Спільнобачення | ІНТЕВ’ЮПОДОРОЗІ category

ІНТЕВ’ЮПОДОРОЗІ

Ця композиція, що височіє у головному атріуму Європарламенту, символізує хитку рівновагу та надзвичайну складність зв'язків - аналогічно до тих, на яких і тримається Євроспільнота

Ця композиція, що височіє у головному атріуму Європарламенту, символізує хитку рівновагу та надзвичайну складність зв’язків – аналогічно до тих, на яких і тримається Євроспільнота

Взагалі варто зазначити, що існує дві будівлі ЄвроПарламенту – старіша розташована у Стразбурзі, нова – у Брюселі, де нам і провів ґрунтовну екскурсію Мішель Пламлі – антрополог та етномузикант за покликанням, котрого примхлива доля закинула в журналістику, звідки він і потрапив до Європарламенту, де основним його заняттям є допомагати журналістам з країн, що приєднуються до ЄС чи все активніше залучаються до програм партнерства (Східного чи Південного), осягнути що, де і як у Європарламенті та навколо нього. Іншими словами, покликанням Мішеля та таких як він «журналістських гідів» (у прямому та переносному сенсі) – допомагати долати неминуче кричущу безграмотність журналістів новоприбулих країн ЄС, як і розбиратися у доволі непростому політичному устрої Спільноти.

З усіх інститутів ЄС, Європарламент найбільше витрачає на переклад – близько третини свого річного бюджету, – оскільки кожен депутат має право виступати рідною мовою. Всього підтримується 24 офіційні мови; коли стається виступ ірландського депутата, що виступає гаельською (ірландською) мовою, то переклад на, скажімо, угорську, здійснюється через подвійний переклад – є 6 т.зі. «осьових» або основних мов, на котрі обов’язково перекладаються з будь-якої мови – перекладачі на неосновні мови, як правило, перекладають з затримкою, після основних.

Цілком природньо, в українських журналістів, котрим показали пусту (на той момент) сесійну залу, одразу ж виникли питання щодо її відвідуваності (особливо, знаючи «дисциплінованість» у цьому вітчизняних парламентаріїв). Нам сказали, що, як і в будь-якому іншому парламенті у світі, далеко не всі ходять на всі засідання: якщо мова йде про пленарні засідання, обговорення певного законопроекту, дебатів присутні, як правило, від 30 до 50 депутатів – залежно від теми, настільки той чи інший депутат зацікавлений чи є експертом у тому питанні, що обговорюється.Під час же голосування приходить майже 700 із 751 депутатів.

Окрім лож для РЄС, ЄК та перекладацьких кабін, для спеціальних гостей, запрошених на засідання/дебати, також резервуються крісла в кількох перших рядах (особливо, якщо гості мають виступ). Усі засідання доступні як у записі, так і в прямій трансляції – дуже-дуже рідко приймається рішення про проведення закритого засідання.

 

Як уже згадувалося, наразі загальна кількість місць у європарламенті – 751 депутат; до «Великого розширення» 2004р.  ця цифра була 626, обраний у червні того року парламент складався вже з 732 місць, а після приєднання Румунії та Болгарії вона зросла до нинішньої. Це значить, що з прийомом кожної нової країни-члена, частка депутатів від «старших» країн-членів зменшується. Наразі, кількість євро-депутатів, котру може бути обрано від тієї чи іншої країни, визначається пропорційно  (т.зв. «дегресивна пропорційність») до загальної чисельності її населення. Мінімальна кількість депутатів – 6 від країни (наразі,  саме така кількість депутатів від Мальти, Люксембургу, Кіпру та Естонії – найменших країн Євросоюзу), однак, у розрахунку на одного виборця, вплив цих «міні-членів» удесятеро більший, ніж для найкрупніших членів ЄС – Німеччини, Франції, Італії та Великобританії.

Європарламент – найвідкритіша для журналістів та громадськості установа Євросоюзу: це слідує, знову ж-таки, з демократичного характеру парламенту (наш гід по політкоректно використав саме такий термін – вочевидь, маючи на увазі слово «популістський»). Окрім усіляких прямих трансляцій, запису усіх засідань, прес-конференцій, тощо, тут є чимало зручностей для журналістів: майданчики/кабінки/приміщення для інтерв’ю, можуть надати оператора (якщо у Вас немає свого) – до речі, те ж стосується і Ради ЄС, і Єврокомісії.

Композиція Європарламенту на нашестя євроскептиків

У кожної з країн існує власна виборча система – поділ на округи, процедури формування та роботи виборчої інфраструктури – комісії, спостерігачів, тощо. Єдине, що об’єднує вибори до Європарламенту у кожній з 28 країн-членів – це вимога провести вибори того ж дня (або якомога ближче до того ж дня), на коли їх призначено.

Коли країна лише приєднується до ЄС, до найближчих виборів її у Європарламенті представлятимуть делеговані туди члени діючого національного парламенту (чи його аналогу).

У Європарламенті, як і в будь-якому іншому, є політичні групи або фракції. Після виборів, що відбулися нещодавно, сталося доволі суттєве переформатування парламентських фракцій і та їх композиція, що існує наразі, є доволі свіжою. Однак, не дивлячись на значну кількість євроскептиків, котрі завдяки вдалій, популістичній риториці та накопиченню внутрішніх проблем ЄС, таки змогли пролізти до Європарламенту (парадокс, але це так – до парламенту об’єднаної Європи потрапило чимало ворогів такого об’єднання), у ньому (ЄП) все ще залишаються провідними 3 основних групи (фракції).

Першою з цих трьох основних фракції є Європейська народна партія (EPP – European People’s Party). Наступною є соціал-демократична фракція. Також, є третя група – ліберали, однак, починаючи з цього липня, їх посунуто на четверте місце, а місце третьої за значенням фракції посіла ECR (European Conservatives and Reformists) – Європейські консерватори-реформісти; туди входять, головним чином, британські консерватори (кабінет і фракція чинного британського прем’єра Девіда Кемерона), поляки з партії Качинського, і декотрі інші.

Фракцію лібералістів очолює колишній бельгійський прем’єр Гі Фергофштадт – доволі амбітний прихильник федералізації Бельгії; соціал-демократів очолює італійський політик Джанні Пітелла,  ЄНП – представник ХДС/ХСС Манфред Вебер. Варто згадати й про фракцію «зелених», до якої приєднався «вільний європейський альянс», котрий об’єднав під своїм крилом партії меншості, представників інтересів бездержавних національностей, тощо. Лідером «зелених» традиційно була Ребека Гармс, однак, після 20 років надзвичайно активної діяльності, вона пішла з політики, і зараз фракцію очолює Даніель Кон-Бендіт (як правило, у цієї фракції кілька очільників одночасно).

У результаті останніх виборів, також суттєво виросла «ліва» фракція. Під «лівими» маються на увазі як класичні комуністи (а вони досі є – у Португалії, Греції – аж дві партії, на Кіпрі також зростає їхній уплив), так і більш помірковані «ліваки», котрих достоту не лише на Півдні Європи чи у Франції, а й традиційно чимало на Півночі – у скандинавських країнах. Чимало євроскептиків перебуває у лівій частині політичного спектру (окрім ультра-правих та націоналістів).

Як уже зазначалося, цей парламент містить найбільше за усю попередню історію євроскептиків, однак, поки що вони не здатні чинити суттєвий вплив (окрім лівих), оскільки, виступаючи проти об’єднаної Європи, апріорі не здатні утворювати фракції. Адже однією з умов утворення фракції/групи у Європарламенті є наявність у фракції представників, щонайменше, семи (7) різних країн-членів (інша умова – чисельність фракції від 25 депутатів). У фракції/групи (так само, як і у нашій Верховній Ради) є низка переваг перед депутатами-одноосібниками – їм виділяється певний бюджет, а також гарантується місце на усіх засіданнях будь-якого комітету чи робочої групи. Більше того – позафракційні майже не мають шансу «вставити свої 5 коп.» на пленарних засіданнях, оскільки відповідними правилами строго регламентована участь у дебатах фракцій (що цілком логічно – заслухати кожного депутата індивідуально просто не вистачить часу, лише групи, об’єднані певною думкою/метою). Таким чином, навіть нечисельна фракція може бути впливовішою за у декілька разів чисельно більші, але формально неорганізовані юрми депутатів-одноосібників: у правилах формування депутатських груп також проявляється одна із фундаментальних засад Євросоюзу – необхідність наявності здатності й бажання домовлятися, йти на компроміс. Ну і, звичайно ж, щоб розмір фракцій не був замалим.

Тому, наприклад, французький «Національний Фронт» на чолі з відомою Марін Ле Пен, котрий набрав на останніх виборах аж 26 місць, ніяк не утворить фракцію з (як правило) популістськими голандськими націоналістами Геерта Вілдерса, чи грецькими націоналістами.

Тим не менш, існує організована у фракцію група євроскептиків – EFD, очолювана британським націоналістом, лідером відповідної партії (UKIP) Найджелом Фараджем. Зокрема, точаться розмови  про призначення через 2-3 роки референдуму щодо виходу Сполученого Королівства (Британії) з ЄС – ця тема, вірогідно, стане однією з головних у наступні роки, оскільки з виходом Британії може відбутися (і, певно, таки відбудеться) суттєве переформатування ЄС – і перегляд діючих домовленостей (Мастріхтської, Лісабонської, Ніцської угод, тощо). Я запитав, з чим саме це пов’язано: з тим, що конкретно «під британців» було змінено значну частину пунктів тих угод (і взагалі законодавства), на що отримав відповідь, що, в принципі, вихід будь-якої з нинішніх країн-членів, особливо – таких давніх, як Велика Британія, здатен спричинити тектонічні зміни у конфігурації ЄС.

Подібним «землетрусом» для ЄС міг би стати референдум за незалежність Шотландії, якби перемогли прихильники відділення. На щастя (для ЄС, і, можливо, для України) цього не сталося.

Коаліції й голосування

Якщо Ви всерйоз вирішили розібратися у європейській політиці, то необхідно добре «вкласти» в голові структуру Європарламенту, політичні зв’язки усередині фракцій – інакше дуже важко зрозуміти/передбачити голосування (я вже мовчу за здатність лобіювати ті чи інші рішення). Як правило, члени всередині тієї чи іншої фракції голосують в інтересах ідеї, котру вони представляють – ліберальної, соціалістичної, «зеленої», тощо – хоча, звісно, трапляється таке, що верх бере національний інтерес (якщо він задіяний).

Однією з переваг європарламенту, цілком природньо, є той факт, що жодна з політичних сил фізично не здатна самотужки зібрати більшість – тому, окрім об’єднання окремих депутатів у фракції, також  необхідним є об’єднання фракцій у коаліції – інакше неможливо досягти необхідного для ухвалення керівництва Єврокомісії. Наразі, коаліцію утворюють зелені (по обидва боки політичного спектру) з соціал-демократами. І, коли справа доходить до голосування, їм не обійтися без підтримки ліберальної фракції. Далеко не завжди їм вдається схилити на свій бік консерваторів, тому, і Ви це побачите, рішення приймаються з вельми незначним запасом голосів поверх необхідного мінімуму– як під час загальних голосувань, так і на ухвалах в окремих комітетах.

Договір про приєднання нових членів, вступу у будь-яку угоду (напр., трансатлантичну) має бути схвалено Європарламентом – уже після цього, відбувається ратифікація у кожній з країн-членів. Однак, спочатку – завжди Європарламент.

(Повна версія інтерв’ю в оригіналі)

Як саме визначається кількість місць у парламенті, котра дістається новій країні-члену/залишається за існуючими членами у випадку, коли до Спільноти приєднується нова країна?

Відбувається так звана «перетасовка» місць – старші члени «скидаються» новому членові на місце. Яка саме кількість місць дістанеться новому членові, і скільки «відніметься» від старших – то вже визначається щоразу згідно доволі складного алгоритму, а також у процесі перемовин (тобто, країни «виторговують» собі іноді кращі умови).

Дехто хотів би іншу Угоду (діюча – Лісабонська), чи змінити умови діючої.

Якщо Британія захоче «вискочит», то доведеться предомовлятися про все спочатку – про спільну політику, про різні умови, тощо.

Так, за три тижні до шотландського референдуму, коли попередні опитування громадської думки все ще показували високу вірогідність ухвали на користь незалежності, у Єврокомісії відбувся прес-брифінг, і мало хто позаздрив би речникам, котрим ставили доволі незручні питання, а вони були практично не в змозі відповісти більш-менш визначено на будь-яке з них – оскільки у випадку набуття Шотландією незалежності відкривалася настільки багатоваріантна комбінація, що передбачити щось напевне було майже неможливо: чи захоче Британія залишитися в ЄС, чи увійде Шотландія до ЄС, як перерозподілиться представництво і вплив кожної країни у випадку розвитку того чи іншго з множини сценаріїв, тощо.

Окрім того, подібна подія створює колосальний прецедент – якщо, скажімо, Британія вийде з ЄС, то чому інша країна не зможе?

Також, усе, що відбувається у безпосередній близькості до ЄС, так чи інакше відбивається на ньому і впливає на його політику: зокрема, поточна українська криза уже вплинула на політику сусідства щодо Росії, України, Молдови та країн Закавказзя; війна у Сирії та Іраку, ісламський джігад, вельми вірогідно, потягне за собою зміни в іміграційному законодавстві, тощо.

ЄС на ділі, а не на словах непокоїть стан зруйнованих війною міст Донбасу - для відбудови інфраструктури та житла виділяються кошти

ЄС на ділі, а не на словах непокоїть стан зруйнованих війною міст Донбасу – для відбудови інфраструктури та житла виділяються кошти

Під час ознайомчої поїздки до Брюселю нам вдалося відвідати Департамент Єврокомісії з питань гуманітарної допомоги та захисту цивільного населення (ECHO – «ЕККО»).

ECHO моніторила ситуацію в Україні весь час упродовж Майдану, уважно відслідковуючи розвиток подій – до речі, це їхня робота – проактивно слідкувати за ситуацією у потенційних місцях виникнення гуманітарних катастроф – громадянськими протестами, революціями, безладами, прикидаючи вірогідність розвитку подій за найгіршим сценарієм.

Тож, як мінімум, по відношенню до ECHO, звинувачення у зволіканні з реакцією на ситуацію, що практично кожен українець висуває щодо ЄС, є несправедливими – місію експертів цього департаменту було відряджено до Києва на початку березня, коли ще було невідомо, що анексія Криму таки відбудеться, а сепаратизм на Донбасі був ще на стадії балачок у Zello. Завданням експертів був більш тісний моніторинг ситуації на місці, вивчення і підготовка логістики та пошук місцевих партнерів у реалізації повномасштабної гуманітарної місії, якщо така, врешті-решт, знадобиться. Також, важлива деталь – експерти підлягають регулярні ротації, яка дає можливість максимальній кількості співробітників ознайомитися з ситуацією і взагалі пізнати країну, напрацювати зв’язки з іншими гравцями сфери гуманітарної допомоги, а також з урядом.

Коли ситуація погіршилася до того, що виникла безпосередня потреба у допомозі, ECHO почала її надавати – спочатку в тестовому режимі, надавши фінансування в обсязі кількох сотень тисяч євро, котре було розподілено через Національий Комітет Червоного Хреста в Україні. Власне, так працює більшість надавачів гуманітарної допомоги: є організації, що фінансують (чи «замовляють» і сплачують) надання гуманітарної допомоги, але такі організації, як правило, не надають її самі: для безпосереднього розподілу допомоги використовуються організації-агенти, котрі мають відповідних людей у штаті чи волонтерів, відповідний досвід та мережу, роблять це більш ефективно. Як правило, урядові агенції (на кшталт ECHO, котре ми тут розглядаємо) воліють мати справу з перевіреними агентами, котрі мають добру і давню репутацію. Такими є відповідні підрозділи ООН, давні і добре знані НУО (неурядові та громадські організації) та рух Червоного Хреста.

Отже, через перші «тестові» порції гуманітарки, ЄС почав готуватися до більш широкомасштабного залучення на випадок погіршення ситуації. І у ході літа, як ми всі знаємо, ситуація таки погіршилася; на початку серпня, відповідно до потреб на ту дату, було ухвалено рішення і надано (через агентів) наступні 2.5 мільйона євро допомоги, котрі призначалися, головно, для вирішення проблем внутрішніх біженців, але також для усунення недоліків вітчизняної системи охорони здоров’я, котрі давалися взнаки на тих-таки біженцях.

ECHOнаголошує, що діє в рамках універсальних засад надання гуманітарної допомоги, котрими є: людяність, нейтральність, безпристрасність та незалежність – тобто, з цієї точки зору, і сепаратистськи, і про-українськи налаштоване населення Донбасу для них однаково є жертвами конфлікту і такими, що потребують гуманітарної допомоги. Рішення про надання додаткового фінансування ухвалила Рада ЄС, куди входять міністри країн-членів – то була, головним чином, відповідь на т.зв. російський «гумконвой», що неабияк збурив медіа-простір у серпні.

11 ж вересня ЄК оголосила про надання наступного – т.зв. «системного» пакету гуманітарної допомоги Україні у обсязі 22 млн євро, частину котрих склала гуманітарна допомога (5 млн), решту ж 17 млн – допомога у розвитку (мається на увазі, для відбудови). 5 млн роздається через тих-таких агентів-партнерів. 17 млн для відбудови будуть розподілятися через регіони, і адміністрація регіонів буде надавати підтримку населенню на відбудовуваних територіях та переміщеним особам (біженцям). Таким чином, загальний обсяг наданої допомоги складає 22,75 млн євро.

Щодо контролю над «доходженням» допомоги до кінцевого постраждалого – так, ЕККО моніторить і перевіряє, чи немає порушень/зловживань у розподілі гуманітарної допомоги.

Вочевидь, думка про те, що ЄС ніяк не допомагає біженцям та постраждалому населенню в зоні бойових дій, склалася внаслідок того, що допомогу (фізично) розподіляв український Червоний Хрест, і мало хто знає, що спонсором цієї «роздачі» фактично був ЄС.

Доволі цікавим було питання про надання допомоги населенню на окупованих територіях – як зазначив представник ЕККО, на відміну від Росії, ЄС не шле «гумконвої» для показухи: в ЄС, де панує бюрократія (у позитивному значенні цього слова), звітність та контроль за прийняттям рішень (у т.ч. й громадський), а також можлива відповідальність (політична й кримінальна) за фінансові зловживання (якщо їх буде виявлено) чи просто за порушення інструкцій, положень, регуляцій та законів (якщо вони є, а їх в ЄС за 57 років існування цього об’єднання наклепали достатньо), просто технічно неможливо/заборонено відправляти подібну допомогу, якщо відсутні оціночні дані про реальні гуманітарні потреби у тому чи іншому місці. Оскільки прохід на окуповані території представникам ЄС (як «ворожої ДНР/ЛНР країни») заборонено, зібрати дані й провести оцінку потреб поки що неможливо. До речі, ЕККО шукає партнерів (і, не виключено, розглядатиме у якості таких українські громадські волонтерські групи) для проведення оцінки потреб та доправлення і роздачі (у майбутньому) гуманітарної допомоги на окупованих територіях, як це робиться у Сомалі, Чаді, Нігерії, Південному Судані, Іракові, Ефіопії, тощо.

Стосовно 17 млн євро «для відбудови», то вони призначені для цивільного населення, у котрого під час бойових дій було пошкоджено будівлі – вибито вікна, зруйновано стіни, дах, тощо, – щоб дати їм змогу відновити житло до придатного для подальшого проживання у ньому стану, у т.ч. і щоб пережити зиму.

Також, розглядається можливість субсидування частини орендної плати чи іншої плати за житло, котру сплачують внутрішні біженці.

У всіх присутніх з України журналістів тут же викликав занепокоєння і питання намір ЄС розподіляти ці кошти через органи регіональної та місцевої влади – ми довели до відома представників Департаменту, що :

  1. По-перше, ці кошти банально розкрадатимуться;
  2. По-друге, навіть якщо припустити, що п.1 не матиме місце, бюрократичні процедури для отримання громадянами України цієї допомоги розроблено так, що скористатися нею для тих, хто її безпосередньо потребує, буде дуже важко.
  3. Політики й пройдисвіти усіх мастей і спрямувань залюбки «прилаштовуватимуться» до цих коштів, видаючи їх за свої, і таким чином спробують використати кошти ЄС для «заробляння очків» під час передвиборчої агітації (до виборів у ВР).

На що ЕККО відповіло:

А. у нас є проблема – ці кошти має бути надано швидко;

Б. Ми вивчаємо різні шляхи для можливого надання допомоги.

На прохання журналістів назвати перелік партнерів, з котрими ЕККО працює в Україні, представник Директорату назвав наступні організації:

  • Верховний комісар ООН з питань біженців
  • Червоний Хрест
  • Низка організацій, що мають на балансі шпиталі та лікарні
  • UNICEF
  • Children emergency Fund
  • NGO call PIN (People in Need) – чеська організація, що починає працювати в Україні
  • Міжнародна організація з питань мігрантів (International organization for migration) .

Основні вимоги до потенційних партнерів – здатність швидко доставити допомогу, здатність вирішити проблеми/задовольнити потреби, котрі було виявлено. Як бачиться, зусилля буде зосереджено на обладнанні/переобладнанні/спорудженні шелтерів та забезпеченні населення теплим одягом та іншими речами, котрі будуть необхідними у світлі зими, що наближається. Також, до предметів необхідності відноситься вода. Одним з перших об’єктів, котрі потрапили до цієї програми шелтерів, є дитячий центр «Ромашка» під Харковом, куди з початку бойових дій прибували й прибували люди з зони АТО і де вони, вірогідно, залишаться на невизначений час.

Зі свого боку, ЕККО заохочує журналістів та громадян України адресувати питання щодо розподілу допомоги, а також контролю за її розподілом, саме до названих вище партнерів, котрі, власне, і задіяні у її наданні.

Навряд чиможливо (принаймні, найближчим часом) розширити список партнерів ЕККО, однак, не виключено, що самі партнери залучатимуть українські організації (у т.ч. й волонтери).

У чому конкретно полягає тоді роль самої ECHO ? Що ж, своїм основним завданням Директорат  баче виявлення проблем, оцінки їх масштабів та, на базі цих даних, оцінки обсягів допомоги, котру необхідно надати і, мало не найголовніше й найважче, – переконати Раду ЄС та Єврокомісію в ухваленні додаткових траншів цієї допомоги.

****

Таким чином, для громадянського суспільства та волонтерів, вбачається два канала взаємодії:

  1. Надання експертам з місії ECHO у Києві інформації, котра дасть змогу якнайкраще виявити потреби і, відтак, обрахувати обсяги необхідної допомоги;
  2. Контроль за організаціями, що розподіляють допомогу;
  3. Взаємодія з організаціями, що розподіляють допомогу, зокрема, у частині, що стосується доправляння допомоги на окуповані території.

Контакта особа від ECHO у Київі – Мамар Мерзук (Mamar Merzouk), тел.: +380-683890804 .

Угода про ЗВТ з ЄС, офіційне набрання чинності котрої «відтермінували», все одно почне діяти (де-факто – вона вже почала діяти з моменту одностороннього відкриття ЄС своїх ринків для упосліджених російськими санкціями українських виробників) – тож варто завчасно підготуватися (тим, хто ще не встиг).

Будівля Єврокомісії, де міститься у т.ч. й Генеральна Дирекція з питань торгівлі (DG Trade)

Будівля Єврокомісії, де міститься у т.ч. й Генеральна Дирекція з питань торгівлі (DG Trade)

Упродовж мого перебування в Брюселі з 9 по 11 вересня, спеціально для групи українських журналістів у доволі невимушеній обстановці було роз’яснено хвилюючі та контроверзійні аспекти торгівельної частини Угоди про Асоціацію з ЄС. ЄС на тій зустрічі представляли експерти високого рангу з DG Trade (Генеральнго Директорату з питань торгівлі) – такого собі аналогу міністерства внутрішньої торгівлі, хоча насправді коло питань, що належить до компетенції цього органу, набагато ширше. Попри те, що, як стало відомо буквально кількома днями пізніше, введення у дію Угоди про Зону вільної торгівлі з ЄС було перенесено аж на початок 2016р., викладені у цьому матеріалі відомості лишаються слушними й актуальними.

Слід одразу зазначити, що торгівля належить до компетенції ЄС, а не країн-членів – тому закони, постанови, регуляції та директиви Союзу стосовно питань єдиного ринку (а відтак – і торгівлі) підлягають виконанню й дотриманню усіма членами, на усій території ЄС. Власне, саме заснування ЄС 1957р. було спробою узаконити де-факто і так пов’язаний ринок Європи, що сформувався навколо Німеччини та компенсувати «втрату» тимчасово відгородженої «залізною завісою» Східної та Центральної Європи. Іншою (однак, далеко не останньою) метою було також закладення підвалин такого устрою Європи, котрий би забезпечував стійкість миру на понівеченому двома світовими війнами поспіль континенті, і вбачалося, що очевидним шляхом до цього є зростання взаємопов’язаності та взаємопереплетеності економік цих країн. У піраміді ступенів євроінтеграції, об’єднання ринків стоїть на базовому щаблі, а вже потім іде візовий, і потім – валютний союз.

Тож цілком природньо, що в числі першого, що зміг би запропонувати нам (і запропонував) Євросоюз, є усунення митних та інших протекціоністських бар’єрів та поступове входження до єдиного європейського ринку. Нам вдалося поставити дещицю гострих питань представникові Директорату з питань торгівлі – і отримати на них цікаві відповіді (зазначмо – відповіді цікаві й бесіда неформальна, якщо бесіда йде «не під запис», і навпаки – обтічні відповіді, якщо «під запис»). Ця зустріч була «не під запис» – себто, ми не маємо права відкрито посилатися на конкретного євро-високопосадовця, однак маємо право цитувати його анонімно як «компетентного євро-високопосадовця». Думаю, читачам зрозуміло, що саме у таких бесідах є шанс дізнатися, що ж насправді малося на увазі тією чи постановою, законом та угодою, ухваленими від імені ЄС.

В Україні торгівельну частину Угоди про асоціацію сприймають як продукт лобіювання інтересів крупного українського та європейського бізнесу, детально прописану саме у тій частині, що стосується українських олігархів та їхніх виробництв – металургії, автомобілебудування, крупнотоварного сільського господарства, тощо, – однак, де абсолютно проігноровано інтереси українського дрібного та середнього бізнесу. Тобто, Ахметову, Пінчуку та іншим металургійним олігархам набридло, що над ними увесь час висить загроза антидемпінгових розслідувань, і під них написано цілі підрозділи УЗВТ, так само як було пролобійовано інтереси Таріела Васадзе (АвтоЗАЗ-Деу), для якого термін запровадження безмитного імпорту європейських авто «розтягли» на 10-13 років. Ваш погляд?

Ну, стосовно анти-демпінгових рослідувань, то вони залишаються. Так, дійсно запровадили «поступовий» режим запровадження єдиних мит для автопрому, що демонструє гнучкість УЗВТ та готовність ЄС з розумінням ставитися до факту, що певні сегменти Вашої економіки не готові до раптового і повно масштабного входження до ЗВТ. Взагалі, ЄС – це гранично високий рівень розуміння і здатність входження у Ваше становище, якщо хочете. Ви тут не знайдете сталінсько-совєтської «обязаловки» на кшталт «Да’шь Киев к 7 ноября любой ценой!» – ми налаштовані до максимально м’якого та природнього входження України в європейський цивілізаційний та у т.ч. єдиний торгівельний простір.

Що ж до дрібного та середнього бізнесу, та бізнесу в цілому, маю усіх вас запевнити – Ваша економіка  вже пережила подвійний шок 2008 року, коли Україна вступила до Світової Організації Торгівлі (СОТ): окрім шоку відкриття власних ринків, був ще також шок від тодішньої фінансової кризи. Тобто, гірше вже не буде – вступ до СОТ вже послужив проміжною сходинкою, тож входження до ЗВТ з ЄС буде, радше, плавним.

Ви у своїй презентації (перед інтерв’ю) багато говорили про те, що значною частиною, входження до ЗВТ зводитиметься до стандартизації та сертифікації тієї продукції, що її виробляють українські підприємства. Також, Ви зазначили, що близько 4000 українських підприємств, передбачаючи-таки підписання угоди про ЗВТ, провели сертифікацію власної продукції – і опинилися у виграші від попереднього відкриття ринків ЄС (що сталося у зв’язку з введенням санкцій Росією – ред.). Як бути українським фермерам, зокрема, виробникам молока, більшість з котрих – дрібнотоварні господарства, з однією або кількома коровами – вони фінансово «не потягнуть» вартості сертифікації та обладнання своїх «виробничих точок» згідно з усіма стандартами, котрих доведеться дотримуватися?

Відповідь на це питання, як мені здається, є очевидною – об’єднуйтеся! Є дрібні фермери в багатьох країнах ЄС,  а не лише в Україні, однак скрізь цю проблему було успішно вирішено – до прикладу, в Італії – шляхом створення селянських кооперативів, у Швеції – асоціацій виробників. Звичайно ж, самотужки дрібнотоварному селянинові не спромогтися забезпечувати дотримання усіх стандартів.

Але в українських бізнесменів є така прикра риса – недовіра до партнера й, відтак нездатність об’єднуватися….

Вибачте, але Ви поставили на вуха увесь світ своїм Майданом, подавши безпрецедентний взірець здатності до об’єднання зусиль, до вибудовування масової довіри – думаю, вашим фермерам цілком під силу буде згуртуватися відповідним чином!

Повертаючись до постулату про захищеність в Угоді інтересів крупного бізнесу – вочевидь, тим «поблажкам», що ми їх зараз бачимо для тих чи інших секторів української економіки, передувало інтенсивне лобіювання. Абстрагуючись зараз від того, що наш дрібний та середній бізнес, наразі, не має власного лобі і, припустимо, що таке лобі є – де має бути точка прикладення зусиль такого лоббі: чи є сенс «оббивати пороги» різних євро-інституцій, таких як Ваш Директорат, чи Ви б воліли мати справу лише з П’ятницьким (очільник української переговорної групи по Угоді – ред.) та його групою, і всі побажання з українського боку мають надходити туди, шляхом тиску на наш уряд чи перемовин з ним?

Так, як Ви вірно здогадуєтеся, для ЄС зручніше і єдино правильно мати справу з одним перемовником від України, яким була група Валерія П’ятницького. Якщо якісь галузеві сектори чи прошарки українського бізнесу хочуть, скажімо, зміни квот, чи поступовішого набрання чинності стандартів, тощо – вони мають довести це до відома Вашого ж уряду, щоб той, своєю чергою, вийшов з відповідними пропозиціями на нас через легітимну переговорну групу. Тільки так.

В Україні є така бізнесова проблема, як конфіскаційна за своїм характером система оподаткування. Досі, бізнес вміло ухилявся від сплати тих драконівських податків – за фактом, податкове навантаження, сплачуване у середньому, ледь сягало 1.5% з обороту (в при цих словах на обличчі високопосадовця проступив вираз неабиякого здивування, його асистентка оживилася, обоє засміялися), однак, цього було достатньо і бюджет виконувався. Зараз лунають пропозиції з бізнесового середовища легалізувати цей 1.5%-вий податок з обороту та скасувати податок на прибуток, ЄСВ та ПДВ, на що уряд відмовляється, опираючись, у тому числі, й на той аргумент, що в ЄС в усіх країнах є ПДВ, тому ми, мовляв, не можемо скасувати ПДВ.

Дуже цікаве спостереження – Україна не перестає дивувати, у т.ч. й своїми бізнес-практиками. Ні – ані в Угоді про ЗВТ, ані в регуляціях самої ЄС немає такої норми, котра б зобов’язувала Україну чи будь-яку країну-член до подібних обмежень. Взагалі, однією з фундаментальних ідей ЄС є підвищення конкурентності, у тому числі й конкурентності бюджетних, фіскальних та систем соціально-пенсійного забезпечення. Будь-яка уніфікація та «причесування» усіх «під одну гребінку» б означала відмову від різноманітності, а відтак – і від появи потенційних іновацій у цих сферах. Передайте це Вашому урядові.

Тут було транскрибовано далеко не всю розмову з представниками DG Trade. Певен, що в журналістів буде ще виникати чимало питань, тому, аби уникнути спекуляцій, чуток (котрі, між іншим, поширюються ворожим щодо України елементом) радимо на майбутнє звірятися з першоджерелом – себто, самим DG Trade – на сайті установи, а також на сторінці, присвяченій торгівельній політиці ЄС щодо України. У якості експерта радимо пана Ґабріеле Ло Монако (Gabriele Lo Monaco), котрий очолював з боку ЄС переговорну групу, що вела перемовини щодо торгівельної частини Угоди про Асоціацію.

 

Sep_Brussels_AnderlechtМинулого тижня мені вдалося побувати у Брюселі, у багатьох тамтешніх владних кабінетах. У ході проведених зустрічей виникав обопільний інтерес: у мене – до поточного моменту політики та взаємовідносин ЄС-Україна, у них – до тієї інформації, котру інсайдер Майдану та громадського сектору міг донести до європейських високопосадовців.

Саме цими спостереженнями я і ділитимуся у статтях циклу «Вересневий Брюсель».

 

Статті циклу:

Угода про Зону Вільної торгівлі з ЄС: міфи проти реальності

Журналістський гід Європарламенту про його внутрішню механіку

Про гуманітарну допомогу від ЄС

Євродепутат про санкції та розрахунок ЄС щодо Росії

 

"Політика нинішнього керівництва Росії шкодить її ж національним інтересам"

“Політика нинішнього керівництва Росії шкодить її ж національним інтересам”

Пан Розаті (прізвище – італійське, хоча, можна його «переробити» і на слов’янський манір – «Розатий») має змішане польсько-італійське походження. Професор економічних наук, очолював МЗС Польщі 1995-97рр., був депутатом польського Сейму кількох скликань, член польської соціал-демократичної партії (головного «правонаступника» ПОРП – аналогу КПРС; маловідомо, але польський аналог компартії – мало не єдиний на колишньому пост-совєтському просторі, що спромігся реально реформуватися і переродитися у нормальну демократичну ліву партію), наразі – депутат Європарламенту від Польщі. Співзаснував та був директором Світового інституту економіки, а також тривалий час обіймав посаду директора Інституту кон’юнктури та світових цін. Дві останніх обставини роблять його надзвичайно підходящим і цінним кадром у Європарламенті – адже у компетенції Спільноти (на противагу національним урядам та парламентам) перебувають саме питання спільного ринку, торгівлі, конкуренції та ціноутворення, у яких пан Розаті є, мабуть, одним із найкомпетентнішим серед євро-чиновників узагалі.

Однак, розмову, котра відбулася того вересневого дня у одній кімнат для прес-конференцій Європарламенту, було присвячено, радше, питанням світової безпеки та міжнародних відносин, ніж економіки.

Ми всі стали свідками російського вторгнення до України, котре усі засуджують – Росія порушила усі мислимі норми міжнародного права, статути ООН, статут Ради Європи, ОБСЄ, Будапештський меморандум 1994р., тощо – тут усі сходяться в думці, що світ має справу з нахабною і відкритою агресією. Де, однак, думки розходяться, так це щодо того, якою має бути реакція ЄС на цю агресію.  Не можна не відзначити, що Євроспільнота однозначно робить прогрес  у реагуванні на ці порушення – є одностайна згода щодо необхідності введення санкцій проти Росії, однак, між різними членами Спільноти панують різні думки щодо ступені і швидкості розгортання і уведення тих санкцій.

Грубо, можна визначити три основних групи, на які поділяються країни-члени ЄС у питанні щодо російських санкцій:

  • Одна з груп більше тяжіє до «м’якого» підходу щодо санкцій; традиційно, до неї входила Німеччина, Франція (донедавна),  та деякі інші країни;
  • На протилежному боці перебувають країни Східної та Центральної Європи, куди входить і моя країна (Польща), а також, звичайно ж, країни Балтії; не виключено, що до нас приєднуватимуться й інші країни;
  • Посередині між цими двома «екстремумами» перебуває решта країн, котрі, попервах, обстоювали більш м’яку позицію щодо Росії, однак, з часом стають все більш переконаними прихильниками жорсткішання санкцій.

Оскільки Союз має діяти в унісон – зайняти єдину позицію, говорити в один голос, – тож доводиться чекати, доки усіх членів буде переконано так, щоб рішення про упровадження санкцій таки винесено (як саме «переконують» усіх членів, див. у цій статті). Немає жодної можливості змінити цей підхід, що базується на поступовому та виваженому вибудовуванні згоди (ред. – ми, українці могли би впливати на ці процеси, протиставляючи власні дипломатичні та контр-пропагандистські зусилля російським у «проблемних» для нас країнах).

Звичайно, те, що робить наразі Спільнота [для України], вочевидь, не є достатньо, однак, варто завжди пам’ятати, що вона, Євроспільнота, складається з 28 різних країн, у кожної з яких різний рівень обізнаності з Україною взагалі та підґрунтям Вашої поточної кризи – зокрема.

Моє сприйняття того, що зараз відбувається у Вас (узагальнене), наступне. Президент Путін прагне відродити Імперію. Звичайно ж, шлях до цього лежить через повернення під контроль територій, що колись складали Совєтський Союз та сферу його впливу, особливо – території, де збереглося російськомовне населення. І, звичайно ж, нереалістично намагатися відновити цю імперію без опанування контролю над чи включенням до неї України. Доки Янукович залишався при владі, Путін міг бути спокійним, що Україна не віддалятиметься з орбіти його уявної новостворюваної імперії – що її не цікавитиме, або ж вона буде нездатною до входження до євро інтеграційних проектів. Майдан змінив ситуацію і Путін миттєво збагнув, що йому доведеться використовувати інші засоби та інструменти, щоб відновити контроль над Україною. Як мені бачиться, його планом на сьогодні є заволодіння й утримання контролю над певними територіями на Сході України та Кримом, аби «заморозити» цей конфлікт використовуючи політику доконаних фактів – себто, урядові у Києві доведеться визнати, що йому потрібно рахуватися з російським контролем над де-юре українськими територіями, таким чином, фактично визнаючи їх обмежений, але суверенітет. Друга, більш довготермінова мета – це використовувати сепаратизм з метою дестабілізації/послаблення українського уряду і довести населенню України, що нинішній київський уряд, котрий явно підтримує євро-інтеграцію та тяжіє до Заходу, є неефективним, нездатним вирішити українські проблеми.  Найближчим і найтяжчим випробовуванням міцності нинішньої київської адміністрації стане, звичайно ж, зима, яку Кремль не омине можливості використати для додаткового тиску на Україну. Таким чином, не вельми свідомі, але широкі маси населення України буде змушено сумніватися, а чи вартий той вибір, що його втілює нинішній український уряд, тих жертв, незручностей та, не виключено, страждань, котрими за це доведеться розраховуватися. Тобто, кінцева мета – це дестабілізація та підрив авторитету чинного українського уряду та переконання населення у тому, що цей курс і ця політика не виправдовують тих жертв, на котрі доводиться заради них іти. Розрахунок робиться на втому та виснаження українців до такої міри, коли вони згодяться прийняти інший уряд, котрий буде значно поступливішим та лояльнішим до Кремля.

І заморожений конфлікт на Сході буде використовуватися як такий, що підриватиме можливості України для дій та маневру – як Ви знаєте, за визначенням, «заморожений» конфлікт – це такий, котрий будь-якої миті може бути «розморожено»: щойно Росія бачитиме, що певна «доза» нестабільності сприятиме досягненню її цілей, ми бачитимемо поновлення бойових дій та провокацій. Ну і, звичайно ж, це відволікатиме уряд у Києві від завдань стабілізації економіки, відбудови країни та реформ.

Саме цей метод Росія використала у Грузії, те ж саме відбулося на початку 1990-х у Молдові. Тому перемир’я, що його нещодавно підписали, приховує в собі велику небезпеку. Водночас, я розумію становище українського уряду, котрому конче необхідною була перерва, призупинення активної фази бойових дій, однак подібна стратегія є, однозначно, ризикованою, оскільки вона, означає, де-факто, визнання контролю сепаратистів над тими регіонами. Це все, що я хотів би сказати стосовно мого бачення ситуації взагалі.

Реакція західних країн, звичайно ж, може вважатися недостатньою.  Однак, дозвольте мені зазначити, що економічні санкції – вони працюють, хай не одразу, у довготерміновій перспективі – однак вони таки працюють! Економічні санкції, я сподіваюсь, наберуть чинності завтра (11 вересня 2014р.), оскільки досі ми не отримали жодних ознак дотримання підписаних угод з російського боку – вони ляжуть додатковим тягарем на уже й так добряче обтяжену економіку Росії. Нагадаю, що Росія вже відчула наслідки санкцій у вигляді падіння цін на нафту і газ, обмеження доступу до міжнародних фінансових ресурсів, я вже мовчу про такі «дрібниці» заборони високопосадовцям на пересування країнами Заходу, як і арешт закордонних активів окремих високопосадовців, тощо – як не крути, а це таки дається взнаки і російський істеблішмент «посувається» у своїх попередніх переконаннях, а економіці Росії доведеться сплатити високу ціну за агресію.

Однак, все це подіє у середньо- та довготерміновій перспективі – упродовж 2-3 років. Тому, виникає, цілком природньо, ще одне питання – що робити до того, як перебиватися прямо зараз, до того, як санкції досягнуть запланованого ефекту? «Запланованим ефектом» є поступова втрата чинною російською владою підтримки серед населення: я певен, що люди в Росії скоро відчують, як колеться продовольче ембарго, котре Росія наклала сама ж, і рівень життя неухильно падатиме. Зрештою, підтримки нинішньої агресивної політики розсиплеться. Такими бачать прогноз розвитку ситуації в Європі.

Я не коментуватиму угоду про перемир’я з сепаратистами, оскільки це Ваше суверенне право: відмова від перемир’я також несла у собі певні ризики, оскільки тягнула б за собою продовження бойових дій, однак, підписання цього перемир’я також тягне за собою певні ризики. Звичайно ж, то Ваша внутрішня справа зважити ці ризики й зробити поміж них розумний вибір.


Повна версія брифінгу в оріганалі

Санкції

Як я вже сказав, одні країни-члени ЄС воліють більш широкомасштабних санкцій проти Росії, інші – більш стримані щодо цього.  Останній раунд перемовин щодо санкцій відбувся на останньому тижні, і, на загальний подив, рішення було ухвалено одностайно. Однак, низка країн, погодившись із тим, що санкції таки треба впроваджувати, запропонувала відтермінувати набуття ними чинності, щоб побачити, чи дотримуватиметься Угода про перемир’я. Ті країни, що забажали «притримати» санкції (буквально на тиждень) – Фінляндія, Словаччина, Угорщина, тощо, – кожна мали на те власну аргументацію. Так, для Фінляндії то були надмірні збитки для її економіки, однак, зрештою, безпеково-цивілізаційна аргументація взяла верх.

Питання: Як багато Ваших колег поділяють викладене Вами бачення щодо цілей Путіна та суті його режиму?

Відповідь: Я б сказав, що поступово, саме таке бачення опановує голови дедалі більшого числа євро чиновників та депутатів. Ще якихось пів-року тому, серед євро депутатів можна було назбирати переконливу більшість тих, хто схилявся бачити у Путіні «справжнього демократа», ніж того, ким він є насправді, або ж були готові йти на безкінечні «перезавантаження» відносин Заходу з Росією. Однак, розвиток подій на Сході України в ході останніх кількох місяців (ред. – липня і серпня), переконали навіть Ангелу Меркель, що ті 50 чи й більше телефонними розмов, що вона мала з Путіним, ні до чого не призвели. Тому, наразі зростає визнання (для когось, як-от для Польщі та прибалтів – цілком очікуване, для когось – болісне) того, якої насправді є політика Путіна. І це бачення поступово доходить до решти західних політиків, особливо – французів, іспанців та німців. Звичайно ж, я не можу сказати Вам, скільки точно їх переконано на даний момент, але їх однозначно набагато більше зараз, ніж було за три місяці до цього. Додатково, ми (східні європейці в ЄС – ред.) намагаємося донести до них думку, що те, що трапилося в Україні, на жаль, не є для нас несподіванкою – ми добре пам’ятаємо слова президента Путіна про те, сказані ним 2004р., що розпад Совєтського Союзу був найбільшою гео-політичною катастрофою XX-го сторіччя: якщо хтось жалкує з приводу розпаду тоталітарної держави, котра не поважала прав своїх громадян та була агресивною по відношенню до своїх сусідів, і, на додачу, є президентом правонаступника тієї держави, то, звичайно ж, варто бути на сторожі. Це і є тією думкою, яку ми намагаємося донести до наших західних партнерів – як мінімум, ще з часів Помаранчевої революції. Інша справа, що нас не слухали – ну, слухали британці, але для більшості то була незручна правда. І для таких, що не слухали, останні кілька місяців виявилися таким собі прискореним курсом з геополітики та справжнього обличчя Росії – для багатьох західних політиків, і я бачу зараз набагато більше бажання триматися жорсткої лінії щодо Росії.

Питання: Зараз звучать побоювання, що Путін, якщо йому вдасться відновити контроль над Україною, не спиниться на досягнутому, і подібна агресія чекає найближчим часом на прибалтійські держави та країни Східної та Центральної Європи. Настільки реалістичним здається Вам такий сценарій розвитку подій?

Відповідь: Звичайно ж, така можливість не виключається, і наші балтійські колеги постійно привертають нашу увагу до ланцюжка подій: мовляв, 2008р. то була Грузія, тепер – Україна, а наступними будуть Естонія та/або Латвія. Я не бачу безпосередньо на даний момент небезпеки подібної агресії, хоча й не виключаю його повністю, як і не можу сказати, чи є у Кремля плани з негайного відновлення контролю над Балтією, Польщею чи Румунією. По-друге, усі ці країни є членами НАТО, під час останнього саміту якого Президент Обама висловив одназначну і явну підтримку суверенітету й територіальної цілісності цих держав, підтвердивши дієвість ідеї колективної безпеки й оборони – зокрема, його візит до Таллінну був недвозначним знаком безумовної підтримки цих країн з боку Заходу. Крім того, навіть настільки непередбачуваний керівник, як Путін, добре розуміє, що це було б дурнуватим і необачним кроком. У зв’язку з цим ми з жалем констатуємо, що Україна відмовилася від вступу до НАТО кілька років тому. Принаймні, якби Ваша країна тоді почала рухатися у тому напрямку, та на сьогоднішній момент, вірогідно, Ви були б значно ближчими до НАТО та, чисто з технічної та організаційної точки зору, могли б розраховувати на більш тісну взаємодію та підтримку Альянсу, на додаткові чинники Вашої безпеки. Зараз же, будь-яка підтримка, що її теоретично може бути надано Україні, є вельми обмеженою: так, має бути очевидним, що ніхто не направить сюди військ – прямо зараз це проблематично. Однак, я певен, що упродовж кількох наступних тижнів декілька країн ухвалять рішення про початок постачання Вас зброєю для посилення української армії. Тут є політичні проблеми, оскільки жодна країна-член НАТО не наважиться робити це наодинці – потрібна колективна згода, знову ж-таки,  потрібно, щоб це вчинили кілька країн одночасно. Так, Польща, у принципі, готова і бажає це робити, однак ми повинні це робити разом з нашими союзниками по НАТО.

Повертаючись до моїх зауважень щодо перемир’я – з огляду на стриманість бажання західних країн надати збройну допомогу Україні, я розумію рішення Порошенка піти на перемир’я (бодай, тимчасове), оскільки це, можливо, більше певне рішення, ніж невизначеність і ризиковість продовження бойових дій.

Також, варто зазначити, що систему чи парадигму регіональної безпеки, що сформувалася у Європі по закінченню Холодної війни, повністю зруйновано. Ця парадигма, нагадаю, трималася на наступних трьох основних засадах:

  1. Росія – нормальна країна, що бажає збудувати ліберальну демократію та ринкову економіку; тобто, така ж країна, як будь-яка з наших, тут, у Європі;
  2. Росія – це партнер, а не суперник, що ми можемо жити у співробітництві: виходячи з цього, було засновано низку спільних інститутів з партнерства і співробітництва між Європою та Росією – угоди, тощо;
  3. Після Другої Світової війни та падіння Берлінського муру, війна у Європі є чимось нереальним, неможливим.

Отже, розвиток української кризи довів хибність усі цих трьох припущень:

  1. По-перше, Росія не є «нормальною» країною – вона не збиралася (всерйоз) будувати державу західного зразка, однак, бажає відродити імперію, а не суверенну демократію, що базується на верховенстві права, вільній ринковій економіці – натомість, там збудовано олігархічну систему державного капіталізму;
  2. Росія таки стала/виявилася суперником, оскільки сама розглядає західні держави як суперників, конкурентів, а не партнерів;
  3. І, зрештою, війна у Європі, як ми у цьому переконалися, таки можлива.

Таким чином, нам (Заходу) тепер потрібно провести повну переоцінку і переосмислення без пекової політики у Європі. Першим кроком у цьому напрямку став саміт НАТО, що відбувся нещодавно, і ми, на жаль, змушені повернутися до ери Холодної Війни упродовж найближчих, скажімо, 5-10 років.

Звичайно ж, нинішня ситуація не настільки небезпечна, як у 1950-х роках, оскільки Росія тепер не така сильна, яким був Совєтський Союз тих років, а її керівництво не така божевільне, як було при Сталіні, як і російське суспільство уже не таке, не настільки готове нести усі ті жертви, яким було одразу після Великої Вітчизняної війни. Тож, можливо, цей новий епізод Холодної війни не буде таким довгим та виснажливим, як попередній, оскільки нинішня Росія значно слабша – економічно та, звичайно ж, у військовому плані, ну і, не рівня нинішньому Заходові. Тож, це не триватиме довго, однак, шкода, котру вони можуть завдати упродовж цього періоду, все ж може бути колосальною.

Ми вважаємо політику чинного російського керівництва надзвичайно відсталою – навіть якщо Ви хочете відродити імперію, то зовсім не обов’язково для цього гребти під себе території: це – позавчорашній день, концепції XIX-го сторіччя; натомість, у сучасних умовах, йому (Путіну) вартому було б зосередити зусилля на підвищенні конкурентоспроможності російської економіки, на іноваціях, на освіті, охороні здоров’я. Насправді ж, якщо поїхати до будь-якої західної країни, навіть до Польщі, і зайти до супермаркету – чи знайдете Ви там російські товари? Жодних! Окрім нафти й газу, можливо, горілки, Ви там їх не знайдете! Водночас, наші польські супермаркети заповнені китайськими товарами – Китаю, принаймні, вдалося розбудувати потужну економіку. Росія ж, не будучи здатною навіть на таке, все ж марить Кримом, Чечнею, тощо. Але ж  – це застаріла політична стратегія, і, що саме цікаве, вона шкодить російським же національним інтересам! Однак, їм там у Кремлі, мабуть, видніше, як краще…

28-29 грудня 2013, креативний простір “Часопис”, ІТ-намет на Євромайдані та ініціативна група “Хакатон” запрошують всіх бажаючих взяти участь у Хакатоні “Інструмент суспільної взаємодії”.
Мета Хакатону – це створення на базі або за допомогою інформаційних технологій інструментів суспільної взаємодії – проектів або рішень, які зможуть суттєво вплинути на якість життя громадян України, відносин “громадянин-держава” та на участь українців у прийнятті суспільно-важливих рішень.
Ми віримо, що цей хакатон надасть імпульс для розробки та впровадження інноваційних проектів та нових корисних проектів у наше з вами повсякденне життя.

Трансляція події тут –

IT-Намет

Допоможіть набрати 100 лайків сторінці Спільнобачення, ми переїзжаємо https://www.youtube.com/user/TheSpilnoTV

маккейн 2

Сегодня волонтеры Спільнобачення имели возможность взять небольшое интервью у американского Сенатора Джона Маккейна (англ. John Sidney McCain III), который сегодня прибыл в Киев.
Сенатор посетил Михайловский собор, в стенах которого укрылись преследуемые Беркутом студенты. Провел встречу в МИД Украины, где встретился с министром иностранных дел, был гостях протестующих Майдана, провел встречу с лидерами оппозиции в Штабе Майдана, и посмотрел концерт Океана Эльзы из окна Дома Профсоюзов.

Мы, Спільнобачення, встретили господина Маккейна возле гостиницы Интерконтиненталь на улице Владимирской, рядом с Михайловской площадь.
Джон Маккейн прибыл в сопровождении посла США в Украине господина Джеффри Пайетта.
Мы задали Сенатору только один вопрос:

– Мистер Маккейн, считает ли Вы, что представители гражданского общества должны участвовать в переговорном процессе с политическими силами?

– Конечно ДА. Это абсолютно нормальная практика. Граждане должны принимать участие в обсуждениях и круглых столах с Президентом, так как Украина идет демократическим путем, в Европу.

Сенатор выразил надежду, что гражданское общество субъективизируется в ближайшее время.
Мы уже идем на опережение ))

Джон Маккейн – член Республиканской партии США, открыто критикует Барака Обаму за недостаточное внимание к украинскому вопросу. Если силовые разгоны мирных протестов будут продолжаться и дальше – считает сенатор – Америка должна будет применить против виновных в них экономические санкции.

Видео- интервью с Сенатором Маккейном

смотрите с 16-й по 19-ю минуту видео.

 

#Євромайдан #Euromaidan #spilno #spilnotv