Спільнобачення | ПОЗИЦІЯ category

ПОЗИЦІЯ

НЕ ЧІПАТИ 1Андрій Бабій:

Від самого дня перемоги Майдану українська громада накидає своїм обранцям ліквідувати існуючий олігархічний устрій. Власне, це і було однією з причин Революції Гідності. Не вдовольнити таку вимогу виборців для влади рівнозначно самогубству. Навіть у мирні часи помаранчевих це призвело до сумних наслідків, а під час війни поготів, альтернатива відсутня.

 

Олігархічна модель суспільства характеризується суцільною корупцією, яка сягає найвищих ешелонів влади та забезпечує безперервне збагачення найпотужніших гравців за рахунок усіх інших. Отримання корупційних переваг має на меті власне посилення та ослаблення конкурентів і породжує своєрідну «гонку озброєнь», в якій зупинитися – означає бути знищеним. Страшним прикладом олігархії була Московія часів Березовського та Ходорковського, фінал ми знаємо.

Українську олігархічну державу уособлюють відомі персони: Коломойський, Ахметов, Фірташ і Пінчук. Кожен з них має своєрідний аусвайс належності до найвищої касти у вигляді потужних медійних активів. Якщо Україні вдасться змусити їх вести бізнесові та політичні справи легально, конкурентно, без тотальної корупції, менші гравці змушені будуть прийняти ці правила. Без великих корупційних грошових потоків швидко вимруть «сірі кардинали» – різноманітні льовочкіни, клюєви, ківалови.

Хто ж має вплив на наших олігархів, достатній для того, аби диктувати їм свою волю? З одного боку це – держава Україна в особі органів влади та громади. З другого – міжнародна цивілізована спільнота. З третього – Москва.

Головним гравцем у цій партії є наша держава, оскільки уся діяльність та саме існування олігархів починається і закінчується тут. Вони повністю залежні від побудованих ними ж корупційних схем в Україні. А ні в технології, а ні в нові виробничі об’єкти (за винятком хіба що міської нерухомості) серйозні інвестиції не здійснювалися. «Доїдають» застарілий совковий спадок, «пиляють» бюджет через лобіювання мільярдних дотацій та ухиляння від сплати податків. Велетенська система «вільних економічних зон», «обналічки», нелегального обороту ПДВ. Централізована корупція силових структур, митних, дозвільних, фіскальних органів, місцевих адміністрацій. Зрада державних інтересів парламентаріями та міністрами. Значна доля коштів «інвестується» в українську ж таки корупцію, без якої бізнес цих ділків є збитковим. Якщо на якомусь шматку території не стане Української держави, їхні капітали там знеціняться і залишками розпоряджатимуться переможці. Уроки Криму та Донбасу вивчено.

Надії врятувати статки на Заході немає. Суцільний фінансовий моніторинг. Показове затримання Фірташа. Навіть особиста виховна бесіда із послом США. Усі попередження зроблено. Цивілізований світ примушує олігархів працювати з українською владою та згідно українських законів.

Варіант «вот прієдєт путін путін нам поможєт» сьогодні спокушає лише купку бідних ідіотів у Костянтинівці. Вартість чорного капіталу самого Путіна, за оцінками інтернет-економістів, зменшилася у рази. У Великій Британії розпочато повну офіційну інвентаризацію московських капіталів, оголошено про початок блокування коштів. Санкції міцнішають. Україна припинила купляти російську електроенергію та газ. Крим та війна спалюють кремлівські золотовалютні резерви. Москва рахує місяці до дефолту.

Таким чином, українські олігархи змушені мати справу безпосередньо з Українською Державою.

 

Тепер спробуймо розібратися, що і яким чином має робити Україна зі своїми вгодованими синами. Наші президенти завжди трималася компромісної лінії у стосунках з олігархами, або й самі очолювали олігархат.

Кравчук протягом своєї короткої каденції не встиг зіткнутися з цим явищем, йому довелося боротися лише проти зовнішньої московської експансії.

Кучма розпочав з побудови «системи противаг» і закінчив тим, що сам став найбільшим олігархом. Він виявив себе жорстким правителем, придушивши традиційний український криміналітет, але доволі поблажливо спирався на корумповані фінансово-політичні групи, фактично ставши батьком української олігархії.

Ющенко керував в умовах прямої загрози війни з Москвою, шантажу знищення економіки з боку донецької мафії та потерпаючи від БЮТівських ударів у спину – то ж був змушений йти на суттєві компроміси з олігархами.

Янукович прийшов до влади з чіткою метою стати спочатку олігархом, а потім диктатором. Це, разом з іншими чинниками, робило його вразливим до московського впливу.

Теперішня українська влада мусить враховувати ріст ваги громадянського суспільства та антиолігархічні настроїв виборців. У критичній фінансовій та політичній ситуації придушення корупції є також ключовою вимогою фінансових донорів та політичних союзників. Президент, уряд та парламентська коаліція не мають іншого вибору, як терміново ліквідувати олігархічний устрій. При цьому, попри бажання багатьох українців, карального знищення бізнесових структур немає а ні у послідовності дій влади, а ні у деклараціях країн Заходу.

 

Попри інформаційні хвилі «всьопропало нас слівают оліґархі всєх пєрєіґралі», українська олігархія переживає суттєве погіршення ситуації. Втрата активів, руйнування логістики внаслідок окупації та фінансова криза вдарили по них усіх, даючи можливість владі ефективніше здійснювати тиск.

Пінчук, на якого свого часу була оформлена «здобич» тестя, останніми роками розігрує роль стабільного, респектабельного патріарха українського бізнесу. Фундамент його безпеки – позитивний імідж у світі та потужні медіактиви, здатні впливати на громадську думку. Він не провадить енергійного розвитку своїх підприємств, а головне – не долучається активно до поділу влади. По суті, він є найближчим до тих стандартів «цивілізованого мільярдера», виконання яких нова Україна накидає своїм олігархам. Скоріш за все, його чіпатимуть останнім з «великої української четвірки».

Фірташ став першою жертвою показового переслідування міжнародними правоохоронними органами, сьогодні він є живим застереженням олігархам від спокус у стилі Березовського. У разі спроби дестабілізувати українську владу, справа моментально може набрати обертів. Українська влада вже позбавила Фірташа контролю над видобувними титановими підприємствами, які постачають сировину на його ж таки виробництво. Його газорозподільні та хімічні підприємства винні ДК «Газ України» 9,3 млрд. грн. Надра-банк у лютому визнаний неплатоспроможним та наразі є під тимчасовою адміністрацією, призначеною НБУ. НАК «Нафтогаз України» ініціює банкрутство черкаського «Азоту» через борг у 181 млн.грн., також суди розглядають претензії до северодонецького «Азоту», «Рівнеазоту» та горлівського «Стиролу». Загальна сума претензій НАК до чотирьох підприємств – більш як 2 млрд.грн. Турчинов погрожує позбавити ліцензії телеканал «Інтер». Держава таким чином має повноцінні засоби контролю над амбіційним мільярдером.

Ахметов на Сході крутиться вужем, рятуючи активи, без будь-яких гарантій на майбутнє. Директор ДТЕК Тимченко у відчаї дає інтерв’ю Економічній Правді, де розповідає, як його компанія тримає на собі економіку окупаційних псевдореспублік та просить уряд України відновити фінансування цієї «благодійності». Кличко вимагає від “Київенерго” обладнати 5 тисяч столичних будинків лічильниками теплоенергії і покласти на компанію оплату великих втрат енергії. Україна від’єднала електромережі окупованих територій від енергопостачання, НКРЕ розпорядилася не сплачувати компанії “Східенерго” (Зуївська, Луганська и Курахівська електростанції) за вироблену електроенергію. Ріка різноманітних субсидій з держбюджету до кишені Ахметова висохла. Важливим джерелом прибутків була система вугільних дотацій, контроль над якою він втратив, на черзі така сама історія зі схемами відшкодування ПДВ. Міністр паливенерго Демчишин оголосив про борг ДТЕК перед ДК «Вугілля України» сумою 700 млн. грн. Наразі Ахметов безуспішно намагається «зафіксувати збитки» на окупованих територіях, але кінця їм не видно, він змушений шукати собі нову базову територію і зупинив своє око на Запоріжжі, де відсутні потужні місцеві клани, натомість чимало активів СКМ – у ході цієї інвазії ми спостерігаємо кампанію з нейтралізації міського голови Сіна та підозрілу загибель голови обладміністрації Пеклушенка. Агентство Fitch Ratings знизило довгострокові рейтинги ДТЕК” до рівня “С” через ризик дефолту, що загрожує компанії у зв’язку зі слабким рівнем її ліквідності. У такій ситуації час грає на користь України, виснажуючи головну фігуру донецького суперклану. Що пізніше розпочнемо генеральний наступ на нього, то ефективніший буде результат.

Коломойський після перемоги демократії є незаперечним лідером серед очільників фінансово-політичних олігархічних груп. Фінансова частина його активів в цілому легальна і відома широкому загалу. Політична ж складова, згідно діючих досі корупційних «законів джунглів», не є прозорою. Група «Приват» втратила активи та ринки внаслідок окупації, але це не вплинуло суттєво на її становище. Коломойський у складний для Батьківщини час дав приклад ефективної організації оборони й тилу – відповідно і влада мірою сил надала підтримку олігарху. Зокрема, “Приватбанк” 2014 року отримав близько 20 млрд.грн. рефінансування, в рази більше за будь-який інший недержавний банк.

 

Після початку московської агресії українська влада простягла руку партнерства місцевим магнатам, запропонувавши очолити обласні держадміністрації та виконати таким чином громадянський обов’язок – укласти своєрідний новий «універсал національної єдності».

Ахметов, який завжди був близьким до промосковських сил, відмовився працювати та битися на українському боці, веде співпрацю з терористами – від підтримки фінансово-промислового потенціалу окупованих територій та постачання ресурсів через лінію фронту, до надання йому бандою послуг охорони майна. Політична лінія Ахметова не змінилася: створення у ВР блоку підконтрольних депутатів, корупційні по суті тіньові угоди з іншими групами задля лобіювання власних інтересів.

Коломойський зробив вибір, вірний з точки зору і етики, і здорового глузду – прийнявши посаду, що дозволила йому максимально ефективно реалізувати можливості захисту Батьківщини від збройної агресії та диверсій. Але, ступивши цей перший крок у правильному напрямку, він відкинув необхідність рухатися далі. У бізнесі та політиці він не бажає «жити по-новому». Демонстративне ігнорування вимог Конституції та закону щодо громадянства. Корупційний контроль над об’єктами державної власності та демонстративна несплата дивідендів. Розбудова монопольних схем у паливній галузі, де група останнім часом контролювала усе виробництво, транспортування, а також від 20 до 40% роздрібного продажу бензину. Корупційна монополізація ринку авіаперевезень. Перетворення Дніпропетровської області на власну вотчину. Легалізація власної «армії» на чолі із головним рейдером України Корбаном. Терористичні дії з викраденням, знущанням та погрозами вбивства голови Держкомзему Рудика за його спробу змінити старе корумповане керівництво облзему, у якіх особисто брали участь і Корбан, і Філатов – коли вже було оголошено про нібито перебування Рудика у зоні АТО, лише розголос перешкодив довести справу до кінця. Неодноразові епізоди викрадень, убивств, у яких звинувачують групу Коломойського, найгучнішим з яких є зухвале вбивство офіцера СБУ у Волновасі. Нарешті, гучний рейдерський напад на офіс державної компанії у центрі столиці за участі автоматників та бронетехніки. Корупційне непрозоре лобіювання власних інтересів у ВР. Створення іміджевого публічного політика з маловідомого приватівського функціонера Філатова, його маніпуляції із фракційним членством та спроби зібрати навколо нього власну депутатську групу на зразок ахметовської. Дотримуючись традиції корумпованого українського парламентаризму, Коломойський формує своє лобі максимально непрозоро, попри значну кількість підконтрольних голосів у ВР (яку засвідчили голосування по укрнафтівському закону), вони ховаються по різних фракціях, офіційно він не підтримує жодну партію чи блок. Філатов досі не бажає говорити на тему приватівського лобі, ховаючись за загальними фразами про позафракційну вірність «пользє дєла». Поява нізвідки напередодні виборів «нічийного» високовартісного політпроекту «Самопоміч», який (разом із дрібнішими проектами) відібрав голоси у ненависних дніпропетровському клану українських націоналістів ВО «Свобода».

 

Як вже було сказано на початку статті, терпіти олігархію українська влада не може собі дозволити – будь-який варіант розвитку подій при цьому буде смертельним для України:

  1. повернення старої української моделі олігархії закриє Україні двері до співробітництва із цивілізованим світом, далі дефолт і московська окупація або маріонетковий режим;
  2. у разі війни між недобитими олігархами, невдоволення народу, ворожа пропаганда та розхитування українського інфопростору викличе «майдан-3», далі дефолт і московська окупація або маріонетковий режим;
  3. перемога одного з олігархів призведе до сценарію захоплення влади за сценарієм Березовського, далі див. п.1.

 

Слід зважати, що у будь-якому випадку державі бракує сил, аби вступити у конфлікт одночасно проти усіх корупційних кланів, до якого, окрім найвпливовіших, будуть мобілізовані й дрібніші магнати, що сукупно мають колосальний ресурс. Цим зумовлено небажання приймати законодавчу базу разового «розкуркулення» та послаблення усіх, обов’язкову до негайного та невідворотного застосування. Натомість обрано тактику «розділяй та володарюй». Я не дарма написав докладний аналіз ситуації кожного. Проводити придушення претендентів на олігархічну владу слід за чергою, починаючи з найсильнішого та найактивнішого. Таким, без сумніву, є Коломойський.

Україна протягом останнього року ставилася максимально толерантно до губернатора-мільярдера, тактовно не акцентуючи уваги на непристойних епізодах. Якщо навколо ший Фірташа та Ахметова зашморг потроху, іноді непомітно, затягується, то Коломойського лише умовляли розпочати жити по-новому, зрідка у телефонному режимі втручаючись до зовсім кричущих подій (як от викрадення голови Держкомзему). Закон, який мав на меті повернути до пустого бюджету дивіденди «Укрнафти», мляво просували кілька місяців. Врешті влада змушена таки була вжити заходів. Це сталося після убивства офіцера СБУ за спробу перешкодити постачанню окупантів, після зухвалого зізнання у причетності до цього народних депутатів. Після збройного рейду на Київ. Після виступу Корбана із чи то вимогою, чи то погрозою «навесті парядак в Кієвє».

Чи робила влада раніше спроби без зайвого газетного шуму навернути хазяїв Дніпропетровщини до цінностей цивілізованого світу? Так. Судячи з усього, не лише умовляли, але й попередили про наслідки та назвали дедлайн. Про це свідчить те, що Коломойський заздалегідь підготувався до своєї відставки. Офіси своїх управлінських компаній, архіви та ІТ підрозділи він перевіз до Львова. По-перше, далі від москалів. По-друге, у Дніпропетровську напевно чимало люду поминає незлим тихим словом лихих корбанових опрічніков, то ж краще бути десь подалі, коли почнуться розслідування. По-третє, у Львові – Садовий із «Самопоміччю».

Чому влада довго приймала таке важливе рішення? По-перше, як я вже казав, а ні Україна, а ні Захід не хочуть нищити бізнес олігархів, маючи на меті лише примусити їх жити «по-новому», цивілізовано. По-друге, повага до цінного союзника, адже війна таки триває. По-третє, недостатній ресурс міцності економіки та силових структур, дієздатні частини яких наразі зайняті війною. Звернімо увагу, що Президент поставив задачу роззброїти рейдерів у Києві не тристатисячному МВС, а СБУ. Міністр внутрішніх справ Аваков, який дбайливо береже януковичевих мєнтов-злочинців, який зберіг усі корупційні схеми та чорні грошові потоки у МВС, відреагував на появу озброєної автоматами банди на бронетехніці у центрі столиці аж на четвертий день заявою (дослівно) «о ужесточении режима контроля к законным владельцам ОХОТНЕЧЕГО огнестрельного оружия» та нагадуванням охоронним фірмам про існуючі законодавчі норми, мовляв «Даю всем охранным компаниям 24 часа – освободится от двойных-тройных трактовок – привести свою деятельность в безукоризненную канву». Радник Авакова Геращенко на ефірі у Шустера старанно уникав відповіді на запитання про власника бронетехніки без державних номерів, про приналежність автоматників та про те, як це все дісталося центру столиці – замість того він мовою окупанта говорив загальні слова про значний внесок «справжніх патріотів». Іншою була реакція голови СБУ Наливайченка: «Всі особи, які знаходяться в Укрнафті, повинні бути негайно роззброєні і позбавлені ліцензій на зброюЯкщо у цього комерційного підприємства були дозволи, вони повинні бути скасовані, відкликані… Ми підтверджуємо, що діяльність так званої структури Січ, яка до цього називалася в тому числі Крок – це ті підприємства, які створені в Дніпропетровську. Ми підтверджуємо, що жодних законних підстав для діяльності такої структури в Україні точно немає». Помітили різницю? Не всі силовики однаково мотивовані. По-четверте, у березні, після зміцнення економіки кредитним траншем, та більш-менш стабільного припинення великих боїв, час для початку операцій на внутрішньому фронті є найсприятливішим за останній рік.

 

Один лихий казав:

«Критикуєш – пропонуй. Пропонуєш – роби. Зробив – відповідай.»

Гадаю, навряд хто-небудь міг би зробити це краще.

uz_coa

Андрій Бабій:

     В Узбекистані до річниці 70-річчя закінчення ІІ Світової війни демонтовано черговий радянський монумент на честь “вєлікой отєчєствєнной”. Для республіки це далеко не перший випадок, Ташкент системно викорчовує спадщину московської окупації.

Реабілітовані та популяризуються борці за незалежність – басмачи. Першим музеєм, створеним у незалежному Узбекистані, є Музей Пам’яті Жертв Репресій.

Узбекистан вийшов з військового блоку “ОДКБ”, та з економічного “ЕврАзЭс”. Республіка наразі не має енергетичної залежності від Москви.

Джерело інформації: ВЗГЛЯД

Kurs_dolara_20150309_768x576Після наших попередніх публікацій логічним буде підсумувати й зробити попередній макропрогноз щодо подальшого розвитку курсу гривні до долара.

Згідно з коментарем провідного експерта – Андерса Аслунда, – чия думка не лише є вагомою для МВФ, Світового банку та урядів низки західних країн, а й котрий неабияк розбирається у внутрішньому устрої української макроекономіки, а також в українському політичному ландшафті, – Україна подолала найневизначеніший період: на минулому тижні було ухвалено пакет тих законів, на котрих наполягав МВФ, тож, починаючи з 12 березня, у НБУ поповняться золотовалютні резерви й з’явиться валюта для інтервенцій (тобто, підтримки курсу гривні до долара).

Досі, інтервенції були неможливі саме через виснаженість резервів – ті 5 з чимось мільярдів доларів, що номінально лишалися у резервах, слід вважати чимось на кшталт «незнижуваного залишку», котрі ще треба було перевести в ліквідну форму (з цінних паперів чи золота – у долари). Ну і, перш, ніж почати витрачати гроші на інтервенцію, варто мінімізувати чинники, які сприяли б марнуванню тих коштів: зокрема, безвідповідально-шахрайську моду переважної більшості вітчизняних комерційних банків спекулювати на коливанні обмінного курсу та виганяти долари з вітчизняної економіки в офшори.

Тому, Нацбанк запровадив вимогу розголошення реальної вичерпної структури власників усіх комерційних банків, щоб мати можливість зупинити цю шахрайську практику: як правило, комерційний банк – а більшість їх в Україні «кишенькові»[1], надавав кредит своєму фактичному власникові (одному з його підприємств) у гривні, а той за цю гривню купував валюту, «виганяючи» її у власний оф-шор; потім, залежно від подальшого розвитку подій, можна було або завести назад валюту й продати її за вищим курсом, ніж було придбано (це якщо гривня стабілізується), або ж просто «накредитуватися» так, щоб вивести якомога більше валюти, а банк (і його вкладників) лишити напризволяще – тоді б про нього дбало НБУ, Державний Фонд ґарантування депозитів, тощо. Я взагалі мовчу за те, що кредитування, по суті, є грошовою емісією – тож робить внесок у зростання інфляції.

Тому, Нацбанком було додатково і одночасно запроваджено наступні правила:

  • Заборона купувати валюту за позичкові кошти;
  • Збільшено вимоги до резервування – щоб обмежити можливість кредитної емісії для банків;
  • Запроваджено нову (для України) вимогу – розкриття кінцевих власників банку; після глобальної фінансової кризи 2008-09рр., така вимога стала звичною світовою практикою (зокрема, власники рахунків в прибалтійських банках відчули це на особистому досвіді), але до нашої країни вона дійшла лише зараз, та й те – на вимогу МВФ;
  • Піднято облікову ставку[2] до 30% – це також «відбивало» бажання кредитуватися.

Усі ці заходи (а також інші, описані тут) суттєво збільшили попит на гривню, а значить – знизили її пропозицію, у т.ч. й на міжбанківській валютній біржі та на чорному валютному ринку. Курс почав падати – про що з розпачем для себе дізнавалися ті, хто, піддавшись паніці, коли він сягнув 43 грн/долар, купили за 43, а увечері того ж чи наступного дня вже шукали, кому б їх здати по 37. Що ж, тут, як кажуть, не вгадаєш – особливо маючи попередній досвід того, як наша «доблесна» держава зазвичай дає раду таким речам. Але згадаймо нашу тактику (чи стратегію) під час найчорніших днів Майдану – вірити у те, що все буде добре (врешті-решт): тоді це спрацювало і, принаймні, Януковича ми здихалися. По вірі Вашій буде Вам дано, іншими словами.

Нацбанк мусив запровадити гривневий голод, доки не з’явиться валюта для інтервенцій – якби цього не було зроблено і курс «повисів» би в діапазоні 35-45 бодай тиждень, це вже спричинило б незворотню ланцюгову реакцію – по-перше, неминучі спроби населення «зберегти» свої гривневі заощадження та, відтак, наступну хвилю попиту на долар, а по-друге, чергову «перенацінку» на всі товари у крамницях – досить того, що вітчизняні бариги-роздрібники вже «проіндексували» увесь товар в розрахунку по 25 гривень за долар (байдуже – вітчизняний він, чи імпортний); взагалі, психологічна залежність нашої економіки від долара та пов’язані з цим звички бариг – це тема для окремої книги.

Як відомо, минулого тижня було прийнято зміни до закону про державний бюджет – у т.ч., його було переобраховано за більш реалістичним курсом 21.7 гривень за долар. Думаю, що саме такий курс намагатиметься, у середньому, тримати НБУ на майбутнє – і тепер, сподіваюсь, зрозуміло, чому для держави в цілому та Нацбанку – зокрема, – було так важливо не потурати паніці й будь-якими методами (у т.ч. й жорстко адміністративними) тримати курс. Сподіватимемося, що далі все складеться так, як було заплановано, і саме цей курс стане для нас звичним на найближчий рік.

 

[1] Кишеньковим вважається банк, створений для обслуговування потреб одного чи групи пов’язаних підприємств з іншої, небанківської галузі; це явище увійшло в українську економічну реальність на початку 1990-х – як правило, колишня компартноменклатура, «прихватизувавши» те чи інше держпідприємство, «під нього» ж паралельно реєструвала банк, що було зручно в кількох аспектах: по-перше, можна було напряму виходити на міжбанківський валютний ринок (а не через чужий банк), по-друге – забезпечити свій бізнес ширшим доступом до кредитних коштів. Іноді, декотрі такі банки виростали з «кишеньковості» й ставали повноцінними банками, зі збалансованою й диверсифікованою базою як активів, так і пасивів; проте, більшість із них так і лишилися «банком одного клієнта» – так-сяк залучаючи депозити, вони, в основному, кредитували бізнес фактичного хазяїна; ідентичність якого з часом дедалі хитріше замасковувалася – через складні схеми володіння, акціонування, оф-шорування, та інші. Останнє робилося як для посилення захисту від переслідувань з боку конфіскаційної (за суттю) вітчизняної податкової системи, так і для ховання «кінців у воду» на випадок виникнення проблем та банкрутства банку – щоб вкладники не змогли дістатися до фактичного його власника.

[2] Базова кредитна ставка у країні – нижче неї просто не існує; комерційні банки надають позики за ставками, що містять облікову плюс їхню власну маржу.

Пока это очень обычная война. Даже заурядная. Все разговоры о ее гибридности, каком-то запредельном коварстве врага, злом гении ВВХ и инфернальной глупости сепаратистов — не более чем коллективная попытка удержать чувство собственного достоинства на той исключительной высоте, куда его вознес Майдан-победитель.

Тысячи лет подряд были военные хитрости, переодевания, маскировки, в общем, читайте Сунь-цзы.

Нет, все предположения и размышления имеют право на существование так же, как и могут быть оспорены. Может быть, за исключением человеческой глупости, ибо она по определению безгранична. Но попытка формировать из этих предположений и суждений некое здание, прочное обиталище для испуганного рассудка — это даже не замок из песка на берегу моря, а детский куличик на краю лужи.

Люди, пораженные могуществом вулканического извержения и абсолютизирующие это зрелище, не учитывают, что причина этой видимой силы — в слабости места, относительной тонкости земной коры в данном конкретном месте и других сопутствующих факторах, объективно способствовавших выходу магмы. Украина, как и прочие военные вулканы планеты, бездумно подвергла эрозии свою политическую кору. Считанных одиночек, кричавших о приближающейся опасности войны с Россией, мы традиционно считали реакционными мракобесами, которые начитались Михновского и Донцова. Ну ладно. Не все и не мракобесами, и что с того? Мы
издевались над хэштегом “лишьбынебыловойны”, но в то же время не было предела компромиссам, на которые не пошли бы украинские политики за последние двадцать лет… ради чего? Да ради того самого. Мира, сытости, базовых ценностей. И даже бабло здесь вторично, со всем пафосом его распила. Ибо кому оно нужно после того, как твой любимый магазин в мгновение ока превратится в дымящиеся развалины?

Да, задним умом мы все крепки. Причитания из серии “как мы дошли до жизни такой” могли бы справедливо вызвать у читателя в этом месте ироническую улыбку, если бы не одно обстоятельство. В совокупном отношении к вопросам войны и мира — у общества в его критической массе — ничего не изменилось.

Это означает, что мы терпим поражение в этой войне. Оно, может, и будет растянуто во времени лет на пять или десять, размазано тонким, незаметным лидокаиновым слоем по нашим органам чувств, объяснено в жанре “это совсем не то, что вы подумали”. Но при существующем положении дел это случится.

Война отсепарировала самую яростную и непримиримую часть общества и постепенно гасит ее, пережигает в такую себе политическую известь. Я имею в виду современную военную мифологию, годную к употреблению в политических целях. В смысле — подбелить, где надо, на праздники.

Волонтерская прослойка между ними и остальным обществом, с одной стороны, структурируется и упорядочивается — более сотни организаций, не считая патриотов-одиночек. С другой — она тоже истощается. Сдержанные аплодисменты и похвалы власти — они же бесплатны. Волонтеры на это ведутся, ибо живые же люди, женщины преимущественно. Спасибо, говорят, власти, что не убивает, как раньше, а признает и хвалит. Благодетели, в общем.

Купил одним то, другим это, третьим с себя снял, и все. А четвертый из плена вернулся, и что, откажешь ему? Да кожу снимешь, лишь бы его согреть.

Между яростными и волонтерами тем временем толстеет прослойка либеральной украинской бюрократии. Лучшее из худшего? Возможно, но “других писателей у меня для вас нет”, как говаривал один тиран. Природа власти по определению бюрократична, в этом ничего самого по себе скверного нет, лишь с той разницей, что в эффективных сообществах бюрократ узко функционален. Сильно ограничен в правах публично умничать, а обязан лишь сидеть и эффективно починять примус, за что его закон и охраняет, как “животное древнее и неприкосновенное”.

Наш бюрократ изначально “угодовець”, соглашатель. Поскольку эта порода, как пекинес, искусственно выведена путем политического скрещивания разных приспособленцев. У них не может быть ни бойцовского характера, ни прочих охранно-сторожевых свойств, которых от них настоятельно требует тоже не бог весть какое воинственное украинское общество, слыша усиливающийся вой кремлевской стаи.

Эта прослойка толстеет не потому, что она становится зажиточнее и ворует, как “папередники”. Она в целом-то реально чуть получше в сравнении с прошлым адским адом. Но этот новый, стремительно формирующийся класс рекрутирует в себя и поглощает часть волонтерства, переваривая без остатка часть просто образованных и задающих неудобные вопросы людей и так далее. Это естественным образом образовавшийся социальный лифт, пусть даже он грузовой. Пусть даже вообще не лифт, а подъемник.

Проблема в том, что он дальше никого никуда не везет.

Война воюется себе отдельно, политики с облегчением предпочитают унижение войне.

И вот только мы с вами получаем и унижение, и войну одновременно.

Унижение — потому что для самолюбивого национального характера свойственно постоянно очаровываться на ровном или не очень ровном месте. А разочарования приписывать внешним злобным силам.

В Сирии за три года погибло более 130 тысяч человек, и ООН просто отказалась дальше считать. По тем же, кстати, причинам. Если ты констатируешь глобальную катастрофу, с которой не в состоянии справиться, то вся твоя предыдущая деятельность — глупое и бессмысленное очковтирательство.

В Нигерии группировка “Боко Харам” в начале года за три дня убила 2000 людей в одном лишь городе Бага.

Число жертв вируса Эбола в мире превысило восемь тысяч человек.

В американских теленовостях — 40-минутный прямой репортах о рабочих, застрявших на стене небоскреба в строительной люльке. Об Украине в этом же выпуске — секунд сорок.

Это к вопросу о масштабе. Не будем льстить себе — мы одиноки не только потому, что злобный Кремль, как крошка Цахес, ежеминутно отпихивает нас от сочной груди матери-Европы, а потому, что у людей в мире есть свои беды. Меряться ими нельзя, но принимать во внимание можно и нужно.

У нас пока — локальный военный конфликт.

Мы имеем дело с марионеточным режимом в нескольких районах двух областей. Их кукловоды сидят в Кремле. Тем сепаратистам, до кого в итоге дошло, что их всех развели как лохов, кукловоды быстро обрезают ниточки и складывают в деревянные ящики.

Есть основания полагать, что это наконец все-таки превратится в настоящую освободительную войну.

И в то же время — у нас тотальная война. На всей территории Украины, без исключения. Диверсионная, разведывательная, террористическая, информационная.

Это война не армий, а политических наций, что бы там ни пели испуганные либералы. За ними оккупант придет первыми, если что. Легкая добыча.

Следовательно, в целях победы необходимы, с одной стороны, мобилизация всех ресурсов, с другой — всестороннее воздействие на враждебную нацию (включая такие методы, как пропаганда, террор и т. д.) с целью сломить ее дух и достичь, чтобы она потребовала от своего правительства прекращения сопротивления.

Общество как бы готово к этой мобилизации, но только в целях победы, а не карьерного роста новых политиков и мутного международного разводняка, выдаваемого за высокую политику. Так однажды на презентации мутность одного из сортов коллекционного виски демонстраторы невозмутимо объясняли специальными технологиями для достижения особого букета. Но на пьянке после презентации признались, что просто бочку забыли помыть.

Тотальная война происходит повсеместно и ежеминутно, в ней нет тыла, сражения в высоких кабинетах не менее драматичны. Мы знаем, что там есть свои предатели, но необходимо также знать, что там есть и наши герои.

Соединение яростных фронтовиков с волонтерами — это серьезная угроза для Кремля, потому что такому движению нет аналогов, и разлагать его нужно долго и поштучно. Что уже делается, но время поджимает, скоро весна. Серьезная, но не смертельная угроза.

Смертельно для кремлевских кукловодов осознание всеми нами этой войны как тотальной. Всеобщей. Готовность к ней вовсе не означает физических разрушений. Напротив — враг понимает, что наличие таких разрушений не просто обессмысливает его действия, но и обрекает на поражение, потому что тогда никаких волн мобилизации объявлять будет не нужно. Добежали с деревянными палками до Кабмина — добежим и с топорами до Кремля, еще и толкаться будем.

Наличие локального военного конфликта при том, что граждане сами себе в головах объявляют военное положение и ведут себя соответственно, то есть дисциплинированно, слаженно, безжалостно к врагу и брезгливо-снисходительно к дуракам — это и есть тотальная война.

В пылких разговорах о военном положении у нас в большинстве случаев доминирует тема наказаний через расстрел, но нигде еще не встречалась готовность вставать в пять утра и работать в три смены. Нет, мол, вы сначала всех плохих начальников поубивайте и пересажайте, а потом уж мы подтянемся. Или: вот придут с фронта (из плена, из НАТО — нужное подчеркнуть) — они им покажут.

Да не нужны вы такие. Военное положение не предполагает массовости, полемики, партийности и прочей штатской хрени. А четкого выполнения своих обязанностей, согласно штатному расписанию. Можете вводить его прямо сейчас у себя дома или на работе. Ах, это вызывает у вас улыбку? Тогда не стойте на пути.

Но здесь есть противоход социальных тенденций. Есть усталость от войны, унылое привыкание к ней. Адреналин тоже когда-то кончается, и это довольно печально. Приходит понимание того, что герой — не врожденное качество или пожизненный статус, а лишь достойное поведение применительно к обстоятельствам.

А вот выдержка, хладнокровие, знания, опыт, принципиальность — этому нужно учиться и приобретать.

Отдельной строкой следовало бы вспомнить пресловутое “не нужно выносить сор из избы”, дескать, этим воспользуется враг. Наш враг, собственно говоря, и происшедший из этих самых изб, может хоть задохнуться в своем соре, что он с успехом и делает.

Мы — нация чистоплотная и хозяйственная. Постоянное выметание мелкого политического, военного и околовоенного сора — это нормальная гигиена помещения, уборка общего украинского дома. Снимание балаклав с одних талантливых командоров нужно вовсе не для того, чтобы их тут же многозначительно напяливали другие. Не менее талантливые. Война ничего никому не спишет.

Все равно отвечать придется каждому, хоть перед детьми, хоть перед Богом.

Поэтому пока улыбаемся и машем гранатами. Чтобы если что, то как в анекдоте — два раза не вставать.

“Брат” уже не у ворот. Он во дворе.

Пока еще — во дворе.

автор – Олег Покальчук

источник – Зеркало недели

Vinnytsia_20141206На кілька днів увагу громадськості привернули до себе новини з Вінниці, де 6 грудня зібрався новий «Майдан» і трапилися сутички між місцевими протестувальниками та міліцією. Наразі, увага до цього інциденту затухає, а міліція шукає надміру затятих «заколотників», що завдали тілесних ушкоджень її співробітникам.

Однак, проаналізувавши основні публікації на цю тему, мусимо констатувати, що акценти у цій події було зміщено на другорядні персоналії, відволікшись від основних причин та наслідків.

"Париж"

“Париж”

Історія вінницького «Майдану» розпочинається ще за часів ЄвроМайдану – місцеві активісти ще з самого початку акцій у Києві «віддзеркалили» (у мініатюрі) центральний Майдан – тут точкою збірки була площа Театральна (словосполучення «збираємося на Парижі» чи «на Париж» утворили з тих пір чітку асоціацію з місцевим Майданом). Як і скрізь на місцях, місцева громадськість інституціалізувалася через т.зв. «Народні Ради» (концепт, накинутий «Об’єднаною Опозицією» (далі – ОО) та запропоновану нею ж «парасольку» ВОМ у часи масових захоплень місцевих адміністрацій). Нагадаємо – попри той факт, що «Об’єднана Опозиція» (сподіваюсь, цей термін ще не всі забули) ніколи не командувала безпосередньо Майданом (навіть монополізувавши сцену, пожертви та забороняючи безпартійним протестувальникам ставити нові намети), вона не лишала спроб хоча б формально підпорядкувати громадський сектор Майдану, – котрий, насправді, й тягнув цей протест. Незважаючи на колосальний ресурс чисто громадського сектору, ця сила так і не виявилася представленою у пост-майданній конфігурації нової влади (ті кілька десятків нових облич, що пройшли у Раду його не репрезентують), сили, котрі не довіряли як старій владі, так і так званій «опозиції» через подрібненість, неструктурованість та брак попередньої координації так і не спромоглися ані отримати владу, ані віднайти дієвий та ефективний формат впливу на владу (досі перебувають «у творчому пошуку»).

Свитко

Свитко

Однак, на місцевому рівні ситуація виявилася дещо більш сприятливою для цієї сили – оскільки місцевий «партактив» ОО був абсолютно «ніякий» (скрізь), то обласні, районні та міські «Народні Ради» значною частиною виявилися доміновані незалежною громадськістю. Саме така ситуація склалася й у Вінниці – 26 лютого 2014р. голова тамтешньої Народної Ради Сергій Свитко замінив ставленника «Партії Регіонів» на посаді Голови Вінницької обласної Ради. Однак, Сергій Михайлович надто завзято заходився ліквідовувати корупційні схеми в закладах охорони здоров’я та освіти. Ті, хто сиділи на тих схемах були близькими до Порошенка, чим і скористалися – Порошенко ж залюбки «погодив» зміщення «не свого» Свитка і заміну його на «свого» екс-регіонала (нагадаємо – за часів Януковича приналежність до влади та «офіційної опозиції» була радше символічною) Сергія Татусяка (котрий устиг «засвітитися» розкручуваним навесні 2014р. Медведчуком та колишніми «регіоналами» брендом-«обманкою»  «Партія Розвитку України»).

У відповідь, вінницька громадськість по ще свіжій пам’яті знову вийшла «на Париж», щоб захистити народного голову облради. Але як це часто трапляється, «на хвіст» громадськості «впали» інші політсили, для яких така подія – чудова нагода «засвітитися», зокрема – місцеві представники ВО «Свобода» та Партії «Воля». Представники саме цих політсил настільки завзято заходилися «боронити вибір народу», що постраждало кілька правоохоронців. Саме представники «політичних лузерів», як влучно називає їх наше джерело, і зібрали «віче» наступного дня, прийнявши «кворумом» у близько 200 чоловік «відставку» голови облдержадміністрації Андрія Олійника і обравши «народного губернатора»  – Олексія Фурмана (ВО «Свобода»): вочевидь, тут місцеві політичні маргінали зайшли занадто далеко, адже (надаємо) голову облдержадміністрації згідно з вітчизняним законодавством призначає Пезидент. «Політичні лузери» заходилися демонізувати особистість Анатолія Олійника, хоча єдине, що йому можна закинути – це відданість Порошенку: колишній сільський вчитель, що до того обіймав посади голови Томашпільської райдержадміністрації та райради, не справляє враження «акули режиму».

Вочевидь, Свитко, бажаючи дистанціюватися від «гарячих голів», почав засвідчувати лояльність до центральної влади та неявно даючи сигнал Порошенкові, що краще вже хай лишиться розважливий, хоч і «не свій» Свитко, аніж облраду (чи ще щось у місті та області) візьме буйна «Свобода» чи «Воля» – між іншим, проект Єгора Соболєва, котрий досі провалював будь-яку ініціативу (останній такий «провальний успіх» – непрацюючий на практиці Закон про Люстрацію, котрий незлим тихим словом згадує як обізнана громадськість, так і фахові юристи).

skakodub

Андрій Скакодуб

Такими є «спостереження з місця», котрими з нами люб’язно поділився Андрій Скакодуб – відомий громадський активіст та правозахисник із сусіднього з Вінницею Ладижина. Андрій відомий координованою ним неформальною ініціативою «Український Віртуальний Опір», що ще за режиму Януковича вела посильну війну з засиллям московської анти-української пропаганди. Зокрема, саме його авторству належить пізніше втілений колегами-правозахисниками з Росії концепт «Руської Демократичної Республіки» та ініціатива з перейменування аеропорту Домодєдово в «летовище імені Степана Бандери, як єдино захисника руських людей» (російське ФСБ досі добре пам’ятає ту «мізковиносну» для себе констукцію). Після утечі Януковича, Андрій, як грамотний юрист, «громадник» зі стажем та авторитетна серед мешканців рідного міста людина, зміг організувати громаду на охорону правопорядку в місті, кілька разів «відваджуючи» від нього бандитів-самозванців, що під виглядом «сотень самооборони Майдану» намагалися брати з міста «данину», а також організовує щорічний мистецький фестиваль “Стожари”. Останній проект, яким опікується Андрій – створення історично-культурного заповідника на місці битви під Батогом.

Також Андрій зазначив, що попри усю захланність режиму Януковича, за всі роки правління останнього йому не наважувалися погрожувати фізичною розправою – проти нього технічно фабрикували справи, які розвалювалися через брак доказової бази. Також, неабияку роль у забезпеченні правового та фізичного «імунітету» відігравав його авторитет, знайомство та обізнаність з практично усім місцевим істеблішментом, держслужбовцями та громадським сектором, а також правова грамотність та обережність. Однак, з моменту т.зв. «перемоги» Майдану йому вже чотири рази погрожували розправою з ним та його дітьми.

Ми продовжимо слідкувати за подіями та інформувати нашого читача, оскільки розв’язка у цій історії поки що не настала.

Итак, как и обещал, попробую рассказать свое видение о том, что такое памятники, кому и для чего их ставят, и почему надо некоторые из них сносить, даже когда они красивые, и к ним привыкли.

Памятники берут начало из культуры Вуду, тотемизма и родственных им культур. В древних культурах памятники выполняли, прежде всего, роль материализованного символа веры. Колдуны привязывали к памятникам духов места, предков, природных явлений.

Памятники древности (да и современности тоже) можно условно разделить на следующие типы:

  • Тотемные столбы (например, изображающие животных). Служили для связи с тотемом – определённым видом животных (растений) которому поклонялось племя и качества которого старалось перенести на себя.
  •   Статуи, изображавшие богов или духов. Соответственно служили для привязывания божества/духа к месту, дабы некая территория была под его покровительством.
  • Статуи, изображавшие реальных людей  (например, египетских фараонов) – служили для привязки и обеспечения покровительства великих людей прошлого над ныне живущими и трансляции их полезных навыков в сознание потомков.
  • Статуи где сочетались черты (и соответственно, качества) реальных людей и божеств.
  • Надгробные памятники (древнеегипетские, христианские и т.д.) – служили для привязки души конкретного усопшего к месту захоронения, дабы обеспечить присутствие его духа в данном месте, с последующей его же реинкарнацией  в ближайших окрестностях.
  • Собственно символы веры – абстрактно- символические изображения (сооружения), устанавливающие доминанту некоего эгрегора (высшего коллективного сознания – племенного, религиозного, национального) в данном месте.тотем1 Тотемный столб

Все, что не попадает под указанные определения, не является, собственно, памятником, скорее это памятные знаки в ознаменование тех или иных исторических событий, либо просто предметы искусства.

Для справки (из Википедии): Под эгрегорами понимаются иноматериальные образования, возникающие из некоторых психических выделений человечества над большими коллективами.  Постулируется наличие различных эгрегоров: религиозных, родоплеменных, клановых, магических орденов, некоторых философских учений, творческих школ, длительно и целеустремленно работающих коллективов, социальных движений и т. п. В рамках такого объединения людей предполагается взаимное развитие эгрегора и индивидуумов через обмен информацией и энергиями, что способствует развитию гипотетического «коллективного разума». В общем случае эгрегор можно охарактеризовать как некое порождение мыслей группы людей, действующее независимо от каждого из членов группы, а возможно, и от всей группы в целом.

 

Для чего нужны памятники

Как сказано выше, памятник служит для связи людей с неким тонкоматериальным объектом  – духом, душой, божеством, эгрегором (высшим коллективным сознанием). Далее все эти объекты будем для краткости называть духами. Причем не просто для связи, а закрепления влияния данного духа на сознание людей, проживающих на определенной территории.

Зачем устанавливать доминирование духов

Это нужно для того чтобы на «подведомственной» территории было легко управлять людьми, поскольку, находясь под влиянием духа, они становятся предсказуемы. Лица правящие от имени духов – условно назовем их «жрецы» – обычно знают о влиянии духа на людей через памятник, однако иногда сами становятся объектами влияния. Для того чтобы жрец не попал под влияние собственного духа, его сознание должно находится на достаточно высоком уровне развития, что встречается не часто.

рамзес Статуя Рамзеса ІІ

Распространив влияние на некую территорию, ею можно управлять из единого центра, установив простые и понятные правила для населения: население должно чтить дух и совершать ритуалы, предусмотренные для этого. Жрецы имеют неограниченную власть, поскольку правят от имени высших сил. Их мнение не подлежит обсуждению, они неподсудны и неприкосновенны.

Технология охвата территории

Для контроля территории памятники нужного типа устанавливаются на ее границах и внутри, при этом обеспечивается равномерное распределение памятников по территории, с усилением их концентрации в населенных пунктах. Чем больше населенный пункт, тем массивнее должен быть памятник, и тем большую территорию он позволяет контролировать. Самый массивный (в буквальном смысле) памятник устанавливается в административном центре территории (столице).

Октавиан Статуя Октавиану. Изображение на доспехах реальных и мнимых побед создает дополнительный пропагандистский эффект и мифологизацию образа императора 

При захвате новых территорий в первую очередь обеспечивается свержение вражеских памятников и установка своих, после чего населению доходчиво поясняют правила поклонения новому духу. Несогласных поклоняться – уничтожают (см. историю первохристиан или иудеев, отказавшихся поклоняться римским императорам и т.п. ).

Ритуалы поклонения

Ритуалы служат для подпитки духа/памятника энергией людей и одновременно служат сеансом обратной связи, на котором люди получают очередную «клизму» прямо в то место, которым они привыкли думать. Ритуалов существует великое множество, однако все они имеют общие черты:

– люди с помощью активных действий выделяют некую энергию (для чего служат всевозможные песни, пляски и даже спортивные состязания)

– духу приносятся некие жертвы (от безобидных цветочков или предметов обихода до живых людей)

– проводятся некие действия для сонастройки сознания людей с сознанием духа (мантры, молитвы, медитации, ритуальные песни, проповеди  и т.п.)

Совершив у памятника некий ритуал, человек «обменивается с ним мнениями» – то есть как в том анекдоте – придя к начальнику со своим мнением, уходит с мнением начальника.

Для поддержания нужного эффекта ритуалы должны проводиться как можно чаще и как можно масштабнее. «Апофигея» в этом деле достигли древние Майя с их сотнями человеческих жертв на алтаре бога Солнца. У большевиков –ленинцев  и идейно близкого к ним Гитлера было еще более массово, но все же не так эффектно.

Кто главный?

Верховным жрецом, управляющим территорией, становится тот, у кого есть волшебный  «золотой ключик» – а именно тот, кто владеет самой страшной тайной всех культов, которая, в общем и целом, звучит: так «Царь не настоящий!». В приложении к реальности это означает, что высшие жрецы в курсе, кто и как создал данного конкретного духа, чем его «кормят» и чего от него ждать. Кроме того, они контролируют силовую вертикаль, пользуясь услугами «человеков с ружьем» для контроля своей территории/населения и захватов новых владений. Как только высшие жрецы вырождаются (в результате коррупции или отупения) и сами начинают верить в своего идола, либо теряют к нему интерес, существующая социальная структура теряет управление и распадается. Освободившуюся территорию занимают новые вожди, жрецы и духи с сопутствующими памятниками. Иногда новая власть успешно использует старые памятники, вкладывая в них новый смысл, или объединяет культы (сантерия- вуду/христианство на Кубе ,  «коммуноправославие» в России).

Человек и памятник: в чем разница?

Как я уже писал выше, если памятник изображает конкретного человека, он  транслирует качества его личности как радиостанция, только на другой частоте. Однако человек существо довольно широкополосное, поэтому в ходе его превращения в духа, прикрепленного к статуе, из всего спектра его излучения выделяют то, что нужно жрецам. Эти же качества усиливают в ходе ритуалов. Остальное тоже иногда проскакивает в виде помех. Поэтому если мы установим памятник великому воину, ставшему к старости алкоголиком, его поклонники тоже будут склонны к злоупотреблению алкоголем. Нация, избравшая символом депрессивного поэта-меланхолика, будет массово страдать от того же самого. И т.д. и т.п.

медный всадник “Медный всадник” – памятник Петру І. Мощный постамент усиливает влияние памятника на территорию 

 

Кроме того, с ходом времени можно постепенно «подтереть», подправить некоторые моменты из реальной жизни персонажа и заменить их вымышленными событиями. Многократно повторенная в ходе ритуалов информация запишется в эгрегор и станет малоотличимой от правды. Так из реальных людей с их комплексами и недостатками постепенно можно слепить нечто типа полубогов – разной степени паршивости.

основатели США Памятник отцам-основателям США на горе Рашмор.

Самый массивный памятник в мире

И, наконец, почему все-таки надо снести в Украине лениных

Советский план монументальной пропаганды, разработанный товарищем Троцким, не имел ничего общего с историей и культурой. Единственной его целью был сдвиг массового сознания в нужную большевикам сторону.  В числе персонажей коммунистического «пантеона» входили само собой основоположники новейшего коммунизма – Маркс и Энгельс (которые вряд ли пришли бы в восторг от российской трактовки их учения, будь они живы), деятели Великой французской революции Марат, Дантон и Робеспьер (авторы практики революционного террора), и даже «первый революционер» Иуда Искариот (правда, его памятник почему-то не прижился). Были разработаны соответствующие ритуалы, написаны стихи и песни.

Дантон Открытие памятнику Дантону

После смерти Ленина Троцкий решил пойти еще дальше по пути египтизации СССР, а именно соорудить мавзолей и водрузить там мумию «товарища по партии». Прообразом мавзолея Ленина стал аналогичный объект в египетской долине царей – мавзолей царицы Хашепсут.

хашепсут Мавзолей Хашепсут в Долине царей, Египет

 

Его немного видоизменили, уменьшили и привязали к месту, добавив дополнительный функционал – трибуну и лабораторию для бальзамирования. Свежеобожествленный Ильич сразу быстро стал превращаться в мифического персонажа. Для чего бригада борзописцев во главе с Крупской была озадачена написанием жития святого, а живые свидетели потихоньку (или, напротив, с большим шумом и показательными выступлениями) отправлены на тот свет, а к созданию скульптур был привлечен лучший монументалист своего времени Сергей Меркуров. По той же схеме – только еще прижизненно- обожествлялся Сталин. С той разницей, что он сам стал главным жрецом собственного культа.

Ленин Памятник Ленину в Киеве. Сергей Меркуров. 1952 г. Фото 2009 г.

В качестве главного памятника Ленину был задуман грандиозный проект «Дома советов»,  небоскреба с циклопической  статуей на вершине. Размеры статуи – здания были такими, чтобы в ее голове мог разместиться зал заседаний. До начала войны успели соорудить фундамент и часть каркаса исполина, швеллеры из него осенью 1941 г пошли на знаменитые противотанковые ежи, которые мы все видели на фотографиях обороны Москвы.

После войны Сталин потихоньку сошёл на «нет», а для мегапроектов уже не было средств. Хрущеву и Ко уже было не понять грандиозных замыслов отцов–основателей, однако задача обустройства территории памятниками не была отменена. Огромные памятники были расставлены в столицах союзных республик и крупных промышленных центрах, памятники поменьше – во всех остальных местах, маленькие бюсты – в каждом учреждении, школе и даже домах престарелых. Не забыли и про вассальные территории Восточной Европы. Продолжались ритуалы поклонения по всей стране и, конечно, лично Ильичу в лице его мумии в мавзолее (я тоже поучаствовал в этом увеселении в 1990 г, хотя к тому времени это было скорее протокольное мероприятие – что то вроде нынешнего селфи на фоне Эйфелевой башни). Беда советских жрецов в том что они сами, в конце концов, стали жертвой своего духа: поверили в его божественность. Я хорошо помню пламенные речи Горбачева «о возвращении к ленинским истокам». Правда же о мерзопакостной натуре основоположника, его любви к пиву и товарищу Инессе, патологической жестокости, а также о причинах его смерти якобы «от переутомления» в результате запущенного сифилиса вылезла наружу только в начале 90-х.

Правда, древние жрецы из Политбюро ЦК КПСС к тому времени уже потеряли мотивацию и силы, позволявшие удерживать идейный контроль над территорией гигантской советской империи. Республики разбежались. Там, где за время «совка» не было уничтожено знание истории, национальное сознание быстро сориентировались: и похоронили идолов, кто в шахте, кто в море, кто в лесу – главное подальше от людей. Новые идеологи установили новые памятники ново-старым духам своих народов.

У нас же «совок» засел в голове довольно глубоко – 70 лет сделали своё дело. Настолько глубоко, что многие стали считать его частью собственного сознания, памяти,  и якобы реальной картины мира.  Именно это иррациональное фактически религиозное чувство (которое не могут логично  объяснить сами его носители) куда сильнее, чем сопротивление дряхлых компартийцев, мешало и мешает отрубить вросший в дно ржавый якорь и, наконец, тронуться в путь. И еще 23 года подражатели карго-культа носили цветочки и распевали гимны у подножия истуканов, а власти им подыгрывали, выделяя из бюджета деньги на ремонт и охрану.  Ниточки контроля, утерянные было при крушении КПСС, подобрали выходцы из КГБ. Правда, этот еще раз тот случай, когда история повторилась в виде фарса. У гебистов нет идеологии, нет понимания, зачем Троцкому все это было нужно, да и ресурсов на мировую революцию уже нет. Этих ресурсов нет даже на мечту о мировой революции. Поэтому  и старую империю им не воссоздать, и ту, что вроде бы ещё есть, они тоже скоро потеряют.

Вчера пал крупнейший из оставшихся в Украине памятников Ленину, и еще долго люди с советско- атавистическим  сознанием  будут сокрушаться по этому поводу. Но надо понимать, что ни к истории, ни к культуре памятники данного типа отношения не имеют, они являются инструментом управления массовым сознанием и контроля территории небольшой группой людей, стоящей на трибуне Мавзолея. И только избавившись от этих якорей прошлого, мы сможем, наконец, сами выбирать свою судьбу и следовать своему пути.

Виктор Кожевников

Ще читаючи книгу Аслунда вперше, я упіймав себе на думці, що у нас відомими стають люди та присвоюють собі заслуги інших, не маючи до того жодного стосунку. Ті ж, хто заслуговує на схвальний відгук чи добру пам’ять, залишаються, як правило, за лаштунками, більше того – оббріханими чи, як мінімум, висміяними.

Що ж зробиш – така суть популістської демократії, котра і є найбільш поширеною на сьогоднішній день формою правління: нагору «піднімає» тих, хто найбільш вдало себе подає, незалежно від того, чи є їм що насправді запропонувати суспільству цінного.

Ми вже згадували в цьому циклі про Віктора Андрійовича Ющенка, реформи котрого у бутність прем’єром забезпечили незворотність переходу до ринкової економіки. Також варто згадати і Юлію Володимирівну Тимошенко (ЮВТ), котра майстерно «тирила» у нього (і не лише) ідеї, видаючи за свої. Причиною популярності Юлії Володимирівни (аж до виборів 2010р. включно) був той факт, що вона не цуралася піару і вкладала у нього чималі кошти. Так, моніторячи публікації про Україну в інозмі, маю констатувати, що до Євро-Майдану увесь Захід був щиро переконаний, що Юлія Володимирівна є найвидатнішим опозиціонером та справжнім лідером українського народу; мовляв, варто випустити її на свободу та обрати президентом, як в Україні тут же запанує благодать. Вони не припускали думки, що якби її дійсно так підтримували, то народ би розніс ще Лук’янівське СІЗО, не чекаючи доки її відправлять у Качанівку. До речі – другою такою «надією України» був Кличко (котрого в Німеччині відкрито називали «креатурою ХДС»). Нуланд, дякувати Богу, більш адекватно розгледіла, хто є хто, і безпомилково зупинила вибір на Яценюкові (котрий, мабуть, є просто шикарним прем’єром, особилво – після Азарова).

Так от – робити реформи Ющенкові допомагав Єхануров, відомий ширше за зневажливим прізвиськом «Бурят», яке йому свого часу роздала ЮВТ. По-перше, він зробив першу й успішну спробу впорядкувати організаційну роботу уряду. По-друге, завдяки його системному підходові, в нашій країні таки вдалося майже завершити приватизацію – попри популістський спротив соціалістів та комуністів (за котрими, насправді, стояли «червоні директори», котрі теж були зацікавлені у приватизації, але виключно на власну користь).

Особисто для мене відкриттям стало дізнатися, що Валерій Хорошковський не лише очолював СБУ (його подавали як «креатуру Фірташа», «руку Кремля» та «телемагната Януковича» одночасно. Можна однозначно констатувати, що Хорошковський був успішним бізнесменом та чудовим організатором – зокрема, у його роздрібних торгівельних підприємствах та медіа-холдингові працювало чимало людей, тому як топ-менеджер він однозначно відбувся.  ЮВТ явно поігнорувала той факт, що Хорошковський будучи в камбіні Януковича відкрито виступав проти ЄЕП на користь СОТ та ЄС, докладаючи зусиль для просування вперед щодо вступу до СОТ, а також що вже за її прем’єрства зміг повторити її успіх з наведення ладу на митниці. Вочевидь, грамотний та медійно сильний Хорошковський стояв їй поперек горла – і як опонент в уряді, і як потенційний конкурент. Не виключено, що він став на підтримку Януковича з помсти за відсторонення при «помаранчевих».

Також, на схвальний відгук заслуховує Кінах – людина, котра продовжила реформи Ющенка, досі лишається грамотним та зваженим політиком.

Що ж до списку анти-героїв, за чільні місця в ньому «боряться» (окрім, звісно, Януковича) Азаров та  Звягільський, за ними слідують  Симоненко, Медведчук та Мороз. Азарова ми вже встигли згадати, як і Звягільського.

За Медведчука (окрім широко відомого) варто згадати, що він неабияк «приклався» до «монополізації» ЗМІ.

Щодо Симоненка, то я не про «внесок» КПУ в анексію Криму та сепаратизм на Донбасі: я про те, задля чого я б об’єднав їх разом із Морозом та Вітренко – за згубний популізм у блокуванні ринкових реформ, демонізацію МВФ та НАТО. Варто зазначити, що «справжніми» лівими жодна з політсил під керівництвом цих лідерів не була – вони «грали» лівих; справжньою ж економічною моделлю їхнього існування була підтримка олігархів та «червоних директорів»: наші т.зв. «ліві» ніби-то «у інтересах українського пролетаріату» блокували будь-які «капіталістично-буржуазні» закони, котрі, насправді, встановили б більш прозорі правила гри та сприяли б чесній конкуренції, приватизації та, зрештою, скороченню безробіття та зростанню добробуту того ж таки «пролетаріату».

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

 

NovaKraina_Logo_siteДо написання цього циклу статей його автора спонукало спостереження за роботою групи «Податкова реформа» РПР, зпрофанованого РПР закону про люстрацію суддівського корпусу та нещодавня зачистка Майдану від того елементу, котрий усуціль окупував ту сакральну (без перебільшення) територію.

Давнє особисте знайомство із засновником проекту «Нова Країна» (далі – НК), як і з багатьма іншими його рушіями, а головно – бажання, щоб з цього проекту (і взагалі з Майдану) виник позитивний довготривалий результат примушують мене докласти зусиль, щоб цей проект не перетворився на профанацію чи інструмент лобіювання чиїхось вузьких інтересів, чи не зійшов на пси через невірний розрахунок наявних ресурсів та уяву, чого ж від нього очікують.

Статті циклу:

1. Фазовий стрибок або Шанси України на цивілізаційний прорив

2. далі буде…

Віктор Андрусів, інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана, для УП

Щодня приймаються мільйони рішень у зв’язку з АТО і ситуацією на Донбасі. Генерали ухвалюють рішення про штурм, командири про вивіз ранених, волонтери – переносити бронежилети, польська прокуратура – їх садити за це…

Хтось йде у відставку, хтось віддає свою зарплату, хтось допомагає в лікарні – всі ці рішення відірвані один від одного, але водночас стосуються одного й того ж.

Війна, як найгірша форма політичної і економічної кризи, зачіпає всі сфери життя суспільства, і найважливіше зрозуміти, що маємо справу не з розрізненими проблемами, а саме з комплексною системою.

Негативним наслідком хаотичних рішень є неправильний розподіл ресурсів, що відповідно позначається на досягненні потрібних результатів. Хаос волонтерської допомоги призводить до того, що в одних батальйонах солдати вибирають щотижня іншу форму, а в інших досі не мають банальних карематів і спальників.

І в цьому немає вини волонтерів, які демонструють вражаючу для всього світу громадську активність. Це завдання держави впорядкувати і створити умови для  правильного використаннях тих суспільних сил, які приходять на допомогу.

Однак, хаос поширений на всі сфери, часто спричиняє до відсутності потрібних і нагальних рішень, і натомість приділення надмірної уваги другорядним.

Ситуацію потрібно змінювати, і перший крок до цього формування системного підходу на рівні держави. В кожній сфері має бути сформовано політику щодо АТО, які в сукупності і будуть представляти собою систему. Нижче запропоновано деякі штрихи до такої системи.

Законодавство і відповідальність солдат

Війна не є причиною порушувати закони. І більшість учасників бойових дій обов’язково дізнаються про це від прокуратури після завершення конфлікту. З іншого боку, українське законодавство зовсім не створене для прийняття швидких і правильних рішень, як цього вимагає ситуація.

Роками закони приймаються в цілях особистої мотивації, і коли прийшов час захищати суспільний інтерес – передумов для цього виявилось мало. Історії з блокуванням купівлі бронежилетів, неможливістю використати зібрані через смс кошти, забезпечення добровольчих батальйонів тощо – яскраві тому приклади.

Військовий стан вирішує чимало питань для ведення ефективних бойових дій, але і аргументи проти теж вагомі, зокрема, втрата можливості зовнішнього кредитування.

В цій ситуації компромісним рішенням може бути внесення пакету змін до значного числа законів – починаючи від тендерних закупівель і закінчуючи звільненням від податків тих, хто збирає кошти на армію.

Зміни мали б передбачити спрощення процедур, контролю і термінів щодо прийняття рішень пов’язаних з АТО. Інший варіант – це ухвалення Патріотичного акту, на зразок того, що діє в США.

Безумовно, спрощення буде вести до зловживань і до корупції, але складність процедур в українських реаліях абсолютно не викорінюють ці негативні тенденції.

Інформаційна війна і ключі до санкцій

Протистояння в інформаційній площині – найслабша ланка української АТО, як на міжнародному рівні, так і на Донбасі. Без досягнення успіхів на цьому напрямі і на загальний успіх розраховувати не варто.

Тривалий час в Україні панувало відверте розчарування щодо поведінки ЄС. Обіцяні санкції часто обертались фарсом, і не завдавали ніякої серйозної шкоди Росії, хоча вітчизняні дипломати надавали численні докази причетності Путіна до терористів.

Ситуація кардинально змінилась після трагедії з Боїнгом. Власне, змінилась не стільки позиція європейських політиків, які продовжують викручуватись з продажем Містралів чи будівництвом газопроводів, скільки громадська думка. І саме громадська думка є ключем до рішень в європейській політиці.

Звісно, ресурсів для закупівлі сюжетів і статей в європейських ЗМІ у України немає. Але є інші можливості впливати на громадську думку – кілька мільйонів українців – заробітчан, які активно шукають можливості допомогти.

Створення інформаційних стендів, поширення самвидавів, листівок у кожному європейському місті може бути ефективним кроком з впливу на громадську думку.

Однак, на самоорганізацію тут сподіватись не варто. Посольства, консульства та інші представництва мають вести активну роботу з пошуку можливих організаторів інформаційних кампаній у Європі, а також надавати інформаційні матеріали та іншу підтримку.

Сюди ж можна долучити підприємства, які працюють з Україною. Зрештою, всі будівлі закордонних відомств вже давно мали стати інформаційними стендами повністю обвішані банерами про війну на Донбасі.

Інформаційна війну треба активно вести і в зоні АТО. Можливості для цього знову ж таки обмежені, оскільки українські канали не показують, преса не видається, а інтернет в кожного свій.

І, тим не менше, є інші дієві канали донесення інформації — мобільні оператори. Щоденні смс розсилки абонентам Донбасу щодо справжньої ситуації можуть стати для них джерелом альтернативної інформації, і питання чи захочуть це робити оператори – риторичне.

Економічний план АТО

Війна перебудовує всю економіку країни. Не можна піднімати тарифи, обезцінювати валюту, платити пенсії і зарплати, та закуповувати нові зразки техніки для військових, бо на це все просто немає коштів.

І найгірше тут те, що влада переконана у безмірності кишень українців. Підхід, за яким основне наповнення бюджету і весь тягар зростання тарифів ляже на плечі простих громадян – не прийнятний, і не тому, що це несправедливо, а тому, що у них просто немає стільки грошей.

Подальший рух в цьому напрямі буде мати наслідком створення внутрішньої боргової ями.

Водночас, альтернативних джерел наповнення бюджету чимало, починаючи від підвищення податків на “розкіш” – дорогі автомобілі, вироби з дорогоцінних металів, продажу неефективного державного майна, як от державні бази відпочинку, і до конфіскації майна та коштів бізнесу “Сім’ї”.

Окрім бюджетних питань, є загальне питання економічного зростання. В Україні з радянських часів панує традиція, коли бюджет і економічний ріст сприймають як одне й теж, і новий прем’єр виявився послідовником цього підходу.

Насправді, економічний ріст забезпечується стрімким розвитком бізнесу, що напряму пов’язано з податковим режимом, інвестиціями і спрощенням процедур.

В той час як влада сконцентрована на вирішенні поточних питань АТО, є питання і відкладеного майбутнього, зокрема, повоєнна відбудова Донбасу і життя в умовах постійної загрози російського вторгнення. І тут вже жодних закордонних кредитів не вистачить.

Нарешті ще один дуже важливий штрих до економіки АТО – план для Донбасу. Це те, що мало бути вже давно презентовано. В умовах Угоди про асоціацію, терористичних руйнувань, повної зради політичної еліти регіону головне питання, яке задає собі мешканець зони АТО: а за рахунок чого йому жити?

Влада не презентувала жодної економічної концепції для Донбасу.

Чи буде там вільна економічна зона, чи український офшор, нова промислова чи айтішна революція – це завдання, над яким вже тривалий час мають битись кращі економісти країни під керівництвом президента. Інакше перша платіжка з новими тарифами на Донбасі викличе нове АТО.

Гуманітарні виклики і можливості

Наслідки гуманітарної кризи відчуваються не зразу. Тільки через деякий час зрозуміємо, які масштабні потреби гуманітарної допомоги потребуватиме Україна. Звільнені міста не стануть причиною для активного повернення біженців, адже там не буде роботи і ще тривалий час відновлюватиметься інфраструктура, не кажучи про жорсткий поліцейський режим.

Зрештою, значний відсоток з них взагалі більше не повернеться додому, щоб не жити в страху.

Це серйозний виклик для міст, де їх кількість є значною. Вже сьогодні потрібно сформувати державну політику щодо розміщення біженців по всій території країни, враховуючи кількість вільних робочих місць та інфраструктурні можливості міст збільшувати свою чисельність.

Сьогодні також варто готуватись і до продовольчої кризи, яка може наступити внаслідок руйнування підприємств та сільськогосподарських угідь. Значні проблеми буде мати і підготовка до зими.

Війна другого рівня

Здається навіть в найбільших оптимістів немає сумнівів, що із успішним завершенням активної фази АТО протистояння з Росією нікуди не зникне. Війна перейде на новий рівень і цим рівнем буде газ та торгівля.

Щодо першого, то не зважаючи на перші правильні кроки влади щодо реформи Нафтогазу, не робляться наступні важливі.

Зокрема, масштабна кампанія з енергоефективності: утеплення будинків, популяризація енергоефективних приладів тощо.

Західні експерти у приватних розмовах взагалі радять весь кредит МВФ витратити на тепломодернізацію житла, це допомогло б забезпечити економічне зростання і чисті прибутки від економії на споживанні російського газу.

Можливо пропозиція виглядає дещо спрощено, але вона не безпідставна. Щодо торгівлі, то особливо актуальним є розвиток внутрішнього ринку та імпортозаміщення. В тому числі, на заміщення російських товарів, що створить нові робочі місця.

Цей нарис далеко не вичерпує всього спектру проблем та викликів недалекої перспективи, і всього лише є спробою представити АТО як комплексну систему, яка потребує відповідної державної політики.

Хаос, який активно панує місцями, зовсім не означає, що маємоменше шансів на перемогу. Це означає, що можемо заплатити за неї надто високу ціну. Час вже зрозуміти, що АТО – це надовго, у військовому форматі чи ні. І українцям треба навчитись жити, розвиватись і перемагати в такому форматі.

Віктор Андрусів, кандидат політичних наук, Демократичний Альянс, для УП

Андрей Куликов

Что меняет война в работе СМИ? Как бороться с пропагандой, соблюдая объективность и право аудитории на несколько точек зрения?

В интервью ЛІГАБізнесІнформ один из ветеранов украинской журналистики, теле и радиоведущий Андрей Куликов рассказал о том, чем друг от друга отличаются украинские, российские и западные медиа, что делать с пропагандой и где в профессии журналиста заканчивается свобода слова.

– Украинские журналисты. Каковы хронические проблемы и есть ли тенденции к улучшению?

– Хроническая проблема – желание поддержать “своих” во что бы то ни стало. Позитивная тенденция в том, что это сейчас обсуждается как проблема. Исправить болезнь можно разговором друг с другом. Что еще важнее – прислушиваться к тому, что говорит о нас аудитория, особенно та, которой мы не нравимся.

Проблема “своих” существовала всегда, но стала очевиднее и резче в связи с войной. Когда я говорю “свои”, то не имею в виду, что украинская журналистика и журналисты едины. Просто у одной части есть “свои”, и у другой части есть “свои”. Но практически ни у кого нет “не своих”. За исключением тех, кто работает в специфических областях типа гламура или автомобильной журналистики.

Кроме того, есть давняя советская традиция: пропаганда, отбеливание своих, очернение чужих. И как бы мы ни старались, часть из нас еще помнит те времена, когда было очень просто работать – не искать ответы самим, а знать их заранее.

– Уместно ли сравнивать украинскую, российскую и, допустим, британскую журналистику?

– Сравнивать уместно всегда и все. Я не столь компетентен в российской журналистике, чтобы давать ей оценку. По той телепродукции и отдельным сегментам интернета, которые я потребляю, могу сказать, что в российской журналистике намного больше внимания уделяется внешнему качеству конечного продукта. Они стремятся довести до совершенства саму форму, наполненную, как мне зачастую кажется, фальшивым содержанием.

В Украине очень давно и очень многие на форму не обращают внимания вообще – либо по причине нехватки средств, либо в связи отсутствием желания как такового.

Если говорить о британской журналистике, то она намного более урегулирована, чем украинская. И в этом сила британской журналистики. Она урегулирована как на государственном уровне, так и на уровне саморегуляции. Конечно, есть общие вещи, которые объединяют понятие так называемой западной журналистики, которые, если разбираться, идут от знаменитой формулы “кто, что, когда, где и почему”. Хотя я на самом деле считаю важным не “почему”, а “как”. В Украине эту формулу стали употреблять значительно позже.

Британская и американская журналистика – это во многом журналистика впечатлений. В Украине до сих пор в ходу журналистика мнений. Впечатления – это то, с чем охотнее ассоциирует себя потребитель информации. Ведь он ощущает: его не учат – с ним делятся 

 

Еще одно отличие: британская и американская журналистика – это во многом журналистика впечатлений, в то время как у нас до сих пор в ходу журналистика мнений. Если в основе наших и западных материалов лежат факты, то в Украине факты преимущественно дополняются мнением. Впечатления – это то, с чем охотнее ассоциирует себя потребитель информации. Потребитель на западе ощущает: его не учат – с ним делятся. Это важно.

– Что в журналистике должно иметь первоочередное значение – точка зрения или объективная правда? Бывает ли правда одной? Возможно ли согласовать все эти вещи, не впадая в ангажированность?

– Правда по определению одна, все остальное – неправда. Точка зрения может проявляться через объективность. Самая лучшая гражданская позиция журналиста при исполнении своих обязанностей – следование стандартам и правилам профессии. Только так мы лучше всего служим обществу или лучше всего работаем, выполняем свою функцию. Журналистика, где мы высказываем свою точку зрения – такие жанры, конечно, тоже есть.

Я очень долго говорил, что публицистика – или скорее публицистичность – одна из причин гибели или плохого состояния украинской журналистики. Но в последнее время сам сделал несколько публицистичных материалов, потому что ощутил, что сейчас это нужно. Но это особые жанры. Если речь идет о журналистике факта – она сейчас очень нужна – то мнения мы собираем и отражаем, а не производим.

– Должны ли украинские журналисты учитывать фактор войны в своих публикациях? Я имею в виду, меняет ли война что-либо в нашей работе? Дайте совет журналистам, которые работают в условиях войны.

– Война меняет в том смысле, что мы должны еще тщательнее избегать лжи, избегать искушения подыгрывать своим. Своим можно помогать тем, что ты делаешь продукцию лучшего качества. Это предполагает правдивость, точность и оперативность. Кстати, точность – преобладает над оперативностью. Проверять, проверять и проверять. По поводу совета – коллеги, не пишите о том, что происходит в зоне антитеррористической операции, если вы там ни разу не были.

– Как вы думаете, как должно реагировать общество на то, что некоторые коллеги прямо подыгрывают агрессору в своих публикациях и не скрывают, что действуют в интересах другой страны? Например, часто критикуют газеты Вести, журнал и сайт Корреспондент.

– Немного неверно сформулирован вопрос. Они не то чтобы не скрывают, ведь мы нигде не прочитаем у них это прямо: мы подыгрываем агрессору. Все-таки это наше предположение, которое можно прочитать между строк. Мое мнение: если мы находим в публикациях этих изданий, интернет-ресурсов, телеканалов или радио то, против чего мы могли бы законно протестовать, оспаривать и пытаться ввести какие-то санкции в мирное время, то, тем более, мы должны это делать в военное время. Но это не должно быть наше мнение: “Нам это не нравится, потому что мы считаем, что это вредит войне или целостности Украины”. Мы должны сказать: “Вот здесь – врут, вот здесь – скрывают”. И тогда, имея профессиональные мотивы, мы можем начинать действовать.

– Какие инструменты?

– Суд, общественные организации, профессиональные дискуссии, где, имея доказательства, журналисты смогут сказать: “Коллеги неправы и вот почему”. И это надо четко показать. Но делать это нужно правильно. Например, я видел несколько раз, как возле станции метро “Политехнический институт”, там, где утром раздают газету “Вести”, стояли двое людей с мегафоном и кричали: “Не берите газету “Вести”, они враги, они работают на россиян” и так далее. Но при этом не звучало никаких доказательств. В связи с этим я не уверен, что эта акция оказывала то воздействие, которого очевидно ждали эти люди. С другой стороны, одна-две публикации в украинских тиражных изданиях, сюжеты на хорошем телевидении и радио, где будет раскрываться ложь – да, это имело бы воздействие.

Другой пример. Очень много говорят о том, что российская пропаганда врет. Но мы очень мало это доказываем (редакция ЛІГАБізнесІнформ посвятила этой теме три больших материала: Чьи руки в крови. Факты российской войны против УкраиныИнформационная война: пять примеров российской пропагандыИнформационная война против Украины: сюжеты, методы, противоядие, – ред.).

С самого начала агрессии есть великолепный пример. Я его привожу сторонникам аннексии Крыма. Чем ее оправдывали, помните? Госпожа Матвиенко заявила, что русских в Крыму убивают. Потом в этом тезисе необходимость отпала. Даже в России признали, что это неправда. Но дело было сделано. Однако, напомнив об этом, мы можем показать, что действия России оправдывались совершенно лживым образом.

Российские журналисты несут ответственность за те настроения, которые сегодня царят в российском обществе. Но решение о войне против Украины принимали не они 

 

– Где заканчивается грань демократии и свободы слова? Или этой грани нет?

– Грани, пожалуй, нет. Например, в таком демократическом обществе как британское, где мне пришлось жить и работать, есть постоянные попытки государственных органов, партий и компаний влиять на работу журналиста. Во многих случаях разница между тамошним и нашим положением в том, какими методами это пытаются осуществить.

Я снова вспоминаю регуляцию и саморегуляцию в британской журналистике. Есть масса правил, которые, казалось бы, даже мешают журналисту работать, потому что нужно принять во внимание массу вещей, учесть множество факторов, посоветоваться с редактором. Но в конечном итоге эти правила защищают журналиста. Потому что если ты сделал все по правилам, то это, условно говоря, до 90% повышает вероятность того, что ты опубликовал правдивую информацию, а значит – на твоей стороне будет суд и общественное мнение.

– Если говорить о странах, где грань вполне очевидна. Как вы думаете, какова ответственность российских журналистов за войну в Украине?

– За войну против Украины как таковую – не велика, потому что не они принимали решение. И вряд ли они влияли на тех, кто принимал решения в России. А вот за настроения, которые, судя по результатам опросов общественного мнения, царят в России – ответственность российских журналистов велика.

– Как вы думаете, почему даже в век технологий, когда есть масса источников информации в отдельных странах все еще удается создавать “альтернативную реальность”? Складывается впечатление, что раз и навсегда покончить с такими явлениями – утопия.

– Так дело как раз в том, что развитие альтернативных технологий облегчает создание альтернативной реальности. И когда я слышу, что уходит аудитория от традиционных средств массовой информации в социальные сети и так далее – это не совсем позитивное явление. В соцсетях создавать альтернативную реальность, на мой взгляд, легче. Потому что в этих сетях ты часто имеешь дело не только с выдуманным продуктом, но и с выдуманными людьми или персонажами, которые это создают. В этом смысле я ретроград.

Да и где проходит грань между традиционными средствами массовой информации? Для меня интернет – вполне традиционная платформа массовой информации. Телевидение или радио, если уходят в интернет, не перестают быть радио и телевидением.

В целом, думаю, мы никогда не сможем получить гарантию от альтернативных реальностей. Это случалось ранее в такой развитой стране как США, это случалось сейчас у нас. И наверняка это происходит в России.

– Вы долгое время работали на Би-би-си. В последнее время русская служба Би-би-си, на мой субъективный взгляд, очень вольно трактует события в Украине. Используются обороты “ополчение” в отношении террористов ДНР и ЛНР, под видом второй точки зрения транслируется откровенная Кремлевская пропаганда.  В то же время англоязычная редакция часто более категорична и называет вещи своими именами. Опираясь на ваш опыт работы в этом СМИ, скажите, может ли русская редакция иметь отличное мнение от редакции в Лондоне?

– Да, конечно может. Приведу простой пример. 1992 год. Я, в числе прочих первых сотрудников украинской службы Би-би-си, которая должна была заработать через полтора месяца, ехал в лифте с коллегой. Мы молчим, наших лиц еще не знают. И при нас трое коллег из русской службы Би-би-си обсуждают: “Ну, зачем эта украинская служба!? Там же все понимают по-русски. Кто их будет слушать?”. Это было больше 20 лет назад, наверняка кое-что изменилось. Но, кстати, тогда еще в основном на русскую службу работали эмигранты из Советского Союза. Но потом, как и в украинскую службу из Украины, они набирали людей в русскую редакцию из современной России. Это люди, которые, наверняка, отражают те же мнения, которые бытуют в России. Поэтому это возможно.

– Десятки западных журналов сейчас выходят с красноречивыми обложками, посвященными России и Путину. Как вы думаете, каково влияние западных СМИ на формирование мнения именно политиков? Могут ли эти публикации заставить чиновников ЕС действовать решительнее? И в чем разница влияния СМИ в Украине и на Западе?

– Я думаю, что они могут заставить их принимать во внимание мнение, выражаемое в СМИ, которое отображает общественное мнение. Будут ли они в связи с этим действовать решительнее? Не знаю. В конце концов, они будут руководствоваться интересами своих стран. Если они поймут, что решительные действия по обузданию российской агрессии в конечном счету для них важнее, чем экономические отношения и некоторые давние связи, потому что они служат общечеловеческим ценностям, о которых мы говорим – тогда да.

Но я думаю, что не все политики готовы смотреть так далеко, чтобы это осознать. Тем не менее, если говорить о влиянии СМИ, то на Западе эта степень выше, чем в Украине. Почему? Есть зрелые демократические традиции. Украина на пути к этому.

Источник –  ЛІГАБізнесІнформ