став мистецький вечір, присвячений творчості Ференца Легара. І як завжди в Опереті, цей вечір став святом музики, танцю та якісного вокалу.

Приємно, що втілювати в життя музичні й просвітницькі плани Київській Опереті також послідовно допомогає Посольство Угорщини в Україні. Тут розуміють важливість проведення міжнародних заходів, обміну досвіду між театрами – як на рівні керівництва, та і на рівні учасників трупи.  Цього разу до Києва завітали чотири виконавці з Будапештського театру оперети та мюзиклу: Аніта Лукач, Сільві Сенді, Жолт Вадас, Давід Сабо. Деякі з них в Києві вже не вперше і брали участь в гала-концерті «Кальман. Король оперети!». Особливо хотілося відмітити комічну пару: Сільві Сенді та Давіда Сабо. В українських театрах комічні пари найчастіше – це актори у віці або із трохи зайвою вагою – так би мовити, не зовсім стандартної зовнішності. Комічна пара з Будапешту – це симпатичні молоді люди з блискучими голосами та дикцією (якщо б ми знали угорську, то чутно було б кожне слово), а також з прекрасною фізичною підготовкою.

M1200006

Сільві Сенді та Давід Сабо (разом  з комерційним директором Будапештської оперети)

Режисером-постановником вечора виступив традиційно художній керівник Театру Богдан Струтинський, балетмейстером-постановником – Вадим Прокопенко. Диригент-постановник концерту Оксана Мадараш – жінка-диригент, що поки що на теренах України зустрічається досить рідко – чарівна жінка з  яскравою зовнішністю, і, як з`ясувалось, з угорським корінням.

M1200002  M1200003

Диригент-постановник Оксана Мадараш

Більшість номерів концерту було виконано вперше в Україні (9 номерів), або взагалі номери були прем`єрними (16 номерів). Більшість оперет Легара, номери з яких можна було почути й побачити на концерті, ніколи не було в репертуарі українських театрів. Ференц Легар більше відомий в Україні (та поза її межами) оперетами «Весела вдова», яка і зараз іде на сцені Київської оперети, і «Граф Люксембург». Проте він написав музику до великої кількості вистав, які протягом багатьох років не сходили зі сцени Віденьских та інших європейських театрів, такі як «Фраскіта», «Джудітта», «Царевич», «Паганіні», «Циганська любов», «Кло-кло», «Фрідеріка» (головний герой – Гете), «Країна посмішок» (остання взагалі є нетрадиційною в жанрі оперети, оскільки  в одному з прочитань має драматичне завершення сюжету) та багато інших. На жаль, більшість повних партитур оперет Легара або втрачено, або їх дуже важко знайти. Художній керівник Театру народний артист України Богдан Струтинський розповів, що поставити оперету Легара «Джудіта» – це давня мрія, як Київської оперети, так й інших музичних європейських театрів, проте знайти повну партитуру цієї яскравої оперети, до сіх пір нікому так і не вдалось. Правда, зважуючи на наполегливість та колосальну енергію пана Струтинського, здається, що дуже скоро ми зможемо побачити прем`єру оперети «Джудіта» на сцені Київського Національного академічного Театру оперети.

На жаль, ми дуже мало знаємо про Ференца Легара. Набато менше, ніж про Кальмана, про якого знято кілька документальних і художніх фільмів. Легар народився в сім`ї військового капельмейстера, отже, музика була поруч з ним все його життя. Він закінчив Пражську консерваторію, де по класу композиції навчався у відомого композитора Дворжака. Пропрацювавши кілька років в театрі скрипалем, він згодом пішов по стопам батька і став також військовим капельмейстером. Весь цей час він творив інструментальну музику і, нарешті, написав оперу «Зозуля», дії якої відбуваються в Росії. Написання опери надихнуло Легара назавжди залишити військову службу. Він стає диригентом в одному з віденських театрів і пише оперети. Протягом 30 років Легар написав 30 оперет – по опереті на рік. В більшості з його оперет використано народні мотиви: угорські, російські, словацькі, циганські, іспанські, тощо. Ще за часів німого кіно за оперетами Легара знімали кінострічки. Наприкінці життя Легар займався музичним видавництвом. Відомий й вшанований за життя,  і трошки під-забутий в бурхливе сьогодення…

І сьогодні Ференц Легар по праву вважається фундатором нової віденської оперети, а його твори належать до найкращих зразків світової музичної культури. Угорщина й Австрія пишаються Легаром. Пишається ним і весь музичний світ. Отже, кияни і гості міста мають бути вельми вдячними Київські опереті й Посольству Угорщини в Україні за надану можливість поринути до багатогранної творчості  Ференца Легара. І якщо Кальман – це король оперети, то Ференц Легар – її прем`єр-міністр.

ДИВИТИСЯ ВІДЕО:

https://youtube.com/watch?v=WD4q2uOWU3Qframeborder=0allowfullscreen

 

8 квітня о 18.30 в рамках Французької весни-2015  в Музеї культурної спадщини (Московська, 40Б) відбулось відкриття виставки “Вид на Париж” і вечір, присвячений 110-й річниці з дня народження славетного хореографа Сержа Лифаря. Серж Лифарь належить обом країнам: він народився в Києві, а став відомим в Парижі, та приніс славу Франції.

В дружній французько-українській атмосфері лунали французька музика й теплі слова.

ДИВИТИСЯ ВІДЕО: