Спільнобачення | КультПросвіт category | Page 2

КультПросвіт

Художній керівник Київського Академічного Національного театру оперети н.а. України Богдан Струтинський та мистецтвознавець Яна Іваницька сьогодні, 7 вересня 2016 року презентували громадськості першу книгу із серії “Режисер без вихідних”.
Богдан Стутинський – людина, яка за 10 років перетворила величезний театр, котрий багато років знаходився на задвірках столичних театрів, на Музичний Театр світового рівня та значення. Саме особистості творять історію! Богдан Стутинський – без перебільшення, саме така особистість.
То ж читайте книгу “Режисер без вихідних”!!!)))

ФОТО ДИВИТИСЯ ТУТ https://www.facebook.com/spilnotv.culture/photos/?tab=album&album_id=657930434357943

Колеги не дадуть мені збрехати, коли  скажу так: інколи матеріал написати треба, а інколи – хочеться. Про Київську Оперету хочеться писати завжди, і завжди щось хороше, бо цей Театр цього вартий.  На наш погляд, сьогодні це чи не єдиний з національних академічних театрів, який намагається кожного дня іти в ногу з часом і бути, як кажуть в науці маркетинг, клієнто зорієнтованим. Адже мистецтво заради мистецтва – це добре, проте не дуже ефективно, оскільки залишає поза рамками його просвітницьку складову. І тільки налаштовуючись на постійну співпрацю з глядачем, Театр, нарешті, повертається обличчям до, більш-менш, широких верств населення.  Мистецтво ніколи не належало народові.  Воно завжди було витвором меншості для меншості у будь-які часи і в будь-якій країні світу. Поступове збільшення відсотку меншості, що є постійним споживачем культурного продукту – одне з великий завдань сучасного мистецтва. І в жодному разі не завдяки спрощенню та перетворенню витвору мистецтва на масовий культурний  продукт, а навпаки – завдяки демонстрації різноманітного та якісного не масового продукту. А для цього треба Театру вийти за рамки сталих уявлень про назви, жанри, загальні методи та конкретні інструменти, про те що можна чи не можна робити. Саме так вже більше десятиліття діє Київський Національний Академічний театр Оперети.  І це він демонструє від прем`єри до прем`єри.

Не став винятком з цього правила й Гала-концерт на честь закриття 81-го театрального сезону. Все було на висоті: від червоної доріжки, якою глядачі потрапляли до фойє Театру, до кожного номеру концерту.

Гала-концерт став вінцем 81-го сезону – сезону, який був для Київської оперети, можливо, найпліднішим за кількістю та складністю представлених прем`єр та реалізованих проектів.

Справжньою прем`єрою року стала постановка всесвітньо відомого мюзиклу «Звуки Музики» Р.Роджерса.

Театр сміливо вийшов за рамки музичного жанру, здійснивши постановку драматичної вистави «Любовний монолог…» (за мотивами п’єси Габріеля Гарсіа Маркеса «Любовна одповідь чоловікові, який сидить у кріслі»).

У цьому сезоні було запроваджено новий музичний проект «Музика з кінофільмів», який, як вже відомо, буде мати своє продовження. 27 березня до Міжнародного дня Театру кияни та гості столиці мали можливість відвідати чудовий концерт: «Музика з кінофільмів.Дубль1». У наступному сезоні 25 березня 2017 року відбудеться Дубль 2 концерту.

22 квітня в рамках «Французької весни» було представлено спільний українсько-французький концерт-проект «Віват, Оффенбах!». Диригентом концерту виступив Філіпп Уї, який є музичним директором філармонії Два Світи, симфонічного оркестру в Атлантичній Луарі, а також є визнаним в усьому світі великим знавцем творчості Оффенбаха. Співпраця з Філіпом Уї допомогла оркестрові Київської Оперети піднятися на новий музичний рівень: оркестр став звучати більш прозоро, вокалістів тепер краще чути – оркестр перестав перекривати їх. Це в жодному разі не камінець до «городу» диригентів Театру. Просто, як відомо, немає пророків у своїй Батьківщині. Інколи один погляд зовні фахівця, що не вариться у власному соку, може допомогти зробити якісний прорив.  До речі, на наш погляд, Театрові варто було б здійснити ще один подібний експеримент: запросити до спільного проекту хореографа з дуже «балетної» країни, наприклад, тієї ж Франції. Вадим Прокопенко, головний балетмейстер Театру, є справжнім майстром своєї справи. Відомий факт, що ще в 2000 році Вадим Прокопенко створив перший чоловічий модерн-балет, з яким успішно гастролював Україною, Францією, США та іншими країнами світу. Тільки через шість років  у 2006 році у Києві було створено «Київ модерн-балет» під керівництвом Раду Поклитару. Отже, Вадим Прокопенко схильний саме до сучасних балетних постановок, і він їх реалізує з великою любов`ю та майстерністю. Проте, інколи, здається, що балет Театру поки що не зовсім відповідає рівню та глибині задуму балетмейстера-постановника. Винятком є хиба що Максим Булгаков та  Юлія Ільченко. Балет Театру бездоганно виконує канкан, а також номери, які фундуються на класичній пластиці. Проте сучасний балет – це також крок до міксу жанрів, в якому елементи танцювальні тісно пов`язано з драматичними та невід`ємні від них. До таких довгих роздумів нас спонукав перегляд номеру «Симфонія №3, третя частина» на музику Й.Брамса», який було показано на гала-концерті. Прекрасно поставлений номер на чудову музику, як кажуть, не зачепив, тому довелося розмірковувати, чому саме таке трапилось. Проте ми віримо й сподіваємося, що у балетної трупи Київської Оперети ще буде багато сучасних хореографічних прем`єр, в яких вони себе покажуть на найвищому драматичному рівні. Прем`єра 26 лютого сучасного балету «Моцарт Underground…» була першим і дуже великим кроком на цьому шляху.

На початку червня Київська Оперета вже вчетверте провела музичний фестиваль «О- Fest» (опера, оперета, мюзикл). В цьому році в рамках проведення фестивалю, крім вже традиційних локацій (парк в м. Буча та Київський Національний Академічний театр Оперети) було додано нові локації (біля Арки Дружби народів) і заходи (конференція на тему: “Український музичний театр. Моделі та реальність” (моделюємо майбутнє).

Ще одним творчим та організаційним здобутком сезону 2015-2016 для Театру стало започаткування Першого Міжнародного фестивалю країн Карпатського регіону «Карпатський простір», який пройшов 6-8 травня в Івано-Фанківську.

Отже, здається, організаторам гала-концерту навіть не треба було довго думати, яким чином наповнити його різноманітними номерами. Концерт можна було б за часом і подвоїти, й потроїти…

На брифінгу перед гала-концертом Художньому керівникові Театру Богдану Струтинському кілька разів довелося відповісти на питання журналістів щодо творчих планів на наступний сезон. Тому дамо можливість читачам дізнатися про них в інших виданнях. Ми ж знаємо точно: що в наступному сезоні в Київській Опереті на нас знов чекають багато чудової музики, різноманітні грандіозні й цікаві постановки, чудові голоси вокалістів світового рівня та приголомшливий невмирущий канкан.

Київська Оперета завдяки старанням колективу Театру давно вже стала не просто кроком до свята, як написано в її слогані, а самим справжнім святом. Якщо ви хочете на кілька годин забути про домашні клопоти, суспільні негаразди, літню спеку або лютий мороз, беріть квиток до Київської Оперети – на пожалкуєте.

 

Караїмська кенаса – один з найцікавіших архітектурних об`єктів Києва. Кожний гість столиці обов`язково фотографується на фоні чудового творіння видатного архітектора Городецького, як і на фоні інших униікальних київських споруд – Лаври або Софії Київської.  Побудувано кенасу було на гроші місцевої караїмської громади на межі 19-го і 20-го віків. За радянських часів будівля перетворилась на храм просвіти та мистецтв. В різні часи там працювали різні освітні установи, ляльковий театр і кінотеатр.

З 1981 року в будівлі кенаси, яка знаходиться за адресою вулиця Ярославвів Вал, 7, розташовано Будинок актора. За часів незалежності традицію було продовжено, і, таким чином, вже 35 років в будівлі відбуваються творчі вечори, концерти та вистави, постійно експонуються роботи київських художників.

Зала Будинку актора є унікальною тому, що вона, ледь не єдина, займає «золоту середину» між маленькою камерною сценою та великою театрально-концертною залою. Саме таких «середніх» зал на 200 місць не вистачає в столиці, де є багато маленьких зал на 50-70 місць і величезних зал для партійних засідань (Будинок художника, Жовтневий палац, палац культури «Україна», тощо).

Будівля кенаси знаходиться у комунальній власності міста. Тобто належить всім нам – громаді міста Києва.

Періодично в ЗМІ та в театрально-музичному середовищі вспливає інформація, що будівлю хочуть відібрати у Будинка актора і передати іншому орендареві – ніби то для встановлення «історичної справедливості». Ініціатором передачі наполегливо виступає релігійна організація Об`єднання (Федерація) Хасидів хабад Любавич Іудейських релігійних громад та Організацій України (юридична адреса: Дніпропетровськ, Донецьке шоссе,11). І це не просто чутки. Зараз в КМДА розглядається заява Об`єднання від 5 лютого 2016 року.  В заяві про оренду вказано, що хасиди просить надати їм приміщення для проведення богослужінь, молитивних та релігійних зібрань, і таким чином. «повернути Приміщенню його первісне призначення». Тобто караїмську кенасу просять «повернути» не караїми, на гроші яких її було побудовано, а хасиди.

На жаль, більшість людей думають, що караїми і хасиди – це одне і теж. Проте це далеко не так. Якщо хасидизм – одна з течій в середині іудаїзму, то караїмська релігія – це окрема монотеістична релігія,  яка поєднує в собі риси юдаїзмухристиянства та ісламу. Ця релігія ґрунтується виключно на Старому Заповіті і не має жодних додаткових тлумачень до Старого Заповіту (Новий Заповіт у християн, Талмуд у юдеївКоран у мусульман). Хасидизм як течія іудаїзму виникла у другій половині 18-го сторіччя на території України. Караїзм – набагато раніше: в 7-му сторіччі в Багдаді. До речі, в Києві і сьогодні проживає більше сотні караїмів, і вони не висувають жодних претензій на будівлю за адресою Ярославів Вал,7, усвідомлюючи яке велике місце займає Будинок актора в культурному житті міста. Караїмська громада, очолювана справжнім караїмом А.Я Арабаджі  та Духовне управління караїмів України налаштовані на сумісне використання будівлі громадою та Національною Спілкою театральних діячів України (НСТДУ) і категорично протестує проти зазіхань на неї з боку іудейських організацій. Для захисту своїх законних прав вони неодноразово звертались до української влади та міжнародних організацій.

Хочеться наголосити, що Будинок актора орендував у міста будівлю весь цей час не безкоштовно, а за гроші. Тобто із кенаси намагаються виселити не «бідного родича», який безправно проживав на чужій території, а повноцінного суб`єкта господарювання та цивільно-правових відносин. У 2009 році з Будинком актора було укладено попереднй договір строком на 1 рік, після чого багато років Будинок актора намагався укласти з містом основний договір, про що свідчать його неоднаразові звернення до КМДА. Процес укладання договору штучно гальмувався тиском з боку нових претендентів на оренду будівлі, які заручилися підтримкою деяких чиновників КМДА і депутатів Київради попередніх скликань.

Весь цей час протягом 6 років балансоутримувач (Департамент культури КМДДА) кожного місяця виставляв Будинку актора рахунки за оренду, визнаваючи тим самим факт існування з ним орендних відносин. В свою чергу, Будинок актора безперебійно ці рахунки оплачував. Все це підтверджено документально.

Програму роботи Будинку актора можна подивитися на його сайті. В деякі дні в його приміщеннях проходять  не по одному, а по кілька різноманітних культурних заходів. Адже зали доступнішої за цю для проведення таких заходів важко знайти в нашому місці.

Нарешті, 23 лютого 2016 року, було комісією Київради з питань комунальної власності прийнято рішення укласти договір оренди з підприємством Національної спілки театральних діячів України «Будинок актора». Зараз цей договір лежить на підписі у Директора департаменту культури. І поки цей непідписаний договір лежить в КМДА, Об`єднання організація  1 березня 2016 року Об`єднання (Федерація) Хасидів хабад Любавич Іудейських релігійних громад та Організацій України повторно подала заяву на оренду будівлі за адресою Ярославів Вал,7, яка їм давно і навдовго «приглянулась». Є підозра, що цього разу також Об`єднання заручилося підтримкою окремих депутатів Київради та чиновників КМДА. Отже, нардепи приходять нові, але система працює по-старому; «музику» замовляють не митці, а ті, у кого є гроші та немає совісті.

Київська Оперета зустріла Міжнародний День Театру новим проектом: Музика з кінофільмів. Дубль1. Найяскравіший приклад, як, залучивши мінімум додаткових ресурсів, насамперед фінансових, можна створити високоякісний культурний продукт! Ще один аргумент на користь того, що саме ідея – головне! І ще невідомо, хто, в результаті, отримує більше задоволення: актори від участі в такому чудовому проекті чи глядачі.
Описати словами концерт дуже важко. Адже концерт треба слухати. Художній керівник Київської Оперети Богдан Струтинський, який. до речі, виступив у концерті також як ведучий, пообіцяв, що це був тільки Дубль 1. Далі – буде! Тому слідкуйте за анонсами Театру, де на Вас чекає завжди СВЯТО!

Подивитися фото можна тут:

https://www.facebook.com/media/set/?set=a.582828165201504.1073741837.291803354303988&type=3

P.S. До Міжнародного дня Театру Київська Оперета презентувала перший номер Інформаційно -рекламного видання Operetta News

 

Стаття-дослідження Тетяни Олійник

Чи задумувались ви колись над тим, яким чином культура впливає на те, на скільки ми з вами щасливі? Так, вплив культури на особистість важливий в нашому житті, а як саме і чому важко відповісти. Насправді, культура має конкретні канали впливу на особистість та як вона відчуває щастя та навіть більше, відчуття щастя (у науковому середовищі використовується термін суб’єктивне благополуччя) на рівні суспільств. Сподіваюсь, що ця стаття допоможе більш детально розібратись у цьому питанні.

Перш за все, варто назвати які культурні чинники визначають особистість людини у нашому повсякденному житті. Соціологічні дослідження пропонують виокремлювати аспекти індивідуальності, що найбільше залежать від культурного середовища і до них відносять сприйняття себе, самооцінку, ставлення до оцінки досягнень, норми поведінки та цінності, що характерні для конкретного культурного середовища. Крім цього, значна увага приділяється протиставленню культурних чинників Західних культур та Східних. Чому? Відповідь проста, тому що під час масштабних мультикультурних дослідженнях було помічено відмінності у описі щастя (або суб’єктивного благополуччя) представниками країн Заходу та Сходу і це зацікавило дослідників, які почали глибше вивчати мультикультурне щастя.

Далі, доцільно пояснити що розуміється під індивідуальним та колективним рівнем щастя. І якщо з індивідуальним рівнем більш-менш зрозуміло – це ті матеріальні чи нематеріальні речі, які роблять задоволеним життям конкретну особистість, тоді як щодо колективного щастя потрібно розуміти специфіку культурної карти світу. Коли говориться про культурну карту світу, то мається на увазі певні осередки (регіони) домінування конкретної культури із її цінностями та підходами до розуміння життя чи побуту і, що важливо, ці регіони не обмежуються державними кордонами, а розпорошуються в залежності від подібності умов проживання. Як правило, увага дослідників зосереджується на культурі Заходу та культурі Сходу, іншими словами індивідуалістичній та колективістській, відповідно. Із характеристики зрозуміло, що на Заході центральним об’єктом культури є індивід, особистість, а на Сході – колектив. Таким же чином говорять і про щастя в широкому розумінні – щастя суспільства, або щастя на колективному рівні. Коротко підсумовуючи описане вище, індивідуальний рівень щастя це внутрішній мікрорівень однієї людини, а колективний рівень – це макрорівень щастя, рівень того, що саме прийнято вважати критеріями задоволеності у тому чи іншому суспільстві. І далі поговоримо про те, через які канали впливу культура впливає на наше мікро- та макрощастя.

Отже, культурні чинники впливають на індивідуальний та колективний рівні через сприйняття себе, самооцінку, ставлення до оцінки власних досягнень (позитивна винагорода чи самокритика), норм й цінностей. Значна частина досліджень присвячена протиставленню західних культурних стандартів східним, у яких перш за все, мова йде про ті аспекти самосприйняття та поведінки особистості в цих суспільствах – індивідуальне «Я» та колективне «Я» (першими запропонували ці концепції соціологи Дж. Мід – «Аз і Я» та Ч. Кулі – «Соціальна самість»). Перше говорить про те, як людина бачить сама себе (внутрішнє сприйняття), а друге про те, як людина бачить себе у взаємодії з суспільством. Це добре вписується у те, про що йшла мова вище – індивідуалістичні та колективістські культури, де й прийнято виховувати у молодого покоління важливість першого чи другого. Ось наприклад, такі індивідуалістичні культури як в Європі чи Америці заохочують розвивати лідерські якості, культивують особливість та несхожість на решту, у той час, на противагу їм, колективістські у вихованні ставлять акцент на «бути як усі», не йти наперекір колективу. Тому, опираючись на такі відмінні риси цих культурних зразків, культивуються різні аспекти само сприйняття та поведінки людини в спільноті.

Через фокусування на власних здобутках особистості, західні моделі культурної поведінки визначають такі риси успішної людини, як самореалізація, самовдосконалення, свобода, незалежність, самооцінка та самосхвалення. Таким критеріям протиставляється східна модель із заохоченням до самокритики, укріплення соціальних зв’язків, моральності, побудови та плекання родинних стосунків, тобто на ті речі, які має робити людина, щоб її оточення було щасливе. Культурний вплив на суб’єктивне благополуччя прослідковується у родинному вихованні, у очікуваннях оточення, у соціальних й культурних нормах поведінки, іншими словами через практично усі канали комунікації індивідів. Також він є у релігійних канонах, що сповідуються у різного типу суспільств – чи це триматися своєї групи й дбати про її благополуччя чи усіма способами намагатися досягнути вершини самостійно.

Розуміючи як працює культура, чому вона важлива, потрібно досліджувати її стан та особливості й у «чужих» суспільствах, оскільки це дозволяє прослідкувати вплив глобалізації на культури різних суспільств, чинники, що можуть суттєво перемішати норми різних культур (наприклад, вища освіта, свобода подорожування). А крім цього, оцінити як впливає та чи інша асиміляція культури на суб’єктивне благополуччя людей, чи можуть вони стати щасливішими, якщо візьмуть краще з декількох культурних моделей.

P. S. Зацікавило питання якою мірою класова належність впливає на транслювання культурних моделей в суспільстві. Чи є відмінність у тому якою має бути щаслива людина з точки зору різних класів в межах одного суспільства? Тобто чи по-різному в Китаї батьки з багатих та бідних сімей вчать дітей що таке щастя? Припускаю, що така відмінність існує, тому що поведінкові практики людей різного класу відрізняються, цінності відрізняються, а тому логічно що й сприйняття благополуччя для нижчого класу й вищого класу буде відмінним, навіть якщо на рівні суспільства постулюється й заохочується певний набір культурно зумовлених норм поведінки й самосприйняття.

26 лютого у Київській опереті відбулась чергова прем`єра.  Ще не минув навіть місяць з того дня, як Театр продемонстрував глядачам прем`єру вистави у незвичайному для себе жанрі: драматичну моновиставу «Любовний монолог…» за твором Маркесана музику Пьяццолли, як знов жанровий експеримент… На цей раз Театр представив балет: «Моцарт Underground…». І якщо балет-феєрія «Кармен» (якщо не помиляємося, це був перший балет у репертуарі Київської оперети) поставлено головним балетмейстером Театру Вадимом Прокопенко в класичному стилі, то «Моцарт Underground…» – це балет-модерн. Так-так: балет-модерн на … класичну музику Вольфганга-Амадея Моцарта.

Це, справді, авторський експеримент Театру Оперети: від самого лібрето і до останньої стрічки на костюмах. Повний, суцільний ексклюзив! Балет на дві дії, кожна з яких сама по собі – майже окремий балет. Перша дія балету відбувається у часи Моцарта, друга – сьогодні, у великому місті (вірогідніше за все саме в Києві), де час і події рухаються дуже швидко – так швидко, що ми інколи не встигаємо за ними спостерігати, і ще більш  – аналізувати.  В першій дії звучить класична музика – без купюр. В другій – сучасне аранжування музики Моцарта, бездоганно здійснене Богданом Решетіловим. Головні герої переходять з часу в час, адже люди залишаються і сьогодні такими ж, як були у 18-сторіччі: ті ж самі пристрасті, ті ж самі цінності. І геніальна музика Моцарта актуальна та вражаюча, як у далекому 18-сторіччі, так і зараз. Напевно, саме тому – балет-модерн.

Як завжди у Київській опереті, за часів Богдана Струтинського, вистава «Моцарт Underground…» – це цілком завершений продукт. І хоч би сто разів експеримент!  В ньому все нанизано один до одного: музика, постановка, сценографія, хореографія, грим, костюми…

Спочатку окремо про костюми. Вони неймовірні! І вони – також герої вистави. По-перше, жодний з них не повторюється – всі костюми ексклюзивні. По-друге, вони просто гарні. В першій дії  – це стилізовані костюми у стилі необароко. Саме необароко, а не бароко: перуки, фантастичне мереживо, стилізовані під 18-те сторіччя із золотом та сріблом камзоли і криноліни. В другій дії –  це сучасний одяг, в якому зручно танцювати: туніки та футболки з розписом хенд-мейд, багато шкіри, мотузок і ручного в`язання.  Художник з костюмів Ольга Левченко мала можливість самовиразитися в цій виставі – на повну! І вона це зробила.

До речі, і Ольга Левченко, і диригент-постановник вистави Володимир Врубльовський приїхали до Києва з Донецька, де раніше працювали в Театрі Опери та балету.

Далі окремо про художнє оформлення вистави. Художник-постановник вистави Олександр Білозуб, актор, режисер, сценограф. В останні роки, Олександр Білозуб працював, зокрема, за кордоном, і в минулому році його було визнано найкращим художником – сценографом в Угорщині. Художнє рішення вистави здійснено в трьох основних вимірах: перший – це саме сцена, на якій грають (танцюють) другий – другий поверх сцени, майже під самою стелею – рояль, за яким грає соло піаністка, третій – «задзеркалля», в якому герої переходять з 18-сторіччя до сучасності. І тільки четвертий додатковий вимір – оркестр на своєму місці в оркестровій ямі.

Теж окремо про хореографію Вадима Прокопенка. Все – як по нотам: па за па, рух за рухом. Рух – як продовження геніальної музики Моцарта.

І на останнє, окремо про музику вистави. Недаремно ім`я Моцарта стоїть у назві.  Моцарт – неперевершений! Він був неперевершеним у свій час – не дарма йому заздрили композитори-сучасники, на кшталт Сальєрі, що викликало привід у Пушкіна написати його славетну «Маленьку трагедію» «Моцарт і Сальєрі». Моцарт залишається неперевершеним і зараз. Музика Моцарта, як жодна інша, дозволяє відключитися від всіх проблем і негараздів. Це музика – свято!

На жаль, у багатьох ставлення в наш час до класики зверхнє та, більшістю, негативне. В будь-якому жанрі. Раз класика – значить, чомусь «відстой»: сумно, нецікаво, застаріло. Сьогодні на прес-конференції художній керівник Театру Богдан Струтинський запропонував журналістам влаштувати флеш-моб на підтримку класики. Ми перші в черзі на влаштування такого флеш-мобу. Як особи зацікавлені… За!!! Руками, ногами і головою! Давайте збирати ідеї щодо такого флеш-мобу! І реалізовувати!

І зовсім трохи … критики. Друга дія сподобалась більше, ніж перша. Під час вистави навіть не одразу було зрозуміло, чому. Тільки аналіз дорогою додому допоміг зрозуміти, що в першій дії не відпускало враження, що класична музика й стилізовані під класику костюми, здавалось, дещо заважали акторам танцювати на повну балет-модерн. Вони ніби соромились в таких костюмах під класичну музику робити не класичні па. Можливо, це відбувалось навіть на підсвідомому рівні. І тільки у другій дії – під аранжування – емоції в рухах, нарешті, почали бити «через край» – як це і мало бути у виставі про кохання. Адже «Моцарт Underground…» – це вистава про кохання, кохання, попри все, навіть попри віки.

Додаткового смаку у другій дії додали «паралельні» головні герої: Флоріан у виконанні Максима Булгакова і Джоанна у виконанні Юлії Ільченко. З їх виходом вистава заграла новими, більш потужними променями, з більшою силою та впливом на глядача. Адже обидва ці актори є не просто танцюристами, а ще й прекрасними драматичними акторами. В кожному їх русі – пристрасть та внутрішня енергія, не тільки техніка, а ще й досвід.

Ми дуже сподіваємось, що ця вистава стане не просто однією з вистав у репертуарі Театру оперети, а буде, дійсно, займати  найвище місце у рейтингах глядачів, які, як відомо, голосують ногами. Отже, голосуйте ЗА «Моцарт Underground…»!

Віват, Моцарте! Віват, Оперето! Вони (ви) цього варті!

 

 

 

 

 

 

 

 

 Странное дело… Сижу я сейчас перед чистым файлом компьютера и думаю: наверное, все-таки я занялась совсем неблагодарным делом: писать очередную книгу о воспитании детей. Ведь таких книг написано уже огромное количество – от Джона Локка и Яна Амоса Коменски до Антона Макаренко и Василия Сухомлинского, не говоря уже о целом сонме современных авторов, среди которых и педагоги, и психологи, и психотерапевты, и философы – представители самых разных школ и направлений, то есть люди в высшей степени грамотные, компетентные и многоопытные. И тут вдруг я со своими, наверное, на взгляд многих, совершенно «непрофессиональными» взглядами и советами…

Педагогом в общепринятом смысле меня действительно назвать трудно, хотя некоторое педагогическое образование все же имеется: в первом полученном мною дипломе о высшем образовании, кроме самой специальности, написано также слово «преподаватель». Откровенно говоря, как раз педагогами в классическом университете нас быть не учили, внимания педагогическим дисциплинам и методикам преподавания предмета уделялось очень мало. Да и некоторый практический опыт преподавания  у меня тоже имеется: сначала когда-то давным-давно в школе, потом в разных вузах по различным предметам – страноведение, обществоведение, история, инвестиционный менеджмент. Однако все это в высшей степени, как говорится, ничто по сравнению с моим другим педагогическим опытом: мамы и бабушки. Вы скажете: ну и что, подумаешь – львиное большинство людей, живущих на земле, имеет и воспитывает детей. Неужели все они при этом являются педагогами? Именно! Любой родитель – это и педагог, и психолог в одном лице, независимо от его истинной профессии и занимаемой должности. По крайней мере, было бы очень неплохо, если бы это было действительно так. И особенно это актуально в странах, где сложившаяся ментальность останавливает людей обращаться с вопросами педагогического и психологического характера к профильному специалисту или даже к священнику (в данном случае не важно, какой конфессии), то есть к лицу независимому и незаинтересованному, имеющему полномочия, то ли в силу своего образования, то ли в силу своего сана, давать мудрые и, более или менее, объективные советы. Потому как мать и бабушка со стажем, наверное, все же имею некоторое право называть себя и педагогом, и психологом, хотя, повторюсь, соответствующих дипломов и сертификатов у меня не имеется.

На вопрос, почему, не будучи ни профессиональным педагогом, ни психологом, ни психоаналитиком или психотерапевтом, я вдруг набралась наглости написать книгу о воспитании детей, быстро и односложно ответить не удастся.

Впервые мысль об этом заронила мне в голову моя подруга примерно года полтора или два назад. Не скрою, мне было тогда весьма лестно от нее услышать, что, по ее мнению, моя система взглядов на воспитание детей, с ее точки зрения, является наиболее оптимальной и дающей эффективный результат. «Результат» в данном случае – это мои дети. Их у меня двое: дочь и сын. Конечно, двое детей – это не так уж и много, однако вполне достаточно, чтобы проследить некоторые закономерности и, проанализировав, сделать определенные выводы. Затем подруга спросила: не хочу ли я как человек пишущий систематизировать и обобщить свои взгляды в книге о воспитании детей. Признаться, я была тогда немного удивлена и самой постановке вопроса, и такому предложению. Подруга стала меня уверять, что эта книга, возможно, поможет многим родителям в трудном деле воспитания их любимых чад. Для меня же это предложение было тем более странным, потому что я практически уверена в том, что большинство людей, в отличие от моей подруги, скажут обо мне, что я  – «плохая» мать.  И скажут они так, прежде всего, потому, что при воспитании своих детей я делала и делаю что-то не так, как они или их родители, или же, как большинство людей вокруг, то есть мои действия и позиция, на которой они основываются, некоторым образом выходят за рамки общепринятых.

Тем не менее, идея, поданная мне подругой, оказалось, попала в плодородную почву. Время от времени, я невольно вспоминала о нашем с ней разговоре, постоянно возвращаясь мыслями к теме написания книги о воспитании детей. Параллельно я стала внимательнее приглядываться и наблюдать, как другие родители воспитывают своих детей и что или, лучше сказать, кто из этого получается.

И наконец, все-таки решилась приступить к написанию книги, прекрасно отдавая себе отчет, какую огромную ответственность тем самым  на себя беру.

Могу предположить, что людям с традиционными или консервативными взглядами на воспитание детей, может быть, уже сейчас стоит закрыть эту книгу и не читать ее дальше, чтобы лишний раз не расстраиваться и не обвинять автора, то есть меня, в некомпетентности и глупости, и чтобы даже не пытаться начинать спорить со мной – в мыслях, устно или письменно. Лучший способ выиграть спор – вообще его не начинать. Как показывают исторический и практический опыт, в споре каждая сторона все равно останется на своих позициях.

Подозреваю, что официальная педагогика также, скорее всего, поднимет меня на вилы, обвинив в дилетантизме и примитивности подходов.

Начнем с того, что я ни в коем случае не считаю, что моя система взглядов на воспитание детей является истиной в последней инстанции и панацеей в воспитании любого ребенка. Она просто имеет место быть, как и любая другая система. Это, во-первых. Во-вторых, если мои, с общепринятой точки зрения, весьма вредные советы пригодятся хотя бы нескольким родителям, я уже буду этому невероятно рада – значит, не зря потратила много времени, и еще больше душевных сил, на написание этой книги.

Думаю, что эта книга будет интересна только тем родителям, которые в качестве цели в воспитании детей ставят перед собой цель воспитания развитого, активного и неравнодушного члена общества (независимо от пола), а лично для себя  – друга, соратника, единомышленника и последователя. Если вы родили своего ребенка (детей) исключительно с целью продолжения рода, или потому что «так все делают», или для того, чтобы «было кому в старости поднести стакан воды»; если вы считаете своей основной обязанностью накормить и одеть свое чадо, а все остальное должны сделать школа или государство, вместе или по отдельности, и т.д., немедленно закрывайте эту книгу и не тратьте свое время зря. Эта книга не для вас! Она предназначается, в первую очередь, для родителей непослушных, с самостоятельным и независимым мышлением и даже некоторыми бунтарскими наклонностями, тем, кто не боится поступать против общественного мнения и, главное, против себя самого, управляемого преимущественно этим самым общественным мнением. Ведь система ценностей человека в большой степени обуславливается системой ценностей, сложившейся в данном конкретном обществе. Все наши поступки всегда основываются на тех или иных ценностях. В процессе жизни эти ценности могут изменяться, трансформироваться или нивелироваться. Соответственно, вместе с изменением ценностей постепенно меняемся и мы, и наша мораль, и наши поступки. Именно жизненные ценности являются основой  мировоззрения любого человека, если, конечно, оно, то есть мировоззрение у человека имеется, потому как многие люди живут, движимые  преимущественно природными инстинктами.

Безусловно, десять заповедей непослушных родителей, которые я предлагаю ниже вашему вниманию, основываются на моем личном мировоззрении, которое складывалось на протяжении всей моей жизни – от рождения и до сегодняшнего дня, когда  я пишу эти строки. Потому не могу несколько слов не посвятить моей семье и той атмосфере, в которой я выросла и воспитывалась.

А родилась я в классической советской семье, почти из анекдотов: мама – учительница, причем с двумя высшими педагогическими образованиями (по специальности «физика» и «английская филология»), папа – инженер-механик.

Огромное влияние оказали на меня бабушка и дедушка по матери. Бабушка,  с редким и многообещающим именем Надежда, три года сидела со мной, пока мама работала – чтобы не отдавать меня в слишком раннем возрасте в детский сад. Редкой доброты и широты души человек. Я ее помню уже в очень пожилом возрасте, потому что мама – ее третий и последний ребенок, да и я не особо рано родилась у своих родителей. В молодости бабушка работала директором районной кинофикации и районного клуба. Бабушкина соседка, да и моя мама тоже, рассказывали, что когда они были детьми, то очень боялись мою строгую и решительную бабушку. Хотя мне очень тяжело было поверить, что мою замечательную и такую добрую бабушку можно было бояться.

Дед – человек, о которым я всегда вспоминаю с особым пиететом. Он прожил всю жизнь в небольшом городке – районном центре Черниговской области. Там он родился, там он и умер. И там его помнят многие до сих пор, хотя умер он достаточно давно: в 1991 году. Учитель-филолог, книжный «червь», красавец-мужчина, организатор народного хора и оркестра народных инструментов, занимающих в течение доброго десятка лет первые места на всех самодеятельных и полусамодеятельно-полупрофессиональных конкурсах. Человек-оркестр – он играл практически на всех музыкальных инструментах, обладал уникальным абсолютным слухом, подбирал любую музыкальную композицию, как говорится, с трех нот. Дед хорошо рисовал и писал, правда, в стол, критические статьи на прочитанные книги. Не очень приспособленный к жизни (мой папа всегда ругался, когда вынимал гвозди, неумело вбитые дедом), не противопоставляющий себя социуму, но и не особо вписанный в него, живущий как бы сам по себе, в собственном мире, который он сам для себя создал. «Белая ворона», которую при этом, как ни странно, окружающие уважали именно за ее белое оперенье. И в этом локальном мире дед, кажется, чувствовал в нем себя в достаточной степени комфортно. Наверное, бабушке было нелегко жить с таким человеком, однако она никогда не жаловалась, жила и старалась радоваться жизни при любых обстоятельствах. А ведь ей пришлось пережить и революцию 1917-го года, и гражданскую войну, и голодомор, и оккупацию, и тяжелые послевоенные годы.

В тридцать восьмом в разгар репрессий на деда написали донос. Приятель, работающий в органах, предложил срочно организовать для деда службу в армии – с глаз долой, и это сработало – спасло деда от репрессий, правда, как оказалось, только на некоторое время. Служил он в Прибалтике. В последние месяцы службы деда в армии началась война. Примерно через месяц после начала войны он попал в плен, в котором провел все военные годы и из которого его освободили американцы. Для родных все эти годы он был пропавшим без вести. Как ни странно, в плену деду пригодилось умение играть на музыкальных инструментах – это в том числе позволило ему выжить. А затем были советские лагеря. Мама познакомилась со своим отцом в 1947 году. Учителей в стране тогда катастрофически не хватало, но деду с его анкетой было тяжело устроиться на работу, потому некоторое время ему пришлось преподавать в восьмилетке. И только со временем, благодаря «хрущевской оттепели», он перешел работать в лучшую в районе школу. Удивительно, но при всем при том, в деде не было особой озлобленности на систему, только горечь, что лучшие годы жизни прошли без любимых книг. Да и все написанное выше я узнала только благодаря «перестройке». В конце-80-х дед собирал из всех газет и журналов заметку к заметке, рассказывающие о репрессиях и изобличающие все другие перекосы «совка». Эта уникальная подборка до сих пор хранится  у меня дома где-то в глубине огромного книжного шкафа.

Мои папа и мама прожили вместе ровно тридцать лет и три года – до смерти отца, который умер в одно мгновенье в 1998 году. Только жили они совсем не так, как старик со своею старухой. Нужно сказать, что мне повезло  –  это была хорошая семья, основанная на партнерстве и паритетных началах. Каждый делал то, что умел и как умел. Без особых претензий со стороны другого на количество и качество сделанного.

Однако все написанное выше вовсе не означает, что я воспитывала своих детей точно так же, как меня воспитывали мои родители, хотя, безусловно, многие семейные ценности передались мне по наследству, и, прежде всего, это касается культурных ценностей. При воспитании детей я действовала, одновременно по родительскому сценарию (культурное и частично духовное развитие) и по антисценарию (практически все другие аспекты), причем вполне осознанно, начиная с рождения моего старшего ребенка. (О жизненных сценариях и антисценариях читайте ниже). Кажется, как раз моя мама входит в категорию людей, считающих меня «плохой» или «посредственной» матерью. По крайней мере, на словах. Хотя в тоже время она признает, что дети при этом получились хорошими. Вот такое противоречие… И уж точно она считает меня неблагодарной дочерью. О неоправданных родительских ожиданиях насчет взрослых детей мы также еще поговорим на страницах этой книги.

Еще в юности мне довелось прочитать бестселлеры известного психоаналитика Эрика Берна «Люди, которые играют в игры» и «Игры, в которые играют люди». Конечно, я в курсе, что многие выступают против берновской теории жизненных сценариев, однако лично я ее в целом разделяю. Основным постулатом данной теории является мысль о том, что большинство людей живет по сценарию, заданному родителями. Некоторая часть людей живет по антисценарию, однако и антисценарий тоже на самом деле задан ребенку родителями. На мой взгляд, верно однажды написал на своем сайте российский психотерапевт Александр Вакуров, упростив теорию Берна для восприятия неподготовленного читателя: «Сценарий – это когда сын алкоголика – алкоголик. Или – дочь алкоголика становится женой алкоголика. По примеру матери. Антисценарий – когда сын алкоголика и раздолбая становится суперправильной занудой, не потребляющим вообще алкоголя, задалбливающий всех своею правильностью. Фишка в том, что ни в том, ни в другом случае человек не свободен. В первом случае – он обречён пить. Во втором – он обречён не пить, но разницы – нет. И то и другое это программа. Это – не жизнь, а замороженность в поведенческом и убежденческом паттерне. Правда, бывает сценарий через поколение. Например, мать воспитывает дочь в строгости. Дочь, когда вырастает, нажравшись жестокостей от матери – окружает свою дочь – любовью и вседозволенностью. Та, выросши, и вкусивши проблем от того, что не было в её жизни порядка – воспитывает свою дочь в строгости. Та – когда вырастет – свою дочь во вседозволенности. И так – до бесконечности. Пока не найдётся та, которая прекратит эту передачу жутких эстафетных палочек потомству. Это – пример более сложного сценария. Но суть – одна. Рабство у программ.»

Теперь, вы понимаете, насколько мы с вами ответственны за судьбу своих детей?! В гораздо большей степени, чем об этом говорят на родительских собраниях в школе! И даже когда мы передаем нашим детям, с нашей точки зрения, положительный сценарий, не всегда он для них целиком и полностью приемлем, не всегда сочетается с их собственным индивидуальным Путем.

К счастью, все же существует совсем небольшое количество людей, способных выйти за рамки заданной родителями программы, какова бы она ни была. Эти люди живут не по сценарию и не по антисценарию, а пишут свой собственный сюжет, для которого они берут все самое лучшее из ценностей, переданных им родителями, а также самых разнообразных позитивных ценностей, выработанных человечеством на протяжении веков во всех точках такого большого и такого многообразного земного шара.

Лично я вижу свою задачу родителя в том, чтобы каждый из моих детей (да и внуков тоже) написали свой собственный жизненный сценарий, чтобы они были свободны в той мере, при которой будут чувствовать себя вполне комфортно.

Так что по сути своей эта книга  передает в общих чертах, в первую очередь, мой личный жизненный сценарий и опыт. И плох он или хорош, судить не вам. Я просто с ним делюсь. Вовсе не для того, что вы ему следовали, а для того, чтобы задумались…

 Старый завет

 Существующие на сегодняшний день различные подходы в воспитании детей (читать – людей), базируются на общепризнанных психологических и педагогических теориях. Они всем известны. О них можно прочитать в любой энциклопедии, сравнить, поспорить или согласиться с ними. Поэтому особо останавливаться на них не будем. Для этого есть профессионалы.

Если обобщить и «округлить», то все теоретики и практики от психологии, педагогики и философии до сих пор ломают копья в основном вокруг того, продуктом чего, в первую очередь, является человек: генетики, воспитания или целого комплекса эзотерических воздействий и явлений (движения планет, звезд, предназначения,  и т.д.).

Согласившись с тем фактом, что человек в действительности является продуктом всех трех вышеперечисленных «китов» своей индивидуальности, сразу все становится на свои места, и для споров не остается места. При этом все три «кита» настолько важны, что учитывать их при построении индивидуальной системы воспитания каждого конкретного ребенка нужно обязательно и всесторонне.

На каждого человека с самого момента его зачатия влияют множество факторов. Ниже я попробую назвать эти факторы без всякой претензии на определение их последовательности и значимости.  Для меня все они в одинаковой степени значимы и в определенной мере влияют на жизнь человека. Возможно, в разные периоды жизни преобладает влияние того или иного фактора, однако в целом по жизни соблюдается баланс. Мало того, все факторы так тесно переплетены между собой, что порой, к примеру, очень трудно отделить генетическую (биологическую) составляющую от фактора воспитания. На протяжении чтения этой книги вы неоднократно в этом убедитесь.

Факторы генетические

·         Набор хромосом (определяет рождение мальчика или девочки).

·         Индивидуальный генетический код, включая ДНК человека, содержащее примерно двадцать две тысячи генов.

·         Наследственные заболевания. С точки зрения генетической входят в индивидуальный генетический код (ИГК). Мы их выделяем, так как они существенно влияют на течение жизни человека и связаны с вопросами психологии и педагогики. Состояние здоровья родителей в момент зачатия также влияет на формирование ИГК будущего ребенка.

·         Наследственные склонности. Также с точки зрения генетической входят в ИГК. Фактор того, кем и какими являются биологические родители, а также их предки, как раз и является примером сплетения генетической составляющей и фактора воспитания. С одной стороны, у человека от рождения могут быть заложены способности к чему-то, с другой стороны в зависимости от того, в какой семье человек родился, живет и воспитывается, у него будут развиваться, в первую очередь, те или иные его способности.

Факторы воспитания

·         Воспитание в семье

·         Воспитание внешним социумом, в том числе средствами массовой информации и коммуникации

·         Самовоспитание

·         Саморазвитие

Эзотерический фактор

Эзотерический фактор – модные во все времена, и особенно в последнее время всевозможные индивидуальные гороскопы, самые различные астрологические предсказания о перспективах жизни отдельных людей и человечества в целом –  как ни странно, тесным образом связаны с генетикой. Эзотерический фактор (момент зачатия и рождения, психоэмоциональное состояние родителей, работа родителей с различного рода энергиями) формирует, в том числе индивидуальный генетический код человека.

Факторы воспитания не могут по сути изменить ИГК человека, однако они могут повлиять на формы и степень его проявления, также они могут существенно повлиять на изменения и степень влияния  эзотерических факторов, а те, в свою очередь на ИГК.

 (Об одном из ярких проявлений влияния эзотерического фактора читайте в Приложении 2 к этой книге.)

Обычно люди склонны преувеличивать или выпячивать влияние одного из факторов. Так приверженцы традиционного воспитания чаще всего преувеличивают фактор воспитательный и поведенческий, сторонники превалирования в человеке биологического начала – генетический, последователи эзотерических школ самых разных направлений – разумеется, эзотерический. Последние обычно пытаются вообще объяснить все происходящее с человеком исключительно с эзотерической точки зрения, не беря во внимание другие существенные факторы, влияющие на его жизнь.

Все встанет на свои места, если примирить все вышеперечисленные позиции и принять, что все факторы неразрывно связаны и переплетены между собою, взаимодействуют, трансформируются, то усиливая, то ослабляя свое влияние на жизнь человека.

 Таким образом, мы видим, что в результате каждый человек представляет собой весьма сложную систему, кроме того, являющуюся одновременно подсистемой множества других не менее сложных систем: систем семьи, социума (вернее различных социумов), человечества, Вселенной, которые  входят друг в друга как матрешки.

То, что человек является одновременно продуктом биологическим, социальным и даже эзотерическим, безусловно, существенно усложняет глобальные задачи родителей.

Задачи родителей по отношению к потомству можно классифицировать по-разному. В том числе, условно их можно разделить на задачи осознанные и неосознанные.

Задачи осознанные – разумеется, это те задачи, которые родители ставят перед собой сознательно. В основном эти задачи носят сугубо социальный характер.

К задачам неосознанным относятся в основном задачи, вытекающие из животных или биологических инстинктов, которые у человека, безусловно, присутствуют: оберегать собственное дитя, прежде всего, физически, и обеспечить ему возможности для выживания до достижения им взрослого возраста, в том числе обеспечить питанием – уберечь от голода. У человека это еще и задача одеть своего ребенка – уберечь его от холода.

Существует довольно большая категория родителей, которые и при воспитании детей (хотя воспитание – явление, прежде всего, социальное) руководствуются в основном неосознанными естественными задачами: накормить и одеть ребенка, следуя самым примитивным родительским инстинктам. В таких семьях воспитание детей обычно осуществляется без соблюдения каких бы то ни было принципов или по принципу: меня самого так учили, то есть по стопроцентному сценарию. Поскольку в дела семьи практически во всех странах активно вмешивается государство, в результате такие дети становятся заложниками воспитания более значительных по количеству и качеству социумов: детского сада, школы, улицы. Эти социумы более пестрые по составу, чем семья, и часто куда менее заинтересованы (или совсем не заинтересованы, или их «интерес»  – весьма узконаправленный) в конечном результате. И если государственные детский сад и школа несут определенную ответственность за воспитание и обучение ребенка, прежде всего, перед государством, которое их финансирует, то улица вообще ни за что не отвечает: что получится, то и будет. Именно в семьях, где родители не ставят перед собой осознанные задачи, дети часто также становятся заложниками семейных программ: сценариев и антисценариев.

Воспитание – целенаправленный процесс формирования личности. Потому сначала необходимо представить, какого именно человека хотелось бы видеть после такого целенаправленного воздействия. Если родители не имеют никакого представления о том, каким бы они хотели воспитать своего ребенка, то ребенок будет просто жить в семье и фактически самовоспитываться, самостоятельно автоматически впитывая все происходящее в ней и вокруг. Вот почему в воспитательном процессе ребенка в семейном кругу очень важно представление родителей о конечном результате процесса воспитания, то есть, каким должен стать их любимое чадо, причем это представление, желательно, чтобы было глубоко осознанным и основывалось на здравомыслии, а не на природных родительских инстинктах. Только осознав, каким  именно должен вырасти ваш ребенок, можно переходить к вопросу, какие для этого существуют способы и возможности.

Официальная педагогика считает, что воспитание в семье (и не только в ней) основано на трех фундаментальных составляющих: наказания, поощрения и личного примера родителей. И в данном случае не могу в целом не согласиться с официальной педагогической точкой зрения. Все эти составляющие, безусловно, имеют место в воспитательном процессе, однако гораздо больше важен баланс между ними. Этот баланс могут соблюсти только родители. К сожалению, далеко не всегда это им удается. Многие родители наивно полагают, что если они будут все время ругать своих детей, от этого дети вырастут лучше, потому что будут стремиться исправиться. К обсуждению подобных ситуаций мы еще вернемся чуть позже.

Таким образом, на мой взгляд, основными принципами организации осознанного воспитательного процесса ребенка в семье являются:

·         Осознание родителями сложности и многообразия природы любого человеческого индивидуума, влияния на развитие каждого ребенка различных групп факторов.

·         Глубокое осознание родителями конечной цели воспитательного процесса и ясное видение того, каким именно должен вырасти ребенок.

·         Соблюдение родителями в воспитании баланса между тремя его составляющими: наказания, поощрения и личного примера родителя, исходя из личных природных и приобретенных качеств ребенка, а также цели индивидуального воспитательного процесса.

·         Руководство родителей  в воспитании здравомыслием, а не родительскими инстинктами.

И только если вы хотя бы в целом согласны с вышеперечисленными принципами, тогда вы можете смело переворачивать страницу и, наконец, ознакомиться с десятью заповедями непослушных родителей.

Инна Гончарова

 

Культурне споживання, зазвичай, відображає виховання, освіту та соціальне походження. Споживачі різних культурних продуктів відмежовують себе від інших споживачів і цим відбувається позиціонування, умовно, «високої» та «низької» культури для різних верств.

     Хоча й сучасне розрізнення демонструє стирання кордонів між різним культурним споживанням, однак, їх відсутність скоріше більше в думках та ставленнях людей, ніж у реальних практиках. Відкриття «highbrow culture» для ширшого доступу може завдячувати розвитку Інтернету, деякою мірою комерціалізації культури (культура, яка приносить прибуток), зростанням добробуту людей та й взагалі зміною сприйняття різних культурних продуктів (наприклад, що молодь занадто молода для опери), а також збільшенням кількості освічених людей. Попри такі обнадійливі судження, розрізнення залишаються, навіть часом загострюються. Я б це пояснила прив’язкою культурного до матеріального. Дійсно, існує очевидна залежність між матеріальним споживанням та культурним. Здавалося б, що чим більше матеріальний капітал, тим більше буде матеріальне споживання, і тим більше має бути і культурний капітал, проте реальність демонструє дещо інші показники. Дослідження Eijik & Oosterhout показали, що високе матеріальне споживання передбачає середнє споживання культури, низьке споживання культурних продуктів йде поруч із слабким матеріальним споживанням і лише високе культурне споживання превалює для тих, хто споживає мало чи посередньо матеріальні блага (2005). Як бачимо, культурні продукти по-різному споживаються людьми з різним матеріальним капіталом. Повертаючись до повсякденного споживання культури, на сьогодні в нашому суспільстві помічаю тенденцію до говоріння про культурні продукти в контексті подобається / не подобається, розумію / не розумію, цікавлюсь / не цікавлюсь, і навряд більшість рефлексує щодо обиранню того чи іншого культурного продукту через те, що він відноситься до «високої» культури. Пріоритет відається тому, що «моє» чи ні, але все ж інтереси групи належності також важливі. 

Разом із розрізненням культурного споживання, дослідники пропонують звернути увагу на культурне споживання дітей, наголошуючи на відмінність у використанні культури. Коротко, діти демонструють інакші практики використання культури, де ціль споживання – підтвердження належності до бажаної групи, на відміну від дорослих, для яких культурне споживання як спосіб відрізнити себе від інших. Звичайно ж, споживання маленьких дітей напряму залежить від споживання батьків і це не може не бути детермінуючим фактором. Припускаю, що мова йде про конкретні типи суспільств, а саме індивідуалістичні, де схвалюється та заохочується окремішність й унікальність у поведінці, габітусах, споживанні. Тому, можливо, що такі висновки авторів не доцільно застосовувати на пояснення поведінки у колективістичних суспільствах, де заохочується, скоріше, конформна поведінка як для дітей, так і для дорослого населення.

При веденні дискусії на тему культурного й матеріального споживання потрібно враховувати, що різні ситуації можуть передбачати різноманітні можливості поєднання культурних та матеріальних капіталів і результат у більшості випадків буде залежати від легітимності певного культурного споживання. Іншими словами, розрізнення та нерівність залишаються, хоча й інструменти домінування (культура, багатство, освіта та ін.) можуть бути піддані трансформаціям.

Тетяна Олійник

Надзвичайніша, тому що на цей раз це – не оперета, і не мюзикл, і навіть не балет, який є обов`язковою складовою музичних театрів і який вже також «осів» у репертуарі Київської оперети (балет-феєрія «Кармен», кажуть, будуть незабаром ще один балет). На сцені Національного академічного театру Оперети сьогодні чи не вперше показано драму – драму, як то кажуть, «чистої води».

Показом вистави «Любовний монолог…» Київський театр Оперети відкрив нову сторінку в своєму розвитку та постійному поступі вперед …

Виставу «Любовний монолог…» створено за мотивами п`єси Габріеля Гарсіа Маркеса «Любовна одповідь чоловікові, який сидить у кріслі» на музику Астора П`яццолли. Цей матеріал люблять постановники-чоловіки та жінки-актриси. Тут, дійсно, є де «розгулятися»: в постановці та в грі.  «Любовну одповідь…» грали, в свій час, великі актриси Софіко Чиаурелі та Людмила Максакова. Не бачила, на жаль, але кажуть, що класно грали. Існує досить «свіжа» постановка Київського обласного драматичного театру ім.Саксаганського 2013 року (режисер-постановник ОльгаБо). На жаль, теж не бачила. Якщо ще показують, треба буде якось поїхати до Білої Церкви та подивитись. Правда, з програми зрозуміло, що у виставі ОльгаБо всі герої п`єси персоніфіковані.

«Любовний монолог…» в інтерпретації Київського театру Оперети – моновистава. Найскладніший жанр у драматичному театрі, вищий «пілотаж» – і для постановника, і для актора. Постановник не може помилитися, актор не має права сфальшувати. Все тримається на тонкій межі: між життям та театром, між справжнім та вигаданим. Крок не в той бік – і глядач не повірить.

Розпочати напрямок драматичного театру в музичному театрі з моновистави – це дуже-дуже сміливо, ледь не подвиг. Саме тому честь і хвала художньому керівникові Театру, режисеру-постановнику вистави Богдану Струтинському, що він не боїться «рвати шаблони». І навіть, здається, свідомо намагається це робити – раз за разом, крок за кроком.

Загалом, враження від вистави таке приголомшливе, що захотілось сісти про неї писати одразу, як тільки «руки знайшли» стаціонарний комп. Бездоганна постановка. Ретельно підібрана музика, яка органічно вписується до мережива драматичної складової вистави. Якщо чесно, коли йшла на прем`єру, думала, що музики буде ще більше, що будуть танцювальні «вставки» і багато вокалу. Адже сам Пьяццолла вважав вокал органічною складовою своєї музики. Майже всі твори Пьяццолли мають варіант для вокалу, зокрема відоме на весь світ Лібертанго, яке, до речі, звучить і у виставі. Проте, здається, режисер-постановник вистави Богдан Струтинський на цей раз вирішив радикальним чином «зрадити» пісням та танцям на користь великій драмі. Має право!

Знахідки у постановці: у залі сидять манекени, як символ непорозуміння – не вміння та не бажання людей слухати один одного. Манекени зустрічають глядачів відсутнім поглядом та начищеними до блиску черевиками. Як той чоловік, до якого звертається головна героїня: він ніби весь час присутній у виставі, до нього звертаються, з ним розмовляють, проте водночас він відсутній, його немає. Багато вікон зі шторами, підхопленими вітром. Вітер зухвало вривається до кімнати. Кілька «сцен»: основна велика, оркестрова яма – для спогадів, ложа з музикантами. І шафа для суконь – як мовчазний повноцінний герой вистави.

Проте є й те, що дещо відволікало від цілісного сприйняття вистави. Вистава за своєю суттю – суто камерна, і велика зала Театру Оперети, на жаль, дещо «гасить» її камерність.  Здається, що на меншій сцені в меншій залі, «Любовний монолог…» сприймався б ще більш приголомшливо та більш атмосферно. Подвиг режисера-постановника та актриси, яка грає складну моновиставу, як вже сказано вище, не піддається жодному сумніву, проте досвідченому глядачеві одразу впадають в око технічні недоліки актриси-вокалістки під час виконання «чистої» драми: особливо на початку вистави, про зміст частини тексту можна було тільки здогадуватися, дуже уважно прислуховуючись. Це – дійсно суто технічний недолік, який спостерігається майже у всіх вокалістів і який можна легко виправити, звернувши на нього увагу. Техніка драматичного читання та техніка вокалу дуже відрізняються між собою. Кілька фраз у музичній виставі можуть бути почутими глядачем або не почутими, бо зміст вистави – зрозуміло, насамперед, через музику, проте драматична вистава на півтори години потребує, щоб кожне слово було глядачем почуто – від початку до кінця. Зрозуміло, як складно було актрисі грати у великій залі музичного театру камерну моновиставу, та ще, як кажуть, з температурою… Тому написане вище можна просто взяти до уваги. Або не взяти.

На прем`єрі вистави грала актриса Ася Середа-Гладун. Класно грала. Все виплеснула з себе! Богдан Струтинський кілька разів наголосив, що Ася, яка народилась у Росії, зіграла виставу українською мовою. Гарна українська мова у Асі Середи-Гладун! Цей факт доказує, що не у місці народженні справа, а у бажанні. Дуже б хотілося подивитися цю виставу з другою виконавицею ролі: Іриною Беспаловою-Примак, яка, свого часу, дуже сподобалася у головній ролі в мюзиклі «Труффальдіно з Бергамо» (Беатріче).

Окрема подяка диригентові-постановнику Сергію Дідоку, який виступив у виставі не тільки у ролі диригента, але й як соліст оркестру (аккордеон) та актор.

На останнє: БРАВО!!! Всім, хто взяв участь у постановці і кого ще ми не назвали вище: художнику з костюмів Ірині Давиденко, звукорежисерові, концертмейстерам та всім-всім!

Чули, що в Опереті незабаром нова прем`єра…  Жодних сумнівів, що це буде знов … аншлаг і БРАВО!

Шановні читачі! Вибачте, будь ласка, за дуже довгий-довгий вступ до цієї замітки про блискучу прем`єру року в Київській Опереті. Як завжди, блискучу та неперевершену!

Цей невеличкий текст я «кладу до ніг» пана Богдана Струтинського, художнього керівника Київської Оперети та режиссера-постановника мюзиклу «Звуки музики» в Україні.

Адже я вперше розповідаю публічно про історію своєї … музичної родини… Тільки тому, що моя «історія» дещо співзвучна історії, яка відбувається на сцені у мюзиклі «Звуки Музики»… Напевно, як і у багатьох українських родин…

Так, ми всі останнім часом дещо зачерствіли… На превеликий жаль… Навкруги війна та падіння економіки  – в Україні, терроризм  і перерозподіл впливу –  у глобальному масштабі. Не знаю  як у вас, у мене на балконі вже два роки чекає на «свій час» «тревожный чемоданчик» – з 30 листопада 2013. Я борюсь з його існуванням, проте він трансформується у наповненні, але … не зникає.

Ми, українці, вже багато віків живемо в епоху змін. Сторіччя минають, а зміни… Вони здійснюються так повільно, що ми інколи чекаємо на них все своє життя…  Наприклад, за той час, що я «чекала» на зміни в країні, виросли мої діти і навіть онука…

А тепер історія… Колись, у 1863 році мій пра… брав участь у повстанні поляків проти Російської імперії. Він не був героєм, тому його не розстріляли у Київській фортеці і не зіслали до Сибіру, як інших. Він просто брав участь… Тому його поселили подалі від Батьківщини – так, щоб він не був розсадником своїх «не верно подданнических» думок. Так він опинився в Україні. Мій дід, його нащадок, ледь уникнув репресій 1937-го. Щоб уникнути їх, він мобілізувався до армії у досить зрілому віці. Він мав демобілізуватися у липні 1941-го. Старшиною потрапив до полону на початку липня 1941-го. Повірьте, мій дід та армія – дві речі не сумісні, як геній та злодійство. Він вижив всюди тільки завдяки тому, що вмів … грати майже на всіх музичних інструментах. Це було дивовижно: кожний інструмент, до якого дід доторкався, грав по-справжньому: скрипка, акордеон, бандура, гітара, фортепіано… Зараз, заклад, де він навчався, називається Київський інститут музики ім. Р.Глієра.

З дитинства мене супроводжували звуки Музики…

З полону діда звільнили американці. Потім ще кілька років сталінських таборів. Моя мати познайомилась з батьком, коли їй було 9 років… І знов довга-довга дорога малоперспективної та відчайдушної боротьби всієї родини, щоб «переступити» через дідову анкету, яка псувала життя всім її членам протягом багатьох років – поки трохи не забулося.

І ось, нарешті, хоча і повільно, все-таки наступили якісь зміни… І мій дід, на щастя, встигнув мені розповісти (він помер у 1991-му) – єдиній своїй онуці, про все це… І тепер у моїй «дирявій» башці весь час крутиться як слова молитви: «За нашу і вашу свободу!». За це я готова положити своє життя. Свобода (моя власна та моїх близьких) – це єдине, що може змусити мене вийти на барикади. Я це робила вже не раз…  Пардон, за особисте…

А потім дід заснував оркестр народних інструментів та хор, який їздив усією Україною та займав перші місця на всіляких конкурсах.

Музика, саме музика, її чарівні звуки  – це те, що дало нашій родині вижити та встати на ноги під час та після Другої світової. Як і героям мюзиклу «Звуки музики» Річарда Роджерса…

Саме тому мій «вступ» був таки нецікавим та довгим… Ще раз вибачте!

Про все це я думала, коли дивилася прем`єру вистави «Звуки музики» 11 грудня 2015 року.

Вже всі видання написали про цю, дійсно, прем`єру року. А у мене вже кілька днів … просто бракує слів…  Тільки почуття та відчуття! Про це не можна розповісти! Жодні слова та жодне відео не дасть уяви про те, що відбувається на сцені протягом вистави! Жодні!!! І як добре, що я можу написати, що завгодно – без цензури та купюр! Більше не про сам мюзикл, а про мої власні почуття та думки після його перегляду.

Напевно, мюзикл «Звуки музики» має таке велике враження на глядачів саме через те, що в основі його лежить справжня історія з життя – такого, яким воно є. Адже барон фон Трап та Марія  – не тільки персонажі одного з найвідоміших мюзиклу у світі та книги, яку було взято за основу лібретто, а цілком реальні історичні постаті. І як це часто буває у житті, реальна історія життя сімейства фон Трап ще більш драматична, ніж у книзі та мюзиклі. Насправді сімейство найрезультативнішого австрійського підводника часів Першої світової війни банально заробляло своїми виступами на життя –  через скрутне фінансове становище родини.  І хоча їх від`їзд з окупованої Австрії був не таким драматичним, як це представлено у мюзиклі, проте не змінює суті історії: велика родина була змушена поїхати з рідної Австрії в еміграцію  – саме через війну. І на той час сім`я фон Трапів налічувала вже 8 дітей. Тільки останній син фон Трапа та Марії народився вже в Америці.

Друге, що вражає глядача  – після щирості та справжності історії: це велика внутрішня гідність всіх героїв мюзиклу – від наймолодшого з дітей до самого батька сімейства барона фон Трапа. Вони не втрачають своєї гідності за будь-яких обставин. Їх не можуть змусити це зробити ані погрози, ані загроза життю.

Кожний такт музики, кожне слово в мюзиклі сповнено великою Любов`ю: до Бога, до дітей, до справжніх родинних цінностей. Це дуже зворушливо, особливо непередодні різдвяних та новорічних свят, які традиційно вважаються сімейними святами. Саме напередодні цих світлих свят хочеться побажати всім нам: нехай з наших балконів та горищ, нарешті, зникнуть «тревожные чемоданчики» та ніколи не знадобиться переходити високі гори заради спасіння життя!

Все, більше нічого писати не буду…  Замість опису – щира порада: шановні співгромадяни, будь ласка, знайдіть час, щоб послухати та подивитися мюзикл «Звуки музики» у Київській опереті! І тоді, можливо,  у нашій багатостраждальної України, дійсно, буде більше шансів на справжнє велике МАЙБУТНЄ… Я в це вірю!

Нашим дідам, прадідам та прапрадідам присвячується…

Все особисте можна вирізати або не читати…