Спільнобачення | ВІЙСЬКОВИНИ category

ВІЙСЬКОВИНИ

Листівка-заклик на мітинг "Анти-Майдану"

Листівка-заклик на мітинг “Анти-Майдану”

Саме такий висновок напрошується після ознайомлення зі змістом відповідних листівок-запрошень, що поспішно розповсюджуються у Ставрополі – адміністративному центрі краю, що має важливе стратегічне значення як у війні Кремля проти України, так і для контролю над Північним Кавказом: адже саме на території краю дислокуються найбільш боєздатні військові підрозділи Росії, котрі мають бойовий досвід Чечні; також, саме зусиллями силовиків, що тут розташовані, утримується влада над сусіднім Дагестаном, де діє чимало ісламських угруповань, і котрий уже давно перетворився на квазі державу в державі – контроль на кордоні з цією автономною республікою суворіший, ніж був до війни на українському кордоні.

Вочевидь, занепокоєння й запопадливість Кремля у намаганні випередити події також підживлюється чутками про існування в регіоні давніх симпатій по відношенню до України, що, не останньою чергою, обумовлюються її історичною близькістю до Кубані та Ставропілля – навіть попри небезуспішні спроби ґрунтовної зачистки усього українського на цих теренах упродовж останніх ста років.

AntiMaydan_StavropolЯк бачимо, Кремль не скупиться на організацію заходів, винаймаючи для установчих зборів свого кишенькового громадського руху готель «Інтурист», котрий є найдорожчим у місті:

22 февраля в гостинице Интурист пройдёт учредительное собрание общественной организацииАнтимайдан-Кубань.

Цель движения – предотвращение развития в России ситуации по украинскому сценарию, борьба с “5 колонной” и агентами влияния.
Соучредитель движения Шабунин Игорь Вадимович

т. +7 (928) 34-909-43

e-mail: [email protected]

Також, впадає у вічі, настільки поспішно намагаються «розгорнути» цей рух – на 21 лютого заплановано «пристрілочний» мітинг, а на наступний же день – установчі збори.

 

Джеймс Інгоф на фоні (можливо тих самих) буйволів.

Джеймс Інгоф на фоні (можливо тих самих) буйволів.

Пригадую, як мені несподівано зателефонували з «Українського кризового медіа-центру» і запросили прийти на терміновий, позаплановий брифінг із «якимось американським сенатором».

Десь о 4-й вечора в залу бадьоро закрокував жвавий жартівливий дядько з Оклагоми, у чорному піджаку й сірих штанях, з-під яких внизу (як мені потім зазначив більш спостережливий до таких деталей колега) виглядали ковбойські гостроносі чоботи з буйволячої шкіри. Було видно, що у діда обмаль часу та насичена програма, однак він обсипав присутніх жартами, спокійно реагував на провокативні запитання і був щиро привітливим до усіх.

То був сенатор від Республіканської партії США Джеймс Інгоф і то було 28 жовтня, коли він був у Києві з офіційним візитом. Основною думкою брифінгу, котру «Гірський Джим» (як його називають удома) хотів донести до української громадськості, була рішуча налаштованість республіканців пролобіювати надання Україні зброї «для оборони».

Що ж – як повідомили учора пізно увечері, Конгрес США ухвалив наступну хвилю санкцій  проти Росії, а також надання Україні смертельної та несмертельної військової допомоги, включно з протитанковою, набоїв та «тактичних розвідувальних безпілотників».  Щоправда, Президент Обама має ще підписати цей акт, щоб він остаточно набрав чинності. «Пацан сказав – пацан здєлав», як написав би Дохтур Лівсі – хоча того жовтневого вечора у це слабо вірилося, та й «дєдушка-сєнатор був якийсь несолідний і несерйозний».

Додаємо також те відео з нашого архіву (за браком нормального обладнання, котре у нас позабирали наші колишні колеги-«вічні політтехнологи», картинка труситься, тому ми його не стали викладати тоді).

Дим над Будинком Друку в Грозному

Дим над Будинком Друку в ГрозномуЧе

Майже 20 років тому, 11 грудня 1994р., російські танки та інша важка техніка й особовий склад увійшли в місто Грозний – щоб „нарешті, відновити порядок та юрисдикцію РФ» на території бунтівної самопроголошеної Чеченської Республіки Ічкерії. Схоже на те, що сьогодні, 4 грудня 2014 року, послідовники ідеї незалежної Чечні вирішили розпочати підготовку до роковин 1-ї Чеченської війни – чи то розпочавши, чи то продовживши 3-ю Чеченську війну, котра, за оцінками багатьох обізнаних росіян та мешканців Північного Кавказу вже давно йде.

Час для цього демаршу обрано вельми вдало – сьогодні Путін має виступити зі своїм річним «звітно-плановим» зверненням до «народу Російської Федерації», під час якого йому, якщо чесно, похвалитися буде нічим – економіка замість очікуваного зростання починає заходити в рецесію (і це – лише початок), рубль майже удвічі знецінився до долара (учора Центробанк РФ спеціально здійснив інтервенцію, щоб притримати його падіння бодай з нагоди звернення Президента – і це не жарт). Також, триває неоголошена війна на Донбасі, куди, за браком боєздатних військових частин у російській армії було кинуто єдині «обстріляні» та досвідчені війська – з Північно-Кавказького військового округу. А оскільки вони тому і є досвідченими, що увесь час, починаючи з кінця 2-ї Чеченської війни, займалися «пацифікацією» гірських моджахедів – у Чечні та Дагестані, а також Ставропільському та Краснодарському краях. Таким чином, Кадирову (і Путіну заодно) кавказькі ісламісти нагадали ще раз про своє існування.

У офіційному зверненні бойовики називають свою акцію як «акт помсти за притіснення мусульманських жінок», однак можна було б обрати будь-який інший привід (якщо він їм взагалі потрібен) – момент обрано якнайудаліший. В ідеалі, «акція» моджахедів підтримується Україною та Грузією, поширюється на решту Чечні та Дагестан (якщо поталанить – на решту «горянських» суб’єктів РФ та сусідню Калмикію, тим часом, грузини повертають собі Абхазію та Південну Осетію, а ми – відновлюємо контроль, як мінімум, над Донбасом, а можливо – й Кримом.

Однак, у Грузії зараз при владі про-російська партія Бідзіни Іванішвілі, тому підтримка звідти маловірогідна. Наше військове керівництво, як бачиться, не схильне до наступальних операцій, що ж до спільно-скоординованих операцій з кавказькими (чи будь-якими іншими) анти-російськими бойовиками годі й думати – то для них недосяжний «вищий пілотаж»: не лише тому, що це авантюрна та ризикована ідея, а й тому, що зв’язків з ними, вірогідно немає. Щоправда, є кілька добровільчих батальонів на базі УНА-УНСО, ватажки котрої мають і зв’язки і навики комунікації з «гірцями» – було б чудово, якби це була скоординована акція, а міфічні «партизани в зоні АТО»  таки дійсно існують та «під’їдають» сили противника у прихованих бойових діях (так, щоб не бачило ОБСЄ).

На жаль, Захід навряд чи в захваті від сьогоднішніх подій у Грозному, побоюючись, що Ісламська Держава Іраку та Леванту додасть до своєї назви ще й «Кавказу». Хоча, як пишуть обізнані люди, історично чеченці підтримували ісламський фундаменталізм лише ситуативно – в умовах загострення тиску з боку Росії та виключно в обмін на військовий захист; щойно тиск послаблювався та ситуація нормалізовувалася, імама проганяли, замінюючи його на більш світську й поміркованішу фігуру.

Росіяни убивали, катували, знущалися, депортували та ґвалтували чеченців упродовж понад двох століть абсолютно безкарно, перед носом у Заходу, котрий дивився на це крізь пальці. Те, що російські військові робили з Чечнею, можна зрозуміти, уявивши, як, приміром, британська армія стирає з лиця Землі Едінбурґ та виганяє мільйони шотландців з їхньої батьківщини у відповідь лише на одностороннє проголошення незалежності. Це при тому, що декотрі чеченці вважають орієнтацію на Захід найкращою стратегією отримати та утримати незалежність…. Поміркована частина чеченського суспільства все ще не втратила своєї про-західної орієнтації, не дивлячись на усі потуги Росії «перекричати» їх убогою розумом радикальною меншістю, котра єдина нажилася на цьому конфліктові та хаосі. Плюралізм та здатність поважати чужу точку зору здавна був наріжним каменем чеченської культури.[1]

Однак, США, одного разу «обпікшись» на Аль-Каїді (котра виросла з попервах фінансованих Заходом афганських та пакистанських моджахедів), виробили таке собі «табу».

Наразі, поки що неможливо передбачити, які результати матиме ісламька офензива у Чечні, однак, за браком координації з іншими «ображеними» Москвою сусідами (головно – Грузією та Україною), вона має всі шанси захлинутися, і тоді Путін продовжить «по черзі розбиратися» далі з нами обома.

 

[1] З книги Амджада Джаймухи «Підручник з Чечні».

Деталі в документі-файлі, що додається до новини:

https://docs.google.com/spreadsheets/d/14bNBUQMJ_vavO44zspWEBIYNor-jx6IH62c_wNdspNw/edit#gid=0

11 батальйон

Завідуючий районною лікарнею в Старобешево: Миру всім Вам!

Інтерв`ю з бійцем 14-го батальйону

Ми навмисно майже не монтували відео, надаємо інтерв`ю з бійцем 40-го батальйону без купюр

Сьогодні у пресі та соцмережах почали «ганяти» інформацію про ніби-то наявність 20 тисяч російських військових у Придністров’ї, котрі «висунулися» в Слободзію – «на рубіж з Україною».

«Спільнобачення» зв’язалося з власними джерелами у ПМР, більшість з котрих цю інформацію ставлять під сумнів – російський контингент у невизнаній республіці мізерний, бракує важкої і взагалі броньованої техніки.

Тим не менш, чутки поширюються. Кому це вигідно?

По-перше, Путіну – сіяти капітулянтські настрої в населенні Одеси, котра є ключовим українським портом на Чорному морі, та взагалі ключовим містом на Півдні. Також, маловірогідно, але розрахунок робиться на те, щоб українська армія також зв’язувала частину сил посиленою присутністю на молдовському кордоні.

По-друге, це смачний привід попіаритися для того молдовського полковника-ветерана (котрого досі мало хто знав узагалі).

По-третє, це вигідно роздрібним торгівцям, оскільки передвоєнні очікування стимулюють підвищений попит на товари першої необхідності: і, як мінімум, цей розрахунок справдився – вся Одеса вчора-позавчора стояла на вухах, посилено скуповуючи усе, що може знадобитися чи щезнути з полиць (і воно дійсно щезало).

Крім того, населення самого Придністров’я, попри дію на нього російської пропаганди (через телебачення, звісно ж), традиційно займало про-українську позицію і є етнічно, у більшості своїй, українським же: нагадаймо, що Лівобережжя Дністра, на території котрого було створено Молдавську АРСР, з котрою потім «возз’єднали» Правобережну Молдову, входило до складу України, і, після розпаду СРСР, навіть висловлювалася підтримка закликам повернути територію до складу України.Для населення самого Придністров’я, захоплення Одеси Росією є украй небажаним, оскільки:

  1. Де, у такому випадку, будуть вчитися та працевлаштовуватися придністровські студенти?
  2. З чого будуть жити придністровські контрабандисти?
Громадянин Росії, що намагався перетнути український кордон у травні 2013р.

Громадянин Росії, що намагався перетнути український кордон у травні 2013р.

Саме брак підтримки окупації серед придністровського населення є одним із найголовніших стримуючих чинників – адже, у більшості з них є український паспорт, і, якби вони хотіли, то вже б давно «вторглися» в Україну. А поки що ж, «вторгнення» з боку Придністров’я в Україну може відбуватися хіба що поодинокими замаскованими групами, як сталося у випадку з російським громадянином (на фото), котрий намагався нелегально проникнути на українську територію в багажнику легковика у травні минулого року.

На Захід сподівайся, але сам не здавайся

На Захід сподівайся, але сам не здавайся

Слід відзначити, що Україна зараз займає центральне місце не лише у традиційно уважних (якщо й не надто об’єктивних) до наших подій німецьких ЗМІ, а й інших країн Європи: дня не минає, щоб до коментаря на запрошували когось із українців, чи бодай не піднімали цю тему в прайм-таймових (як для радіо) випусках голандського Radio 1.

Мою увагу минулої п’ятниці привернуло міні-ток-шоу із залученням низки експертів – колишніх совєтологів та безпековців – Флоріса Аккермана та ще кількох, обговорювалася тема України, військової агресії Росії та протидії цій агресії. Окрім уже широко відомих усім мантр про брак єдності у Європі, пролунало кілька нових міркувань.

Зокрема, йшлося про можливе поглиблення санкцій проти Росії, застосування військ НАТО і поглиблення її (Росії) міжнародної ізоляції. І тут було зазначено: США занадто глибоко «вгрузли» у конфліктах на Близькому сході – Афганістані, Іраку, Сирії:

  1. Для постачання операцій Альянсу (НАТО) в Афганістані Росія надавала свої повітряні коридори та аеродроми; також, російський контингент в Таджикістані (котрий свого часу відіграв там вирішальну роль у придушенні національно-демократичної революції 1992-1997рр.) практично забезпечує охорону афгано-таджицького кордону (хоча, це не заважає контрабанді наркотиків через Пяндж);
  2. Не впоравшись із «демократизацією» Іраку, до чого додався конфлікт у Сирії, США тепер отримали новий виклик – ІДІЛ (Ісламська Держава Іраку та Леванту), котра загрожує Заходу максимум – джихадом, мінімум – є серйозним джерелом нестабільності; режим Башара Ассада (чинного Президента Сирії), котрий Захід попервах критикував за надмірну авторитарність, тепер уже розглядають як єдину дієву противагу розростанню ІДІЛу (бодай у межах Сирії); однак, традиційно так склалося, що союзником Ассада була Москва (і підтримка його Путіним у боротьбі з повстанцями цей союз лише підсилила);
  3. Аналогічно, давній «ворог» США Іран (котрого вони самі ж собі, почасти, й «виліпили») також має теплі й тісні стосунки з Москвою – так чи інакше, вести перемовини з Іраном США може лише через Москву.

З огляду на вищеозначене, багато хто може запідозрити, що Путін старанно вираховував, планував та цілеспрямовано ішов до нинішньої комбінації, у якій США «підставилися» з Іраком та Афганістаном, зав’язнувши у безперспективній війні та не маючи ресурсів на допомогу Україні (хоча, якраз в Україні «демократизація» була б явно успішною, на відміну від Іраку) та потребують його для врегулювання ситуації в Сирії та Ірані. Попри усю міфічність упевненості Путіна у «про-російськості» українського Півдня та Сходу, прорахунку в ставці на Януковича (обидва рази – 2004 та 2010-2014р.), не можна йому закидати абсолютної бездумності в нинішніх діях стосовно України – навпаки, як бачимо, усе було заздалегідь прораховано і сплановано.

Тому, у світлі висловленого вище, я б скептично оцінив наші шанси на військову допомогу від Заходу – принаймні, тепер зрозумілішою є їхня стриманість у протидії Росії. Розраховувати ми можемо, головним чином, на власні сили і на власне, відмінне від західного, розуміння справжньої ситуації в Росії.

А тут скидається на те, що лише нам (та кільком західним експертам, котрих, на жаль, не сильно слухаються) відомо, на яких соплях там усе, насправді, тримається: щойно ми вже проаналізували рівень боєздатності російської армії. На додаток до цього, 16 років правління Путіна нівелювали той економічний потенціал, котрий Росія худо-бідно отримала у спадок від ринкових реформ єльцинської доби: захопившись ціллю консолідації влади, Путін розчавив усі необхідні атрибути ринкової економіки – вільну пресу, незалежні суди, конкурентну політичну систему. Зрештою, цим Путін сам же й послабив  країну й у військовому плані: я мовчу за передові зброярські розробки – у країні банально бракує продуктів харчування власного виробництва, щоб пережити санкції з боку Заходу.

Очевидно, що Путіну хочеться отримати Україну під власний контроль, однак, йому бракує військової потуги для «чесної» окупації України, а тим більше – для утримання контролю над її територією. Тому його влаштує проміжний варіант – дестабілізація та послаблення України доти, доки ситуація знову не почне складатися на його користь. Зокрема, для досягнення своєї тактичної цілі, головним для нього є забезпечити неуспіх нинішньої української адміністрації:

  • Підтримувати джерело нестабільності у Донбасі – за зупинки виробництв, розташованих на окупованих територіях, Україна автоматично втрачає від 15 до 20% ВВП (грубо);
  • Спонсорувати як «ображених Майданом» політиків (колишню ПР/КПУ), так і нових «перспективних», одним з яких є популіст Ляшко, котрий має усі шанси взяти понад 30% місць у парламенті;
  • Підживлювати протести проти нинішньої адміністрації з вимогою «відставки усіх», тощо.

Це той самий хаос, війна усіх з усіма, котрий так потрібен Путіну як шанс повернути Україну – внаслідок такого ж хаосу ми програли Великі Визвольні Змагання 1917-1922рр. Зокрема, ті, хто не особливо замислюючись, вимагають відставки Порошенка чи кидають камінням у його город, забуваються, що відсутність легітимно обраного Президента упродовж усієї весни була формальним приводом для Москви уникати будь-якого контакту з офіційним Києвом та не визнавати його юрисдикцію над будь-якою українською територією.

Тому, повертаючись до заголовка цієї статті, очевидним є, що розраховувати ми можемо:

  • На власні сили, ентузіазм та волю до перемоги;
  • На власне розуміння ситуації – як в Росії, так і всередині самих себе та Східно-Центральної Європи в цілому, котру і Захід, і Росія завжди розглядали як об’єкт зіткнення своїх стратегічних інтересів і, за великим рахунком, ніколи не ставили за мету її розвиток та включення до світового цивілізаційного простору як одного з повноцінних його центрів;
  • А також, на власну легітимно обрану владу – я точно знаю, що ця влада у 1000 разів краща, за попередню; більше того,  з цією владою можна вести повноцінний діалог та співробітництво – для цього потрібно, щоправда, демонструвати достатній інтелектуальний рівень, досвід у відповідних сферах та наявність конструктивних пропозицій та, почасти, оргресурсу для їх упровадження. Просто стояти на Майдані, пікетувати адміністрацію чи хаяти владу в Інтернеті, вочевидь, не достатньо – однак, чимало з «ветеранів Майдану» більше ні на що не здатні і в ситуації виходу на цивілізовану та професійну дискусію та роботу неминуче відсіються, відійшовши повністю з політично-громадського горизонту. Мабуть, відчуття цього породжує несамовитий спротив будь-яким потугам повернути діалог з владою в цивілізоване русло.