Спільнобачення | Пряма мова category

Пряма мова

Задля його ж безпеки, Шуфрича "відтягли" подалі від ОДА в "швидку"

Задля його ж безпеки, Шуфрича “відтягли” подалі від ОДА в “швидку”

За зовнішніми ознаками, і кандидатуру, і місце було обрано дуже вдало – нагадаймо, що “слава” Шуфрича пішла з закарпатського Мукачева, де навесні 2004-го він “оркестрував” фальсифікаціями на виборах місцевого мера, що викликали масові протести місцевого масштабу, на придушення котрих влада “зігнала” міліцію з усієї України. Песимісти подейкували, що Мукачевський “майдан” став репетицією фальсифікацій та силового сценарію у масштабах усієї країни – однак доля розпорядилася інакше, і Великий Майдан-2004 завадив його реалізації.

Так само, “сита” по вінця ставленником Януковича із Закарпаття (Матвієнком) Одеса, з подачі якого, до речі, відбулося жорстоке побиття активістів одеського Майдану “колорадами” (заїжджими чи місцевими – вже не важливо), через 10 років “прийняла естафету” в Закарпаття й “віддячила” (нарешті!) Шуфричу і за Мукачеве-2004 в тому числі.

Активістка місцевого майдану Зоя Казанджи уже відгукнулася про “помсту” не вельми схвально. Воно й зрозуміло – Шуфрич, звісно, падло, але порушувати й так тривожний спокій у Одесі, котра ледь заспокоїлася після 2 травня, не вельми бажано. Тобто, хай би його побили де-небудь на Закарпатті же, але не в Одесі. Принаймні, не зараз.

Я не буду вторити голосам, котрі засуджують це побиття – бити Шуфрича завжди було і є за що: його круглу харю, окрім Мукачева, було видно і обабіч Медведчука, і попри Хама, котрим він піддакував у щирому “одобрямсі”, і під час ганебного “ухвалення” Харківських угод в Раді (нарешті за розбиту голову Волинця було розбито бодай чиюсь навзамін). Я вже мовчу за “посередництво” у перемовинах з терористами ДНР/ЛНР (з явним перебуванням на боці останніх).

Прикметно, однак, що 19 лютого на тих самих сходах тієї ж ОДА били майданівців у обличчі місцевої інтелігенції (див. відео вище), сьогоднішню ж помсту було вчинено руками невідомих кремезних молодиків у масках. Тобто, вельми вірогідно, що самі представники креативного класу Одеси жагою помсти не горять. Того самого креативного класу, котрий починав Революцію Гідності, і саме завдяки присутності котрого вона так зветься, а не бомжів, котрі зайняли Київський Майдан після них, чи радикальних молодиків, що заповзято почали “розміщувати” тіла депутатів в баках для сміття.

Не знаю (зараз принаймні), чи було побиття Шуфрича експромтом і щирим вибухом гніву, чи він сам його замовив, щоб дати привід для витка насильства у відповідь чи “освобождєнія ісконно русского горада Адесси ат фашиствующіх бандеравцев и правового бєспрєдєла” (виключати такі версії не варто, хоча й відомо, що для подібного “марш-кидка” у Путіна немає ресурсів – інакше б, йому не потрібно було “перемир’я” на Донбасі). Можу, однак, з упевненістю прокоментувати наступне.

Як уже зазначалося вище, Шуфрич – “шістка” Медведчука і логічно, що останнім побиття свого “асистента” сприйматиметься як виклик йому особисто. Думати, що можна залякати Медведчука грубою силою – наївно. Навіть якщо він (зараз) не зможе дістатися фізично до “кривдників Нестора” і “розібратися” персонально з кожним із них, він не почуватиметься ображеним чи переможеним. Чому?

Відповідь лежить у тому, ким позиціює себе Віктор Володимирович. А вважає він себе найвеличнішим і ніким досі не перевершеним комбінатором української політики. Навіть остаточний програш його СДПУ(о) на виборах 2006р. (саме тоді ВВМ покинув офіційну велику політику) не змусив його его похитнутися в безумовній самоупевненості щодо власної геніальності. Цей український Макіавелі плекає надію (ні – упевненість!), що часи “бардака” (=демократії) принесуть черговий і вже остаточний крах його конкурентів (ким би вони не були – Ющенком, Тимошенчихою чи найгорластішими вискочками Євро-Майдану) і електорату доведеться засвідчити, що кращої за маніпулятивну напів-автократію системи Україна не заслуговує.

Прикметно також, що “той”, справжній Макіавелі найголовнішою політичною перемогою вважав розвал Флорентійської республіки (була така в добу Ренесансу на території міста Флоренція) і підпорядкування династії Есте: скориставшись тимчасовим безладом в Республіці та низкою невдалих очільників більшості магістратів поспіль, йому (підключивши на повну те, що зараз називається чорним піаром) вдалося переконати городян, що монархія – краща за республіку. Однак, на щастя, не всі інститути республіки було знищено, і з часом флорентійцям вдалося відновити республіканське правління (не демократичне, а саме республіканське – це важливо!). І “внесок” Макіавелі в набуття Республікою подібного, негативного досвіду було належно винагороджено – йому було явно заборонено назавжди посідати будь-який магістрат, консулат чи інші республіканські посади. Тобто, ніхто його в бак для сміття не “вкладав” – подібного покарання йому, честолюбному політикові, було цілком достатньо.

Тому, панове, якщо ви хочете зробити по-справжньому боляче Медведчуку (і всім іншим, хто втілює у собі автократичний пост-совок), доведіть йому/їм, що громада здатна не лише до стихійних виявів люті, що на радість фанатам Хама каналізуються в рихтування морд Шуфричів легкої тяжкості чи “запаковування” нардепів у сміття – усе це відчайдушні спроби встановлення справедливості та захисту державних інтересів, однак, спроби примітивні. І примітивність засобів боротьби з медведчуківщиною, азаровщиною/кучмівщиною/януковщиною тільки посилюють їх упевненість в тому, що вони мають справу з розлюченим, але безграмотним, не здатним до організації та системної розбудови натовпом, котрий рано чи пізно випустить увесь свій пар, і знову звільнить місце для них – єдино “свєдущих” у справі державотворення та управління.

За фактом, суб’єкта “Українське громадянське суспільство” як не було до розгону Євро-Майдану 30.11.2013, так його і важко “висліпати”, як кажуть на Закарпатті, і зараз. Суб’єкта, котрий здатен протиставити медведчукам кваліфіковану і не менш грамотну альтернативу – лише за таких умов вони “здадуться” і відійдуть на пенсію.

 

Фото: gorlovka-pravda.dn.ua/blogs

Фото: gorlovka-pravda.dn.ua/blogs

Ні для кого не секрет, що нинішній, Євро-Майдан, на відміну від його попередника –  Помаранчевого Майдану, було здебільшого організовувано та підтримувано простими громадянами, а не політиками. Офіційна українська політична опозиція (вона ж – парламентська опозиція) не проявляла жодної ініціативи, оскільки не мала зайвих ілюзій щодо власних мобілізаційних потужностей – загадаймо усі їхні попередні акції – і Мовний Майдан (з 3-годинною пообідньою голодовкою), і «Юлі-Волю», і «Україно, вставай». Усі відчули їхнє зніяковіння, коли 24.11 Майдан і Хрещатик заполонило близько 50тис., котрі перевершували Податковий Майдан, як і неозброєним оком проступало на обличчях «трійці» незнання, що з тією масою робити. Починаючи з 1-го грудня, відвідуваність вимірювалася вже п’яти-, а то й шестизначними цифрами, котрі вони так і не спромоглися конвертувати в якийсь закріплений, «неспалимий» (рос. – несгораемый) результат – як для себе, так і для громадянського суспільства: у першу чергу, тих альтруїстичних людей, на чиєму ентузіазмові  Майдан досі протримався і вистояв, і кого влада вже пресує і буде пресувати ще більше, якщо її не буде знесено.

Однак, парламентська опозиція, попри усю свою яловість, перевершує будь-яку з ініціатив/громадських організацій/позапарламентських партій, котрі спільно робили і роблять Майдан, тим, що має чітку структуру, лідерів (змовчимо за якість), виходи на закордон, місця у парламенті. Громадянське ж суспільство лише народжується – воно слабо структуроване, слабо коородиноване, тощо. З метою бодай якось формалізувати те суспільство, 19 грудня було проголошено «Маніфест представників громадських рухів, організацій та ініціатив Євромайдану». Там, зокрема, було констатовано глухокутовість нинішньої ситуації та запропоновано задля виходу з неї перемовини у трьохсторонньому форматі: влада-парламентська опозиція-громадянське суспільство. Саме такий формат справедливо відображав би ту роль, яку відіграє в Україні зараз та парламентська опозиція – брак підтримки населення (особливо, мислячої та більш громадськи активної його частини) та символічно-декоративність  (як і сумнівна опозиційність) взагалі. Навряд чи буде перебільшенням стверджувати, що якби у нас була справжня опозиція, до Майдану справа б не дійшла – політики самі б справилися з ситуацією (як це відбувається у, наприклад, Угорщині, де, по суті, та ж сама еліта умудряється правити ще з початку 1980-х, і де, першою чергою, дбають про авторитет політиків та офіційної політики взагалі; там – дійсно елітистське правління), не доводячи справу до обурення народу й виходу мільйонів на Майдан.

Однак, замість визнати існуючий стан речей і, бажаючи бодай щось зробити для порятунку країни, а не для штучного вивищення власного статусу, опозиція удалася до кількох спроб «підім’яти» під себе якщо не все громадянське суспільство, то, бодай, якісь його сегменти. Після невдалої спроби створити «обманку» під назвою «(Громадське) Народне об’єднання Майдан» (ГНОМ), офіційна опозиція вдалася до більш філігранної комбінації – створення «Всеукраїнського Об’єднання «Майдан» (котре вже встигли «охрестити» «ВОМбатом»). Якщо ГНОМ «грішив» багатьма грубими помилками – явне включення до членів його Ради видних і широковідомих опозиційних політиків упереміж з громадськими діячами та письменниками, котрі про те гадки не мали й згоди своєї не давали, то у ВОМбат жоден офіційний політик явно не увійшов – натомість, там повно сателітних «громадських діячів», котрі, де-факто є довіреними особами парламентської опозиції. Водночас, чимало громадських організацій «ковтнуло» цю наживку – чи то несвідомо, чи то керуючись міркуваннями, що треба об’єднуватися з будь-якою опозицією.

Водночас, чимало організацій з «Громадської Ради Майдану» (ГРМ) на таке об’єднання (а фактично – поглинення) опозицією не погоджуються.

Винесемо за рамки даного обговорення те розмаїття особистих та «шкурних» причин, ніби-то «виключно» з яких ГРМ-івці не хочуть в одну організацію з «опами» (а так і вважають ті «кришталево чисті», котрі таврують «противсіхами» будь-кого, хто сумнівається у чесності намірів нашої офіційної опозиції). Лишимо чисто логічні міркування, згідно з якими має бути влада, опозиція та (важливо!) окремо від них обох громадянське суспільство, котре:

  1. Не бачить себе у офіційній політиці (принаймні, у тому форматі та з тими гравцями, котрі там зараз є);
  2. Не бажає туди йти – взагалі, свідомо обмежуючи свою роль контролем та допоміжним механізмом самодіагностики/самоочищення суспільства, чи з огляду на неприйнятність тих правил гри, що там поки що сформовано.

Як відомо, Помаранчева революція «здулася», не в останню чергу, через монополізацію офіційним політикумом функцій як управління, так і контролю, та незрілістю (відсутністю) на той момент громадянського суспільства. Наразі, громадянське суспільство, нарешті, набуває суб’єктності. Однак, «опи» бачуть в тому для себе чи не більшу загрозу, ніж влада, я так розумію?

Щоб не повторити розчарування від 2004р., цього разу має бути сегрегація (розділ) функцій між громадянським суспільством, владою і опозицією, – нехай остання самотужки доводить, що вона таки дійсно необхідна; у намаганні ж її «додати собі очок» за рахунок громадянського суспільства вона сама ж і викриває свою слабкість і брак (а може й повну відсутність) тих «очок» без громадськості. Сподіваюсь, думку буде почуто.

А щоб читачам не здавалося, що ці міркування висмоктано з пальця, ось додаткові лінки по темі та передісторії питання:

Correct_flagКриза, що її наразі переживає наша держава, має цілком осяжні матеріальні прояви, але чи лежать її причини суціль в матеріальній площині? У двійці пов’язаних між собою статей співзасновник “Спільнобачення” Валерій Дротенко пропонує глибинний аналіз проблем та натякає на можливий шлях їх вирішення (котре лежить як у матеріальній, так і сакрально-символічній площині).

Частина перша

Частина друга

 

P.S. Хто не подужає моїх статей, може прочитати ось цей допис  Андрія Окари, котрий він запропонував “Спільнобаченню” перепостити одначасно з тим, як я викладав цю свою пару статей. І хто тепер заперечуватиме, що ноосфера існує? 😉

P.P.S. Про схожі речі писав Андрій Будкевич навесні 2011р.

 

Автор Виктор Файнберг 

Сегодня миллионы взоров ловят на экранах компьютеров и телевизоров одну горячую точку на нашем съежившемся шарике: киевский Майдан. Там сейчас происходит судьбоносное для украинского народа противостояние, от исхода которого в немалой степени зависит соотношение сил в мире, его ближайшее будущее. Недаром в Киев зачастили члены администрации осторожного и непредсказуемого Обамы и даже дипломаты Французкой Республики, особенно чувствительной к своим связям с Кремлем.

Сегодня Майдан Незалежности бьется за то, чтобы его название – площадь Независимости – стало реальностью. Но битва на Майдане (теперь Евромайдан) – это не схватка между Россией и Украиной, Россией и Европейским Союзом, Россией и Западом. Это редкий в наше время случай битвы свободы с насилием, независимости с рабством, достоинства с цинизмом. Мир во многом изменится, когда подавляющее большинство землян поймет, что неделимость свободы – аксиома.

Несколько дней назад ушла от нас поэтесса и правозащитница Наташа Горбаневская. 45 лет назад она принесла на Красную Площадь лозунг польских патриотов, которые, проиграв неравную битву за независимость своей страны, бились за свободу других народов.

Тогда этот лозунг – «За вашу и нашу свободу» – был ответом на подавление Пражской весны танками Советского Союза и его покорных сателлитов. Теперь он вернулся на Красную площадь. Его подхватили юноши и девушки эпохи Путина.

Он стал особенно актуален сейчас. Вчера Карел Шварценберг, бывший министр иностранных дел Чешской Республики, друг и соратник Вацлава Гавела, дал интервью на сайте «Громадське TV». Его слова иллюстрировали кадры из хроники августа 1968 года.

Многие из нас надеются, что битва на Майдане не будет кровопролитной. До корней коррумпированная власть слишком ослабла, чтобы пойти на такой риск, даже с благословения разгневанного до белого каления Кремля.

Но в этой истории было бы нечестным не коснуться элемента чисто личного. Трудно, если возможно, найти человека, родившегося или жившего на Украине, который не любил бы ее глубокой и неугасимой любовью. Ее несравненная природа, воспетая Тарасом Шевченко и другими поэтами, ее богатая и трагичная история, фольклор, песни, гибкий и мелодичный язык, ее народ, впитавший в себя все это…

Сегодня для меня на Майдане присутствует неизгладимая память о мертвых. Моя няня Екатерина Николаевна Савченко, вдова священника, расстрелянного во время террора 1920 года в Крыму; молодой поэт Василь Стус, которого я никогда не встречал, замученный в уже «перестроечном» лагере; Зиновий Михайлович Красивский – поэт, рыцарь без страха и упрека, борец за независимость Украины, с которым подружился в печально знаменитом Институте имени Сербского…

У нас всех долг перед ними.

Сегодня, сейчас Майдан Незалежности, Евромайдан – авангард борьбы «за вашу и нашу свободу». Одну на всех.

victor-fainberg-80-let-26-11-2011g

 Об авторе из Википедии – Виктор Исаакович Файнберг (26 ноября 1931, Харьков) — филолог, видный деятель диссидентского движения в СССР, участник демонстрации на Красной площади 25 августа 1968 г., борец против карательной психиатрии.

Источник http://grani.ru/blogs/free/entries/222420.html

http://photo.unian.net

 

 

 

 

 

 

Дії “Беркута” засуджують навіть їхні екс-колеги Дії бійців під час зачистки Євромайдану і розгону демонстрантів на Банковій їхні колишні колеги назвали Незаконними і непрофесійними. Екс-командир київського полку “Беркут” Геннадій Абрамчук стверджує, що за законом у ніч проти суботи на Майдані “Беркут” мав би просто витіснити активістів і в жодному разі не застосовувати сили. Ветерани «Беркута» вважають дії по розгону студентського майдану непрофесійними Щодо подій на Банковій, то там молоді хлопці з внутрішніх військ на першому етапі протистояння мали право навіть застосувати зброю – у той момент, коли на них їхав трактор і була загроза життю. А от коли “Беркут” гнався за мітингувальниками – вони діяли за межами своїх повноважень. Абрамчук наголосив, що правоохоронці мали цілковите право не виконувати наказу. “Якщо наказ незаконний то, згідно з Конституцією, його можна не виконувати”, – наголосив екс-командир київського полку “Беркута” Геннадій Абрамчук. Як повідомлялося раніше, медики, які постраждали від рук “Беркута”, вимагають припинити насильство проти лікарів.

Інна Гончарова - співзасновник "Спільнобачення"

Інна Гончарова – співзасновник “Спільнобачення”

Гасло із закликом щодо відставки не тільки уряду Азарова, але й самого Януковича останніми днями лунає все частіше. Воно звучить з трибун всіх євромайданів країни. Проте як би гасло не відповідало сьогоднішнім прагненням громадянського суспільства та опозиційного політикуму залишається відкритим питання, як це зробити.

Загальновідомий факт, що більшість законів в Україні виписано таким чином, щоб їх  можна використовувати в особистих інтересах їх авторів. Крім того, багато із законів, насамперед, тих, які стосуються виборчого права та законодавчих ініціатив, написано під конкретні ситуації і є  продуктом політичних торгів. Саме тому, гасла щодо імпічменту президента на практиці майже неможливо виконати, користуючись чинним законодавством України. Який же президент дасть громадянам інструмент для  легітимного зміщення?

Якщо ж виходити з позиції, що Україна сьогодні не є правовою державою (останні події це ще раз дуже яскраво продемонстрували всьому світові), то повстає питання якості права в Україні та співвідношення  справедливості і законності в українському праві. Це не абстрактні теми дискусії з  філософії права, а  цілком конкретні проблеми.

В Україні зберігається радянський принцип законності, а  не європейський принцип верховенства права. Літера закону та дух справедливого правосуддя відрізняються в правозастосуванні. Не всі законні рішення є справедливими.

Що ми маємо сьогодні. Основним Законом України є Конституція, оскільки всі інші законодавчі документи мають витікати саме з неї. Стаття 11 Конституції України дає чітке визначення імпічменту: це – особлива процедура притягнення до відповідальності Президента України, яка поєднує в собі юридичну, кримінальну і конституційну відповідальність, які реалізуються шляхом осуду Президента, дострокового припинення його повноважень і усунення з посади. Підставами для імпічменту Президента є державна зрада або інший злочин, які підпадають під дію кримінального законодавства.

Згідно статті 111 Конституції достатньо 226 голосів народних депутатів, щоб ініціювати імпічмент Президента. У згаданій статті прописано також загальними штрихами всю процедуру імпічменту. Так після ініціювання імпічменту для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Оскільки Закон про імпічмент так і не було прийнято, то в Україні наразі немає ані спеціального прокурора, ані спеціального слідчого. Тобто процедуру загалом описану в Конституції, на практиці застосувати не представляється можливим.     Тому треба шукати інші шляхи для втілення процедури імпічменту в життя та її легітимізації.

Якщо виходити з того, що згідно статті 5 Конституції України: «носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.» Тобто за відсутності Закону про імпічмент народ як джерело влади є основним легітимізатором правових рішень. А для цього не потрібні органи державної влади (ВР, ЦВК, тощо).

На противагу закону про імпічмент Закон України «Про всеукраїнський референдум» в Україні існує. Він не дуже класний, як, нажаль, і все законодавство України, але він все-таки є. Згідно статті 1 цього Закону «Всеукраїнський референдум є однією з форм безпосередньої демократії в Україні, способом здійснення влади безпосередньо Українським народом, що полягає у прийнятті (затвердженні) громадянами України (далі – громадяни) рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому цим Законом.»

Виходячи з цього, сьогодні можливо ініціювання проведення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Для цього потрібно створити ініціативну групу всеукраїнського референдуму. Щоб це зробити, достатньо рішення 2 тис. громадян. Якщо сьогодні попередити про збір громадян (який фактично вже відбувся) Центральну виборчу комісію, то можна вже на цьому тижні  через 5 днів прийняти законне рішення про створення ініціативної групи, оскільки тільки на Головному Майдані країни зараз знаходяться більше ніж 10 000 громадян. Треба покликати представника Центральної виборчої комісії прямо на Майдан.

Далі ініціативну групу потрібно зареєструвати в Центральній виборчій комісії. Не виключено, що представник ЦВК відмовиться прийти на Майдан до народу або що ЦВК відмовиться реєструвати  ініціативну групу всеукраїнського референдуму. Таким чином ЦВК продемонструє, що воно перестало бути тим органом державної влади, через який народ може здійснювати владу. А отже – нащо нам таке ЦВК?

Якщо ЦВК все-таки зареєструє ініціативну групу, і буде зібрано більш 3 млн. підписів громадян України, за умови, що підписи під цією вимогою буде зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області, не виключено, що ЦВК відмовиться розглядати представлені списки. І навіть якщо ЦВК розгляне і передасть своє рішення далі на розгляд Президента, чи навряд той буде сам рити собі могилу і призначати референдум з питання своєї ж відставки.

Проте ситуація не патова. Вихід є: народ як єдине джерело влади може й повинен взяти ініціативу в свої руки і самостійно оголосити проведення референдуму, минаючи всі  інші державні органи.

Створення сайту Всеукраїнського референдуму з відставки Президента зробить прозорим процедуру народного імпічменту.

Інна Гончарова

СПІЛЬНОБАЧЕННЯ

euromaidan_whatsnext

Найбільш суперечливою темою останніх днів є (і ще довго буде) статус Євро-Майдану – незрозуміло, домігся він чогось чи ні, переміг  чи навпаки – програв, ну і, найголовніше, що ж робити далі? Учасники та небайдужі спостерігачі розділилися на два табори – реалістів та максималістів. Перші вважають, що варто було з самого початку реально(себто, песимістично) оцінювати шанси на те, що новий Майдан чогось доможеться, і радіють самому факту його зібрання, можливості роззнайомитися з пасіонарною молоддю та витворенню першої подоби згуртування (хай і стихійного) громадянського суспільства. Другі, – ті, що плекали наївний юнацький максималізм, – вважають (і досі), що Майдан нічого не домігся, і вважають, що треба стояти до переможного кінця – попри учорашній розгін.

Зараз у соцмережах та інтернеті точаться тисячі дрібних перепалок щодо того, хто винен – опозиція чи громадські активісти, що ніби-то організовували #євромайдан (провина влади ніким не ставиться під сумнів). Поясню: проблема #євромайдану  – банальний брак організаційного ресурсу (не грошей, не людей для масовки, не матеріальних цінностей, там, інтернету-вай-фаю, – а саме брак досвідчених людей, котрі б організовували усе, координували, спрямовували; людей з менеджерським талантом і навичками – не горлопанів-демагогів, котрі б «розважали» народ з трибуни, а саме їх. Вони були на Майдані 2004-го, бо його готували заздалегідь – їх мало хто знає, бо не їх показували камери, їх банально «кидануло» помаранчеве керівництво (або ж вони самі розчарувалися й розійшлися). На жаль, їхні заслуги широким масам не відомі, відтак – вони не мають авторитету, їх навряд чи стануть слухати чи допустять до керівництва. Це, до речі, одна з фундаментальних вад нашого народу – нездатність розпізнати справді гідних для керівництва людей, а обожнювання яскравих та зачаровуючих оргнездар.

Тим часом, за інформацією “Спільнобачення”, більша частина громадських організацій, що «тримали» майдан, станом на вечір 28.11 практично дійшли згоди щодо необхідності згортати акцію, виходячи з реалістичних прогнозів подальшої динаміки «відвідуваності» акції та стомлення організаційного ресурсу (насправді , вельми обмеженого). Вони «один одного» познаходили, зійшлись на тому, що час припиняти роботу в «майданному» (= авральному) режимі й повертатися до планомірної й систематичної роботи (звісна річ, координуючись та інтегруючись ).

Як не дивно, з точки зору режиму такий варіант був би теж оптимальним – на Банковій Майдан було почуто (було б несправедливо вважати, що він ні на що не вплинув), Януковичу не довелося застосовувати силу (і не «впасти» в очах Європи, таким чином, дотримавшись своїх зобов’язань не перешкоджати мирним зібранням). Банкова б «схавала» версію про те, що 100 тис.  на вулицях 24 листопада було аномалією, котра, дякувати Богу, минула так само несподівано, як і зёявилася. Обидві сторони зберігають обличчя; Банкова заспокоюється і не намагається нікого репресувати (окрім тих «радикалів», котрі відмовляться згорнути протест – їм демонстративно «всиплять»), притомні ж громадські активісти-реалісти спокійно продовжать свою роботу, оскільки наразі жодна силова структура в країні не «січе» загрози в тих активностях, котрі б вони вели.

І доки влада спокійно продовжувала б свою чорну (чи «сіру») справу, громадянське суспільство, нарешті узрівши саме себе, отримало б таймаут підготуватися до наступного подібного приводу, наростити організаційну міць, відпрацювати технології й методології роботи (у т.ч. й менш стихійної, себто, гарантованої мобілізації співмірних мас населення на  наступні подібні акції), почавши б з того, що виробило б спільну візію тієї України, котру можливо й варто було б отримати на виході як результат усієї роботи (а не лише протестної).

Таким був задум.

Через  те, що лунає дедалі більше звинувачень у «недалекоглядності керівництва» Євро-Майдану в тому, що туди ніби-то не пустили офіційну політичну опозицію, зупинимо на цьому окрему увагу. По-перше, жодного «керівництва» (тим більше – єдиного) у Євро-Майдану не було – ця громадянська структура є цілковитою іновацією з горизонтальними, а не вертикальними зв’язками.

По-друге – опозицію не «не пускали»: умова була «жодного політиканства та політичного піару»; оскільки, окрім цих двох позицій опозиції сказати нічого, вона сама збагнула, що «ловити» їй там нічого. Мені цікаво було дізнатися, про який план йшла мова, що вони його ніби-то привезли з Вільнюса.

По-третє, на пропозиції об’єднати майдани, ВО «Свобода», наприклад, відповіло, що згодне, але за умови, що вона очолить цей рух (відповідно, усі громадські організації перейдуть до її складу). Це при тому, що «Свобода» відкрито заграє з провладними силами (згадайте про «роман» демагогши-Фаріон з шафтовим магнатом і казнокрадом Звягільським, дачу Тягнибока у заповіднику під Обуховим), теж зійшла або на напів-бандитські акції, або на політичну демагогію (свою, специфічну, але демагогію). Від «Батьківщини» в особі Турчинова ми нічого не почули, окрім закликів «мобілізуйтеся, виходьте на майдани». Але ж уже мобілізувалося й вийшло 100 з гаком тисяч (я про 24.11.2013) – і що, опозиція якось скерувала ці маси? Далі що, для чого мобілізуватися? Це з її опозиції фінансовими ресурсами (організаційних повторюся, там теж немає – якби були, я б зараз не мав про що писати).

Доводиться також констатувати, що прецедент Помаранчевого майдану створив у чималого прошарку людей не те що святу віру, а упевненість у тому, що магічні кількості людей на Майдані від 100тис. і більше автоматично приносять зміну режиму. Ця теза далі розгортається у те, що, мовляв, побачивши таку кількість народу, силовики не тільки не розганяють Майдан, а й самі приєднуються.  Але це – ілюзія: силовики – люди прагматичні, а не емоційні; вони не перейдуть на бік структури, котра  не має жодної або має слабку організацію, цілі котрої нечіткі або нереалістичні. Крім того, потрібна напрацьована база контактів з впливовими силовиками, котрі потенційно готові були б це зробити – цього у стихійно зібраного натовпу чи студентів теж немає. Тому подальші заклики зігнати ще більший майдан, як на мій хлопський розум, безперспективні – за відсутності оргресурсу на нього чекає схожа доля, що й цей.  Чи розраховувати на те, що НАТО введе сюди війська, США/ЄС – запровадять санкції, і Янукович з горя сам себе застрелить. Війська сюди залюбки введе лише Росія (з відповідними наслідками). Навіть якщо режим буде ліквідовано, з нинішньою псевдо-елітою (як з владного, так і з опозиційного боку) саме нічого не налагодиться, і на нашу країну все одно чекатиме або трудомістка й болісна самоорганізація, або ж повторення тієї самої історії – хаос, безлад, повна або часткова іноземна окупація (у нинішніх умовах – масова еміграція/депопуляція корінного населення).

Пропоную тим, хто бажає Україні кращого майбутнього і готовий для цього працювати регулярно (а не раз на 9 років збігтися на Майдан у наївній надії, що від цього усі наші предковічні проблеми самі розсмочуться), не впадати у паніку, не розчаровуватися, а продовжувати роботу, зорганізовуватися і зкоординовуватися. Яка робота – Ви або вже знаєте, або дізнаєтеся (цікавтеся – 1, 2, 3).

Сподіваюсь, що це прочитає хоча б хтось, а також, що мисляча частина суспільства розуміє і розділяє мою думку (бодай в цілому). Думка немислячої частини суспільства (себто, тієї, що керується інстинктами, емоціями, підміняє власне мислення калькуванням фраз знаменитостей, фанатично вірить у «доброго царя» чи «непорочну Юльку») – мене не цікавить. Думаю, вони навіть не дочитають до цього місця.

photo

 

Українські громадські діячі звернулися до світової спільноти українською, російською, англійською, французькою та німецькою з київського майдану.

Джерело: VIMEO.COM

Аліса Рубан пише у Фейсбуку:

Тільки що на центральній вулиці Вільнюса зустріли засмученого Радослава Сікорського, на питання, як пройшла зустріч з Януковичем. Він відповів: “Your President chosed Russia”.. тут цензурна лексика закінчилась(((

Очі ЄвроМ

Екс-президент Польщі Александр Кваснєвський сказав журналістам, що Євросоюз готовий обговорювати економічну підтримку України.

“ЄС готовий серйозно говорити про економічну підтримку України”, – сказав він, відповідаючи на питання про те, на які поступки готова йти європейська сторона в переговорах з Україною.
Він підкреслив, що сьогоднішній вечір, останній шанс щось змінити, оскільки вже завтра о 9.30 ранку повинна відбутися церемонія підписання.
“Зараз останні хвилини… Якщо щось ще можна зробити, то це сьогодні під час вечері глав делегацій”, – сказав Кваснєвський.
При цьому він звернув увагу, що в Вільнюс з’їхалися всі лідери країн Євросоюзу, в тому числі Канцлер ФРН Ангела Меркель, прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон, що, за словами Кваснєвського свідчить про величезну важливість України для ЄС.
Водночас він сказав, що поки не знає результатів зустрічі президента України Януковича з президентом Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу та головою Європейської ради Германом ван Ромпейєм.
Кваснєвський також висловив думку, що мова йшла про можливість зміни рішення українського уряду, щоб не робити тривалу перерву, оскільки в найближчі два роки спочатку ЄС, а потім Україна будуть зайняті виборами.

 

Джерело: УП