Спільнобачення | ПОТРІБНО. ВАЖЛИВО category

ПОТРІБНО. ВАЖЛИВО

Жодних показів техніки, дуже жорстка заборона на повідомлення про кількість загиблих військових. Якщо ракета з Гази долетіла до населеного пункту, то журналістам навіть не дозволяють зняти характер ушкоджень, щоб ворог не міг оцінити точність і координати удару. Про ізраїльський досвід розповідає експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, який щойно повернувся з Ізраїлю, де вивчав як ізраїльські ЗМІ висвітлюють війну.

Розмовляв: Сергій Демчук

Жодних показів техніки, дуже жорстка заборона на повідомлення про кількість загиблих військових. Якщо ракета з Гази долетіла до населеного пункту, то журналістам навіть не дозволяють зняти характер ушкоджень, щоб ворог не міг оцінити точність і координати удару. Про ізраїльський досвід розповідає експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, який щойно повернувся з Ізраїлю, де вивчав як ізраїльські ЗМІ висвітлюють війну.

Розмовляв: Сергій Демчук

С початком війни в українському суспільстві не втихають суперечки стосовно того, чи потрібно критикувати військове керівництво, чи треба стиснувши зуби допомагати фронту поклавшись на те, що військові знають що роблять. З одного боку критика «генералів» підриває бойовий дух армії. А з іншого суспільство не вірить у професійність військового командування і критика сприймається, як засіб змусити Генштаб воювати ефективніше.

Та провести чітку лінію між раціональною критикою і критиканством неможливо. Звісно, в умовах інформаційної війни з потужним ворогом єдиного правильного рецепту для ЗМІ немає. Тому ми продовжуємо публікувати матеріали про досвід висвітлення війни у різних країнах.

 

– Хто і як в Ізраїлі інформує громадян про бойові дії: прес-служби чи журналісти незалежних медіа?

Інформацію доносять приватні медіа. Але існує жорсткий фільтр у вигляді військової цензури. Є так звані військові цензори. Під час військових дій вони не сплять ночами і переглядають весь матеріал, який приватні медіа відзняли в зоні конфлікту.

Потік відео від телеканалів потрапляє до цензорів, цензор дає добро або щось вирізає, матеріал повертається до телекомпанії і тільки потім потрапляє до ефіру. Іноді цензор може накласти санкції на канал і журналіст, який став причиною санкцій гарантовано втрачає роботу на каналі.

Правила цензурування дуже жорсткі: жодних показів техніки, дуже жорстка заборона на повідомлення про кількість жертв серед військових. І ми до цього рано чи пізно теж прийдемо. Крім цього, якщо ракета з Гази долетіла до населеного пункту, то журналістам навіть не дозволяють зняти характер ушкоджень, нанесений, наприклад, будинку, щоб ворог не міг оцінити точність і координати удару.

От зараз різні громадські ініціативи реконструюють дії росіян. Я був вражений: за мінімальними ознаками, за якимсь випадковим підбитим стовпчиком, який ледве потрапив до кадру, можна зробити точну геолокацію і визначити напрямок, чим і звідки стріляли.

Кількість і склад підрозділів теж повідомляти теж заборонено. У країні, яка реально воює, а не робить вигляд, військова цензура – це невід’ємна частина кампанії. Не можна давати ворогу можливості тебе вразити, зрозуміти, які сили проти тебе воюють, з якими підрозділами і технікою має справу, навіть якщо в кадр попаде хоч один шеврон.

Звісно, є в Ізраїлі урядові і військові прес-служби, які теж дають інформацію. Наявність цензора і заборон – мають свої недоліки. Бо при подачі інформації існує конкуренція двох типів. По-перше, зі ворогом, по-друге, з нетрадиційними медіа, соціальними мережами, з таким меседжером для мобілок, як WhatsApp. І через цензуру «своя» інформація часто публікується пізніше ніж ворожа чи у соцмережах.

– У нас часто дорікають державі, що не публікуються повні списки загиблих, і що посадовці занижують втрати.

Перелік загиблих в Ізраїлі публікується тільки по закінченню війни. Влада Ізраїлю чітко усвідомлює одну річ, яку наша влада не розуміє: для того, щоб тобі довіряли і щоб у мати в очах народу легітимність вести війну, легітимність проводити мобілізацію, тобі треба говорити правду. Говорити неправду нераціонально. Влада у разі потреби може заявити «ні, я зараз не скажу», а потім, коли ситуація дозволить говорити – повідомити правду, все як є.

По завершенню війни в Ізраїлі починають діяти незалежні комісії, які очолює зазвичай голова Верховного Суду у відставці. До складу комісій входять колишні військові з довірою, правники. Вони мають доступ до всієї закритої інформації, мають право брати покази і оцінювати накази, а потім виносити рішення.

Цей механізм потрібен не для того, щоб покарати командування і солдат, хоч бувають і покарання, а для виявлення помилок. Результати роботи цих комісій стають публічними, їх обговорюють у парламенті. Тоді приймаються кадрові рішення.

Але головне – виявити помилки. Громадяни знають, що держава не обманює і намагається не робити помилок, триває діалог у суспільстві і є довіра, яка критично важлива під час війни.

Зрештою в Ізраїлі суспільство з сильними соціальним зв’язками, і тому той, хто бреше, ризикує позбутися посади.

– Як може діяти цензура в умовах інформаційної війни з таким потужним у інформаційному плані ворогом, як Росія?

Це проблема. І ні в кого немає одного рецепту. Ізраїльські медійники стикаються з такою проблемою, що Russia Today, Alyjazira і хізбалловська телекомпанія завдяки зв’язкам спецслужб і грошам мають ексклюзиви, ті картинки, яких не має ніхто.

З палестинського боку ці канали потрапляють туди, куди жоден західний кореспондент не потрапить. І зробити щось із цим дуже важко. Інша проблема – соціальні мережі і менеджер для мобілок WhatsApp, який швидко дозволяє створювати групи і обмінюватися інформацією.

– Чи знімають ізраїльські військові відео боїв і чи викладають їх у мережу, як це буває у нас? І чи можуть солдати чи комбати розповідати в інтерв’ю зовсім протилежне від офіційної версії?

Там це звичайно неможливо. Викладене військовим фото чи відео з місця боїв – правопорушення, за яке можна понести кримінальну відповідальність. По закінченню кампанії такі фото і відео з’являються.

– Бувають такі ситуації, як в Україні, коли ще не завершився відвід військ із Дебальцевого, а по телебаченню виступає президент і каже, що вийшли вже 80 % військових?

Під час війни інформацією маніпулюють всі. Бо інформаційні повідомлення це теж фронт. Сторона, яка воює, не може бути білою і пухнастою. Межі таких «неточностей» – питання політичної відповідальності, політичного чуття.

– Чи прийнято в ізраїльських ЗМІ обговорювати-критикувати дії Генштабу?

До 80 % батьків нинішніх ізраїльських військових служили. До того ж служили і батьки, і матері. У більшості випадків у батька звання вище ніж у офіцера, який командує його сином. І вони не просто служили, а воювали.

У кожного військового є дідусь, який може подзвонити йому на передову і сказати: «У Війні судного дня, коли я воював, треш був значно сильніший. У вас там зараз фігня». Все це створює тиск, громадського обговорення війни не може не бути. Суспільство достатньо мілітаризоване. Можливо, у нас через якийсь час буде те саме. Я не вірю, що наша війна скоро закінчиться.

Через мобілізацію в Україні пройшли вже 100 тисяч людей. Зараз ще 50 тисяч призвали. Вже є помітна когорта людей. Ще дві-три хвилі мобілізації – і колишні військові стануть фактором який впливатиме на громадські настрої.

В Ізраїлі є звичка до війни, всі розуміють, що війна була, є і буде. В Україну війна прийшла для багатьох несподівано, тому існує забагато пафосу, і тому люди, які один день були на передовій і вміють формулювати думки, стають зірками Фейсбуку.

камеры

Телевізійні камери направлені у бік сектора Газа з ізраїльської сторони кордону.

Стосовно обговорень і критики є ще такий момент як стосунки між генералітетом і політиками. Розповім приклад.

В Ізраїлі готувалась одна операція. Раптом напередодні її проведення у ЗМІ зливають інформацію про плановану кількість жертв. Армія, коли планує операцію, завжди розраховує, скільки покладе своїх, скільки ворога і скільки при цьому загине мирних. Якщо наші не роблять цих оціночних розрахунків, то це злочин.

Звичайно та операція була відмінена, бо коли суспільству повідомляють, що загине кількасот наших, три тисячі ворогів і стільки-то цивільних, у всіх шок. Цей злив пов’язаний з тим, що політики електорально рахували доцільність операції, вичислили, яка в суспільстві є підтримка війни і рейтинги. А Армія думає про операції і можливість їх виконання.

Тобто відповідь на ваше питання: «так», обговорюють і критикують.

– Як суспільство в Ізраїлі реагує на загибель своїх солдат?

У світі небагато країн, які бачать війну як екзистенційну – за існування держави і народу на цій території. Це те, що поєднує Україну з Ізраїлем. Але кількість жертв в будь якому випадку – це серйозний фактор, який вливає на настрої громадськості.

У Цахалі є спеціальна служба, яка повідомляє родичів про загибель солдата. Туди входять медики, психологи, соціальні працівники. Вони приходять групою, серед них обов’язково пишна жінка з добродушним обличчям, яка повідомляє про загибель. Інші підхоплюють родичів загиблого під руки, надають медичну чи психологічну допомогу. І це дуже важливо і принципово.

Є така проблема, що держава не може повідомляти родичам неперевірену інформацію і поки держава перевіряє, так само як і в нашому випадку, ворожа сторона першою повідомляє родичів про загибель. Можуть відправити фото чи відео. В цьому питанні Хамас діє так само як ДНР/ЛНР.

Але у нас немає мовного бар’єру і це ще більше ускладнює ситуацію. Теперішнє покоління у палестинців не володіє івритом.

– Як працюють в Ізраїлі військові журналісти?

В кожному підрозділі є прес-офіцер, який знаходиться з військовими на передовій. Вони проходять підготовку, їх навчають, що можна показувати, а що ні, щоб цензору було менше роботи, навчають як себе поводити. У це вкладають ресурси і час.

Коли я бачу, як українські телевізійники показують укріплення наших солдат у Широкиному, то це на голову не на лазить. В Ізраїлі прес-офіцер при частині не дозволив би такого знімати. Крім того там є армійський сектор преси, військове радіо.

– Чи можуть ізраїльські журналісти спілкуватися напряму з генералами, як це було в американському прес-центрі під час війни в Іраку?

Діє просте правило: якщо влада не дає інформацію, то люди ідуть її шукати самі. І дуже часто знаходять у ворога. Тому при всій цензурі система працює на видачу інформації. Це раціонально. Тому виходити до преси потрібно. Якісь принципові речі має озвучувати начальник генштабу, щоб демонструвати адекватність і викликати довіру. Демонструвати, що він відповідає за свої рішення.

– Чи знімають у Ізраїлі фільми, в яких військові – герої? Можливо, для створення образу народної армії.

Знімають, і багато знімають. Це одна з частин підтримки мобілізованості суспільства, яка дуже висока.

Остання війна – літо 2014 року, коли до Гази потрапили нові ракетні комплекси, з яких можна обстрілювати всю територію Ізраїлю. Країна 50 днів сиділа в бомбосховищах, країна фактично зупинилася. Але всі розуміють, що держава не може компенсувати всіх витрат. І збитки понесли всі. Але пануючим настроєм було: «Ми будемо сидіти в бомбосховищах скільки треба, але вріжте їм уже так, щоб вони більше не рипалися і дали спокійно жити». Рівень мобілізованості суспільства там вражає.

Під час війни ситуація постійно змінюється, тому немає заздалегідь вірних кінцевих рішень. Це динамічна система і ти маєш постійно бігти. Як тільки ти зупинишся, тобі кінець.

Сергій Данилов

Сергій Данилов. Поїздка до Ізраїлю відбулася в рамках проекту Українська миротворча школа

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерело – http://texty.org.ua

Kurs_dolara_20150309_768x576Після наших попередніх публікацій логічним буде підсумувати й зробити попередній макропрогноз щодо подальшого розвитку курсу гривні до долара.

Згідно з коментарем провідного експерта – Андерса Аслунда, – чия думка не лише є вагомою для МВФ, Світового банку та урядів низки західних країн, а й котрий неабияк розбирається у внутрішньому устрої української макроекономіки, а також в українському політичному ландшафті, – Україна подолала найневизначеніший період: на минулому тижні було ухвалено пакет тих законів, на котрих наполягав МВФ, тож, починаючи з 12 березня, у НБУ поповняться золотовалютні резерви й з’явиться валюта для інтервенцій (тобто, підтримки курсу гривні до долара).

Досі, інтервенції були неможливі саме через виснаженість резервів – ті 5 з чимось мільярдів доларів, що номінально лишалися у резервах, слід вважати чимось на кшталт «незнижуваного залишку», котрі ще треба було перевести в ліквідну форму (з цінних паперів чи золота – у долари). Ну і, перш, ніж почати витрачати гроші на інтервенцію, варто мінімізувати чинники, які сприяли б марнуванню тих коштів: зокрема, безвідповідально-шахрайську моду переважної більшості вітчизняних комерційних банків спекулювати на коливанні обмінного курсу та виганяти долари з вітчизняної економіки в офшори.

Тому, Нацбанк запровадив вимогу розголошення реальної вичерпної структури власників усіх комерційних банків, щоб мати можливість зупинити цю шахрайську практику: як правило, комерційний банк – а більшість їх в Україні «кишенькові»[1], надавав кредит своєму фактичному власникові (одному з його підприємств) у гривні, а той за цю гривню купував валюту, «виганяючи» її у власний оф-шор; потім, залежно від подальшого розвитку подій, можна було або завести назад валюту й продати її за вищим курсом, ніж було придбано (це якщо гривня стабілізується), або ж просто «накредитуватися» так, щоб вивести якомога більше валюти, а банк (і його вкладників) лишити напризволяще – тоді б про нього дбало НБУ, Державний Фонд ґарантування депозитів, тощо. Я взагалі мовчу за те, що кредитування, по суті, є грошовою емісією – тож робить внесок у зростання інфляції.

Тому, Нацбанком було додатково і одночасно запроваджено наступні правила:

  • Заборона купувати валюту за позичкові кошти;
  • Збільшено вимоги до резервування – щоб обмежити можливість кредитної емісії для банків;
  • Запроваджено нову (для України) вимогу – розкриття кінцевих власників банку; після глобальної фінансової кризи 2008-09рр., така вимога стала звичною світовою практикою (зокрема, власники рахунків в прибалтійських банках відчули це на особистому досвіді), але до нашої країни вона дійшла лише зараз, та й те – на вимогу МВФ;
  • Піднято облікову ставку[2] до 30% – це також «відбивало» бажання кредитуватися.

Усі ці заходи (а також інші, описані тут) суттєво збільшили попит на гривню, а значить – знизили її пропозицію, у т.ч. й на міжбанківській валютній біржі та на чорному валютному ринку. Курс почав падати – про що з розпачем для себе дізнавалися ті, хто, піддавшись паніці, коли він сягнув 43 грн/долар, купили за 43, а увечері того ж чи наступного дня вже шукали, кому б їх здати по 37. Що ж, тут, як кажуть, не вгадаєш – особливо маючи попередній досвід того, як наша «доблесна» держава зазвичай дає раду таким речам. Але згадаймо нашу тактику (чи стратегію) під час найчорніших днів Майдану – вірити у те, що все буде добре (врешті-решт): тоді це спрацювало і, принаймні, Януковича ми здихалися. По вірі Вашій буде Вам дано, іншими словами.

Нацбанк мусив запровадити гривневий голод, доки не з’явиться валюта для інтервенцій – якби цього не було зроблено і курс «повисів» би в діапазоні 35-45 бодай тиждень, це вже спричинило б незворотню ланцюгову реакцію – по-перше, неминучі спроби населення «зберегти» свої гривневі заощадження та, відтак, наступну хвилю попиту на долар, а по-друге, чергову «перенацінку» на всі товари у крамницях – досить того, що вітчизняні бариги-роздрібники вже «проіндексували» увесь товар в розрахунку по 25 гривень за долар (байдуже – вітчизняний він, чи імпортний); взагалі, психологічна залежність нашої економіки від долара та пов’язані з цим звички бариг – це тема для окремої книги.

Як відомо, минулого тижня було прийнято зміни до закону про державний бюджет – у т.ч., його було переобраховано за більш реалістичним курсом 21.7 гривень за долар. Думаю, що саме такий курс намагатиметься, у середньому, тримати НБУ на майбутнє – і тепер, сподіваюсь, зрозуміло, чому для держави в цілому та Нацбанку – зокрема, – було так важливо не потурати паніці й будь-якими методами (у т.ч. й жорстко адміністративними) тримати курс. Сподіватимемося, що далі все складеться так, як було заплановано, і саме цей курс стане для нас звичним на найближчий рік.

 

[1] Кишеньковим вважається банк, створений для обслуговування потреб одного чи групи пов’язаних підприємств з іншої, небанківської галузі; це явище увійшло в українську економічну реальність на початку 1990-х – як правило, колишня компартноменклатура, «прихватизувавши» те чи інше держпідприємство, «під нього» ж паралельно реєструвала банк, що було зручно в кількох аспектах: по-перше, можна було напряму виходити на міжбанківський валютний ринок (а не через чужий банк), по-друге – забезпечити свій бізнес ширшим доступом до кредитних коштів. Іноді, декотрі такі банки виростали з «кишеньковості» й ставали повноцінними банками, зі збалансованою й диверсифікованою базою як активів, так і пасивів; проте, більшість із них так і лишилися «банком одного клієнта» – так-сяк залучаючи депозити, вони, в основному, кредитували бізнес фактичного хазяїна; ідентичність якого з часом дедалі хитріше замасковувалася – через складні схеми володіння, акціонування, оф-шорування, та інші. Останнє робилося як для посилення захисту від переслідувань з боку конфіскаційної (за суттю) вітчизняної податкової системи, так і для ховання «кінців у воду» на випадок виникнення проблем та банкрутства банку – щоб вкладники не змогли дістатися до фактичного його власника.

[2] Базова кредитна ставка у країні – нижче неї просто не існує; комерційні банки надають позики за ставками, що містять облікову плюс їхню власну маржу.

Саме так виглядали віділи борошна та круп більшості українських крамниць  20-23 лютого

Саме так виглядали віділи борошна та круп більшості українських крамниць 20-23 лютого

Відчайдушну фінансову кризу, що накрила Україну в лютому, було тимчасово усунуто – завдяки нещодавнім позитивним діям у Києві. Звичайно ж, Україні ще далеко до виходу з хащів економічних труднощів, однак щойно вона знову здобула час на проведення реформ, котрі її новий уряд, схоже, налаштований таки провести. Найважливіші останні події трапилися пізно увечері 2 березня, коли український парламент ухвалив вісім законів, котрі вимагав Міжнародний Валютний Фонд у обмін на допомогу. Тепер, на своїй нараді 11 березня, виконавча дирекція МВФ зможе ухвалити чотирирічну розширену програму фінансування, угоду щодо якої МВФ підписав з українським урядом 12 лютого. Цією програмою передбачається надання Україні 40 млрд доларів позик, з яких 17.5 млрд доларів МВФ надасть сам. Це може допомогти Україні уникнути жахіть фінансового краху, в якому вона перебувала упродовж усього січня й лютого.

Українську кризу прискорило декілька факторів. У січні, обмінний курс сягнув різко донизу, інфляція у річному обрахунку зросла до 28.5%, а промислове виробництво упало на 21%. І, що найголовніше, золотовалютні резерви України впали аж до 6.4 млрд доларів станом на кінець січня. Основною причиною цього було те, що наприкінці жовтня Європейський Союз примусив Україну сплатити 3.1 млрд доларів спірної заборгованості перед Газпромом у кінці 2014р., щоб Газпром не припинив постачання газу до країн ЄС. Причому, Європейський Союз жодним чином не підтримав цю дію фінансово. Якщо у Вас резервів лише на один місяць імпорту, про жодну стабільність грошової одиниці мови йте не може. Тож гривня пішли донизу наприкінці січня, що спричинилося до паніки в українських крамниця, котрі громадяни почали брати приступом, скупаючи все, що можна – пік цієї паніки припав на 23 лютого.

Укладення домовленостей з МВФ минулого місяця самого по собі не було достатньо, щоб зупинити паніку. Потрібно було вчинити ще три додаткових дії. По-перше, уряд повинен був скоротити дефіцит бюджету. По-друге, МВФ повинен був надати суттєве фінансування. По-третє, Національний Банк України (НБУ) повинен був дотримуватися жорсткої монетарної політики.  Зараз, і український уряд, і НБУ виконали свою частину зобов’язань, тож МВФ, вірогідно, також виконає свою. Додатково, ті суттєві структурні реформи, що зараз запроваджуються, такі як дерегуляція та покращення керівництва державними корпораціями, повинні забезпечити повернення до зростання економіки вже наступного року.

Найважливіший закон, що його  було ухвалено парламентом 2 березня, були зміни до бюджету. Передбачається, що офіційний дефіцит держбюджету обмежуватиметься 4.1% ВВП, але консолідований дефіцит держбюджету, котрий також включатиме рекапіталізацію банків та державної нафтової та газової компанії “Нафтогаз”, очікується на рівні 8.8% ВВП, у порівнянні з 13.5% минулого року. За цей закон проголосувало 273 депутати – значно більше, ніж мінімально необхідні 226.

Наступним за важливістю законом було підвищення цін на енергоносії. Цей закон містить у собі складну схему з чисельними підвищеннями цін, котрі запроваджуватимуться у різний час для різних споживачів. Згідно з законом, підвищення мають відбутися з самого початку, і для усіх цінові дотації має бути скасовано станом на квітень 2017р. Зараз, значною мірою дотована, ціна на газ для домогосподарств має зрости до квітня на 280%. Середній тариф на електрику для домогосподарств має зрости у 3.5 рази; це підвищення буде розбито на п’ять піврічних стадій та розтягнуто на два роки. Аналогічно, дотації на опалення повинно буде також скасувати. Цей закон являє собою найважливіший захід, що його будь-коли було вжито проти корупції в Україні, оскільки більшість найкрупніших статків у нашій країні було зароблено на закупівлі газу за низькими цінами, встановлюваними державою, тоді як продавали його за ринковою ціною.

Політично, найчутливішим законом було підкориговано дорогі українські пенсії, що обходилися у 16% від ВВП минулого року. Виплати працюючим пенсіонерам скоротили на 15%. Відновлено поступове відвищення пенсійного віку для жінок з 57 до 60. Для виходу на повну пенсію потребується довший трудовий стаж, також звужено розрахункову базу для пенсії. На цих обмежених змінах сдалося суттєво зекономити. Цей закон спричинив такі суперечки, що його проголосували лише 238-ма голосами, та й то – аж із четвертого разу.

Інші закони міняли різноманітні податкові норми, головним чином, підвищення рентної плати для державних газовидобувних компаній, котрі отримають вигоду від підвищення цін на газ, та для видобувників залізної руди. Інший новий закон примушує банки розкривати усю структуру свої справжніх власників, аж до кінцевого вигодонабувача, щоб припинити досі повсякчасну практику, коли банк роздає щедрі кредити своєму ж власнику.

Напередодні прийняття цих рішень, Національний Банк України (НБУ) суттєво посилив жорсткість своєї монетарної політики: підняв ключову відсоткову стаку з 19.5% до 30% на рік, що є трошки вищим за темпи інфляції; також підняв вимоги до обов’язкового резервування у гривні для комерційних банків – цих заходів було ужито навмисно з метою спричинити гривневий голод і, таким чином, зменшити потік гривень на валютообмінний ринок; а ще було розширено обсяг обов’язкової до продажу валюти експортерам – тепер вони зобов’язані продавати три чверті валютної виручки. НБУ продовжив агресивну політику закриття банків, ліквідувавши три великих банки, і нещодавно четвертий – найбільший, Дельта-Банк.

Двома ключовими політичними гравцями, що розробляли законодавство та проводили його через парламент, були прем’єр-міністр Арсеній Яценюк та міністр фінансів Наталія Яресько. З ними у тісному співробітництві співпрацював блок Президента Петра Порошенка, тоді як решта – три дрібніших партнери по коаліції, – чинили популістський опір цим рішенням, особливо в частині, що стосується змін до пенсійного законодавства.

Відповідно, МВФ тепер не матиме іншого вибору, окрім як затвердити свою програму допомоги України на засіданні 11 березня,а перший транш по ній надійде вже наступного ж дня. Поінформованою здогадкою буде припустити, що ця сума складе 5 мрлд доларів, однак ходили чутки, що сума може бути й більшою; так чи інакше, це допоможе Україні швидко збільшити свої резерви та стабілізувати національну грошову одиницю. Яценюк зазначив, що 3.5млрд додаткової допомоги від інших донорів уже готові бути наданими – щойно МВФ ухвалить свою програму по Україні.

У результаті цих реформ, гривня почала різко зростати упродовж останнього тижня лютого, оговтавшись від курсу 40 грн/долар на чорному ринку до нинішніх 26 гривень за долар. Вірогідним є подальше її укріплення мірою того, як надійдуть гроші від МВФ та інших. Відтак, на шляху України до подальшого прогресу [в реформах] існує три великих ризики. Найважливішим є продовження російської військової агресії. Другим ризиком є вірогідність того, що міжнародне фінансування виявиться недостатнім. Сподіватимемося, однак, що відтермінування непогашеного зовнішнього боргу та призначена на квітень зустріч донорів (поки що не підтверджена остаточно) розвіють це занепокоєння. Ну і, українській владі тепер треба запровадити те сміло ухвалене законодавство.

Gontariova_Jaresko_20150225Андерс Аслунд

Цього тижня, Україну вразила валютна паніка. Обмінний курс гривні чкурнув вниз, а українці кинулися купувати за свої гривні все, що зможуть. Реакція народу зрозуміла, але порятунок уже на підході.

Гривня вже достатньо дешева – за будь-якими мірками: імпот упав дуже серйозно і ціни на український експорт тепер вельми конкурентоспроможні. Платіжний баланс достатньо збалансовано. Будь-яке подальше знецінення гривні нестиме лише інфляцію.

Фундаментальною проблемою нинішнього обвалу курсу є той факт, що золотовалютні резерви країни скоротилися удвічі – до 6.4 млрд доларів станом на кінець січня і, мабуть, десь 6 млрд зараз. Тоді як вважається, що для такої країни, як Україна, усе, що менше 10 млрд – це замало як для золотовалютних резервів. Україні потрібно більше резервів, щоб бути взмозі стабілізувати свою грошову одиницю. В ідеалі, дружні їй країни мали б миттєво надати суттєву позичку, щоб ви змогли якось перебитися, але це навряд чи.

Хороша новани – суттєве фінансування скоро надійде. Український уряд вже уклав угод про 40-камільярдну стабілізаційну програму з Міжнародним Валютним Фондом (МВФ), значні розмірі котрої буде надано одразу ж, якомога швидше, оскільки Україні потрібно зараз підкріпити свої резерви. Самостійно, лише МВФ надасть 17.5 млрд доларів позик, 10.5 з них – уже цього року, настільки я розумію.

Сполучені Штата зобов’язалися надати 2 млрд цього року, Європейський Союз – 2.4 млрд, Світовий Банк – ще 2 млрд, Китай – 2.4 млрд, а також іще низка країн у сумі надасть іще 2 млрд, не враховуючи того, що нададуть Європейський Інвестиційний Банк та Європейський Банк Реконструкції та Розвитку. Понад те, очікується, що приватні утримувачі державних українських облігацій зовнішьої позики погодяться на відтермінування здійснення платежів за цими паперами на наступні чотири роки, у сумі 14 млрд доларів. Разом усе це перевищує 40 млрд, і США з ЄС, вірогідно, дадуть іще, оскільки озвучені вище суми – це їхні затверджені зобов’язання лише на поточний рік.

Але Україні гроші потрібні якнайшвидше. Нинішню паніку повинно бути зупинено, надавши Україні ліквідне підкріплення. І проблема ця може вирішится до 12 березня. МВФ анонсував свої наміри прийняти рішення по українській програмі на нараді директорів 11 березня. Але МВФ зможе це зробити лише _після_ того, як український парламент прийме зміни до закону про дежбюджет, енергетику та податкового кодексу, котрі уряд погодив з МВФ. У зворотньому випадку, нарада директорів МВФ та саме фінансування буде відкладено на потім. Але Росія не зможе заблокувати чи відкласти це рішення.

Після того, як рада МВФ прийме своє рішення, МВФ зможе надати гроші наступного ж дня. Перший транш МВФ буде дуже великим, близько 5 млрд доларів. На додачу, Сполучені Штати можуть надати свій перший 1 млрд, як і Китай свої 2.4 млрд – у березні. Україні не треба найближчим часом робити значних виплат з обслуговування свого державного боргу, тож на кінець березня має накопичитися резервів у сумі 14 млрд доларів. Таким чином, гривня відновиться.

Від України для цього потрібно лише дві речі: перша – якнайшвидше ухвалення Радою законодавства, на якому наполягає МВФ. Можна довго й нудно обговорювати ті закони, їхні чесноти, але зараз не час це робити, оскільки будь-яка затримка спричиниться до реального розвалу економіки країни. Просто прийміть зараз це законодавство, а дискусії лишіть на потім!

По-друге, Національний Банк має жорстко утримувати свої позиції. У цій ситуації, коли резерви мінімальні, негоже марнувати резерви на валютну інтервенцію – що, вочевидь, сталося 25 лютого. Натомість, НБУ має триматися жорсткої монетарної політики, щоб гривня опинилася у дефіциті, а її курс – підвищувався, коли працедавцям потрібно видати зарплатню; так і інфляцію вдаватиметься стримати. Тиск на голову НБУ буде величезним, але вона не повинна йому піддаватися. Як для захисту своїх позицій, так і для вселення довіри серед населення, НБУ має започаткувати таку гарну світову практику, як публікація актуальної суми своїх золотовалютних резервів щотижня, як це роблять інші центральні банки. Прозорість – найкраща протидія паніці.

Усе це можна і треба робити – тоді гривня зможе стабілізуватися упродовж двох тижнів.

Андерс Аслунд – старший науковий співробітник Інститута Міжнародної Економіки Петерсона, радник багатьох урядів перехідних країн, спів-архітектор реформ, провідний світовий експерт з перехідних (пост-соціалістичних) економік; автор книг, зокрема, «Як Україна перейшла до ринку й демократії» (2009р.), «Велике переродження: уроки з великої перемоги капіталізму над комунізмом» (2014) та «Україна: що пішло не так і як це виправити», котра вийде цього квітня.

 

 

Naftogaz_DividendsСаме такий коментар народжується у мене після прочитання наступного посту Сергія Лещенка: НАК “Нафтогаз України”, котрий упродовж всієї історії свого існування був дотаційним, зобов’язують сплатити дивіденди за 2011-2013рр. Це можна було б сприйняти за вишукану форму передноворічного розіграшу, якби відповідну суму – а це 1 млрд 799 млн гривень, – всерйоз не вписали у дохідну частину бюджету.

Підспудно виникає бажання підтримати лінію сарказму й далі, спитавши “чому так мало? Дайош, панімаєш, по 2 млрд грн – За кожен рік!”:

Для тих, у кого не відображатиметься вставка з Фейсбуку, супроводжувальний текст Лещенка був такий:

Минуло вісім діб після того, як парламент “всліпу” проголосував за бюджет на 2015 рік. Головна складова бюджету – остання версія додатків, і особливо додаток №3 з розподілом коштів серед головних розпорядників – досі невідомі нікому. На сайті Верховної Ради закон про бюджет з’явився лише у понеділок, 5 січня. Без додатків, які все ще “готуються до введення”. Я, наприклад, досі не знаю, скільки в останній версії передбачено для Національного антикорупційного бюро та Нацагентства запобігання корупції. Тому, коли ви читаєте черговий коментар Яценюка або когось із депутатів, що бюджет був у всіх на руках – знайте, що це неправда. Бюджету немає досі.

Не виключено, що старий-новий прем’єр Яценюк у такий спосіб перевіряє пильність громадськості. І точно – що така “липова” стаття у дохідній частині бюджету не одна…

Yatseniuk_YareskoСадовий пробує «потролювати» Яценюка через «24-й канал» – причому, сама по собі стаття не містить жодних закидів – суха констатація урядового фрагменту трудової біографії Яценюка (з 2001р.). Більше натяків містить відео, котре є хрестоматійним прикладом невербальної комунікації – містить добірку найменш «зграбних» реплік Сєні-кроліка.
Sadovyi_vs_Yatseniuk_01Вочевидь, збіг, але на ту статтю я потрапив з банеру, котрий містив підряд два (треба, щоб redtram навчився краще тасувати банери J ) посилання на матеріали про Арсенія Петровича (див. фото банера) – друге посилання містило вже геть відверте й не надто високопробне кепкування, причому, не лише з уряду (зокрема, там був персонаж на ймення Ваврилюк – симбіоз Абромавічюса та «козака» Гарвилюка). Кому належить «ЖКГ портал», що опублікував цей фейлетон – невідомо: whois повністю анонімізовано, далі Volia colocation не йде, а фейси блоґерів цього ресурсу мені ні про що не мовлять. З тих, хто нічим поки що не заслужив, щоб його тролили, там була мінфін Яресько.

Щось не те коїться в Королівстві данському – члени урядової «коаліції реформ» тихенько тролять один одного, вочевидь.

Кілька днів тому натрапив на «середньопробну» джинсу проти Яаніки Меріло – між іншим, у найбільшій (і найбільш) україномовній газеті «Експрес». Намагання з’ясувати, чиє це замовлення, наразилися на зустрічну образу і виправдання «це не ми одні надрукували».

Повернімося до першого матеріалу – раз уже беретеся за Яценюка (котрого вже ненавидить практично увесь український дрібно- й середньо-підприємницький клас), то навіщо ставити нижню межу в 2001р.? Давайте вже розкажемо (а якщо не знаємо – то принаймні, риторично поцікавимося), як рапто Яценюк з політичного «nobody» раптом різко опиняється на посаді віце-прем’єра АРК? Чому «опускаємо» авалівський відтинок його карколомної кар’єри (де його знали й величали, здебільшого, як «Сєня-прОцент», наголос на «О»)? Вочевидь, це така собі «затравка», заспів – з метою чи то «розтягти» перегляди на подовше, чи то натякнути «провідному партнерові» по «коаліції реформ», що потрібно «більше прислуатися» до «міноритарних» партнерів, абощо…

Щодо Яресько і Меріло (а також інших, іноземців у уряді) – вочевидь, робиться намагання створити враження, що всі «варяги» у цьому уряді такі ж «гнилі», як і сам Яценюк та Порошенко.

Однак, Яресько має гарну репутацію у вельми широких колах, у т.ч. й за кордоном – подібні намагання створити їй негативний імідж спрацюють лише на широку необізнану українську аудиторію (і, на жаль, це може мати наслідки для внутрішньої політики).

Щодо Яаніки – вона вже звикла, до упередженого ставлення через її «модельну» зовнішність і не ображається. Якщо з Яресько я особисто не знайомий, то щодо п.Меріло мені дещо відомо про її «творчі плани» та мету знаходження в цьому уряді.

З одного боку, я поділяю скептицизм обізнаної з «послужним списком» нинішніх перших осіб держави частини громадського сектору: цей уряд – «цукерка» для Заходу, щоб отримати життєво необхідне для подовження їхнього правління фінансування від МВФ та уникнути дефолту, щоб якнайдовше продовжувати знімати ренту з успадкованих (і досі не ліквідованих, а частково – свого часу ними ж і створених) ще від попереднього режиму схем. Певен, дехто з «варягів» цілком свідомий цієї «неоднозначності». Відтак, їхнє погодження на перебування в цьому уряді може мати наступні цілі:

А) долучення до ренто-збиральних схем, та,або…

Б) можливість поставити у своїй CV престижний рядок «працював у реформаторському уряді порятунку України» (як показує досвід, більшість так і не збагне, чи ж ця праця принесла результат);

Або ж –

В) Попри все, намагатися виконати свою роботу і реформувати бодай якусь частину нашої заскарузлої державної машини, лишивши менше шпарин та можливостей для «послідовників культу золотого батона» відродитися у колишній красі.

У світлі триваючої війни та поки що позитивного (на відміну від Януковича) іміджу перших осіб держави за кордоном, а також неготовності повноцінної народної альтернативи нинішній коаліції, варіант В) виглядає найбільш патріотичним та конструктивним – вже зараз мені все більше починає здаватися, що і неможливо, і нерозумно демонтувати «за раз» стару державну систему, тож болісне, прикре і, почасти, не визнаване реформування її поступово, окремими доступними для нас фрагментами – єдине, що нам наразі лишається. І декотрі «варяги» нам ще неабияк згодяться у цьому. Зокрема, естонка Меріло (котрій автор “джинси”, мимоволі, уже й підібрав український варіант прізвища – “Мірило” :) ), окрім обізнаності з темою впровадження електронного врядування, має пряму мотивацію покращити цю частину нашого держапарату – оскільки усе, що робить українську державу ефективнішою, є прямою чи непрямою «інвестицією» в укріплення естонської безпеки та суверенітету, бо ми маємо спільного ворога – Путінську Росію.

 

Індекс легкості ведення бізнесу. Як бачимо, Україна невигідно вирізняється на фоні усіх сусідів.

Індекс легкості ведення бізнесу. Як бачимо, Україна невигідно вирізняється на фоні усіх сусідів.

Як відомо, новий-старий уряд ухвалив програму реформ, на яку необізнані громадяни та Захід покладають великі надії. Настільки виправданими є ці надії варто читати по губах декотрих представників того-таки Заходу, котрі речать – ми ведемо діалог з офіційною владою у Києві і «…поважаємо демократичний вибір українського народу», а тому розраховуємо на громадянське суспільство та його тиск.

Саме у другій частині попереднього речення й слід читати «міжрядкове» послання новому урядові: обізнані донори, експерти й давні спостерігачі за Україною добре розуміють, що із заміною попередньої влади на зображувачів бурхливої діяльності, котрими були колишні опозиціонери, сама система влади не змінилася, як і не покращилася якість кадрів, а також олігархічний клієнтелізм.

І громадянському суспільству доводиться у цій ситуації робити непростий вибір – намагатися домогтися еволюційного поліпшення державницьких інститутів, чи йти в опозицію, і намагатися вибудувати абсолютно альтернативну державу, щоб «одного прекрасного дня» замінити на неї стару на черговому Майдані (абощо).Обидва шляхи нелегкі – у першому випадку доводиться наражатися на байдужість влади, котра не помічає експертні спільноти громадянського суспільства, ігноруючи їхні рекомендації, або ж беручи з них те, що їй, владі, подобається, почасти спотворюючи запозичене до абсурду; у другому – долати нашу українську предковічну недоговіроздатність та уміння заговорити у палких дискусіях будь-яку справу чи ініціативу.

Тим не менш, ті частини громадянського суспільства, котрим вдалося подолати недоговороздатність хоча б усередині окремої спільноти, вдається просунутися (я так думаю, у обох напрямках) дещо далі, ніж їх хаотично-дискутуючим колегам з більшості таких спільнот.

Так, на Раді Комітету з корпоративного права Асоціації правників України було ухвалено резолюцію про вирішення конфлікту інтересів в корпоративних відносинах, у роботі якої брали участь Леонід Антоненко, Микола Стеценко, Олена Пелипенко, Андрій Попко, Олесь Квят, Максим Черкасенко, Анна Бабич. Свої зауваження та пропозиції до урядової редакції Проекту закону «Про внесення змін до законодавчих актів щодо дерегуляції та поліпшення умов ведення бізнесу» спільнота виклала у окремому документі.

На щастя, у новообраній Верховній Раді є дещиця грамотних юристів – членів Асоціації, від котрих уже було отримано запевнення у підтримці вже ознайомилися з пропозиціями та беруться їх лобіювати (Вікторія Пташник та Андрій Журжій).

Резолюція включає текст законопроекту про новий порядок формування наглядових рад, про реформу інституту кумулятивного голосування, про наділення незаінтересованих членів наглядових рад повноваженнями щодо блокування угод із конфліктом інтересів та багато інших важливих пропозицій, які подаються як альтернатива урядовому “дерегуляційному” законопроекту.

І у цьому випадку експертне середовище розчаровано якістю урядових пропозицій, але не обмежується їх критикою, а тут же пропонує власні, підкріплені багаторічною практикою напрацювання, як альтернативні урядовим.

 

 

Символічна світлина - саме на провідних ТБ-каналах знаходилася "кухня" попреднього режиму

Символічна світлина – саме на провідних ТБ-каналах знаходилася “кухня” попереднього режиму

У зв’язку з (неймовірним, як на мене) рішенням НТКУ про «вигнання» Шустера з Першого Національного, у декого виникає питання: а що, власне, не так було зі Шустером?

Шустер – дійсно майстер своєї справи, що з’явився на вітчизняних екранах та політиці (оскільки “екрани” тісно пов’язані з нею) 2005 року, після чого слова “політика” і “Шустер” почали утворювати стійку смислову асоціацію. Спитаймо себе – чи покращилася якість вітчизняної політики (та політиків) за період з 2005 по 2013 рік? Настільки суттєвою є у тому “заслуга” Шустера – “майстра” перетворити політику на фарс, імітацію дії – на єдино мислимий прояв дії?

Поясню на пальцях.

  1. Шоу не сприяло вихованню свідомих громадян, здатних відділити «зерна від плевел», популістів від людей дії, покидьків від гідних.
  2. Мотивація Шустера була неприкрито грошовою – практично всі учасники політичного ринку, з якими довелося зустрічатися, стверждували, що “вартість” участі для людини «з вулиці» (якщо тільки то не була знаменитість, що відбулася як публічна особа) сягала від 20 до 100 тисячів доларів за «вихід» (тобто, за участь у одній лише передачі-випускові Шоу). Звичайно, у чутках суми могли дещо перебільшувати, але порядок приблизно саме такий –  це Вам підтвердить більшість українських політологів/політтехнологів. Звичайно ж, були «варіанти» – власники шоу могли по власній квоті провести певну кількість людей безкоштовно. Таким чином, маємо, як мінімум, два джерела доходів:
    1. Шалений дохід від реклами;
    2. «Внески» політиків за участь у програмі

Обрахуйте доходи Шустера від п.b, помноживши кількість політико-морд на відповідну таксу, і зрозумієте, настільки фінансово потужним був цей спритник, і який шалений спротив довелося подолати Зурабові Аласанії, щоб його витурити.

  1. Shuster_chargeТак само, аж ніяк не сприяло укріпленню державності та патріотизмові ведення шоу російською мовою. Збоку (будь-який його випуск) виглядав приблизно так: надзвичайно «шустрий» на язик та відмінний модератор (варто віддати йому належне), і «колгоспники»-політики (дехто – україномовний, дехто – «донбасомовний»), коротше кажучи, таке собі шоу другосортних дебілів-очільників колишньої колонії, котрими «дириґує» інтелектуально на голову за них вищий іноземець.

Навряд чи Шустер мав якісь інші мотиви, окрім грошових – оскільки він іноземець-космополіт, якому начхати на цю країну, він експлуатував надані йому можливості без огляду на те, яку політичну культуру і цінності виховує його шоу, яких людей воно «піднімає» чи «опускає».

Наразі, ГПУ досі не може «знайти» винних у розстрілі Майдану, однак, треба дивитися в корінь, намагаючись зрозуміти, хто довів країну до Майдану, хто допомогав прийти до влади такому хижому і нелюдському керівництву – і тут рано чи пізно має прийти усвідомлення, що провина за всіх цих януковичів, бондаренків, азарових, – лежить на політтехнологах та іміджмейкерах, котрі начищали до лиску імідж усих цих «крєпких хозяйствєнніков» і «хазяйок», не розбираючи хто з них хто, а дивлячись виключно їм в руки.

Знаменитий випуск 29 листопада 2013 року – епізод обурення «регіоналки» Бондаренко, проти приходу в студію лідерів «Об’єднаної опозиції», – доказ того, що Шоу зазвичай іде по заздалегідь зрежисованому сценарію.

 

Демократія – найгірша з усіх форм правління, якщо не рахувати усі інші: щось у цьому є. Не останню роль у погіршенні української демократії, її популізмізації відіграв Савік Шустер. З’явившись у 2005 році, він у різних іпостасях («Свобода Слова» на Пінчуковському ICTV, потім «Свобода Савіка Шустера» і, зрештою, «Шустер LIVE» на Інтері) він дуже талановито маніпулював громадською думкою, так, що, глядачеві (якщо тільки він не знає добре того чи іншого учасника шоу) ставала незрозумілою різниця між «помаранчевими» й синіми, націоналістами й про-російцями. Здатна критично мислити, освічена людина помічала це з першого ж перегляду передачі – він же й, як правило, ставав і останнім. Не дивно, що шоу «розкусили», і це навіть знайшло свій вияв у вітчизняному гуморі – нижче Вашій увазі наведено відеоряд пародій на Шустер-LIVE від «Файна Юкрайна».

Тут влучно (ще 2009-го року) висміяли випуск за участю Кличка –

Сюжет про «старий-новий рік» – натяк на нездар у гуманітарних міністерствах «Помаранчевої» доби

Сюжет «Кризис кисломолочных продуктов» – непогано проілюстровано закулісні домовленості Шустера з «учасниками» передачі

Сюжет «Ембарго на експорт гречки» – ілюстрація вміння «заговорити» важливе питання, у якому мало хто розбирається.

 

Також радимо почитати статті про Шустера та Шустер-LIVEна Вікіпедії (тільки українською!).

Сподіватимемось, що саме такими міркуваннями й керувалися у НТКУ, і що це спроба викинути «шустерщину» як явище з українського суспільного життя, а не банальна конкуренція за «шустерство» під Сонцем.

 

KandinskyiСьогодні Google вітає відвідувача репродукцією (на фото поруч) однієї з картин Василя Кандінського – як вважається, одного з перших абстракціоністів, причому, не лише в Росії/Україні, а й у світі. Мені приємно, що мій земляк (а Василь Васильович жив у Одесі з п’яти років) є настільки шанованим у світі, а моя улюблена Одеса зайвий раз підтвердила титул “батьківщини талантів” (у всьому їх розмаїтті).

Тим не менш, мені здається, що абстракціонізм виник набагато раніше кінця XIX-початку XXст. Візьму на себе сміливість стверджувати, що першими абстракціоністами були винахідники писемності – фінікійці, юдеї, греки, римляни. Виникнення писемності датують приблизно 3200рр. до н.е. (шумери в Месопотамії), але то були єрогліфи та клинописи. Зокрема, одним з величних досягнення вважається виникнення фонетичних алфавітів, прабатьком європейських та близькосхідних фонетичних алфавітів вважається фінікійський, що виник 1200 років до н.е.

Графіка Вінчі

Графіка Вінчі

Однак, і тут на нас чекає сюрприз – виявляється, що першими прото-алфавітами є не шумерська графіка, а мало кому знане письмо Вінча (від назви місцевості у передмісті сербського Белґраду, де відкопали зразки з цими символами. Їх виникнення датують 5000-6000 р. до н.е. а ареал розповсюдження підозрілим чином збігається з поширення Трипільської культури.

Три основних "сховки" льодової доби. Червоним намальовані індо-європейці, бузковим - "трипільці"

Три основних “сховки” льодової доби. Червоним намальовані індо-європейці, бузковим – “трипільці”

У нас трипільців вважають чимось міфічним, що “якщо й було, то вже давно загуло”.  Якщо ж навести порядок і, окрім археології та лінґвістики, послуговуватися ще й генетичними даними, то з’ясується, що трипільці нікуди не поділися – їхні нащадки є сучасними носіями гаплогрупи I (близько 30% сучасних українців), поширеної в Центральній Європі від Балкан до Скандинавії. Якщо розібратися глибше, то носії цієї гаплогрупи є виникли у одному з трьох основних ареалів т.зв. “сховок льодової доби” – “острівців” розселення людини розумної в Європі за часів останнього Льодовикового періоду. Іншими двома такими острівцями була Іспанія(гаплогрупа R1b) та Азово-Каспійські степи (R1a): відповідно, коли почав сходити лід, “іспанці” заселили крайній Захід Європи – Францію та Британію, “трипільці” – Центр Європи, а з “азово-каспійців”, що стояли на більш примітивному рівні розвитку, розвинулися індо-європейські кочовики, котрі, зрештою, завоювали (поверх) усю Європу, підкорюючи собі менш войовничих і більш цивілізованих носіїв гаплогруп I та R1b (останніх було практично винищено скрізь, окрім крайнього Заходу Європи – Атлантичної Франції та Британії).

Історики також зазначають, що “іспанці” та “трипільці” мали дещо матріархальну культуру, однак, ніяк не загострюють на тому увагу. А дарма – оскільки саме у тому й криється одна з причин занепаду та підкорення їх індо-європейцями, котрі, будучи чисельно меншими, тим не менш, змогли нав’язати місцевим свої мови (різницю між германськими, романськими, слов’янськими та кельтськими мовами формують, багато в чому, субстрати, котрі є залишками тепер уже нікому не знаних попередніх мов, носіїв котрих було “індоєвропеїзовано).

Річ у тім, що в будь-якому суспільстві, котрому вдається забезпечити базові матеріальні потреби для переважної більшості населення (т.зв. “сите суспільство”), за відсутності зовнішніх військових загроз, неминуче послаблюється роль чоловіків (чия кмітливість, розум, дисципліна та здатність до організації, а також право, релігія та інші похідні інститути й ознаки цивілізованості та розумової продвинутості)  – для жіночої половини людства стає неочевидною їхня провідна роль. І матріархальну культуру (як правило, більш вишукану, матеріально забезпечену й цивілізовану) неминуче завойовує примітивніша, але патріархальніша, а відтак – фізично сильніша інша культура. Чоловіків-носіїв матріархальної культури, як правило, винищують, у кращому ж випадку – підпорядковують. Так відбувалося вже безліч разів – на історичній (себто, записаній) пам’яті людства ми знаємо про варварів, що руйнували Рим, монголів, що руйнували Русь, тощо.

Іншим з результатів такого завоювання стає, у всіх без виключення випадках, доволі тривале відкочування назад у цивілізаційному розвиту: так, від початку завоювання того ж-таки Риму варварами (350р. н.е.) і аж до початку доби Ренесансу (себто, повернення до рівня розвитку науки й культури рівня античної доби) минало від 600 (у Італії) до 1000 років (у Німеччині, Британії та Скандинавії). І навіть після того, панівна еліта, котра, як правило, походила з примітивніших завойовницьких родів, продовжувала тягти людство у темряву воєн, голоду, хвороб і відсталості. Останніми такими спробами були 1-а та 2-а Світові війни, котрі остаточно поставили крапку у перемозі цивілізованих нащадків європейців над варварами.

Хоча, ця боротьба ще й досі триває, принаймні, на нашій території: ми підсвідомо пишаємося своїм козацьким минулим, оселедцями (котрі сюди принесли, насправді, гунські орди). Хоча, ми на 30% є нащадками цивілізованого люду Європи, однак, на інші 30% ми таки є індо-іранцями, “аріями”, як дехто гордо себе називає. Саме цей елемент, що, з одного боку, ніби-то забезпечує нам бойову славу, є деструктивним та відтягує нас назад. Саме звідти походить наше знамените “на два українця – три гетьмани”, наша недоговіроздатність та розпорошеність суспільства, коли доходить справа до складних та довготермінових взаємодій. Ми вистояли Майдан, однак. конвертувати цю занадто недешеву та ефемерну перемогу в довготривалий, закріплений успіх ми поки що не спромогаємося, і мене особисто не дивує, чому. Ми постійно досягаємо небачених висот, і так само постійно з них скочуємося вниз. Тим не менш, для того, щоб це колись припинилося, варто почати з усвідомлення таких малопомітних, незнаних, однак, вирішальних деталей своєї історії. Конкретно зараз, ми захоплено слідуємо за тупими харизматами, аплодуючи їхнім волюнтаристським рішенням, тоді як непомітні інтелектуали, котрі роками намагаються привернути увагу до пропонованого ними, добре обдуманого виваженого та правильного рішення, можуть так і померти непоміченими.

Динаміка зміни курсу рубля проти валютного кошика (євро+долар) за 15 грудня

Динаміка зміни курсу рубля проти валютного кошика (євро+долар) за 15 грудня

Рубль падає

Першою та найбільш помітною новиною дня стало падіння російського рубля нижче позначки 59 рублів за один долар США – причому, падіння відзначається не лише до долара, а й якщо порівнювати зі зваженим кошиком валют. У відносному виразі, це склало падіння у 5% за один день. Відповіді від російської влади на це падіння практично не було – слабенька валютна інтервенція на ринок, та жодного бажання підвищувати облікову ставку (щоб підігріти інтерес до вкладень у рублях) – вочевидь, Цетробанкові Росії зрозуміло, що ніхто на таку «замануху» не поведеться.

Основною причиною падіння рубля є, поза сумнівами, падіння цін на нафту, котре застало російське керівництво зненацька. Єдиними контр-заходами поки що стало «невтручання» у надії на те, що послаблення валюти стимулюватиме до імпортозаміщення. У своєму нещодавньому «зверненню до нації» Путін патякав за якісь реформи, однак без жодної конкретики (як і немає плану тих реформ).

Втеча капіталів

Втеча капіталів за рік, що спливає, сягнула 133,8 млрд доларів США – практично стільки ж, скільки й 2008-го року, коли вона склала 133,6 млрд доларів. Жодного послаблення тенденції до продовження втечі капіталів на 2015 рік не очікується, тоді як дефіцит валюти спостерігатиметься й надалі – завдяки західним санкціям та падінню цін на нафту. Якщо Центробанк РФ і надалі не бажатиме витрачати золотовалютні резерви для забезпечення доларової ліквідності, чи не «затягне паски», щоб якось зменшити дефіцит зовнішнього фінансування, то рубль і надалі продовжуватиме падіння – навіть з нинішнього рівня, на який він так епічно скотився.

 

Падіння фондового ринку та корпоративні дефолти

Акції МТС упали найбільше з 2009 року, загальний індекс Московської міжнародного фондової біржі опустався за сьогодні ще на 2.5%, РТС (інший російський фондовий ринок) – на 7.5%. Спред (розрив між купівлею та продажем) російських кредитно-дефолтних свопів збільшився ще на 50 пунктів (= чим ширший спред, тим менш привабливим є цінний папір – у даному випадку, інвестори вбачають високу вірогідність дефолту Росії). Тут найбільш впливовим чинником є уже не ціни на нафту, а санкції Заходу та геополітичні ризики. У цих умовах, російське керівництво практично не вживає заходів щодо стабілізації ситуації – економічну політику, схоже, хапають корчі.

Як стверджують аналітики провідних світових банків, кількість корпоративних дефолтів російських компаній зростатиме – в умовах дефіциту валюти, держава підтримуватиме лише «своїх» (державних) гігантів.

 

Україна – доки дебелий схудне, худий – здохне

Тим не менш, будь-яке злорадство українців з приводу падіння російської економіки не має під собою достатньо ґрунту, оскільки становище України за цілою низкою ознак є не кращим, ніж у Росії.

Як відомо, місія МВФ «виявила» (хоча про це до неї говорили безліч аналітиків та експертів), що попередньо затвердженого «підтримуючого» пакету фінансування у сумі 15 млрд доларів недостатньо – оскільки ті оцінки робилися ще ранньої весни (одразу після втечі Януковича), вони не могли врахувати втрати Криму, війни на Донбасі та руйнування інфраструктури. Уже не чув, мабуть, тільки глухий, що Україна потребує 30 млрд допомоги, причому, бажано, щоб якнайбільша частка була у формі беззворотньої фіндопомоги, а не позик (тим більше – МВФ, які вважаються одними з найдорожчих).

Однак, ця нещодавня «знахідка» не означає, що МВФ «тут же» кинеться нарощувати обсяги фінансової допомоги нашій країні: справа у тім, що 30 млрд  – непідйомна для одного МВФ сума. Внаслідок чого, МВФ поки що призупинить видачу наступних траншів навіть уже схваленої допомоги – оскільки ті будуть «змарновані», якщо відсутня чітка перспектива десь знайти додаткові 15 мрлд, що їх не достає.

Для нас із вами це означатиме маловірогідність покращення ситуації на валютному ринку аж до середини січня (як мінімум) – коли МВФ має надати наступну порцію свого кредиту «стенд-бай». З іншого боку, ті, хто зараз, піддавшись паніці та песимістичним очікуванням, кинеться купувати долари за 18+ гривень, можуть «прогоріти», якщо після Нового року почне надходити фінансування від МВФ та міжнродних донорів і гривня (все ще вірогідно) відкотиться хоча б до 15-16 за один долар.

Цілком можна розраховувати на надання ЄС та США 2 млрд доларів, плюс ще кілька мільярдів від інших «добродіїв», однак МВФ доведеться додати ще 10 млрд, чи хоча б 8 мрлд від себе. Однак такі рішення, на жаль, не приймаються швидко.

Іншою альтернативою міг би бути повноцінний дефолт України – мірою того, як частка Росії серед наших кредиторів скорочується (за словами «посвячених» у деталі експертів, США «втиху» викупають у Росії наш борг), а основним кредитором стають США, нічого страшного не станеться, якщо ми здефолтуємо перед нашим основним союзником у боротьбі проти Росії: бо чим більше ми набираємо позик у МВФ, тим більше платитимемо %-ів. У випадку ж із дефолтом у нас є шанс розпочати все, так би мовити, з чистого аркушу. Більше того – нам буде легше проводити необхідні реформи, оскільки з державних витрат «при такому розкладі» автоматично «вилітає» як обслуговування боргів, так і їх погашення. Якщо поєднати зі скороченням інших статей бюджету, котрих давно вимагають як експерти, так і бізнес – енергетичні дотації, держапарат, тощо, – то уряд зможе (нарешті!) знизити податки, що неминуче спричинить зростання економіки й налагодження бізнес-кон’юнктури – окрім внутрішніх інвестицій та виходу бізнесу з тіні, це також, вельми вірогідно, сприятиме й зарубіжним інвестиціям. Якщо ж до цього додати вирівнювання умов та правил оподаткування для усіх (себто, не лише беззахисного малого та середнього бізнесу, а й крупного/олігархії), то урядові вдасться уникнути болючого скорочення соцвитрат (пенсій та зарплат вчителям та лікарям).