Спільнобачення | Проекти category

Проекти

В Київському академічному театрі «Колесо» відбулась прем`єра трагедії давньогрецького драматурга Софокла «Антігона». Це міжнародний проект, створений за підтримки Посольства Греції в Україні також міжнародним складом творців. Автор ідеї та продюсер проекту – Емануїл Куцуреліс (Греція), режисери – Ірина Кліщевська, вона же художній керівник Театру «Колесо» (Україна) і Емануїл Куцуреліс (Греція), сценографія – Марія Каламара (Греція), художник по костюмам – Ласкаріс Валаваніс (Греція), композитор – Володимир Дадикін, хореограф – Ганна Лисенко, звукорежисер – Світлана Петренко, художники по світлу – Ірина Макарова та Олег Пустовіт, художники – Свтілана Заїкіна, Валерій Софронов, Світлана Павліченко. Вистава іде в одному акторському складі: Антігона – Марія Грунчева, Ісмена – Ольга Васинюк, Креонт – Олег Коваленко, Еврідіка – Валентина Бойко, Гемон – Олександр Дідик, Тіресій – Станіслав Колокольніков, Старж – Вадим Лялбко, Перший вісник – Едуард Кіхтенко, Другий вісник, корифей Хору – Сергій Ладєсов. Вперше трагедію Софокла було поставлено в дуже-дуже далекому 442 році до н.е. Софоклу та його трагедії повезло. ЇЇ ніколи не забували, проте в новий та новітній час ставили не дуже часто. Аж до 1943 року, коли Жан Ануй, відомий французький драматург використав трагедію Софокла за основу для написання власної п`єси з такою ж назвою. «Антігона» Ануя стала символом непідкореності французів фашистським окупантам. Так давньогрецька трагедія отримала новий поштовх до життя на сучасній сцені. Сьогодні трагедія Софокла та її варіація Жана Ануя доволі популярна в усьому світі. Нещодавно в Київській академічній театральній майстерні «Сузір`я» йшла вистава «Антігона» за Жаном Ануєм в постановці Ігора Славінського. А ще раніше на Вільній сцені в театрі Дмитра Богомазова можна було побачити пластичний скетч за мотивами «Антігони» Софокла «Рожденная взамен» в постановці Лариси Венедиктової. В 2015 році великий резонанс мала постановка «Антігони», створена французьким режисером Люсі Берелович в рамках Французької весни в Україні. Музику для проекту написав відомий український культурний діяч, продюсер та режисер Влад Троїцький. Отже, Кияни та гості міста за останні роки вже неодноразово могли ознайомитися з невмирущим сюжетом Софокла в різних його варіаціях та усвідомити його. Чому трагедія, яку було написано в 442 році до н.е., продовжує бути ідейною та сучасною протягом тисячоліть? В свій час, Софокл використав для створення п`єси відомий міфологічний фіванський сюжет. Проте міфології в трагедії можна навіть не помітити. Вона як відлуння, яке не заважає усвідомленню сюжету, в основі якого лежить протиріччя між неписаними законами, які передаються від покоління до покоління з вуст до вуст, основою культури та світогляду, та законами державними. Це протиріччя існувало за часів Софокла. Існує вони й сьогодні. Вистава в Театрі «Колесо» поставлено за класичним сюжетом Софокла. Антігона – донька міфічного царя Едіпа. Її брат Полинік (це стає зрозумілим з діалогів), зрадив Фіви та загинув в боротьбі з своїм рідним братом, отже і братом Антігони, Етеоклом, який захищав рідне місто. Царь Креонт, який правив на той час Фівами, заборонив поховати зрадника. Антігона доводилась Креонтові небогою, вона була донькою його сестри, яка була дружиною Едіпа. Всупереч наказу Креонта Антігона вирішила поховати брата за обрядом. Креонт помстився Антігоні за її неслухняність та велів замурувати її в печері. Антігона покінчила життя самогубством. Дізнавшись про це, жених Антигони, син Креонта, Гемон теж скінчив життя самогубством, пронизав себе кинджалом. Дружина Креонта Еврідіка теж не змогла змиритися зі смертю сина та потенційної невістки, і теж покінчила життя самогубством. Пригнічений трагічними наслідками свого рішення Креонт визнає свою неправоту та погоджується, що божественні неписані закони вище за державні, тобто писані, зокрема ним самим. Креонт оплакує себе, своїх загиблих рідних і свою провину, і Хор вторить йому, як вторив перед тим Антигоні: «Мудрість – вище благо, гординя – найгірший гріх, пиху – Спесивцев кару, і під старість вона нерозумного розуму вчить». У виставі використано вірші, які декламуються грецькою мовою. Можна сказати, що виставу поставлено в близькому до давньогрецького стилі. Є головні герої – їх не багато. Є Хор. При цьому використано й сучасні прийоми: головні герої не відокремлені від Хору, вони – його частина та виходять з нього, потім знов до нього повертаються. Замість світлого давньогрецького вбрання – чорні плащі, під якими тільки у головних героїнь білі сукні. Внизу (сцена) – земля, яку, на жаль, не дуже видно із задніх рядів глядацької зали, на рівні очей глядачів – велике коло неба, яке майже весь час обертається. Таким чином, автори вистави втілюють на сцені розповсюджену в різних філософських ученнях та теоріях концепцію триєдності НЕБО-ЛЮДИНА-ЗЕМЛЯ. Органічне також пластичне рішення вистави. Звичайно, будь-який глядач, тим більше обізнаний глядач, може до чого-небудь причепитися. І я також) Проте не буду!!!!!! Оскільки вистава в цілому мені дуже сподобалась. Насамперед своєю цільністю. Чесно кажучи, не знаю, чи буде вона мати такий же успіх, як у підготовленого глядача та спеціалістів, у пересічного київського глядача, тим більше тривалий час, адже в ній «в общем, все умерли». Трагедія на те й трагедія. На жаль, сучасний глядач більше прагне дивитися комедії, та чим простіші ці комедії, тим краще((( Не зважаючи на це, будемо сподіватися, що свого глядача «Антігона» Театру «Колесо» все-таки знайде. Щиро бажаємо успіху творцям вистави!)

#Антігона #Антигона #Софокл #ТеатрКолесо #театр

фото: https://www.facebook.com/pg/spilnotv.culture/photos/?tab=album&album_id=710234082460911

Художній керівник Київського Академічного Національного театру оперети н.а. України Богдан Струтинський та мистецтвознавець Яна Іваницька сьогодні, 7 вересня 2016 року презентували громадськості першу книгу із серії “Режисер без вихідних”.
Богдан Стутинський – людина, яка за 10 років перетворила величезний театр, котрий багато років знаходився на задвірках столичних театрів, на Музичний Театр світового рівня та значення. Саме особистості творять історію! Богдан Стутинський – без перебільшення, саме така особистість.
То ж читайте книгу “Режисер без вихідних”!!!)))

ФОТО ДИВИТИСЯ ТУТ https://www.facebook.com/spilnotv.culture/photos/?tab=album&album_id=657930434357943

Наша найулюбленіша співачка з іноземних вокалістів на O-Fest. Просто послухайте – і все зрозумієте! Як кажуть, без коментарів! Прекрасне сопрано!!!!!!!!! До речі, Лілія Шоломей родом з України.

https://youtu.be/QGuhSe67LTw

https://youtu.be/SrMGISBq2kM

 

Вперше в рамках Музичного фестивалю “О-Fest”, який вже вчетверте проходить у Києві та Бучі, відбулась конференція на тему: “Український музичний театр. Моделі та реальність”(моделюємо майбутнє).

Можна сказати. що це була майже наукова конференція, адже більшість спікерів  – не просто театрознавці, а знані театрознавці: кандидати, доктори мистецтвознавства й професори.  Достатньо назвати їх імена: Заболотна Валентина Ігорівна, театрознавець, кандидат мистецтвознавства, професор; Черкашина-Губаренко Марина Романівна, музикознавець, доктор мистецтвознавства, професор; Веселовська Ганна Іванівна, театрознавець, доктор мистецтвознавства, професор; Фількевич Галина Миколаївна, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, професор; Васильєв Сергій Геннадійович, театрознавець; Вергеліс Олег Анатолійович, заслужений журналіст України, Станіславська Катерина Ігорівна, доктор мистецтвознавства, професор, Книга Олександр Андрійович, художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Куліша, ну, і звичайно, художній керівник Київського національного театру оперети, народний артист України Струтинський Богдан Дмитрович – ідеолог і організатор O-Fest.

Проте, при всій великій повазі до визнаних науковців та їх думок, було видно, що практики (Богдан Струтинський та Олександр Книга), а також нечисельна, але дуже зацікавлена публіка  у залі, відверто нудьгують. Тільки вже наприкінці конференції Сергій Васильєв і Олег Вергеліс трохи пожвавили розмову.

Безумовно, конференції, круглі столи та інші подібні заходи конче необхідно проводити в рамках музичних та інших професійних фестивалів. Адже саме на них відбувається обмін досвідом  і думками між науковцями, театральними критиками, режисерами, виконавцями й широким загалом, який цікавиться мистецтвом, зокрема музичним мистецтвом. І ми вже з нетерпінням чекаємо, що на наступний рік O-Fest запропонує навіть не одну таку конференцію, а кілька заходів для обговорення проблем розвитку музичного театру не тільки в Україні, а в усьому світі.

Побажання: 1) або зменшити кількість спікерів при збереженні кількості запрошених до обговорення, або суворо регламентувати виступи спікерів 3-5 хвилинами за умови також дуже суворого дотримання ними теми конференції та заявленої теми доповіді; 2) залучати до обговорення всю залу, до якої запрошувати більше зацікавленої молоді. Адже хочеться поговорити не про історію Театру, яку можна прочитати в книгах з мистецтвознавства, а про його  МАЙБУТНЄ!

Найголовніший висновок конференції, до якого прийшли всі  учасники, в тому, що майбутнє музичного театру, як й інших театральних жанрів:  у поступовому виході за сталі жанрові рамки, у змішанні жанрів і напрямків, у народженні нових жанрів на перетині різних видів мистецтв. А для цього треба готувати глядача, який звик до сталих жанрів, ПОСТУПОВО. З чим не можемо не погодитись…

https://www.facebook.com/spilnotv.culture/photos/?tab=album&album_id=614229088728078

Культурне споживання, зазвичай, відображає виховання, освіту та соціальне походження. Споживачі різних культурних продуктів відмежовують себе від інших споживачів і цим відбувається позиціонування, умовно, «високої» та «низької» культури для різних верств.

     Хоча й сучасне розрізнення демонструє стирання кордонів між різним культурним споживанням, однак, їх відсутність скоріше більше в думках та ставленнях людей, ніж у реальних практиках. Відкриття «highbrow culture» для ширшого доступу може завдячувати розвитку Інтернету, деякою мірою комерціалізації культури (культура, яка приносить прибуток), зростанням добробуту людей та й взагалі зміною сприйняття різних культурних продуктів (наприклад, що молодь занадто молода для опери), а також збільшенням кількості освічених людей. Попри такі обнадійливі судження, розрізнення залишаються, навіть часом загострюються. Я б це пояснила прив’язкою культурного до матеріального. Дійсно, існує очевидна залежність між матеріальним споживанням та культурним. Здавалося б, що чим більше матеріальний капітал, тим більше буде матеріальне споживання, і тим більше має бути і культурний капітал, проте реальність демонструє дещо інші показники. Дослідження Eijik & Oosterhout показали, що високе матеріальне споживання передбачає середнє споживання культури, низьке споживання культурних продуктів йде поруч із слабким матеріальним споживанням і лише високе культурне споживання превалює для тих, хто споживає мало чи посередньо матеріальні блага (2005). Як бачимо, культурні продукти по-різному споживаються людьми з різним матеріальним капіталом. Повертаючись до повсякденного споживання культури, на сьогодні в нашому суспільстві помічаю тенденцію до говоріння про культурні продукти в контексті подобається / не подобається, розумію / не розумію, цікавлюсь / не цікавлюсь, і навряд більшість рефлексує щодо обиранню того чи іншого культурного продукту через те, що він відноситься до «високої» культури. Пріоритет відається тому, що «моє» чи ні, але все ж інтереси групи належності також важливі. 

Разом із розрізненням культурного споживання, дослідники пропонують звернути увагу на культурне споживання дітей, наголошуючи на відмінність у використанні культури. Коротко, діти демонструють інакші практики використання культури, де ціль споживання – підтвердження належності до бажаної групи, на відміну від дорослих, для яких культурне споживання як спосіб відрізнити себе від інших. Звичайно ж, споживання маленьких дітей напряму залежить від споживання батьків і це не може не бути детермінуючим фактором. Припускаю, що мова йде про конкретні типи суспільств, а саме індивідуалістичні, де схвалюється та заохочується окремішність й унікальність у поведінці, габітусах, споживанні. Тому, можливо, що такі висновки авторів не доцільно застосовувати на пояснення поведінки у колективістичних суспільствах, де заохочується, скоріше, конформна поведінка як для дітей, так і для дорослого населення.

При веденні дискусії на тему культурного й матеріального споживання потрібно враховувати, що різні ситуації можуть передбачати різноманітні можливості поєднання культурних та матеріальних капіталів і результат у більшості випадків буде залежати від легітимності певного культурного споживання. Іншими словами, розрізнення та нерівність залишаються, хоча й інструменти домінування (культура, багатство, освіта та ін.) можуть бути піддані трансформаціям.

Тетяна Олійник

8 квітня о 18.30 в рамках Французької весни-2015  в Музеї культурної спадщини (Московська, 40Б) відбулось відкриття виставки “Вид на Париж” і вечір, присвячений 110-й річниці з дня народження славетного хореографа Сержа Лифаря. Серж Лифарь належить обом країнам: він народився в Києві, а став відомим в Парижі, та приніс славу Франції.

В дружній французько-українській атмосфері лунали французька музика й теплі слова.

ДИВИТИСЯ ВІДЕО:

 

 

 

Саме так виглядали віділи борошна та круп більшості українських крамниць  20-23 лютого

Саме так виглядали віділи борошна та круп більшості українських крамниць 20-23 лютого

Відчайдушну фінансову кризу, що накрила Україну в лютому, було тимчасово усунуто – завдяки нещодавнім позитивним діям у Києві. Звичайно ж, Україні ще далеко до виходу з хащів економічних труднощів, однак щойно вона знову здобула час на проведення реформ, котрі її новий уряд, схоже, налаштований таки провести. Найважливіші останні події трапилися пізно увечері 2 березня, коли український парламент ухвалив вісім законів, котрі вимагав Міжнародний Валютний Фонд у обмін на допомогу. Тепер, на своїй нараді 11 березня, виконавча дирекція МВФ зможе ухвалити чотирирічну розширену програму фінансування, угоду щодо якої МВФ підписав з українським урядом 12 лютого. Цією програмою передбачається надання Україні 40 млрд доларів позик, з яких 17.5 млрд доларів МВФ надасть сам. Це може допомогти Україні уникнути жахіть фінансового краху, в якому вона перебувала упродовж усього січня й лютого.

Українську кризу прискорило декілька факторів. У січні, обмінний курс сягнув різко донизу, інфляція у річному обрахунку зросла до 28.5%, а промислове виробництво упало на 21%. І, що найголовніше, золотовалютні резерви України впали аж до 6.4 млрд доларів станом на кінець січня. Основною причиною цього було те, що наприкінці жовтня Європейський Союз примусив Україну сплатити 3.1 млрд доларів спірної заборгованості перед Газпромом у кінці 2014р., щоб Газпром не припинив постачання газу до країн ЄС. Причому, Європейський Союз жодним чином не підтримав цю дію фінансово. Якщо у Вас резервів лише на один місяць імпорту, про жодну стабільність грошової одиниці мови йте не може. Тож гривня пішли донизу наприкінці січня, що спричинилося до паніки в українських крамниця, котрі громадяни почали брати приступом, скупаючи все, що можна – пік цієї паніки припав на 23 лютого.

Укладення домовленостей з МВФ минулого місяця самого по собі не було достатньо, щоб зупинити паніку. Потрібно було вчинити ще три додаткових дії. По-перше, уряд повинен був скоротити дефіцит бюджету. По-друге, МВФ повинен був надати суттєве фінансування. По-третє, Національний Банк України (НБУ) повинен був дотримуватися жорсткої монетарної політики.  Зараз, і український уряд, і НБУ виконали свою частину зобов’язань, тож МВФ, вірогідно, також виконає свою. Додатково, ті суттєві структурні реформи, що зараз запроваджуються, такі як дерегуляція та покращення керівництва державними корпораціями, повинні забезпечити повернення до зростання економіки вже наступного року.

Найважливіший закон, що його  було ухвалено парламентом 2 березня, були зміни до бюджету. Передбачається, що офіційний дефіцит держбюджету обмежуватиметься 4.1% ВВП, але консолідований дефіцит держбюджету, котрий також включатиме рекапіталізацію банків та державної нафтової та газової компанії “Нафтогаз”, очікується на рівні 8.8% ВВП, у порівнянні з 13.5% минулого року. За цей закон проголосувало 273 депутати – значно більше, ніж мінімально необхідні 226.

Наступним за важливістю законом було підвищення цін на енергоносії. Цей закон містить у собі складну схему з чисельними підвищеннями цін, котрі запроваджуватимуться у різний час для різних споживачів. Згідно з законом, підвищення мають відбутися з самого початку, і для усіх цінові дотації має бути скасовано станом на квітень 2017р. Зараз, значною мірою дотована, ціна на газ для домогосподарств має зрости до квітня на 280%. Середній тариф на електрику для домогосподарств має зрости у 3.5 рази; це підвищення буде розбито на п’ять піврічних стадій та розтягнуто на два роки. Аналогічно, дотації на опалення повинно буде також скасувати. Цей закон являє собою найважливіший захід, що його будь-коли було вжито проти корупції в Україні, оскільки більшість найкрупніших статків у нашій країні було зароблено на закупівлі газу за низькими цінами, встановлюваними державою, тоді як продавали його за ринковою ціною.

Політично, найчутливішим законом було підкориговано дорогі українські пенсії, що обходилися у 16% від ВВП минулого року. Виплати працюючим пенсіонерам скоротили на 15%. Відновлено поступове відвищення пенсійного віку для жінок з 57 до 60. Для виходу на повну пенсію потребується довший трудовий стаж, також звужено розрахункову базу для пенсії. На цих обмежених змінах сдалося суттєво зекономити. Цей закон спричинив такі суперечки, що його проголосували лише 238-ма голосами, та й то – аж із четвертого разу.

Інші закони міняли різноманітні податкові норми, головним чином, підвищення рентної плати для державних газовидобувних компаній, котрі отримають вигоду від підвищення цін на газ, та для видобувників залізної руди. Інший новий закон примушує банки розкривати усю структуру свої справжніх власників, аж до кінцевого вигодонабувача, щоб припинити досі повсякчасну практику, коли банк роздає щедрі кредити своєму ж власнику.

Напередодні прийняття цих рішень, Національний Банк України (НБУ) суттєво посилив жорсткість своєї монетарної політики: підняв ключову відсоткову стаку з 19.5% до 30% на рік, що є трошки вищим за темпи інфляції; також підняв вимоги до обов’язкового резервування у гривні для комерційних банків – цих заходів було ужито навмисно з метою спричинити гривневий голод і, таким чином, зменшити потік гривень на валютообмінний ринок; а ще було розширено обсяг обов’язкової до продажу валюти експортерам – тепер вони зобов’язані продавати три чверті валютної виручки. НБУ продовжив агресивну політику закриття банків, ліквідувавши три великих банки, і нещодавно четвертий – найбільший, Дельта-Банк.

Двома ключовими політичними гравцями, що розробляли законодавство та проводили його через парламент, були прем’єр-міністр Арсеній Яценюк та міністр фінансів Наталія Яресько. З ними у тісному співробітництві співпрацював блок Президента Петра Порошенка, тоді як решта – три дрібніших партнери по коаліції, – чинили популістський опір цим рішенням, особливо в частині, що стосується змін до пенсійного законодавства.

Відповідно, МВФ тепер не матиме іншого вибору, окрім як затвердити свою програму допомоги України на засіданні 11 березня,а перший транш по ній надійде вже наступного ж дня. Поінформованою здогадкою буде припустити, що ця сума складе 5 мрлд доларів, однак ходили чутки, що сума може бути й більшою; так чи інакше, це допоможе Україні швидко збільшити свої резерви та стабілізувати національну грошову одиницю. Яценюк зазначив, що 3.5млрд додаткової допомоги від інших донорів уже готові бути наданими – щойно МВФ ухвалить свою програму по Україні.

У результаті цих реформ, гривня почала різко зростати упродовж останнього тижня лютого, оговтавшись від курсу 40 грн/долар на чорному ринку до нинішніх 26 гривень за долар. Вірогідним є подальше її укріплення мірою того, як надійдуть гроші від МВФ та інших. Відтак, на шляху України до подальшого прогресу [в реформах] існує три великих ризики. Найважливішим є продовження російської військової агресії. Другим ризиком є вірогідність того, що міжнародне фінансування виявиться недостатнім. Сподіватимемося, однак, що відтермінування непогашеного зовнішнього боргу та призначена на квітень зустріч донорів (поки що не підтверджена остаточно) розвіють це занепокоєння. Ну і, українській владі тепер треба запровадити те сміло ухвалене законодавство.

Такого висновку можна дійти, проаналізувавши дані, котрі у відкритому доступі публікує Центробанк Росії (ЦБР). Середня щоденна витрата резервів складає 876 млн доларів США, а щорічна – 319 млрд.

Якщо припустити, що витрачатимуться резерви у такому ж темпі (а на це є всі підстави розраховувати, як свідчить аналіз експертів світового рівня), то резерви Кремля мають закінчитися 16 березня 2016р. – якраз на річницю сумнозвісного референдуму про статус Криму, котрий місцеві кримінальні елементи провели під керівництвом, охороною та забезпеченням з Росії.

Сьогоднішня “перемога” Путіна в районі Донецького аеропорту, знущання над полоненими “кіборгами” є повторенням у кращих традиціях Совєтського Союзу “дайош Кієв к годовщинє 7 ноября” – у даному конкретному випадку, ВВХ поставив завдання за будь-яку ціну (а втрати росіян там непомірно “космічні”) взяти Аеропорт і “утерти хахлам носа” якраз на День української Соборності.

Red_Square_Maidan_editЩо ж, святкує той, хто святкує останнім – побачимо, якими “урочистостями” буде “відзначено” річницю приєднання Криму. Враховуючи всю “незбагненність” загадкової російської душі, точні прогнози я б не брався робити, але, на місці Путіна, я б не розраховував на святковий парад його армії не те що у Севастополі, а й навіть у Москві.

 

Таблиці з відповідними розрахунками див. нижче.

Дата Залишок Резервів, млрд $ США Тривалість періоду, днів Зміна залишку за період, млрд $ США
16.01.2015    379,4 7 -6,8
09.01.2015    386,2 7 0
02.01.2015    386,2 7 -2,3
26.12.2014    388,5 7 -10,4
19.12.2014    398,9 7 -15,7
12.12.2014    414,6 7 -1,6
05.12.2014    416,2
Всього: 42 -36,8

 

Середня зміна залишку резервів за …
день: -0,87619048
тиждень: -6,13333333
рік: -319,809524
Прогнозований залишок резервів на кінець 2015р.:  66,3904762
Розрахункова дата, коли резерви закінчаться: 16.03.2016

Naftogaz_DividendsСаме такий коментар народжується у мене після прочитання наступного посту Сергія Лещенка: НАК “Нафтогаз України”, котрий упродовж всієї історії свого існування був дотаційним, зобов’язують сплатити дивіденди за 2011-2013рр. Це можна було б сприйняти за вишукану форму передноворічного розіграшу, якби відповідну суму – а це 1 млрд 799 млн гривень, – всерйоз не вписали у дохідну частину бюджету.

Підспудно виникає бажання підтримати лінію сарказму й далі, спитавши “чому так мало? Дайош, панімаєш, по 2 млрд грн – За кожен рік!”:

Для тих, у кого не відображатиметься вставка з Фейсбуку, супроводжувальний текст Лещенка був такий:

Минуло вісім діб після того, як парламент “всліпу” проголосував за бюджет на 2015 рік. Головна складова бюджету – остання версія додатків, і особливо додаток №3 з розподілом коштів серед головних розпорядників – досі невідомі нікому. На сайті Верховної Ради закон про бюджет з’явився лише у понеділок, 5 січня. Без додатків, які все ще “готуються до введення”. Я, наприклад, досі не знаю, скільки в останній версії передбачено для Національного антикорупційного бюро та Нацагентства запобігання корупції. Тому, коли ви читаєте черговий коментар Яценюка або когось із депутатів, що бюджет був у всіх на руках – знайте, що це неправда. Бюджету немає досі.

Не виключено, що старий-новий прем’єр Яценюк у такий спосіб перевіряє пильність громадськості. І точно – що така “липова” стаття у дохідній частині бюджету не одна…

KandinskyiСьогодні Google вітає відвідувача репродукцією (на фото поруч) однієї з картин Василя Кандінського – як вважається, одного з перших абстракціоністів, причому, не лише в Росії/Україні, а й у світі. Мені приємно, що мій земляк (а Василь Васильович жив у Одесі з п’яти років) є настільки шанованим у світі, а моя улюблена Одеса зайвий раз підтвердила титул “батьківщини талантів” (у всьому їх розмаїтті).

Тим не менш, мені здається, що абстракціонізм виник набагато раніше кінця XIX-початку XXст. Візьму на себе сміливість стверджувати, що першими абстракціоністами були винахідники писемності – фінікійці, юдеї, греки, римляни. Виникнення писемності датують приблизно 3200рр. до н.е. (шумери в Месопотамії), але то були єрогліфи та клинописи. Зокрема, одним з величних досягнення вважається виникнення фонетичних алфавітів, прабатьком європейських та близькосхідних фонетичних алфавітів вважається фінікійський, що виник 1200 років до н.е.

Графіка Вінчі

Графіка Вінчі

Однак, і тут на нас чекає сюрприз – виявляється, що першими прото-алфавітами є не шумерська графіка, а мало кому знане письмо Вінча (від назви місцевості у передмісті сербського Белґраду, де відкопали зразки з цими символами. Їх виникнення датують 5000-6000 р. до н.е. а ареал розповсюдження підозрілим чином збігається з поширення Трипільської культури.

Три основних "сховки" льодової доби. Червоним намальовані індо-європейці, бузковим - "трипільці"

Три основних “сховки” льодової доби. Червоним намальовані індо-європейці, бузковим – “трипільці”

У нас трипільців вважають чимось міфічним, що “якщо й було, то вже давно загуло”.  Якщо ж навести порядок і, окрім археології та лінґвістики, послуговуватися ще й генетичними даними, то з’ясується, що трипільці нікуди не поділися – їхні нащадки є сучасними носіями гаплогрупи I (близько 30% сучасних українців), поширеної в Центральній Європі від Балкан до Скандинавії. Якщо розібратися глибше, то носії цієї гаплогрупи є виникли у одному з трьох основних ареалів т.зв. “сховок льодової доби” – “острівців” розселення людини розумної в Європі за часів останнього Льодовикового періоду. Іншими двома такими острівцями була Іспанія(гаплогрупа R1b) та Азово-Каспійські степи (R1a): відповідно, коли почав сходити лід, “іспанці” заселили крайній Захід Європи – Францію та Британію, “трипільці” – Центр Європи, а з “азово-каспійців”, що стояли на більш примітивному рівні розвитку, розвинулися індо-європейські кочовики, котрі, зрештою, завоювали (поверх) усю Європу, підкорюючи собі менш войовничих і більш цивілізованих носіїв гаплогруп I та R1b (останніх було практично винищено скрізь, окрім крайнього Заходу Європи – Атлантичної Франції та Британії).

Історики також зазначають, що “іспанці” та “трипільці” мали дещо матріархальну культуру, однак, ніяк не загострюють на тому увагу. А дарма – оскільки саме у тому й криється одна з причин занепаду та підкорення їх індо-європейцями, котрі, будучи чисельно меншими, тим не менш, змогли нав’язати місцевим свої мови (різницю між германськими, романськими, слов’янськими та кельтськими мовами формують, багато в чому, субстрати, котрі є залишками тепер уже нікому не знаних попередніх мов, носіїв котрих було “індоєвропеїзовано).

Річ у тім, що в будь-якому суспільстві, котрому вдається забезпечити базові матеріальні потреби для переважної більшості населення (т.зв. “сите суспільство”), за відсутності зовнішніх військових загроз, неминуче послаблюється роль чоловіків (чия кмітливість, розум, дисципліна та здатність до організації, а також право, релігія та інші похідні інститути й ознаки цивілізованості та розумової продвинутості)  – для жіночої половини людства стає неочевидною їхня провідна роль. І матріархальну культуру (як правило, більш вишукану, матеріально забезпечену й цивілізовану) неминуче завойовує примітивніша, але патріархальніша, а відтак – фізично сильніша інша культура. Чоловіків-носіїв матріархальної культури, як правило, винищують, у кращому ж випадку – підпорядковують. Так відбувалося вже безліч разів – на історичній (себто, записаній) пам’яті людства ми знаємо про варварів, що руйнували Рим, монголів, що руйнували Русь, тощо.

Іншим з результатів такого завоювання стає, у всіх без виключення випадках, доволі тривале відкочування назад у цивілізаційному розвиту: так, від початку завоювання того ж-таки Риму варварами (350р. н.е.) і аж до початку доби Ренесансу (себто, повернення до рівня розвитку науки й культури рівня античної доби) минало від 600 (у Італії) до 1000 років (у Німеччині, Британії та Скандинавії). І навіть після того, панівна еліта, котра, як правило, походила з примітивніших завойовницьких родів, продовжувала тягти людство у темряву воєн, голоду, хвороб і відсталості. Останніми такими спробами були 1-а та 2-а Світові війни, котрі остаточно поставили крапку у перемозі цивілізованих нащадків європейців над варварами.

Хоча, ця боротьба ще й досі триває, принаймні, на нашій території: ми підсвідомо пишаємося своїм козацьким минулим, оселедцями (котрі сюди принесли, насправді, гунські орди). Хоча, ми на 30% є нащадками цивілізованого люду Європи, однак, на інші 30% ми таки є індо-іранцями, “аріями”, як дехто гордо себе називає. Саме цей елемент, що, з одного боку, ніби-то забезпечує нам бойову славу, є деструктивним та відтягує нас назад. Саме звідти походить наше знамените “на два українця – три гетьмани”, наша недоговіроздатність та розпорошеність суспільства, коли доходить справа до складних та довготермінових взаємодій. Ми вистояли Майдан, однак. конвертувати цю занадто недешеву та ефемерну перемогу в довготривалий, закріплений успіх ми поки що не спромогаємося, і мене особисто не дивує, чому. Ми постійно досягаємо небачених висот, і так само постійно з них скочуємося вниз. Тим не менш, для того, щоб це колись припинилося, варто почати з усвідомлення таких малопомітних, незнаних, однак, вирішальних деталей своєї історії. Конкретно зараз, ми захоплено слідуємо за тупими харизматами, аплодуючи їхнім волюнтаристським рішенням, тоді як непомітні інтелектуали, котрі роками намагаються привернути увагу до пропонованого ними, добре обдуманого виваженого та правильного рішення, можуть так і померти непоміченими.