Спільнобачення | Archive for серпня 2014

серпня 2014

Колона російських "Градів" на марші

Колона російських “Градів” на марші

За інформацією від нашого полковника Невідомчого, щодо окупованого Росією Новоазовська, ситуація наступна.

Наразі, доводиться говорити про повну окупацію усього району (не лише міста) – ті нечисленні українські сили, що там дислокувалися, покинули територію, аби уникнути безглуздих та неминучих втрат – з огляду на шалену чисельну та технічну перевагу противника у тому районі.

Щодо можливих планів Росії: судячи з того, що з захопленого противником плацдарму регулярно виходять колони (по 10-50 одиниць техніки) у напрямку на Захід, то, вочевидь, планом є дійсно «відкусити» у нас морське узбережжя: програма-мінімум – по Генічеськ включно,маскимум – по гирло Дніпра. Варіант з «прострілом» аж до Придністров’я поки що видається зовсім маловірогідним. У першому варіанті вони, нарешті, забезпечують собі доступ до Криму по суходолу, у другому – ще й забезпечують той-таки Крим водою.

Варіанти для української армії – дати росіянам тимчасову можливість висунути в район побільше власних сил і тут же «накрити» їх: це виллється, окрім усього іншого, у суттєві втрати серед особового складу, котрі Путіну все важче буде приховувати й пояснювати. Технічно, найдоцільніше це було б робити за допомогою високоточних ракет (котрі є на озброєнні української армії, більше того – виробляються в Україні же): радіус дії такої зброї сягає 200-300 кілометрів – у поєднанні з даними авіа- та супутникової розвідки, вона може завдати противникові суттєвих втрат без жодних втрат живої сили чи техніки. Сподіваємося, що саме цей сценарій обере Україна і саме для цього Порошенко попросив НАТО ділитися даними супутникової розвідки.

Однак, головне у цьому «піддаванні» росіянам не проґавити момент і не дати їм розгорнути протиповітряну оборону – у такому випадку, вибити їх із захопленої узбережної смуги буде в рази важче і затратніше.

Більш розлогий аналіз ситуації буде надано пізніше. Поки що ж, закликаємо не панікувати, не вимагати «негайної відставки всіх і вся», а діяти кожному у межах власних можливостей, пам’ятаючи, що «де згода – там перемога». Ну і, розуміти, що для повноцінної окупації території росіянам катастрофічно бракує живої сили – тих 47 тисяч явно не достатньо для захоплення, а тим більше – утримання й повноцінного контролю над значною територією області. Більш реалістична мета Путіна – затягти й поглибити збройний конфлікт, утримуючи Схід, що відповідальний (зокрема) за 15-20% ВВП, таким чином, забезпечивши проблеми для будь-якого українського уряду/держадміністрації. Його мета – неуспіх України.

Одна зі схем з підручника, котра красномовно свідчить про його "цінність"

Одна зі схем з підручника, котра красномовно свідчить про його “цінність”

У світлі контр-наступу ополченців російських військ, населення ніби завмерло в очікуванні подальших дій окупантів та пошуку нашої на них відповіді. У приватних повідомленнях “з того боку фронту” весь час надходили сигнали, що Кремля “з’їхав з котушок” і що логіку в діях Путіна шукати вже давно марно, а також, що готується офіційна війна (на перші числа вересня).

Війна – це вже давно не новина, хоча, офіційно її можуть оголосити й пізніше, причому, оголошення таке буде націлене виключно на російську авдиторію та двійко-трійко “дружніх” Путіну країн. Буде знайдено привід (якщо він взагалі потрібен), а вірогідніше – створено привід для оголошення війни. Хоча – Крим “повернули” без оголошення жодної війни.

У зв’язку з чим, актуальним стає питання можливої партизанської війни та “правильних” методів її ведення. На жаль, масової літератури з цих питань поки що порекомендувати не маємо – радше, окремі, вузькоспеціалізовані курси (як окопуватися, як вести стрільбу, облаштовувати засідки).

Днями, один знайомий підкинув переклад якогось запиленого швейцарського підручника – посібника з “громадянської оборони та партизанської війни” у російському перекладі  – “Керівництво з ведення партизанської війни”.

На жаль, після побіжного вивчення підручника наші військові експерти не можуть однозначно рекомендувати його у якості практичного посібника – то є, радше, заточене на швейцарські культурні коди та звичає ідеологійне зведення, що має на меті укріплювати патріотичний дух та прагнення до спротиву ворогам.

Якщо хтось може порекомендувати інші підручники – пишіть нам на нашу сторінку в фейсбуці – https://www.facebook.com/spilno.tv/.

 

"Боїнг", не інакше, "підмінили" у дорозі - вважає московський "експерт"

“Боїнг”, не інакше, “підмінили” у дорозі – вважає московський “експерт”

До того, що відбувається зараз у контрольованому Кремлем російському інфопросторі, підходять визначення “неприхована проурядова пропаганда”, “самоцензура” та істерія.

Однак, навіть у цілком тоталітарному суспільстві, як відомо, існує конкуренція – вона проявляється у тому, хто краще себе сам відцензурує, та, іноді, хто перебреше уряд у його прагнення видати чорне за біле та сплутати тепле з м’яким.

Прикладом саме такої “конкуренції” є вчорашня стаття у “Комсомольской Правде” під заголовком “Над Украиной сбили тот самый «Боинг», который пропал еще в марте”.

Стверджує це не хто-небудь, а “провідний московський експерт” Юрій Антіпов: не дивлячись на те, що надпис “Malaysian Airlines”, нанесений на зниклий у Китаї та підбитий “лугандонами” літаки, зміщено, цьому знаходять “логічне” пояснення – “літак перефарбовували!”. Згадується сільський анекдот про художника-невдаху, котрий “якщо намалює коняку, та ще й підпише, що коняка – то геть коняка!”.

Ну і висновок укінці, про “типовий почерк США, котрі завжди вдаються до підлаштування авіакатастрофи, коли потрібно вчинити тиск на незручний для них режим”.

Kontynent_Phoenix_SpilnoМережа супермаркетів «Континент» разом із фондом «Крила Фенікса» та за інформаційної підтримки «Спільнобачення» проводять акцію зі збору допомоги для бійців АТО:

а.       «Крила Фенікса», враховуючи поточний запит із зони АТО, формують список необхідних товарів першої необхідності, вносять їх у листівку-флаєр та передають волонтерам;

б.      На вході до супермаркету стоїть наш волонтер, котрий роздає відвідувачам вищезгадувані флаєри;

в.       «Континент» усіма доступними способами інформує відвідувачів, що супермаркет долучився до акції зі збору допомоги, розміщує у себе кошики, куди бажаючі покупці кладуть ті товари, котрі вони бажають відправити бійцям (зі списку необхідного);

г.        У кінці дня волонтери разом з відповідними співробітниками супермаркету вантажать зібрані пожертви на транспорт супермаркету і той доправляє її на базу «Крила Фенікса»;

д.      «Крила Фенікса» за вже відпрацьованою схемою розподіляють та відвозять зібрані пожертви по підрозділах АТО.

Необхідні волонтери для роздачі листівок та нагляду за кошиками у вечірній (з 18 до 21-ї години) час. Власне навантажування та відправка – турбота мережі супермаркетів.

Прохання до бажаючих долучитися – заповнювати відповідну анкету. Дякуємо заздалегідь усім, хто долучається!

За повідомленнями низки ЗМІ, вранці 25 серпня колона російських військ увійшла на територію України, почала обстрілювати Новоазовськ і рушила на Маріуполь.

Колона прорвалася між селами Щербак і Маркіно

Колона прорвалася між селами Щербак і Маркіно

Про це повідомляє ТСН з посиланням на службовця військової частини 9937 Донецького прикордонного загону.

Ми спостерігали, як російський десант зайшов з боку кордону через поля. В колоні були танки, БТР і “Камази”. Вони розташувалися на полі між селами Щербак і Маркіне, трохи вище пункту пропуску “Новоазовськ”. Їх дозор і кілька танків висунулися в район селища Рози Люксембург,
— розповів прикордонник.

Російські війська увійшли вглиб території України на 4-5 км, а дозор пройшов трохи далі – на 10 км. Українські прикордонники відступили, відстань між ними і військами агресора – 3-4 км. Наші військові нарахували не менше 10 танків, на БТРах – прапори десанту.

Ми – піхота, а проти нас танки, БТР і артилерія. Оборону тримати при наступі ми ще зможемо, якщо буде наступати піхота, посилена БТРами, але не при наступі танків,
— зазначив військовослужбовець.

За словами прикордонника, росіяни почали обстрілювати їхні колишні позиції під Новоазовськом, колона рушила по прямій дорозі на Маріуполь.

Дмитро Тимчук підтвердив інформацію, додавши від себе, що “колону противника було розсічено – частину зупинено, частина продовжила йти на Маріупіль”.

Як уже писало “Спільнобачення”, Новоазовськ – слабозахищений прикордонний пункт, причому, вразливий до нападу як з суші, так і з моря – водний кордон донедавна був практично не прикритий. Судячи з карти місцевості, танки вирішили відрізати Новоазовськ зі суші. Не виключено, що цей рух доповнить десант з моря.

Вочевидь, те, що ми бачимо сьогодні – це передовий загін (десант) і такої кількості (10 танків, тощо) явно недостатньо для повноцінного вторгнення. Загалом же, поблизу кордону з Україною Росія зосередила близько 47 тис. чоловік – навіть за умови успішного прориву і захоплення якихось територій, цих сил катастрофічно недостатньо, щоб контролювати та утримувати територію.

Тим не менш, як повідомляють наші джерела у самій РФ, логіки у діях вищого російського керівництва шукати вже давно марно, і не виключено, що вони (точніше – сам Путін) вирішаться на цей відчайдушний крок. Тому, що для Путіна – це втрата обличчя перед очима своїх “ватників”. Але, вочевидь, його підвела його ж пропаганда, у яку він сам повірив. Уже з’являються перші ознаки прийдешнього “злиття” Путіна російською елітою. Себто, Путіну доведеться або ж, нарешті, здатися і піти, або ж вдатися до повномасштабного закручування гайок, арешту усіх потенційних “заговорників” проти нього (а це – переважна більшість російської правлячої еліти) і вже на геть глухому “танку” (тобто, не зважаючи на логіку та мілітарний розрахунок), розпочати повномасштабну агресію в Україну.

Тверезо мисляча людина відзначила б, що у “плані відчайдушного порятунку Путіна” є купа вузьких місць. Однак, нам – населеннюУкраїни, – краще бути готовими створити російській армії серйозні проблеми, щоб вона загрузла тут як слід. Нашою основною перевагою над росіянами є наша згуртованість, здатність до самоорганізації та самопожертви заради нації. Думаю, що зрештою, ми вистоїмо – однак, щоб при цьому було менше втрат, варто завчасно підготуватися. Кожному.

Уважаемая почта! 21.09.2006 г. было отправлено письмо в Нижний Новгород из Москвы. Дошло оно аж через 15 дней – 06.10.2006 г. У нас возникли вопросы по срокам доставки корреспонденции.

Допустим, почтальон вышел с ним пешкомв сторону Нижнего Новгорода. Средняя скорость человека 5 км/час, в день получается 40 км. Расстояние от Москвы до Н. Новгорода – 400 км.,

следовательно этот путь почтальон должен был пройти за 10 дней. В рассматриваемый период было четыре выходных дня, итого срок доставки должен составить 14 дней.

Прошу Вас в ответ на данную претензию объяснить: ГДЕ БУХАЛ ПОЧТАЛЬОН, ДОСТАВЛЯЮЩИЙ ПЕШКОМ ПОЧТУ ИЗ МОСКВЫ В Н. НОВГОРОД ЦЕЛЫЕ СУТКИ?!!!

реальної претензії)

 

Dry_independence_analysis_04Якщо звернемо увагу на хронологію реальних реформ, що виявилися корисними для України, то визначимо буквально три періоди: реформи раннього Кучми 1994-1996рр., реформи Ющенка-прем’єра (кінець 1999р.), котрі за інерцією продовжив Кінах, та незначні реформи Помаранчевого період (вступ до СОТ, тощо). Загалом, усі періоди, коли уряд-Президент займалися чимось корисними для суспільства, можна «втиснути» у 2.5-3 роки, зокрема:

  1. З серпня 1994р. по вересень 1996р. – фінансова стабілізація та лібералізація цін, мала та початок великої приватизації (щоправда, тоді вона заглохла), ухвалення нової Констутиції та грошова реформа (нарешті, через 5 років після де-факто щезнення рубльової зони);
  2. Прем’єрство Ющенка – з 20 грудня 1999р. по 19 квітня 2001р., але особливо – перші 100 днів (після того на уряд розпочався тиск), – було вперше за всю незалежність сформовано бездефіцитний бюджет, ліквідовано бартер та непрозорі схеми в паливно-енергетичній сфері, максимально урізано державні субсидії та поновлено велику приватизацію; внаслідок чого, олігархи або втратили свої позиції, або ж мусили перейти у виробництво (зі спекуляції дешевими сировинними товарами та обскубування бюджету); саме з цих реформ почалося економічне зростання України, що протривало з 2001р. по 2008р., склавши в середньому 7% щороку (2004р. – 12 %, хоча Янукович вважав, що це заслуга його прем’єрства);
  3. Реформи продовжив (щоправда, вже обережніше) прем’єр Кінах – тримаючись закладеної Ющенком жорсткої фіскальної дисципліни, він «допроштовхнув» митний, бюджетний, земельний кодекс.
  4. Мало не єдиним помітним успіхом Помаранчевої доби став вступ України до Світової організації торгівлі у травні 2008р. – у чому заслуга Валерія П’ятницького (того самого, котрий готував до підписання Угоду про Асоціацію з ЄС), котрий «тяг» цього воза крізь всі попередні уряди, але й уряду Тимошенко.

Решту часу, що не проводилися реформи, відбувалося (приблизно й грубо) наступне:

  1. Уряди періоду Кравчука – лобіювання «кумівських» інтересів та роздача експортно-імпортних ліцензій пов’язаним особам, обкрадання бюджету через пільги та субсидії тим же пов’язаним особам (=рентоздирництво), особливо – за прем’єрства Юхима Звягільського;
  2. Кучма після 1996р. – консолідація і укріплення владної вертикалі, згортання свободи ЗМІ, усування конкурентів, «дозування» реформ, щоб якнайдовше розтягти період власного правління;
  3. Помаранчева доба – постійні «коаліціади» в Парламенті, брак не-популістутськи налаштованої та згуртованої більшості у Раді для проведення реформістських законопроектів, переділ власності (рейдерство та ре-приватизація), конфлікт між Ющенком та Тимошенко, бюджетний популізм та фінансова криза;
  4. За часів Януковича – самі пам’ятаєте, – рейдерство, бюджетний популізм (продовження до екстремумів), що спричинило погіршення бізнес-клімату і, як наслідок – фактичного банкрутства держави та Майдану як запобіжної реакції з боку суспільства.

Тобто, у нашому випадку, «почтальон бухал» (іншими словами – займався своїми справами) не 1/15 часу, а понад 4/5 усього відведеного йому на керування державою часу.

Окремо, хочеться відзначити наш «рідний» Парламент, котрий практично увесь час займався популістською, егоїстичною а почасти – й анти-державницькою діяльністю, приймаючи щось корисне або під тиском та шантажем (як у випадку з Конституцією), або ж під страхом дефолту (як у випадку Ющенківських реформ, коли ще була загроза, що й українських олігархів зачепить російська криза 1998-99р.). І я тут, на жаль, не бачу перспектив зміни ситуації – зокрема, з огляду на 30+%-ву популярність Ляшка, нам ще доведеться терпіти й терпіти пустопорожні балачки, «торгівлю мордою» (=популізм), безграмотність та непрофесійність у Раді.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

«…Менше вагона, я так розумію, в цій країні тепер крадуть хіба що з похмілля»(Л.Д.Кучма, з виступу в Раді, 1994р.)

 

Dry_independence_analysis_05Фактично врятувавши країну від неминучого дефолту, подальшої деіндустріалізації та зубожіння населення своєю рішучою політикою (всупереч усім блокуванням у Раді), Кучма, досягнувши «суттєвого пригальмування економічного спаду» раптом вирішив перепочити. Себто, припинити подальше реформування («забагато реформ»), а почасти – навіть відкотити назад, зосередившись на «пожинанні плодів» перших двох років свого правління.

Недопрацюванням Кучми було недоінформування суспільства, і, як наслідок – фактична відмова від його (суспільства) підтримки: попри той факт, що переважна частина реформ була конче необхідною самому ж суспільство, нічого не робилося задля того, щоб пояснити це широким масам. Насправді ж, адекватний піар своїх досягнень забезпечив би Кучмі подальшу підтримку і, можливо, його б залюбки обрали вдруге.

Однак, Кучма не вірив у чесне винагороду громадськістю його заслуг, а радше – не мав за головну ціль прислужитися країні, а ставив за ціль закріпити країну за собою. Вочевидь, підсвідомо відчуваючи нечистість намірів, він і методи обрав відповідні: замість чесного і відкритого паблісіті – маніпулятивні політтехнології, чорний піар, економічний та силовий тиск на вірогідних конкурентів, тощо. Усе це супроводжувалося утисками або взяттям під контроль і так не вельми сильних і незалежних ЗМІ.

Усе це поєднувалося з регулярним усуванням перспективних прем’єр-міністрів – Марчука було звільнення за «наявність президентських амбіцій», Ющенка – за зростання популярності. На противагу їм, Пустовойтенка було призначено за безграничну лояльність та несамостійність,  Януковича – через недалекість та контрольованість (ну і тому, що за ним була найкрупніша фракція у Раді).

Класичним прикладом політичних тактик Кучми стали президентські вибори 1999р. – соціаліст Мороз, вдало поєднуючи свою поміркованість, лівацький популізм (а підприємницький клас тоді був слабким, відповідно – матеріальне становище більшості – незадовільним) та «опозиційність», став стрімко набирати популярність, загрожуючи Кучмі втратою крісла. Стратеги Кучми, не довго думаючи, зкалькували російські вибори 1996р.: запустивши машину чорного піару через контрольовану більшість ЗМІ, опустили рейтинг Мороза, піднявши при цьому рейтинг Симоненка. Таким чином, у першому турі голоси за лівих розпорошилися (Симоненко – 22,2%, Мороз – 11,3%, Вітренко – 11,0%), і Кучмі вистачило його 36.5% (ми не знаємо, скільки з того було зфальсифіковано, до речі; відомо, що Симоненкові накидали голоси) для проходу в другий тур. Після чого, мобілізувалися усі патріотичні виборці, оскільки повернення до влади комуністів ніхто не хотів, і Кучма переміг – 56.3 проти 37.8%.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_06З огляду на те, як тяжко нашому народові виявилося здихатися цього чма (=Януковича), повчальним буде ще раз проаналізувати, як воно з’явилося на політичному обрії.

Нагадаємо, що Кучма не терпів попри себе здібних прем’єрів (як уже згадано вище) – розраховуючи на те, що його тактик достатньо для закріплення при владі майже до смерті, він систематично усував конкурентів – як явних, так і потенційних.

Завдяки реформам 2000-2002рр., вдалося, нарешті, забезпечити стійке економічне зростання (від 7% на рік – темпи, зпівставні з Азійськими тиграми чи Східною Європою 1990-х, тощо). Передчувалися «ситі» часи, коли приспані зростаючим добробутом маси менш критично цікавилися б політикою. Хоча, перші хмари на горизонті замаячили ще наприкінці 2000р. – за досі не до кінця розслідуваних обставин було убито опозиційного до влади журналіста Георгія Ґонґадзе. Скандально відомий майор особистої охорони Президента Мельниченко оприлюднив плівки, з яких слідувало, що Кучма безпосередньо причетний до того убивства. Також, на плівках містилися докази того, що Кучма ніби-то надав дозвіл на продаж Іракові передової зброї – РЛС «Кольчуга» (обладнання для виробництва якої з луганського заводу «Топаз» нещодавно ніби-то вивезли терористи в Росію). Убивство Ґонґадзе спричинило хвилю протестів під назвою «Україна без Кучми», а ніби-то продаж «Кольчуги» – невдоволення США. Як би там не було, Кучма поступово опинявся у міжнародній ізоляції та стрімко втрачав популярність у себе вдома. На виборах до Ради 2002р. пройшла низка опозиційних партій – і «Наша Україна» свого часу «усуненого» Ющенка, і «Батьківщина» посадженої на початку 2001р. Тимошенко, і УНА-УНСО, котра була найпомітнішою під час протестів «Україна без Кучми». СДПУ(о) Медведчука серйозно «здала», відтак, найбільшою з лояльних до влади фракцій виявилася «Партія Регіонів» Януковича та Ахметова. І, хоча, Ющенко, зберігаючи державницький глузд, не тримав зла на Кучму та був готовий конструктивно співпрацювати з його урядом, з точки зору піар-доцільності йому було б варто максимально від нього дистанціюватися, оскільки він мав зобов’язання перед партнерами по опозиційній коаліції.

Відтак, у Кучми не лишалося вибору, окрім як «поставити» на Януковича. Вочевидь, перебіг Помаранчевої революції засвідчив, настільки згубною для України виявився його підхід до усунення здібних прем’єрів – за умов падіння популярності (навіть попри формально отримане від Конституційного Суду «добро» балотуватися на третій термін) він опинився без гідного на ступника. Вочевидь, Кучма був певен,  що політтехнології компенсують брак популярності його незграбного «спадкоємця», однак Майдан змішав усі карти й розрахунки.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_07Одіозна особистість, що прославился своїм унікальним умінням спотворювати українську мову, при цьому абсолютно не відчуваючи й не усвідомлюючи власної пацаватості, насправді найбільш шкідлива для країни не «азірівкою», а розбудовою хижацького апарату Державної податкової адміністрації України (ДПАУ).

Я вже порівнював Азарова з Сусловим, і це порівняння зберігає свою доречність, коли дивишся на монстра, котрого він створив у вигляді ДПАУ – інакше, ніж втіленням нео-сталінізму, цю установу не назвеш.

Попри звершення ринково-економічних реформ, попри щирі (я певен) наміри значної частини виконавчої влади лібералізувати економіку та «підняти» бізнес, практики та підходи, що застосовувалися в ДПАУ, сама суть цієї організації неминуче повертали нас у часи «продразвьорстки», цькування непманів, Голодомору та перслідувань «цеховиків» доби Брєжнєва – податкова система України була (і лишається) конфіскаційною за власною суттю, а ДПАУ – інструментом з реалізації цієї «конфіскаційності».

Саме зусиллями Азарова, штат ДПАУ було роздуто надміру: так, у середині 1990-х, в Україні налічувалося близько 10000 підприємств, котрі сплачували значущі податки, та 70000 податкових інспекторів, що дорівнювало десь по 7 податкових інспекторів на одне підприємство-платника податків упродовж усього року.

Будучи втіленням байдужої свині, котру цікавлять лише жолуді, Азаров не розумів інших способів наповнення бюджету, окрім прямої чи прихованої конфіскації, зовсім не дбаючи й не цікавлячись тим, як жолуді ростуть і що для цього треба робити. Поки що, на жаль, підхід держави до оподаткування принципово не змінився, хоча й робляться спроби подолати корупцію в ДПАУ та очистити її лави від відповідного елементу.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_08Переважна більшість населення щиро вважає, що головним винуватцем програшу «помаранчевих» є особа Ющенка – мовляв, «не виправдав надій», маючи на увазі, що не проявив достатню твердість на посаді Президента. Що ж, твердості ВАЮ дійсно бракує, однак, були й об’єктивні, і суто ситуативні причини того провалу.

По-перше, було згаяно час для реформ – як правило, це перший рік правління. Чому так сталося? Нагадаємо, що Ющенко-президент вступив на посаду з урізаними (в порівнянні з президентом Кучмою) повноваженнями: конституційна «реформа» 2004р. (насправді – «виторг» про-кучмівських сил за «визнання Майдану») ознаменувала зсув державного устрою в бік парламентсько-президентської республіки. Тобто, зростала роль Парламенту, з чого цілком логічно випливала необхідність призначення дострокових парламентських виборів – одразу ж після президентських, доки є сильна і свіжа підтримка – вочевидь, помаранчева коаліція могла б розраховувати на більшість у таких виборах. Однак, згідно з тими ж-таки домовленостями (закріпленими у «конституційній реформі»), вибори мали відбутися 2006р. Тобто, майбутня «помаранчева руїна» проглядалася ще тоді неозброєним оком, але наївний народ розраховував, що тепер все буде «по-путньому» і не бачив тих потенційних загроз.

Далі все сталося приблизно так, як і варто було розраховувати: не маючи лояльної більшості в Парламентів, «помаранчеві» не змогли проштовхнути реформу судочинства та інші необхідні для закріплення здобутків Революції «плюшки». Також, з’ясовувалося, що помаранчеві лідери були не ідеальними.

Додатково, близькість парламентських виборів 2006р. змушувала урядовців замість реформ (котрі мали б бути не завжди популярними) удаватися до популізму: так, Юлія Володимирівна задля піару (а також підігруючи «своїм» олігархам) оголосила про ре-приватизацію, чим відкрила скриньку Пандори – це стало поштовхом до масового рейдерства.

Мороз раптом почав «набивати» собі ціну, зрештою, зрадивши помаранчевих та перебігши до Януковича (за що був «покараний» виборцем 2006р.). Ющенко, котрому конче необхідна була конструктивна більшість у парламенті задля реформ, мусив шукати підтримки Януковича, що було розцінено громадськістю як відверта зрада.

Те, що відбувалося після 2006р. було вже наслідком згаяного часу для реформ – перевибори 2007р., корупційні скандали, повернення на політарену Януковича і розчарування мас у Ющенку (чомусь виключно у ньому, хоча мислячі маси також розчаровувалися й у Тимошенко).

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»