Спільнобачення | Archive for січня 2014

січня 2014

Victoria_Boyko

Одна з листівок, розповсюджуваних в Бельгії

Шановні колеги-журналісти,

Турбую з інформацією, яка вартує аби про неї знало українське суспільство,
отримала щойно від української громади в Бельгії.

Сьогодні, 29 січня, українська громада Бельгії проводить пікети
Європейського парламенту, Єврокомісії та інших інституцій ЄС щодо проблеми
масових порушень прав людини в Україні. Один з лідерів української громади
Василь Галушка заявив на початку акції: “Ми не лише шоковані убивствами,
масовими побиттями і зникненнями людей в Україні, ми також обурені не
достатньо адекватною відповіддю ЄС на ці події у центрі Європи. ЄС не може
далі просто відслідковувати ситуацію і закликати сторони до діалогу. ЄС має
активно стати на захист прав людини в Україні, вжа зараз ввести санкції
щодо відповідальних за це міністрів, суддів, членів парламенту, так званих
правоохоронців і жорстко попередити найвище керівництво про його
персональну відповідальність за ці звірства”.

У додатку – листівки, підготовлені українською громадою Бельгії, які будуть
нині розповсюджуватись біля євроінституцій.

Прошу дати знати, чи отримали інформацію, та, по можливості, розповсюдьте
її – Україна повинна знати, що має підтримку своєї діаспори за кордоном.

З повагою,
Вікторія Бойко
www.icps.com.ua

 

Додатки (листівки): 1, 2, 3, 4

 егизарянЧто же произошло 28 января в парламенте? Это победа? Или это временное отступление властей, чтобы потом начать все заново и более зверски?

Если считать, что была война – а война была начата и была в фазе кровопролития – в этом смысле то, что произошло, действительно победа. Не стратегическая, но тактическая победа оппозиции. Под оппозицией я подразумеваю и политическую оппозицию, и тот Майдан, который в Киеве и по всей стране мерзнет, дерется, защищает и защищается.

Выигрыш и победа, достигнутая ценой жизни и здоровья мужественных ребят и женственных, но смелых девчат и женщин.

Но есть и часть Майдана, которая легко поддается провокациям, сплетням, и служит инструментом для раскола единства, для деструкции и эскалации антиморали на самом же Майдане.

Я бы сказал, мы достигли большой победы, если б я думал, что правительство Азарова было автором и исполнителем всех преступлений против народа.

Но кабмин это всего лишь шестерка Кремля. И с отставкой Азарова вся эта темная сила не уберется из Украины и не прекратит свою антинародную, антиукраинскую деятельность. Наоборот, она может усилиться.

К сожалению, та часть Майдана, которая является фоном и проводником провокаций и технологий, навязанных Майдану, тоже не исчезает. Это масса людей, которые – одни понимая, другие не понимая – вольно или невольно предают Майдан. И часто заставляют, вынуждают Майдан отказываться от своих же ценностей.

Серьезность и опасность времени, ответственность за будущее каждого человека и страны в целом, философия исторической ответственности говорит о том, что настало время использовать слово “предательство”.

Мы стали закрывать глаза на то, что происходит предательство.

Мы очень часто явное предательство воспринимаем как свободу мнений и право на разногласие.

Это тогда, когда идет война, когда перед тобой враг, за спиной враг и внутри тебя множество вражьего. И в такой ситуации создается псевдомораль псевдосвободности.

Казалось бы, мы все разумные и понимаем, в чем состоит цель и задача Майдана. А когда и цель понятна, и задача понятна – разве это не тот случай, когда можно заявить: “Все остальное от лукавого”?!

Все всё знают. Тогда почему позволяем то, что “от лукавого”? То есть – предательство.

Да, есть первая победа. Но люди в тюрьмах, их держат как заложников для переговоров. Но заложников держит всегда враг. А это означает, что правительство Азарова ушло в отставку – а враг остается.

По всей Украине легализуются черносотенцы и всякие подобные организации. И ими управляет, и будет управлять не Азаров и не Янукович. Янукович сам себе не хозяин.

Поэтому, достигнув победы, её надо укрепить моралью Майдана, всенародной готовностью – и всеми легитимными способами продолжать борьбу за изменение Системы.

Конечно, очень хочется расслабиться, праздновать и распустить Майдан. Но, к сожалению, все самое трудное только начинается. Потому что есть вещи, которые труднее выдержать, чем бой на улице…

И что не придется в будущем опять принимать бои, тоже нет гарантии. Я говорю не как пессимист, а как большой оптимист.

Иногда приходится затрачивать огромные усилия, чтобы добиться небольших, но важных изменений. Но чтобы произошли коренные и бесповоротные перемены, нужны будут усилия, размер которых и вес которых соизмеряется только силою духа и ценностью жизни.

И они, усилия эти, не спрашивают, “как долго еще?” Потому что вся работа, борьба направлены не на сокращение или продление времени, а на достижение цели.

Мы перешли в фазу, когда все только начинается: и настоящие трудности, и череда побед.

Хочу напомнить всем: самое дорогое в этом мире, самое дорогое в этой жизни – сама Жизнь. А ребята отдали свои жизни. Те сотни, если не тысячи искалеченных и раненных хлопчиков и девчат, которые остались живы – они тоже отдали свои жизни – они поставили свои жизни.

Поэтому так мелко, так недостойно роптать, предавать и становится фоном для технологий.

Все вышесказанное – мое виденье и мое переживание, которые я, будучи внутри, вижу как бы со стороны. Я буду продолжать говорить то, что чувствую.

Я сейчас вижу опасность не в Януковиче, с ним все ясно. Вопрос в нас, в Майдане, в единстве и морали Майдана – опасность внутри нас.

Я готов радоваться и со-радоваться сегодняшней и будущим победам, но я переживаю проигрыши внутри нас.

Но вместе с этим, в смелости, стойкости и силы украинцев – дефицита нет. Это наглядно и убедительно продемонстрировали события последних дней и люди, которые стали олицетворением этих событий.

Я верю, что Майдан, народ Украины победит в первую очередь моралью – разумом – духом!

Борис Єгіазарян, художник

Середа, 29 січня 2014

Джерело – Українська правда

Несмотря на митинги в областных центрах Востока и Юга, говорить там о массовых акциях протеста некорректно: они носят локальный характер.
Из новых событий: запрет КПУ и ПР отдельными местными советами Хмельницкой области, первый достаточно массовый митинг протеста в Симферополе. (текст – @Sergii Gorbachov)

Автор карти – @Sergii Gorbachov
Джерело та збільшення карти – за посиланням

Розташування барикад на Хрещатику та прилеглих вулицях, вулиці та будівлі заблоковані силовиками.

Джерело та збільшення карти – за посиланням

анджей стасюк Революціонери з Майдану збудували катапульту і бомбардували з неї міліцію. Козаки, яких ми звикли бачити як шалену кінноту, зазвичай воювали як піхота. А ще вони були фахівцями з облог. Вони будували обложні машини, які називалися гуляй-городами і слугували для подолання брам і мурів. Тепер вони будують катапульти.

Зрештою, весь Майдан і вся українська революція на фотографіях, на телебаченні і в мережі виглядає як фільм жанру фентезі, змішаний з футуристичною катастрофою. Чорний дим, палаючі барикади, революціонери, вдягнені в танкові шоломофони, лижні окуляри, будівельні і мотоциклетні шоломи, військові каски, пластиковий гірськолижний захист, протигази, маски у формі черепів і маски чудовиськ, загони сноубордистів, які рушають в атаку, використовуючи свої сноуборди як щити, розмірений бойовий стукіт по блясі, ніби у військові барабани, коктейлі Молотова, що осявають темряву, ніби комети, збудовані зі снігу барикади, які поливають водою, щоб на морозі вони застигли, перетворившись на мур.

Це схоже на страхітливий карнавал, на зловісну фієсту. А з другого боку — Мордор у чорних нерухомих лавах за прямокутними щитами, які час від часу складаються в римську “черепаху”, щоби прикрити беркутівців від каміння.

Але не дай себе обдурити власним прагненням, дорога Європо. Я знаю, що ти собі уявляєш, ніби це все насправді не відбувається. Що це власне і є якийсь Мордор, якась степова Татарія на іншому континенті. Що насправді це якась там Росія, яка знову бореться зі своїми внутрішніми проблемами, тож краще не втручатися, не дражнити і не перешкоджати. Росія велика і дасть собі раду. Адже вона завжди давала собі раду.

Ми ж не можемо інкорпорувати частину Росії. А то тут же вилізе якась там Калмикія, що вона теж хоче. І як би це виглядало? З усіма тими верблюдами, юртами, буддистами і пустелею. Чи Мордовія, раз уже зайшла мова про Мордор. Ми приєднали поляків і румунів — і вже трохи шкодуємо. Крім того, вони  там палять покришки. У нас не палять покришок, бо це неекологічно. У нас не використовують дефіцитний бензин, щоби жбурляти ним у правоохоронців…

З Берліна до Києва — 1332 кілометри. До Рима — 1500. До Парижа — 1032. До Мадрида — 2300. За даними Google Maps. Але жодна карта не може передати і виміряти самотність, у якій опинилася цієї зими Україна. Під час Помаранчевої революції у 2004 році на Майдані тривало радісне свято, хоча зима була не менш дошкульна.

З Польщі приїхали тисячі молодих людей, щоби підтримувати зміни. Приїхали найважливіші польські політики. Музиканти записували пісні, артисти влаштовували хепенінги на тему “Солідарності”. У Польщі помаранчевий колір був усюдисущий: шарфики, кокарди, шапки, на автомобільних антенах розвівалися помаранчеві стрічки. Здавалося, що революція — це веселе свято.

Нині, коли ситуація справді загрозлива, коли точиться справжня, а не карнавальна, битва, коли ллється кров і катують людей, над київським Майданом розлягається тиша. Навіть моя країна — така проукраїнська і схильна до участі в чужих повстаннях і революціях — очікує, дивиться, спостерігає. Ніби ці кілька шенгенських років привчили нас до холоднокровності й обережності.

Вона не рветься на барикади, як раніше. Озирається і чекає, що скаже європейська решта. Не знаю, що сталося. Ми ніби втратили віру в сенс допомоги. Тим часом там, на Майдані, відбуваються речі набагато важливіші і страшніші, ніж у 2004 році. То що? Українцям додалося віри і сил, а в нас віднялося? Бо ми вже в безпеці і ситі? Ми вже не кричимо: “Київ — Варшава спільна справа!”? Бо нема карнавалу, тільки мороз, сморід паленої гуми, бензину, чорнота ночі, самотність і страх: нападуть — не нападуть, уб’ють — не уб’ють…

Європа — тісний континент. Якщо це взагалі якийсь континент, а не просто півострів. Відчуття самотності в такій тісноті територій, націй, міст — збочене і жорстоке відчуття. Польща відчувала повну самотність (і зраду) в 1939 році. Але це було давно. Проте досить згадати оточені телевізійними камерами Балкани. Вони були такими ж самотніми — і водночас увесь світ міг дивитися, як їх віддають на поталу. Тож порівняно з 1939 роком стався великий прогрес.

Прогрес збоченості і жорстокості. Ми облудно повторювали: “Та це ж Балкани, там завжди так, їм це просто подобається”. У випадку України такої облуди не може бути. На жаль, шановні пані і панове, вони там б’ються за нас. Якщо ви гадаєте, що так звані “європейські цінності” дані раз і назавжди, що це щось, що можна купити і мати, то ви помиляєтеся.

Якщо ви справді так гадаєте, то краще зразу відгородити муром цей шматок суші, цей півострів чи мисок. Зробити з нього щось на кшталт гетто самовдоволення, гаданої безпеки і порнографічного добробуту. Виставити вартових і стежити, чи не наближається решта світу, щоб нас пограбувати. І житимемо так, поки не помремо від страху, ендогамії та нудьги.

Я не знаю, що сталося з цим континентом, з його енергією, відвагою, експансивністю, цікавістю, вітальністю. Ми могли пішки зайти на край світу, плисти на інший бік планети в дерев’яних шкарлупках, не більших за залізничний вагон. Так, ми робили страшні речі, але й великі. Світ дивився на цей смішний мис на краю величезного тіла Євразії і не міг відірвати очей.

А нині ми самі стоїмо за вікном і з острахом визираємо з-за фіранок: чи часом хтось, боронь Боже, не почне “визнавати такі самі цінності”. І якщо таки мусить, то хай би чимдалі. Найкраще — в якомусь Мордорі. Але це не вийде. За цінності борються. Не всім можна володіти. Цінності не можна оточити муром і вартовими. Їх не можна фортифікувати, як середземноморське узбережжя від утікачів з Африки. Не можна зупинити на східному кордоні моєї країни.

За часів комунізму у нас у Польщі була така собі загадка. Запитували: “З ким межує Радянський Союз?” Відповідь була: “З ким хоче”. Те ж саме нині з Європою. Тільки Європа, на відміну від Радянського Союзу, обмежує своє сусідство. Вона відмовляється усвідомити, що цінності, які вона визнає (визнавала?), визнають і поза її номінальними межами.

Вона аж тремтить від того, що так може бути, бо це означає самі лише клопоти. Вона зменшується, щулиться, ховається за фіранкою. Навіжено підраховує зиски і збитки. Вмирає від страху за свій добуток. За свій огидний спокій, непристойний добробут, гидотне самовдоволення.

Українська зима 2014 року — це європейська катастрофа. Я дивлюся на зображення заледенілого Києва, на людей, які готові гинути за свободу, і намагаюся згадати який-небудь “європейський” порив такої ж сили за останні кількадесят років. Бачу Берлін у 1953-му, Будапешт у 1956-му, Прагу в 1968-му, Гданськ у 1970-му. Натомість якщо йдеться про оту другу частину континенту, то на думку спадає щонайбільш розпачливий протест проти загрози свободі в інтернеті. Це жалюгідно.

27.01.2014
Анджей Стасюк, польський письменник, для Die Welt

Текст вперше опубліковано в Die Welt 25 січня 2014 року (На УП.Життя публікується з дозволу автора)

Переклала Маріанна Кіяновська

Джерело – Українська правда. Життя

светлана ройз

Как общаться с детьми во время революции и помочь им справиться со страхом и напряжением в рекомендациях психолога Светланы Ройз.

Дети всегда отражают мир взрослых и живут в этом мире всем своим существом.

Так же как и взрослым, важно учится разделять территорию внутреннюю и внешнюю, так и деткам важно показывать, что дома мы создаем свой мир. Эти два мира связаны, но что бы не происходило во внешнем мире, дома ты в безопасности.

Они будут в этом жить. Важно проводить черту и показывать ребенку, что это политический мир, а у нас в семье – свой мир.

С маленькими детками, у которых не развита критичность (10-12 лет), нужно быть очень осторожными с информацией. Не нужно их ограждать от информации, но надо дозировать ее сложность и количество.

Если ребенок сталкивается с какой-то информацией, важно, чтобы мы были рядом и дали ему внешнюю опору и могли нейтрализовать возможное травматичное влияние этой информации.

Но не надо ограждать современных детей от кризисов. У детей, которые сейчас с нами проживают все кризисы, другие в жизни задачи. Они намного сильнее нас. И, может, поэтому испытания даются им больше. Наша задача – не спрятать их от испытаний, а дать им сил их пройти.

Дети находятся в нашем поле – информационном и эмоциональном. Они видят нашу тревогу, слезы, беспомощность. Мы же в это сложное время обостренно и эмоционально реагируем на все их проявления, либо игнорируем их.

Любой ребенок живет в пространстве взрослого и не нужно думать, что если ребенок маленький, то он ничего не понимает и его это не касается. То, что у нас, у взрослых, находится в осознаваемом состоянии, а у ребенка будет находится на уровне тела или эмоций.

Например, тревога ребенка, которую он контролирует, потом может проявится в виде энуреза. Напряжение, которое ребенок чувствует из внешнего пространства, он может испытывать во вспышках агрессии, или в температурных скачках, рвоте.

Объяснить он не может, но за него это делает его тело. И мы понимаем, что все, что происходит тревожное, требует внимания и с точки зрения ребенка

1. Прикасайтесь

Конечно, при ребенке лучше не смотреть новостей – но сейчас из этого состоит вся наша жизнь, поэтому старайтесь прикасаться к детенку ладонью во время их просмотра. Чем больше сейчас массажей, проминаний стоп, обниманий – тем больше ощущения безопасности у ребенка.

Если ми представим себе, что тело – это дом, и у нас где-то сквозняк. Там ведь будет дискомфортно. А в момент, когда снаружи сложно, все дыры расширяются, дом начинает трещать в тех местах, где есть слабинка. Чем больше родители прикасаются к телу ребенка, тем в большей безопасности и комфорте он себя чувствует.

Есть такие волшебные точки в теле ребенка – это те места, которыми детеныш касался в стенке матки. Он их запомнил на уровне подсознания, на уровне телесной памяти. Это стопы, поясничка, место между лопатками и макушка. Но к макушке мы прикасаемся с очень большой осторожностью – просто гладим по голове.

Место между лопатками так и называется – “место поддержки”. Ребенок чувствует больше уверенности, если его погладить там. Но прикасаться к ребенку стоит только в том случае, если нам самим спокойно.

Можно и нужно много лепить из глины и пластилина. Или просто насыпьте в поднос с высокими бортами любой крупы – пусть дите там играет, ставит отпечатки ладошек, закапывает-откапывает игрушки, устраивает сражения.

При этом не забывайте наблюдать – если ребенок играет в игру с одним постоянным сюжетом, то нужно подключаться предлагать развитие сюжета – так вы поможете подсознанию ребенка найти выход из травматичного тупика.

Для него, как и для взрослых, безопасность состоит в первую очередь в безопасности тела – оно, наш первый домик. И как бы не было сложно снаружи, внутри мы создаем дом с помощью прикосновений к телу ребенок. Домик, у которого внутри нету дырок.

2. Успокаивайте

Если ребенок задает любой вопрос, то на него надо ответить. Но отвечаем на сложные и для нас вопросы  только и тогда, когда у нас есть своя спокойная позиция, ответ. И если в этот момент мы находимся в очень большом эмоциональном напряжении, то правильнее сказать: “Я вот сейчас чуть-чуть успокоюсь, и тебе сразу же все расскажу”.

“И с тобой, и со мной все хорошо и плачу я не потому, что что-то в тебе или во мне плохо. Я очень расстроилась, но я взрослая, я справлюсь”.

Когда ребенок видит плачущего родителя, он начинает родителя жалеть. И с одной стороны,  это проявление эмпатии, это значит, что у нас очень чувствующий ребенок. Но с другой стороны, ребенок становиться родителем для родителя. Если он становится вот так взрослым, то он тогда берет на себя ответственность, с которой не может справиться.

Ребенок, который эмоционально и энергетически берет на себя груз родителей, выглядит намного старше. Поэтому важно, когда нам очень сложно, найти в себе силы сказать детенышу, что “Мне сейчас очень сложно, я расстроилась. Но я же взрослая, и я с этим справлюсь”.

И ребенка надо поблагодарить за сочувствие.

Когда мы сами успокоились, мы понимаем, что чем меньше ребенок, тем меньше информации ему даем. И если ребенок вместе с нами смотрит телевизор и видит разные страшные вещи, надо говорить, что взрослые также ошибаются.

И бывает, что их ошибки такие страшные и жестокие, что они влияют не только на отношения, но и на жизнь. Но сразу надо сказать, что “Ты же знаешь, что сила не только в ручках, но и в сердечке, в знании. И ты же знаешь, что добро, ум, знание побеждают”.

Мы сможем сразу же попросить ребенка вспомнить, когда в нем побеждают “сердилки”, дразнилки или капризилки. После этого, спросить: “Правда нам обоим потом плохо?”

Или когда во мне побеждают, например, “сердилки”. Мы ведь потом расходимся в разные стороны и не можем говорить. Вот и взрослые не могут договорится.

Если представить человека как дом, то и страну, можно представить точно также. В доме есть много комнат. В каждой комнате живет какая-то эмоция – “страшилка”, “умняшка”, “веселушка”. Чем меньше ребенок, тем более сказочные названия мы выбираем, чем старше – тем больше рефлексии.

Если в доме есть хозяин, то он следит за порядком в комнате, а если он постоянно отлучается или он какой-то безответственный, то кто-то из жителей этого домика будет пытаться становиться хозяином. А если хозяином станет “обижалка”, то какое настроение будет у ребенка??

Так же и у страны. Такое бывает, что мы все перестаем чувствовать хозяина, а значит, время провести уборку. Можно спросить у него: “А кто у тебя сейчас хозяин в доме?” Он скажет – радость или мама. Лучше, чтобы мама или папа были хозяевами в доме.

Более старшему ребенку мы поясняем, что каждая страна, так же, как и каждый человек, переживает кризисы. Только кризисы у человека проявляются как болезни, или эмоциональные всплески.

А кризисы страны проявляются как вот такого рода ситуации.

Чем дольше и серьезнее была болезнь, тем сильнее кризис: “Но ты же знаешь, что после каждой болезни ты выздоравливаешь и после каждой болезни укрепляется иммунитет?

Так же и наша страна. Она сейчас вырабатывает иммунитет, но она скоро выйдет из этого кризиса”.

Еще ему важно говорить, что да, мне иногда бывает страшно: “Когда я это вижу, я начинаю боятся за тебя и за папу, за близких”. Если ребенок все-таки смотрит новости, ему важно говорить: смотри, сколько людей, смотри сколькие нам помогают. Надо постоянно давать ему опору.

3. Играйте и читайте

Но при этом, мы помним, что любое напряжение остается в теле. Ребенку важно давать возможность это напряжение “отыгрывать” телом. Это подвижные игры, начиная от “Чапаева”, заканчивая боксированием подушками. Играть важно, чтобы была эмоциональная разрядка.

Вы посмотрите, дети сами себе придумывают игры. Они, к примеру, на улице сейчас играют “в Беркут”. Это попытка справиться. При чем, они выбирают позитивные роли. Они выбирают победителя. Это их попытка справится с напряжением.

Нам важно говорить детям “Я с тобой. Ты в безопасности. Мы обязательно справимся. Смотри, сколько людей защищают!” Ребенку нужно очень осторожно и бережно рассказывать о том, что в стране сейчас все сложно, но взрослые обязательно справятся.

Помните фильм Роберто Бениньи “Жизнь прекрасна” – если вы сможете хоть чуть постараться сохранить игровой оптимизм дома – вы поможете сгладить или нейтрализовать травматзацию.

Не пугайтесь, если детеныш начинает играть в отрицательных героев и читать книги, смотреть мультики либо про совершенный “розовый мир”, либо – достаточно жесткие. Его подсознание таким образом пытается идентифицироваться с отрицательным героем и через него прожить агрессию, или наоборот – найти мир совершенно безопасный. Так он борется со страхом.

Читайте, если вам самим откликается, Чуковского – “Тараканище”, смотрите старый советский мультик “Дракон Бойся бой”, “Чипполино”…

Деткам постарше можно показать мультсериал “Аватар”, объясняя, при этом, что каждая стихия, описанная в сериале – вода-земля-ветер-вода – нам нужна. Избыток какой-то стихии приводит к “болезни”. Например, много “магии огня” приводит к войне, агрессии и боли.

Вытесненная агрессия и страх уходит в тело – поэтому деритесь подушками, устраивайте боулинг из бутылок и мячика, играйте шашками в “чапаева”.

4. Напоминайте о себе

Детям- школьникам сейчас важно давать с собой в школу что-то, что олицетворяло бы ваше присутствие рядом – брелки, значки, маленькие игрушки, которые карабином бы пристегивались к рюкзаку.

Важно напоминать, что с чужими – мы никуда не ходим, личную информацию в соцсетях и просто в общении не выбалтываем, в сумерках не гуляем.

5. Оставайтесь на связи

Если-когда папа-мама уезжают в город – рисуйте детям записки, оставляйте на зеркалах- окнах смайлики. И пусть няни – бабушки, пока вас нет, с детками готовят подарки маме и папе. Делают мотанки, поделки, ангелов из макарон и бумаги.

Тема “терапевтического” рисунка должна быть похожа на мандалу – круг, а внутри что- то нарисовано. На самом деле – даже обрисованная и внутри как-то заполненная ладошка уже может считаться мандалой.

Чего нельзя делать – смотреть “вслух” телевизор, когда ребенок рядом спит.
Перед сном – найдите силы и возможность погладить ребенка по голове, подержать руки на стопах, прочитать молитву или сказать что- то “обережное”.

И несколько советов для родителей

Пожалуйста, создайте для себя “якорек- зацепку” – прикрепите к одежде яркую деталь, повесьте на стене что-то, что выбивалось бы из интерьера – что-то, что сразу бы привлекало ваше внимание и “возвращало” в пространство квартиры.

Место на грудной клетке, в которое мы тычем пальцем, говоря “я”, – телесная точка настоящего”. Кладите туда руку, простукивайте это место. Можно приговаривать “возвращаюсь в центр”.

Когда ощущаете тревогу – садитесь на пол или становитесь к стене так, чтобы затылок, попа, икры и стопы чувствовали устойчивую поверхность. Можно при этом укутаться пледом или платком (так мы чувствуем чье-то поддерживающее объятие). Постойте или посидите так до тех пор, пока явно не ощутите опору.

Подходя к ребенку или стараясь его угомонить (а он будет провоцировать, чтобы вернуть нас в реальность) – мысленно себе говорите – “Я взрослый. Я справлюсь”.

Можно повесить где-то в комнате колокольчик или “музыку ветров”. Когда вам нужно быстро переключиться – просто извлеките звук.

 

Источник

Фото  – Фейсбук страница Светланы Ройз

 

#Євромайдан #Euromaidan #spilno #spilnotv #kyiv #kiev

#people #europe #democracy

#maidan #evromaidan #ukraine #ройз

семесюк

Українські революційні події насичені цікавими феноменами та багатьма ноу-хау. Одним з найпомітниших феноменів є делікатність протесту стосовно приватної власності та людської гідності. На цей час в Києві постраждав один єдиний приватний бутік, що опинився в зоні протистояння, та не принижено жодного співробітника карних органів. Крім того, було розбито пару вітрин у Львові, і ці вітрини належать мафіозно-провладному бізнесу. І це все у той час, як протестувальників вбивають, катують, викрадають, нищать їхнє рухоме і нерухоме майно, усіляко принижують їхню людську гідність. Це дивно, чи не так? Дивно, особливо для європейської публіки, котра чудово знайома з вандалізмом протесту, підпалами приватних магазинів та автівок, розбиванням вітрин, поліцейських мармиз, тощо.

Нагадую – все, що було спалено або розтрощено за цей час в Україні, так чи інакше має відношення лише до каральних державних органів і жодним чином не стосується особистого.

Відомо, що переважна більшість європейських вуличних заворушок з підпалами і трощенням приватної власності, так чи інакше, мають соціалістично-анархічне забарвлення і відповідні гасла. Якщо називати речі своїми іменами, то часто це прості і очевидні погроми. Якщо говорити ще відвертіше – лівацькі погроми. Що поробиш, це стара європейська традиція. Традиція, котра можлива лише в спільноті, що історично не відчула на собі весь темний жах справжнього, доведеного до ідеалу, лівого експеременту у найтяжчий з можливих форм, що зветься “розвинутим соціалізмом”. Саме тому українськй протест має не соціалістичне забарвлення, а національне, в політичному сенсі цього слова.

Деякі західні спостерігачі за українськими подіями, з кумедним і зрозумілим жахом вишукують в натовпі українських протестувальників неонацистський елемент, чим вельми тішать нас, українців. Вони бачать, що кістяк силового протистояння із знахабнілою владою складають члени стихійного “Правого сектору” та футбольні фанати, і їм одразу ввижаються страшні есесівцці на чорних конях нацизму. В той час як ліві сили в Україні вкотре довели свою фантомність та загадковість, бо все на що вони здатні, це організувати круглий стіл з обговореннями. А от коли виникла потреба в реальному фізичному захисті простих громадян від мафіозних силових структур, вони продемонстрували повну імпотенцію та навіть відсутність. Що ж, такою є специфіка українського протесту – він не тільки соціальний, але і національний. При тому мова тут йде, звичайно, про політичну націю, а не про етнічну приналежність. Якщо ви думаєте, що в Україні лютують нацисти, то підіть і роскажіть про це моїм еврейським друзям, котрі носять на барикади “Правому сектору” бутерброди та чай, допомогають транспортом та дровами, скидаються грошима на теплі речі, та жбурляють коктейлі молотова в мафіозну поліцію разом з ними.

Один мій товариш, абсолютно типовий київський еврей, поділився зауваженням – “за останній час на барикадах я познайомився з багатьма чудовими хлопцями, і знаєте, чомусь вони виявилися “фашистами” та “нацистами”. Тим часом інший мій друг еврейського походження, активіст протесту, почав з гордістью промовляти гасло “Слава нації!”. Чому? Тому що всі ми, люди різного походження та різних національностей, відчули себе єдиною командою, соратниками, політичною громадою, котра здатна разом повстати проти свавілля, і скинути із себе ці залишки радянських кайданів – соціалістичну безвідповідальність та наївність. Зважаючи на те, що в Україні куються нові форми протесту і постає нова, відповідальна багатомільйонна спільнота, можна сказати, що сама термінологія “праве-ліве” є застарілою, та такою, що не здатна передати суть того, що коїться.

Так, через міцну народну відразу до соціалістичного досвіду, люди, що б’ються на смерть із владою, визначають себе як “Правий сектор”. Але на справді, це є “Сектор громадянської гідності та людського права на свободу”.

Всі ми – українці, євреї, росіяни, вірмени, молдавани, білоруси та інші, є українцями в широкому, політичному сенсі цього слова. Ми ведемо національно-визвольну боротьбу від пострадянського впливу Кремля, боротьбу за власну громадянську приватність, якщо ви мене розумієте.

Отже просимо не застосовувати до нас застарілих кліше і трухлявих політичних схем минулого. Ми є народ!

Так, можливо вас, за старою звичкою, до смерті перелякала фотографія з місця подій, на якій протестувальник б’ється з поліцією, тримаючи в руках фанерного щита, на котрому намальовано неприємний символ? Так от що я вам скажу – забороніть підлітку малювати свастику, і він її обов’язково намалює, навіть якщо зранку йому йти з батьками до сінагоги, бо це форма протесту проти актуальної системи. Порушувати заборони – доля вільних людей.

П.С. Прямо зараз, щойно я дописав цей текст, протестувальники прибирають в приміщені “Укрдому” після штурму! Це за межами фантастики! Великий нарід.

 

Джерело – за посиланням

Наш журналіст Володимир Карагяур із 27 січня – перебуває під домашнім арештом на 2 місяці. Подробиці  – пізніше.

Володимир перебуває у Києві. Ми його навідуємо і щасливі мати змогу із ним спілкуватися без грат і міліціантів.

Щиро вдячні всім за допомогу: юристам, активістам, колегам із ЗМІ.

Тримаймося!

Про перебіг подій:

#SpilnoTV. Заява “Спільнобаченя” щодо затримання нашого журналіста Володимира Карагяура.

Звернення CПІЛЬНОБАЧЕННЯ у зв’язку з судом над журналістом Володею Карагяуром

#Євромайдан #Euromaidan #spilno #spilnotv #kyiv #kiev

#people #europe #democracy

#maidan #evromaidan #ukraine

ихельзон евгений
Безусловно, сегодняшние политические события – моральная победа над режимом. Но эйфория – это не та эмоция, которая сейчас нужна. Также нет необходимости что-то ломать и захватывать, и кого-то бить.
Надо с холодной головой продолжать деконструкцию режима “семьи”. Как будто раскручиваете странную игрушку, собранную маленьким ребенком – отверткой и уверенными движениями рук.
– Высшее руководство страны должно понести отвественность за кровопролитие, семьи убитых и раненых должны получить компенсации. Каждый случай должен быть расследован специальной комиссией, состоящей из авторитетных людей, далеких от политики.
Практика найма криминальных элементов для служения интересам власти должна быть публично осуждена, а “бригадиры” найма должны пойти под следствие.
– Глава МВД должен быть немедленно отсранен от должности и передан следственным органам. Санкция – как решит прокурор.
– Вопрос о возвращении к парламентско-президентской республике должен быть решен как можно скорее, должна быть назначена новая дата выборов президента и парламента. Новое правительство должно быть сформировано после выборов, до этого – переходное правительство в качестве и.о.
– Немедленно следует назначить выборы киевского городского головы
– Президент должен заявить о готовности к подписанию договора об ассоциации с ЕС, которую подпишет новый Кабмин.
– Все “силовые” распоряжения, которые Кабмин Азарова успел наштамповать в дни кризиса, должны быть отменены новым Кабмином в первый же день.
– Неправомочные решения областных, городских, а также Народных рад, принятые в разгар кризиса, должны быть отменены.
За всем этим может последовать возвращение страны с баррикад и фронтов, национальное примирение и новая жизнь.

Источник

Automaidan_Wien_05

Автомайдан в гостях у Клюєва

Цієї неділі, 26 січня, Автомайдан Відень здійснив чергову акцію. За даними поліції Відня, колона Автомайдану складалася з 40 автомобілів. Автомайдан почав свій рух від національної бібліотеки на Хельденплатц зразу після закінчення ходи на підтримку Євромайдану і народного віче, що пройшло біля стін австрійського парламенту.

Автомайдан побував у посольському кварталі в 3-му районі Відня, а потім масово пікетував посольство України, помешкання сина Азарова у 18-районі (Pötzleinsdorferstrasse 152-156/H3, А1180 Wien), та знамениту тепер резиденцію Клюєва в селі Тульбінгеркогель в Нижній Австрії (Groissaustrasse 12, А3001 Tulbingerkogel).

Австрійська поліція та місцеві мешканці з розумінням ставилися до певних незручностей, підтримували вимоги українців і бажали їх якнайшвидшого виконання. Певну незручність склало також маневрування колони з майже півсотні автомашин на вузьких вулицях Відня, наприклад розвороти колони в глухих кутах (як то вулиця, де затаївся Азаров).

Активну участь в цій акції Автомайдану взяв один з його лідерів Сергій Коба на своєму легендарному всесвітньовідомому помаранчевому автомобілі. Автомайданівці тримали також плакати з зображеннями іншого лідера Автомайдана Дмитра Булатова та інформацією про його зникнення.

Автомайдан продовжить пікетування українських урядових установ, бізнесів та резиденцій української влади в Австрії до нашої повної і остаточної перемоги над режимом!

 

Відео: https://www.facebook.com/photo.php?v=10151826924447271&set=vb.632627270&type=2&theater-