Спільнобачення | Archive for серпня 2014

серпня 2014

Колона російських "Градів" на марші

Колона російських “Градів” на марші

За інформацією від нашого полковника Невідомчого, щодо окупованого Росією Новоазовська, ситуація наступна.

Наразі, доводиться говорити про повну окупацію усього району (не лише міста) – ті нечисленні українські сили, що там дислокувалися, покинули територію, аби уникнути безглуздих та неминучих втрат – з огляду на шалену чисельну та технічну перевагу противника у тому районі.

Щодо можливих планів Росії: судячи з того, що з захопленого противником плацдарму регулярно виходять колони (по 10-50 одиниць техніки) у напрямку на Захід, то, вочевидь, планом є дійсно «відкусити» у нас морське узбережжя: програма-мінімум – по Генічеськ включно,маскимум – по гирло Дніпра. Варіант з «прострілом» аж до Придністров’я поки що видається зовсім маловірогідним. У першому варіанті вони, нарешті, забезпечують собі доступ до Криму по суходолу, у другому – ще й забезпечують той-таки Крим водою.

Варіанти для української армії – дати росіянам тимчасову можливість висунути в район побільше власних сил і тут же «накрити» їх: це виллється, окрім усього іншого, у суттєві втрати серед особового складу, котрі Путіну все важче буде приховувати й пояснювати. Технічно, найдоцільніше це було б робити за допомогою високоточних ракет (котрі є на озброєнні української армії, більше того – виробляються в Україні же): радіус дії такої зброї сягає 200-300 кілометрів – у поєднанні з даними авіа- та супутникової розвідки, вона може завдати противникові суттєвих втрат без жодних втрат живої сили чи техніки. Сподіваємося, що саме цей сценарій обере Україна і саме для цього Порошенко попросив НАТО ділитися даними супутникової розвідки.

Однак, головне у цьому «піддаванні» росіянам не проґавити момент і не дати їм розгорнути протиповітряну оборону – у такому випадку, вибити їх із захопленої узбережної смуги буде в рази важче і затратніше.

Більш розлогий аналіз ситуації буде надано пізніше. Поки що ж, закликаємо не панікувати, не вимагати «негайної відставки всіх і вся», а діяти кожному у межах власних можливостей, пам’ятаючи, що «де згода – там перемога». Ну і, розуміти, що для повноцінної окупації території росіянам катастрофічно бракує живої сили – тих 47 тисяч явно не достатньо для захоплення, а тим більше – утримання й повноцінного контролю над значною територією області. Більш реалістична мета Путіна – затягти й поглибити збройний конфлікт, утримуючи Схід, що відповідальний (зокрема) за 15-20% ВВП, таким чином, забезпечивши проблеми для будь-якого українського уряду/держадміністрації. Його мета – неуспіх України.

Одна зі схем з підручника, котра красномовно свідчить про його "цінність"

Одна зі схем з підручника, котра красномовно свідчить про його “цінність”

У світлі контр-наступу ополченців російських військ, населення ніби завмерло в очікуванні подальших дій окупантів та пошуку нашої на них відповіді. У приватних повідомленнях “з того боку фронту” весь час надходили сигнали, що Кремля “з’їхав з котушок” і що логіку в діях Путіна шукати вже давно марно, а також, що готується офіційна війна (на перші числа вересня).

Війна – це вже давно не новина, хоча, офіційно її можуть оголосити й пізніше, причому, оголошення таке буде націлене виключно на російську авдиторію та двійко-трійко “дружніх” Путіну країн. Буде знайдено привід (якщо він взагалі потрібен), а вірогідніше – створено привід для оголошення війни. Хоча – Крим “повернули” без оголошення жодної війни.

У зв’язку з чим, актуальним стає питання можливої партизанської війни та “правильних” методів її ведення. На жаль, масової літератури з цих питань поки що порекомендувати не маємо – радше, окремі, вузькоспеціалізовані курси (як окопуватися, як вести стрільбу, облаштовувати засідки).

Днями, один знайомий підкинув переклад якогось запиленого швейцарського підручника – посібника з “громадянської оборони та партизанської війни” у російському перекладі  – “Керівництво з ведення партизанської війни”.

На жаль, після побіжного вивчення підручника наші військові експерти не можуть однозначно рекомендувати його у якості практичного посібника – то є, радше, заточене на швейцарські культурні коди та звичає ідеологійне зведення, що має на меті укріплювати патріотичний дух та прагнення до спротиву ворогам.

Якщо хтось може порекомендувати інші підручники – пишіть нам на нашу сторінку в фейсбуці – https://www.facebook.com/spilno.tv/.

 

"Боїнг", не інакше, "підмінили" у дорозі - вважає московський "експерт"

“Боїнг”, не інакше, “підмінили” у дорозі – вважає московський “експерт”

До того, що відбувається зараз у контрольованому Кремлем російському інфопросторі, підходять визначення “неприхована проурядова пропаганда”, “самоцензура” та істерія.

Однак, навіть у цілком тоталітарному суспільстві, як відомо, існує конкуренція – вона проявляється у тому, хто краще себе сам відцензурує, та, іноді, хто перебреше уряд у його прагнення видати чорне за біле та сплутати тепле з м’яким.

Прикладом саме такої “конкуренції” є вчорашня стаття у “Комсомольской Правде” під заголовком “Над Украиной сбили тот самый «Боинг», который пропал еще в марте”.

Стверджує це не хто-небудь, а “провідний московський експерт” Юрій Антіпов: не дивлячись на те, що надпис “Malaysian Airlines”, нанесений на зниклий у Китаї та підбитий “лугандонами” літаки, зміщено, цьому знаходять “логічне” пояснення – “літак перефарбовували!”. Згадується сільський анекдот про художника-невдаху, котрий “якщо намалює коняку, та ще й підпише, що коняка – то геть коняка!”.

Ну і висновок укінці, про “типовий почерк США, котрі завжди вдаються до підлаштування авіакатастрофи, коли потрібно вчинити тиск на незручний для них режим”.

Kontynent_Phoenix_SpilnoМережа супермаркетів «Континент» разом із фондом «Крила Фенікса» та за інформаційної підтримки «Спільнобачення» проводять акцію зі збору допомоги для бійців АТО:

а.       «Крила Фенікса», враховуючи поточний запит із зони АТО, формують список необхідних товарів першої необхідності, вносять їх у листівку-флаєр та передають волонтерам;

б.      На вході до супермаркету стоїть наш волонтер, котрий роздає відвідувачам вищезгадувані флаєри;

в.       «Континент» усіма доступними способами інформує відвідувачів, що супермаркет долучився до акції зі збору допомоги, розміщує у себе кошики, куди бажаючі покупці кладуть ті товари, котрі вони бажають відправити бійцям (зі списку необхідного);

г.        У кінці дня волонтери разом з відповідними співробітниками супермаркету вантажать зібрані пожертви на транспорт супермаркету і той доправляє її на базу «Крила Фенікса»;

д.      «Крила Фенікса» за вже відпрацьованою схемою розподіляють та відвозять зібрані пожертви по підрозділах АТО.

Необхідні волонтери для роздачі листівок та нагляду за кошиками у вечірній (з 18 до 21-ї години) час. Власне навантажування та відправка – турбота мережі супермаркетів.

Прохання до бажаючих долучитися – заповнювати відповідну анкету. Дякуємо заздалегідь усім, хто долучається!

За повідомленнями низки ЗМІ, вранці 25 серпня колона російських військ увійшла на територію України, почала обстрілювати Новоазовськ і рушила на Маріуполь.

Колона прорвалася між селами Щербак і Маркіно

Колона прорвалася між селами Щербак і Маркіно

Про це повідомляє ТСН з посиланням на службовця військової частини 9937 Донецького прикордонного загону.

Ми спостерігали, як російський десант зайшов з боку кордону через поля. В колоні були танки, БТР і “Камази”. Вони розташувалися на полі між селами Щербак і Маркіне, трохи вище пункту пропуску “Новоазовськ”. Їх дозор і кілька танків висунулися в район селища Рози Люксембург,
— розповів прикордонник.

Російські війська увійшли вглиб території України на 4-5 км, а дозор пройшов трохи далі – на 10 км. Українські прикордонники відступили, відстань між ними і військами агресора – 3-4 км. Наші військові нарахували не менше 10 танків, на БТРах – прапори десанту.

Ми – піхота, а проти нас танки, БТР і артилерія. Оборону тримати при наступі ми ще зможемо, якщо буде наступати піхота, посилена БТРами, але не при наступі танків,
— зазначив військовослужбовець.

За словами прикордонника, росіяни почали обстрілювати їхні колишні позиції під Новоазовськом, колона рушила по прямій дорозі на Маріуполь.

Дмитро Тимчук підтвердив інформацію, додавши від себе, що “колону противника було розсічено – частину зупинено, частина продовжила йти на Маріупіль”.

Як уже писало “Спільнобачення”, Новоазовськ – слабозахищений прикордонний пункт, причому, вразливий до нападу як з суші, так і з моря – водний кордон донедавна був практично не прикритий. Судячи з карти місцевості, танки вирішили відрізати Новоазовськ зі суші. Не виключено, що цей рух доповнить десант з моря.

Вочевидь, те, що ми бачимо сьогодні – це передовий загін (десант) і такої кількості (10 танків, тощо) явно недостатньо для повноцінного вторгнення. Загалом же, поблизу кордону з Україною Росія зосередила близько 47 тис. чоловік – навіть за умови успішного прориву і захоплення якихось територій, цих сил катастрофічно недостатньо, щоб контролювати та утримувати територію.

Тим не менш, як повідомляють наші джерела у самій РФ, логіки у діях вищого російського керівництва шукати вже давно марно, і не виключено, що вони (точніше – сам Путін) вирішаться на цей відчайдушний крок. Тому, що для Путіна – це втрата обличчя перед очима своїх “ватників”. Але, вочевидь, його підвела його ж пропаганда, у яку він сам повірив. Уже з’являються перші ознаки прийдешнього “злиття” Путіна російською елітою. Себто, Путіну доведеться або ж, нарешті, здатися і піти, або ж вдатися до повномасштабного закручування гайок, арешту усіх потенційних “заговорників” проти нього (а це – переважна більшість російської правлячої еліти) і вже на геть глухому “танку” (тобто, не зважаючи на логіку та мілітарний розрахунок), розпочати повномасштабну агресію в Україну.

Тверезо мисляча людина відзначила б, що у “плані відчайдушного порятунку Путіна” є купа вузьких місць. Однак, нам – населеннюУкраїни, – краще бути готовими створити російській армії серйозні проблеми, щоб вона загрузла тут як слід. Нашою основною перевагою над росіянами є наша згуртованість, здатність до самоорганізації та самопожертви заради нації. Думаю, що зрештою, ми вистоїмо – однак, щоб при цьому було менше втрат, варто завчасно підготуватися. Кожному.

Уважаемая почта! 21.09.2006 г. было отправлено письмо в Нижний Новгород из Москвы. Дошло оно аж через 15 дней – 06.10.2006 г. У нас возникли вопросы по срокам доставки корреспонденции.

Допустим, почтальон вышел с ним пешкомв сторону Нижнего Новгорода. Средняя скорость человека 5 км/час, в день получается 40 км. Расстояние от Москвы до Н. Новгорода – 400 км.,

следовательно этот путь почтальон должен был пройти за 10 дней. В рассматриваемый период было четыре выходных дня, итого срок доставки должен составить 14 дней.

Прошу Вас в ответ на данную претензию объяснить: ГДЕ БУХАЛ ПОЧТАЛЬОН, ДОСТАВЛЯЮЩИЙ ПЕШКОМ ПОЧТУ ИЗ МОСКВЫ В Н. НОВГОРОД ЦЕЛЫЕ СУТКИ?!!!

реальної претензії)

 

Dry_independence_analysis_04Якщо звернемо увагу на хронологію реальних реформ, що виявилися корисними для України, то визначимо буквально три періоди: реформи раннього Кучми 1994-1996рр., реформи Ющенка-прем’єра (кінець 1999р.), котрі за інерцією продовжив Кінах, та незначні реформи Помаранчевого період (вступ до СОТ, тощо). Загалом, усі періоди, коли уряд-Президент займалися чимось корисними для суспільства, можна «втиснути» у 2.5-3 роки, зокрема:

  1. З серпня 1994р. по вересень 1996р. – фінансова стабілізація та лібералізація цін, мала та початок великої приватизації (щоправда, тоді вона заглохла), ухвалення нової Констутиції та грошова реформа (нарешті, через 5 років після де-факто щезнення рубльової зони);
  2. Прем’єрство Ющенка – з 20 грудня 1999р. по 19 квітня 2001р., але особливо – перші 100 днів (після того на уряд розпочався тиск), – було вперше за всю незалежність сформовано бездефіцитний бюджет, ліквідовано бартер та непрозорі схеми в паливно-енергетичній сфері, максимально урізано державні субсидії та поновлено велику приватизацію; внаслідок чого, олігархи або втратили свої позиції, або ж мусили перейти у виробництво (зі спекуляції дешевими сировинними товарами та обскубування бюджету); саме з цих реформ почалося економічне зростання України, що протривало з 2001р. по 2008р., склавши в середньому 7% щороку (2004р. – 12 %, хоча Янукович вважав, що це заслуга його прем’єрства);
  3. Реформи продовжив (щоправда, вже обережніше) прем’єр Кінах – тримаючись закладеної Ющенком жорсткої фіскальної дисципліни, він «допроштовхнув» митний, бюджетний, земельний кодекс.
  4. Мало не єдиним помітним успіхом Помаранчевої доби став вступ України до Світової організації торгівлі у травні 2008р. – у чому заслуга Валерія П’ятницького (того самого, котрий готував до підписання Угоду про Асоціацію з ЄС), котрий «тяг» цього воза крізь всі попередні уряди, але й уряду Тимошенко.

Решту часу, що не проводилися реформи, відбувалося (приблизно й грубо) наступне:

  1. Уряди періоду Кравчука – лобіювання «кумівських» інтересів та роздача експортно-імпортних ліцензій пов’язаним особам, обкрадання бюджету через пільги та субсидії тим же пов’язаним особам (=рентоздирництво), особливо – за прем’єрства Юхима Звягільського;
  2. Кучма після 1996р. – консолідація і укріплення владної вертикалі, згортання свободи ЗМІ, усування конкурентів, «дозування» реформ, щоб якнайдовше розтягти період власного правління;
  3. Помаранчева доба – постійні «коаліціади» в Парламенті, брак не-популістутськи налаштованої та згуртованої більшості у Раді для проведення реформістських законопроектів, переділ власності (рейдерство та ре-приватизація), конфлікт між Ющенком та Тимошенко, бюджетний популізм та фінансова криза;
  4. За часів Януковича – самі пам’ятаєте, – рейдерство, бюджетний популізм (продовження до екстремумів), що спричинило погіршення бізнес-клімату і, як наслідок – фактичного банкрутства держави та Майдану як запобіжної реакції з боку суспільства.

Тобто, у нашому випадку, «почтальон бухал» (іншими словами – займався своїми справами) не 1/15 часу, а понад 4/5 усього відведеного йому на керування державою часу.

Окремо, хочеться відзначити наш «рідний» Парламент, котрий практично увесь час займався популістською, егоїстичною а почасти – й анти-державницькою діяльністю, приймаючи щось корисне або під тиском та шантажем (як у випадку з Конституцією), або ж під страхом дефолту (як у випадку Ющенківських реформ, коли ще була загроза, що й українських олігархів зачепить російська криза 1998-99р.). І я тут, на жаль, не бачу перспектив зміни ситуації – зокрема, з огляду на 30+%-ву популярність Ляшка, нам ще доведеться терпіти й терпіти пустопорожні балачки, «торгівлю мордою» (=популізм), безграмотність та непрофесійність у Раді.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Ще читаючи книгу Аслунда вперше, я упіймав себе на думці, що у нас відомими стають люди та присвоюють собі заслуги інших, не маючи до того жодного стосунку. Ті ж, хто заслуговує на схвальний відгук чи добру пам’ять, залишаються, як правило, за лаштунками, більше того – оббріханими чи, як мінімум, висміяними.

Що ж зробиш – така суть популістської демократії, котра і є найбільш поширеною на сьогоднішній день формою правління: нагору «піднімає» тих, хто найбільш вдало себе подає, незалежно від того, чи є їм що насправді запропонувати суспільству цінного.

Ми вже згадували в цьому циклі про Віктора Андрійовича Ющенка, реформи котрого у бутність прем’єром забезпечили незворотність переходу до ринкової економіки. Також варто згадати і Юлію Володимирівну Тимошенко (ЮВТ), котра майстерно «тирила» у нього (і не лише) ідеї, видаючи за свої. Причиною популярності Юлії Володимирівни (аж до виборів 2010р. включно) був той факт, що вона не цуралася піару і вкладала у нього чималі кошти. Так, моніторячи публікації про Україну в інозмі, маю констатувати, що до Євро-Майдану увесь Захід був щиро переконаний, що Юлія Володимирівна є найвидатнішим опозиціонером та справжнім лідером українського народу; мовляв, варто випустити її на свободу та обрати президентом, як в Україні тут же запанує благодать. Вони не припускали думки, що якби її дійсно так підтримували, то народ би розніс ще Лук’янівське СІЗО, не чекаючи доки її відправлять у Качанівку. До речі – другою такою «надією України» був Кличко (котрого в Німеччині відкрито називали «креатурою ХДС»). Нуланд, дякувати Богу, більш адекватно розгледіла, хто є хто, і безпомилково зупинила вибір на Яценюкові (котрий, мабуть, є просто шикарним прем’єром, особилво – після Азарова).

Так от – робити реформи Ющенкові допомагав Єхануров, відомий ширше за зневажливим прізвиськом «Бурят», яке йому свого часу роздала ЮВТ. По-перше, він зробив першу й успішну спробу впорядкувати організаційну роботу уряду. По-друге, завдяки його системному підходові, в нашій країні таки вдалося майже завершити приватизацію – попри популістський спротив соціалістів та комуністів (за котрими, насправді, стояли «червоні директори», котрі теж були зацікавлені у приватизації, але виключно на власну користь).

Особисто для мене відкриттям стало дізнатися, що Валерій Хорошковський не лише очолював СБУ (його подавали як «креатуру Фірташа», «руку Кремля» та «телемагната Януковича» одночасно. Можна однозначно констатувати, що Хорошковський був успішним бізнесменом та чудовим організатором – зокрема, у його роздрібних торгівельних підприємствах та медіа-холдингові працювало чимало людей, тому як топ-менеджер він однозначно відбувся.  ЮВТ явно поігнорувала той факт, що Хорошковський будучи в камбіні Януковича відкрито виступав проти ЄЕП на користь СОТ та ЄС, докладаючи зусиль для просування вперед щодо вступу до СОТ, а також що вже за її прем’єрства зміг повторити її успіх з наведення ладу на митниці. Вочевидь, грамотний та медійно сильний Хорошковський стояв їй поперек горла – і як опонент в уряді, і як потенційний конкурент. Не виключено, що він став на підтримку Януковича з помсти за відсторонення при «помаранчевих».

Також, на схвальний відгук заслуховує Кінах – людина, котра продовжила реформи Ющенка, досі лишається грамотним та зваженим політиком.

Що ж до списку анти-героїв, за чільні місця в ньому «боряться» (окрім, звісно, Януковича) Азаров та  Звягільський, за ними слідують  Симоненко, Медведчук та Мороз. Азарова ми вже встигли згадати, як і Звягільського.

За Медведчука (окрім широко відомого) варто згадати, що він неабияк «приклався» до «монополізації» ЗМІ.

Щодо Симоненка, то я не про «внесок» КПУ в анексію Криму та сепаратизм на Донбасі: я про те, задля чого я б об’єднав їх разом із Морозом та Вітренко – за згубний популізм у блокуванні ринкових реформ, демонізацію МВФ та НАТО. Варто зазначити, що «справжніми» лівими жодна з політсил під керівництвом цих лідерів не була – вони «грали» лівих; справжньою ж економічною моделлю їхнього існування була підтримка олігархів та «червоних директорів»: наші т.зв. «ліві» ніби-то «у інтересах українського пролетаріату» блокували будь-які «капіталістично-буржуазні» закони, котрі, насправді, встановили б більш прозорі правила гри та сприяли б чесній конкуренції, приватизації та, зрештою, скороченню безробіття та зростанню добробуту того ж таки «пролетаріату».

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

 

Dry_independence_analysis_09Програш (у кінцевому рахунку) «помаранчевих» і обрання президентом Януковича 2010р. дав, не дивлячись на весь трагізм ситуації, поштовх до появи й розвитку українського громадського сектора у якості самостійного гравця. Хоча, офіційний (як мітко охрестили його на «Форумі Євромайданів» – «режимний») політикум (вважаючи «режимною» і владу, і т.зв. опозицію) постійно намагався підім’яти під себе громадські організації або ж «розкрутити» власні – кишенькові.

Як пам’ятаємо, Податковий Майдан був реакцією на ухвалення Радою Податкового Кодексу. Попри те, що Кодекс вимагав МВФ (його було розроблено ще задовго до того), від контрольованої Януковичем Ради підприємці не чекали корисної «новели» (так на жаргоні вітчизняних юристів звуться суспільно-корисні закони, на противагу лобістським – корисливим) – зокрема й тому, що добре пам’ятали попереднє прем’єрство Януковича, котре ознаменувалося серйозними утисками підприємництва, через що те широко підтримало Помаранчевий Майдан свого часу.

Видовищні акції протесту, що ми їх побачили восени 2010р., продемонстрували несподівану для нас усіх структурованість дрібного підприємництва – виявилися дієвими спілки таксистів, маршрутників, ринкових торговців. Також, до підприємців приєдналися у якості консультантів з протестних акцій «ветерани» акцій «Україна без Кучми» та «Помаранчевого Майдану» – Свистович, Чемерис. Також, не обійшлося як без «засланих» козачків, причому – з обох сторін, так і відвертих клоунів.

Однак, окрім конспірологічних, були й об’єктивні причини неуспіху цього протесту:

1)      По-перше, брак координації – оскільки організатори були дрібними та середніми бізнесменами, для координування/керування настільки величезними масами активістів/протестувальників, котрі були здатні/готові приєднатися до руху, їм банально бракувало навиків;

2)      «Підкуп» окремих груп шляхом «прибирання» незручних для них пунктів у Кодексі – так, після цього поступово роз’їхалися таксисти, що підірвало міць протестувальників;

3)      Низька якість лідерів, мотивацією чималої кількості яких були владні амбіції;

4)      Неадекватна селекція тих лідерів – наверх «виносило» палких промовців, котрі упевнено несли щось запальне та емоційне; натовп мало переймався інтелектуальною цінністю того, що вони несли, а тим більше, їх організаційними здібностями.

http://photo.unian.netМовний Майдан був вельми печальною історією – питання мови було байдужим чималій кількості громадян, котрі були незадоволені режимом, а також час для протесту було обрано невдалий – літо, коли студенти (основна сила більшості протестів) удома, креативний клас – у відпустках, а Рада – на канікулах. Ми намагалися вийти поза обмеження суто захисту державної мови, піднімаючи питання судового та правоохоронного свавілля та утисків бізнесу, однак, мали заслабку піар-потужність. Ну і, звичайно ж, на прикладі Мовного Майдану ми побачили дію прислів’я: увійти в акцію протесту легко, а гідно й красиво з неї вийти – надзвичайно важко, причому, чим далі – тим важче.

Також, окрім цих двох Майданів була також іще одна спроба розкрутити протестний потенціал – «Вставай, Україно!». Однак, по-перше, це була акція, зорганізована «режимною» опозицією, а не чисто громадським сектором, по-друге – акція провальна: так, в Ужгороді чи Вінниці (населення 150-300 тис.) їм удалося «мобілізувати» 10-15 тисяч протестуючих (причому, видно було, що акція «казенна» – з корпоративними прапорами, спецодягом та «магазинними» спецефектами, пафосними промовами з давно відомим змістом, тощо), і у 5-тимільйонному Києві – також 15 тисяч населення (міліція взагалі нарахувала 3 тис.), – результат абсолютно ганебний, оскільки членів партій-організаторів у столиці та області було більше, ніж вдалося «вивести». Однак, саме тоді т.зв. «опозиція» вирішила, що народ у нас «ні к чорту, пасивний» і поставили на протестах хрест, розчарувавшись у них, у собі та народі.

Про Євро-Майдан пишуть багато чого, однак є кілька цікавих нюансів, які пройшли повз увагу мас:

1)      По-перше,  це був переважно громадський протест – мобілізація тих 50 тис., що вийшли у неділю 24 листопада 2013р. були виключно заслугою тих громадських ініціатив та незалежних медіа, що їх підтримували; «ініціативи» – це «ДемАльянс», «Захистимо старий Київ», «Дорожний контроль», «Вільний Простір», студентські організації, медіа – «Спільнобачення», «Громадське» та інші подібні («Прихована Правда», тощо). Найбільше цього Майдану злякалася навіть не влада (хоча, за однією з версій, Янукович дав добро на розгон саме побачивши «жахливі» для його майданофобії світлини з Майдану 24.11), а саме т.зв. опозиція – вони добре знали, що ці «не приший кобилі хвости», як вони вважали будь-яку з вищеназваних ініціатив, «підняли» таку відвідуваність власними силами, не маючи тих партійних структур, фінансів та медіа-підтримки, яку вони «вбухали» у «Вставай, Україно!».

2)      По-друге, він мав усі шанси так само «розсмоктатися», як і Мовний Майдан – добре пам’ятаючи сумний досвід останнього, рада організаторів Євро-Майдану (тоді ще неформальна), спостерігаючи спадання протестної динаміки починаючи з 25.11, майже одностайно погодилася, що з акції треба виходити «зараз і красиво». Якби не брутальний розгон 30.11, так би воно, напевно, і сталося.

Яким був би сценарій у разі мирного саморозпуску Майдану?

1)      По-перше, координація громадянського суспільства – інвентаризація усіх яких можна громадських активістів;

2)      По-друге, перехід в інші, непротестні активності, котрі б сприяли підриву режиму, однак, не привертали б його явної уваги – Янукович би собі спокійно готувався до перевиборів 2015р.;

3)      По-третє, заручення підтримкою притомних державників у місцевих органах влади та силових структурах.

Таким чином, коли б (скажімо, через рік) виник черговий «жирний» привід зібрати Майдан,
громадський сектор уже встиг би наростити м’язи, і зібрати новий Майдан, який би став кульмінацією попередньо проведеної підготовчої роботи. Вірогідно, цей Майдан був би швидким, успішним та безкровним.

Однак, сталося не так – замість спокійної, планомірної самоорганізації, довелося задовольнитися самоорганізацією спонтанною. Тому Майдан, у результаті, виявився надзвичайно затратною (і для Києва, і для громадського сектора, і для України) акцією. Корисним у такому широкому і спонтанному залученні широких мас виявилася галопуюча ідейна консолідація громадянського суспільства.

Негативним наслідком стала неможливість провести роз’яснювальну роботу в про-російськи налаштованих регіонах та, відповідно, анексія Криму та війна на Донбасі, позитивним наслідком яких, однак, стала не менш галопуюча патріотизація та єднання нації.

Для подальшого розвитку успіху Євро-Майдану необхідно врахувати попередні помилки, зокрема:

1)      Провести люстрацію хижацької еліти – визначити критерії, котрі відсівають егоїстичних нахаб (буде непросто, але непогані пропозиції вже прозвучали);

2)      Таки провести реформу судочинства – принаймні, цього нам бракує для повноцінної демократії (про недоліки котрої читайте незабаром у рамках відповідного циклу);

3)      Подовжити інституціалізацію громадянського сектору – інакше нас і далі будуть ігнорувати: Майдан не чув не лише Янукович, а й «об’єднана опозиція», котра стояла на високій сцені та не дослухалася до громадських лідерів; поки що ми спостерігаємо зміну облич, але не режиму.

 

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

«…Менше вагона, я так розумію, в цій країні тепер крадуть хіба що з похмілля»(Л.Д.Кучма, з виступу в Раді, 1994р.)

 

Dry_independence_analysis_05Фактично врятувавши країну від неминучого дефолту, подальшої деіндустріалізації та зубожіння населення своєю рішучою політикою (всупереч усім блокуванням у Раді), Кучма, досягнувши «суттєвого пригальмування економічного спаду» раптом вирішив перепочити. Себто, припинити подальше реформування («забагато реформ»), а почасти – навіть відкотити назад, зосередившись на «пожинанні плодів» перших двох років свого правління.

Недопрацюванням Кучми було недоінформування суспільства, і, як наслідок – фактична відмова від його (суспільства) підтримки: попри той факт, що переважна частина реформ була конче необхідною самому ж суспільство, нічого не робилося задля того, щоб пояснити це широким масам. Насправді ж, адекватний піар своїх досягнень забезпечив би Кучмі подальшу підтримку і, можливо, його б залюбки обрали вдруге.

Однак, Кучма не вірив у чесне винагороду громадськістю його заслуг, а радше – не мав за головну ціль прислужитися країні, а ставив за ціль закріпити країну за собою. Вочевидь, підсвідомо відчуваючи нечистість намірів, він і методи обрав відповідні: замість чесного і відкритого паблісіті – маніпулятивні політтехнології, чорний піар, економічний та силовий тиск на вірогідних конкурентів, тощо. Усе це супроводжувалося утисками або взяттям під контроль і так не вельми сильних і незалежних ЗМІ.

Усе це поєднувалося з регулярним усуванням перспективних прем’єр-міністрів – Марчука було звільнення за «наявність президентських амбіцій», Ющенка – за зростання популярності. На противагу їм, Пустовойтенка було призначено за безграничну лояльність та несамостійність,  Януковича – через недалекість та контрольованість (ну і тому, що за ним була найкрупніша фракція у Раді).

Класичним прикладом політичних тактик Кучми стали президентські вибори 1999р. – соціаліст Мороз, вдало поєднуючи свою поміркованість, лівацький популізм (а підприємницький клас тоді був слабким, відповідно – матеріальне становище більшості – незадовільним) та «опозиційність», став стрімко набирати популярність, загрожуючи Кучмі втратою крісла. Стратеги Кучми, не довго думаючи, зкалькували російські вибори 1996р.: запустивши машину чорного піару через контрольовану більшість ЗМІ, опустили рейтинг Мороза, піднявши при цьому рейтинг Симоненка. Таким чином, у першому турі голоси за лівих розпорошилися (Симоненко – 22,2%, Мороз – 11,3%, Вітренко – 11,0%), і Кучмі вистачило його 36.5% (ми не знаємо, скільки з того було зфальсифіковано, до речі; відомо, що Симоненкові накидали голоси) для проходу в другий тур. Після чого, мобілізувалися усі патріотичні виборці, оскільки повернення до влади комуністів ніхто не хотів, і Кучма переміг – 56.3 проти 37.8%.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_06З огляду на те, як тяжко нашому народові виявилося здихатися цього чма (=Януковича), повчальним буде ще раз проаналізувати, як воно з’явилося на політичному обрії.

Нагадаємо, що Кучма не терпів попри себе здібних прем’єрів (як уже згадано вище) – розраховуючи на те, що його тактик достатньо для закріплення при владі майже до смерті, він систематично усував конкурентів – як явних, так і потенційних.

Завдяки реформам 2000-2002рр., вдалося, нарешті, забезпечити стійке економічне зростання (від 7% на рік – темпи, зпівставні з Азійськими тиграми чи Східною Європою 1990-х, тощо). Передчувалися «ситі» часи, коли приспані зростаючим добробутом маси менш критично цікавилися б політикою. Хоча, перші хмари на горизонті замаячили ще наприкінці 2000р. – за досі не до кінця розслідуваних обставин було убито опозиційного до влади журналіста Георгія Ґонґадзе. Скандально відомий майор особистої охорони Президента Мельниченко оприлюднив плівки, з яких слідувало, що Кучма безпосередньо причетний до того убивства. Також, на плівках містилися докази того, що Кучма ніби-то надав дозвіл на продаж Іракові передової зброї – РЛС «Кольчуга» (обладнання для виробництва якої з луганського заводу «Топаз» нещодавно ніби-то вивезли терористи в Росію). Убивство Ґонґадзе спричинило хвилю протестів під назвою «Україна без Кучми», а ніби-то продаж «Кольчуги» – невдоволення США. Як би там не було, Кучма поступово опинявся у міжнародній ізоляції та стрімко втрачав популярність у себе вдома. На виборах до Ради 2002р. пройшла низка опозиційних партій – і «Наша Україна» свого часу «усуненого» Ющенка, і «Батьківщина» посадженої на початку 2001р. Тимошенко, і УНА-УНСО, котра була найпомітнішою під час протестів «Україна без Кучми». СДПУ(о) Медведчука серйозно «здала», відтак, найбільшою з лояльних до влади фракцій виявилася «Партія Регіонів» Януковича та Ахметова. І, хоча, Ющенко, зберігаючи державницький глузд, не тримав зла на Кучму та був готовий конструктивно співпрацювати з його урядом, з точки зору піар-доцільності йому було б варто максимально від нього дистанціюватися, оскільки він мав зобов’язання перед партнерами по опозиційній коаліції.

Відтак, у Кучми не лишалося вибору, окрім як «поставити» на Януковича. Вочевидь, перебіг Помаранчевої революції засвідчив, настільки згубною для України виявився його підхід до усунення здібних прем’єрів – за умов падіння популярності (навіть попри формально отримане від Конституційного Суду «добро» балотуватися на третій термін) він опинився без гідного на ступника. Вочевидь, Кучма був певен,  що політтехнології компенсують брак популярності його незграбного «спадкоємця», однак Майдан змішав усі карти й розрахунки.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»