Спільнобачення | Archive for серпня 2014 | Page 2

серпня 2014

Dry_independence_analysis_08Переважна більшість населення щиро вважає, що головним винуватцем програшу «помаранчевих» є особа Ющенка – мовляв, «не виправдав надій», маючи на увазі, що не проявив достатню твердість на посаді Президента. Що ж, твердості ВАЮ дійсно бракує, однак, були й об’єктивні, і суто ситуативні причини того провалу.

По-перше, було згаяно час для реформ – як правило, це перший рік правління. Чому так сталося? Нагадаємо, що Ющенко-президент вступив на посаду з урізаними (в порівнянні з президентом Кучмою) повноваженнями: конституційна «реформа» 2004р. (насправді – «виторг» про-кучмівських сил за «визнання Майдану») ознаменувала зсув державного устрою в бік парламентсько-президентської республіки. Тобто, зростала роль Парламенту, з чого цілком логічно випливала необхідність призначення дострокових парламентських виборів – одразу ж після президентських, доки є сильна і свіжа підтримка – вочевидь, помаранчева коаліція могла б розраховувати на більшість у таких виборах. Однак, згідно з тими ж-таки домовленостями (закріпленими у «конституційній реформі»), вибори мали відбутися 2006р. Тобто, майбутня «помаранчева руїна» проглядалася ще тоді неозброєним оком, але наївний народ розраховував, що тепер все буде «по-путньому» і не бачив тих потенційних загроз.

Далі все сталося приблизно так, як і варто було розраховувати: не маючи лояльної більшості в Парламентів, «помаранчеві» не змогли проштовхнути реформу судочинства та інші необхідні для закріплення здобутків Революції «плюшки». Також, з’ясовувалося, що помаранчеві лідери були не ідеальними.

Додатково, близькість парламентських виборів 2006р. змушувала урядовців замість реформ (котрі мали б бути не завжди популярними) удаватися до популізму: так, Юлія Володимирівна задля піару (а також підігруючи «своїм» олігархам) оголосила про ре-приватизацію, чим відкрила скриньку Пандори – це стало поштовхом до масового рейдерства.

Мороз раптом почав «набивати» собі ціну, зрештою, зрадивши помаранчевих та перебігши до Януковича (за що був «покараний» виборцем 2006р.). Ющенко, котрому конче необхідна була конструктивна більшість у парламенті задля реформ, мусив шукати підтримки Януковича, що було розцінено громадськістю як відверта зрада.

Те, що відбувалося після 2006р. було вже наслідком згаяного часу для реформ – перевибори 2007р., корупційні скандали, повернення на політарену Януковича і розчарування мас у Ющенку (чомусь виключно у ньому, хоча мислячі маси також розчаровувалися й у Тимошенко).

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Ще читаючи книгу Аслунда вперше, я упіймав себе на думці, що у нас відомими стають люди та присвоюють собі заслуги інших, не маючи до того жодного стосунку. Ті ж, хто заслуговує на схвальний відгук чи добру пам’ять, залишаються, як правило, за лаштунками, більше того – оббріханими чи, як мінімум, висміяними.

Що ж зробиш – така суть популістської демократії, котра і є найбільш поширеною на сьогоднішній день формою правління: нагору «піднімає» тих, хто найбільш вдало себе подає, незалежно від того, чи є їм що насправді запропонувати суспільству цінного.

Ми вже згадували в цьому циклі про Віктора Андрійовича Ющенка, реформи котрого у бутність прем’єром забезпечили незворотність переходу до ринкової економіки. Також варто згадати і Юлію Володимирівну Тимошенко (ЮВТ), котра майстерно «тирила» у нього (і не лише) ідеї, видаючи за свої. Причиною популярності Юлії Володимирівни (аж до виборів 2010р. включно) був той факт, що вона не цуралася піару і вкладала у нього чималі кошти. Так, моніторячи публікації про Україну в інозмі, маю констатувати, що до Євро-Майдану увесь Захід був щиро переконаний, що Юлія Володимирівна є найвидатнішим опозиціонером та справжнім лідером українського народу; мовляв, варто випустити її на свободу та обрати президентом, як в Україні тут же запанує благодать. Вони не припускали думки, що якби її дійсно так підтримували, то народ би розніс ще Лук’янівське СІЗО, не чекаючи доки її відправлять у Качанівку. До речі – другою такою «надією України» був Кличко (котрого в Німеччині відкрито називали «креатурою ХДС»). Нуланд, дякувати Богу, більш адекватно розгледіла, хто є хто, і безпомилково зупинила вибір на Яценюкові (котрий, мабуть, є просто шикарним прем’єром, особилво – після Азарова).

Так от – робити реформи Ющенкові допомагав Єхануров, відомий ширше за зневажливим прізвиськом «Бурят», яке йому свого часу роздала ЮВТ. По-перше, він зробив першу й успішну спробу впорядкувати організаційну роботу уряду. По-друге, завдяки його системному підходові, в нашій країні таки вдалося майже завершити приватизацію – попри популістський спротив соціалістів та комуністів (за котрими, насправді, стояли «червоні директори», котрі теж були зацікавлені у приватизації, але виключно на власну користь).

Особисто для мене відкриттям стало дізнатися, що Валерій Хорошковський не лише очолював СБУ (його подавали як «креатуру Фірташа», «руку Кремля» та «телемагната Януковича» одночасно. Можна однозначно констатувати, що Хорошковський був успішним бізнесменом та чудовим організатором – зокрема, у його роздрібних торгівельних підприємствах та медіа-холдингові працювало чимало людей, тому як топ-менеджер він однозначно відбувся.  ЮВТ явно поігнорувала той факт, що Хорошковський будучи в камбіні Януковича відкрито виступав проти ЄЕП на користь СОТ та ЄС, докладаючи зусиль для просування вперед щодо вступу до СОТ, а також що вже за її прем’єрства зміг повторити її успіх з наведення ладу на митниці. Вочевидь, грамотний та медійно сильний Хорошковський стояв їй поперек горла – і як опонент в уряді, і як потенційний конкурент. Не виключено, що він став на підтримку Януковича з помсти за відсторонення при «помаранчевих».

Також, на схвальний відгук заслуховує Кінах – людина, котра продовжила реформи Ющенка, досі лишається грамотним та зваженим політиком.

Що ж до списку анти-героїв, за чільні місця в ньому «боряться» (окрім, звісно, Януковича) Азаров та  Звягільський, за ними слідують  Симоненко, Медведчук та Мороз. Азарова ми вже встигли згадати, як і Звягільського.

За Медведчука (окрім широко відомого) варто згадати, що він неабияк «приклався» до «монополізації» ЗМІ.

Щодо Симоненка, то я не про «внесок» КПУ в анексію Криму та сепаратизм на Донбасі: я про те, задля чого я б об’єднав їх разом із Морозом та Вітренко – за згубний популізм у блокуванні ринкових реформ, демонізацію МВФ та НАТО. Варто зазначити, що «справжніми» лівими жодна з політсил під керівництвом цих лідерів не була – вони «грали» лівих; справжньою ж економічною моделлю їхнього існування була підтримка олігархів та «червоних директорів»: наші т.зв. «ліві» ніби-то «у інтересах українського пролетаріату» блокували будь-які «капіталістично-буржуазні» закони, котрі, насправді, встановили б більш прозорі правила гри та сприяли б чесній конкуренції, приватизації та, зрештою, скороченню безробіття та зростанню добробуту того ж таки «пролетаріату».

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

 

Dry_independence_analysis_02Іншою силою в Україні, котру, на жаль, було поігноровано у тій схемі, була армія. На той час, вона представляла собою найбільше угрупування сухопутних, повітряних, морських та ядерно-ракетних військ у Європі. Одній Україні така величезна армія була не потрібна – бо для її підтримання потрібен був надпотужний військово-промисловий комплекс  (ВПК), перекіс у бік якого, власне, і «поховав» економіку СРСР: за ходовим тоді прислів’ям, «якщо в економіці США доволі потужний ВПК, то у СРСР уся економіка, за фактом, була ВПК». Дійсно, на частку ВПК припадало близько 6% тамтешньго ВВП, тоді як в СРСР цей показник, починаючи з перших п’ятирічок, ніколи не був нижчим за 40%, сягаючи 60%. Жодна світова економіка не могла б бути конкурентною, а країна – фінансово життєздатною, маючи таку частку витрат на ВПК. Власне, німецьке повоєнне «економічне чудо» звелося, значною частиною, до ліквідації подібного галузевого перекосу в економіці.

Тому, в інтересах України було скоротити армію. Однак, не відмовлятися від неї взагалі і, тим більше, не залишати на керівних посадах відверто анти-український, великодержавницько-шовіністський чи совєтсько-імперський елемент. Ширилися заклики національно-свідомих офіцерів (як верхньої, так і, особливо, середньої ланки) «націоналізувати» армію: зокрема, сотник Устим пропонував зробити швидкий обмін особового складу – усіх військових-українців, що служили за межами України, повернути на Батьківщину, виславши увесь неукраїнський особовий склад «комфортабельними телячими вагонами» до Росії. Також, мало хто знає, що майже увесь Чорноморський військово-морський флот колишнього СРСР, що базувався в Україні, висловив (спочатку) бажання перейти під українську юрисдикцію, і лише захланність і безініціативність тодішнього українського керівництва, у поєднанні з активною агітаційною роботою, що її вела російська сторона, зрештою призвели до поділу Флоту саме у тих пропорціях, котрі ми спостерігали аж до нещодавньої анексії Криму.

Ця армійська «ініціатива знизу», однак, не знайшла підтримки серед тодішнього політичного керівництва: почасти – тому, що воно було зайнято приватизацією чи іншим «підминанням під себе» держмайна, почасти – тому, що не побоювалося появи окремого суб’єкту у вигляді національно-свідомої, реформованої та, відтак, боєздатної армії: як показував досвід країн Латинської Америки та Південної Європи (до яких ми надзвичайно близькі ментально), армія іноді припиняла демократичний популізм, запроваджуючи диктатуру, а з нею – і непопулярні, але дуже часто – необхідні реформи.

Щодо ж ядерної зброї, Захід та Росія (попри те, що розвал СРСР уже був доконаним фактом) усе ще намагалися вберегти знайому та зрозумілу їм  двополярну систему безпеки. Також, США, для котрих Україна була (тоді ще) незрозумілим суб’єктом, почасти об’єктивно побоювалися, що до влади прийде націоналістичне керівництво, або ж  виникне економічний, політичний чи соціальний хаос, в результаті якого ядерна зброя може опинитися «не в тих руках». Підозрюю, що також їм було відомо про корумпованість місцевих еліт, котрі б залюбки почали роздавати ядерну зброю та технології «направо і наліво».

Однак, насамперед, як країни Заходу, так і Росія, не бажали «демонополізації» свого вийняткового статусу ядерних супер-держав – а саме такою Україна могла б стати, з огляду на свій тодішній промисловий потенціал, територію, населення та географічне положення. Тому на Україну, і, зокрема, Кравчука, почали чинити шалений дипломатичний тиск. Уявіть собі: Україна навіть зараз має слабку PR-позицію у світовій спільноті, а тоді вона була взагалі ніяка. Звісна річ, у нас існували контр-аргументи на користь збереження за собою ядерною зброї. Однак, агітаційна машина Заходу та Росії вчепилася за основні аргументи – потенційну політичну та економічну нестабільність країни, незрозумілість еліт, а також сумний досвід Чорнобильської аварії (хоча її винуватцями були не українські інженери, як з’ясовується). Також, не останню роль у тому відіграла поступливість та гнучкість Кравчука, котрий, зрештою і дав попередню згоду на відмову від ядерного статусу – Кравчук лише виконав попередньо взяті на себе Україною зобов’язання.

Зараз можна довго розмірковувати, потрібно чи не потрібно було відмовлятися від ядерного статусу – забагато як «за», так і «проти». Однак, сама історія довкола долі збройного та ядерного спадку, до дістався Україні від СРСР, погодьтесь, вельми повчальна.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Дощ. Надвір виходить Леонід Макарович Кравчук. Хтось запопадливо пропонує йому парасольку, але той відмовляється: «Та я так, поміж крапельками проскочу».(з анекдота першої половини 1990-х)

 

Dry_independence_analysis_01У згаданому вище анекдоті – увесь Кравчук: надзвичайно м’який і гнучкий, ні з ким не конфліктуючий, «і вашим, і нашим». Аслунд вважає, що саме такий президент потрібен був Україні, щоб здобути формальну незалежність від СРСР, а не, скажімо, радикальніший Чорновіл (хоча існували й інші альтернативи).

Відомо, що історія не толерує умовного нахилу, і ми ніколи не дізнаємося, як склалася б доля України, якби президентом став Чорновіл, чи Лановий (котрий набрав тоді 9% – вражаюче, як для мало кому зрозумілого інтеліґента-економіста). Як казав колись Жванецький, у кого є ідеї звуть себе економістами, у кого немає – патріотами. Що ж, вислів актуальний і досі, але стосувався він саме тих часів.

Кравчукові приписують до заслуг те, що завдяки його унікальній особистості вдалося тоді (1991р.) уникнути кровопролиття та розпаду України, котрі б, мовляв, неминуче сталися (як то відбулося у Молдові), якби до влади прийшли яскраво виражені націоналісти (натякаючи на «Рух» та Чорновола).

Я б не погодився зараз із тим, оскільки:

  • Російськомовні регіони (окрім, хіба, Криму) тоді перебували ще в очікуванні того багатства, котре, як переконували передреферендумні листівки Руху, мало посипатися їм у руки з відділенням від СРСР – пануючим тоді «економічним» дискурсом був міф про те, що Москва визискувала Україну, і достатньо було лише «здихатися» її ярма; принаймні, шахтарі Донбасу завзято підхопили цю ідею (потім у ній розчарувавшись – то був «перший» їх «кидок»);
  • Росія у особі Єльцина була зацікавлена у незалежній Україні: у протилежному випадку, зберігався СРСР, президентом котрого був Горбачов; з незалежною Україною так само незалежною ставала Росія, повноважним президентом котрої ставав Єльцин; це доволі тонка деталь, котру не вбачає широкий загал.

Насправді, уже тоді спрацював один із характерних принципів сучасної демократії: голосують, у першу чергу, за тих, хто вже займав відповідну або аналогічну посаду. В умовах всезагального виборчого права, рівень інтелекту та відповідальності виборця доводиться опускати до середнього, але основне – зрозуміло, що усі обирають кота в мішку (більшою чи меншою мірою), тому голосують за вже відоме, хай і зло. Так сталося з Кравчуком – він де-факто вже керував Україною з моменту призначення його Головою ВР, нічого особливо неправильного він не зробив (поки що), хоча прискіпливий спостерігач уже тоді міг би вгледіти його морально-особистісні недоліки (навіть абстрагувавшись від того, що він був ідеологом в ЦК КПУ).

Окрім зовнішнього опору, потрібно було ще й подолати внутрішній опір до проголошення (не здобуття – здобуття відбувається зараз) незалежності. Основними силами, що опиралися, були «червоні директори» та місцева партноменклатура. Настрої цих сил того часу найкраще передавав вислів «і хочеться, і боязко»: «хочеться» – бути непідзвітними Москві, не «відстібувати нагору», самим повністю розпоряджатися усіма благами, що тут виробляються, «боязко» – від усвідомлення, що вони тут – намісницька, псевдо-еліта, основним завданням якої від 1917 аж по 1991р. було придушувати націоналістичні й самостійницькі настрої.  Тобто, елітою вони були «прокладочною», і випадання з цієї схеми Москви їх лякало – адже щезала сила, на котрій вони трималися (хай навіть номінально) на своїх позиціях.

Іншою властивістю місцевої української партноменклатури була її провінційність, вторинність від московської, що й не дивно: будь-яка сильна інтелектом, амбіційна особистість неминуче б взялася потроху «відскубати» більше автономії (навіть у такій тоталітарній імперії, як СРСР). А таких не любив Центр (Москва) і таким заздрили на місцях, тому їх (залежно від настроїв та звичаїв часу) репресували, примушували до еміграції чи відривали від місця у яку-небудь Калугу чи Ленінград. Сформувалася еліта «трієчників» та «хорошистів»: аналогічно до вислову, що колишні «хорошисти» беруть собі в помічники «трієчників», «трієчники» – «двієчників», і лише «відмінники» здатні наймати на роботу людей, сильніших та розумніших за себе. Тодішня українська еліта – то еліта хитрих, напівграмотних провінційних голів колгоспів та етнічно й ментально російсько-совєтських директорів заводів. Таких собі «голохвастових» та «пронь прокопівень». До речі, як бачимо, тенденція збереглася аж до нинішнього Майдану, причому, «хорошистів» уже не лишилося – лише «трієчники» та «двієчники» (до останніх належав Янукович).

Свідомої еліти (у т.ч. й національно-свідомої) було надзвичайно мало – уцілілі дисиденти, багатьом з яких бракувало амбіційності, управлінського та державного досвіду, більшість з яких були гуманітаріями – поетами, письменниками, художниками; прагматичних, але, водночас, совісних «технарів», здатних вибудовувати нові державницькі та організаційні структури, тоді практично не було; крім того, більшість технічної еліти була російськомовною, а неявна дискримінація інженерів з боку совєтської влади («завсклад – как паршивый инженер», А.Райкін) означала, що на найближчі десять-п’ятнадцять років основними проблемами технічної інтелігенції буде банальне виживання та матеріальні проблеми – до потреби в соціальній чи політичній самореалізації їм тоді було ще ой як далеко.

Однак, ця свідома інтелігенція «обіграла» тодішню КПУ у агітації: за допомогою листівок, виступів, мітингів, їм уже таки вдалося вкласти у голови обивателів, що незалежність – це краще, ніж совок. Тому, націонал-комуністам (=головам колгоспів) нічого не залишалося, як підхопити цю тему – саме так у тодішній Верховній Раді (ВР) утворилася необхідна «незалежницька» більшість: спочатку – для проголошення суверенітету (до чого переляканих колгоспних депутатів довелося «простимулювати» студентською «Революцією на граніті»), а потім, після ГКЧП – для остаточного проголошнням повної незалежності.

Однак, навіть приймаючи вигідне для себе рішення, націонал-комуністична фракція умудрилася вибити додаткові пільгові для себе умови: з Народним Рухом було укладено неписану угоду, що в уряді їм віддаватиметься лише гуманітарний блок, щодо ж економічної та соціальної політики, то вона залишається цариною безроздільної компетенції «націонал-комуністів» (Аслунд називає це «великою змовою націоналістів та комуністів»).

Отже, з одного боку – тодішнє російське керівництво (Єльцин – найбільше) було зацікавлено в українській незалежності, з іншого – було досягнуто внутрішнього, хай брудного, але консенсусу, тому набуття незалежності відбулося у формальний спосіб. При цьому, Захід, зокрема – Сполучені Штати, – до останнього не підтримували (і офіційно, і неофіційно) українську незалежність: вони вважали розпад Совєтського Союзу потенційною загрозою тій системі безпеки, стримувань та противаг, що склалася. Що ж, час показав, що це почасти було правдою – стосовно Середньої Азії та Кавказу, але не стосовно України. Хоча, незалежність України остаточно вирішила питання розпаду Союзу.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysisЯкось, два роки тому, закінчивши публіцистичну та іншу підтримку Мовного Майдану (не «двогодинного післяобіднього голодування» т.зв. лідерів т.зв. опозиції, а студентів та громадськості), я одразу ж потрапив з одного середовища громадських активістів до іншого – мене разом зі Світланою Тараненко запросили на своєрідний семінар громадського об’єднання «Вільний Простір». То є об’єднання, куди увійшла низка організацій: Асамблея Малого і Середнього Бізнесу, партія «Демократичний Альянс», ГО «Наша Земля», і ще дехто – широким об’єднанням уся ця туса збиралася йти на вибори (парламентські, 2012р.). Відбувалось це у липні 2012, вибори – всього за кілька місяців, але вони вирішили спробувати. Послухавши, що там говорилося (а найбільш іноваційно звучала на тих зборах Рима Білоцерківська), я спробував узяти на себе «турботу» з написання розлогої передвиборчої програми.

Підійшовши упритул до цього завдання, я збагнув, що програма, яку хоче запропонувати ГО «Вільний Простір», щоб бути сприйнятою, має  ґрунтуватися на ретроспективному аналізі помилок попередніх років незалежності. Будучи програмістом, котрий знає, що «все вже написано до нас», я зайнявся пошуком уже готового аналізу. І знайшов, і він виявився доволі якісним: то була книга Андерса Аслунда «Як Україна стала ринковою економікою та демократією» – найповніша і водночас, найстисліша і найбезпристрасніша політ-економічна історія України з кінця 1980-х до 2009р. Висновки та прогноз автора підтвердилися перебігом подальших подій – і виборами 2010р., і правлінням Януковича. Чого він не міг передбачити – то це, звісно, нового Майдану. Але, як каже цитований у книзі колишній посол США, «Україна – завжди непередбачлива, а тому – ніколи не нудна».

Спробуймо ж підбити підсумки нашої останньої незалежності, а заодне – й переглянути героїв та анти-героїв цих останніх 23 років.

Статті циклу:

Чому формальна незалежність дісталася так легко?

Чому віддали ядерну зброю?

Кому завдячити за втрату понад 7 млн населення?

Где бухал почтальон?

Кучма: патріарх чи диктатор?

Звідки взявся Янукович?

У чому головна «заслуга» Азарова?

Чому Помаранчева революція не принесла очікуваних результатів?

Податковий, Мовний і Євро-Майдани

Відомі та маловідомі герої та анти-герої України

 

Dry_independence_analysis_03Як відомо, населення Української РСР перед проголошенням незалежності складало 51.9 млн чол., і навіть декотрий час ще за інерцією зростало (52.2 млн 1993р.), однак, відтоді й до сьогодні зменшилося до 45.4млн (станом на 2014р.), що відповідає рівневі 1968р. За роки незалежності Україна втратила майже 7 млн населення – що відповідає демографічній катастрофі, десь середній між Голодомором 1931-33рр. (3 – 4.5 млн) та Другою Світовою Війною та відповідними репресіями й депортаціями 1939-53рр. (8 – 14 млн. чол.).

При цьому, відповідна динаміка сусідньої з нами Польщі за аналогічний період коливається у сталих межах: 38.2 млн 1990р. та 38.5 млн 2013р.; в Угорщині – 10.3 млн та 10.0 млн, Румунії – 22.8 млн та 20.1 млн, Чехії – 10.3 та 10.5 відповідно. У «більш сусідніх» Росії – 147.4 та 141.3, Білорусі – 10.2 та 9.5, Молдові (тільки Правобережжя) – 3.6 та 3.4 млн, відповідно. Жодна інша співставна з нами країна, де також відбулися потрясяння перехідного періоду, але не було війни, на кшталт Югославської, не понесла таких вражаючих демографічних втрат.

У чому ж причина цього нео-геноциду українців, котрий відбувся у абсолютно мирний час, за відсутності голодомору та репресій? Відповідь коротка, але неочевидна й непроста: затягування реформ. Наше колгоспне за ментальністю, нерішуче, егоїстичне й вузьколобе безмізке керівництво того часу зволікло з переходом до ринкової економіки, котра, у тих умовах, що склалися, була єдиним виходом, щоб забезпечити добробут населення (а заодно – і могутність держави): наші «колгоспники» чекали спочатку, «що там вийде в Естонії», потім – як пройде в Росії (де реформи відбулися до 1993р.), і лише потім розпочали рухатися у напрямку ринкової економіки. «Почали рухатися» – це саме той вислів, що відповідає дійсності: навіть за очевидної необхідності, замість зробити реформи якнайшвидше і у повному обсязі, наші «селяни від уряду» й тут не зрадили засадничої малоросійської нерішучої поміркованості і продовжували обстоювати  принцип «поступових реформ». Врешті, замість того, щоб якнайшвидше подолати неприємний та болісний період «шокової терапії» (як це було в країнах Центрально-Східної Європи та Прибалтиці, а також у Росії) за якихось півроку, Україна отримала стагнаційне вимирання упродовж усіх перших 10 років незалежності перейшла з категорії зростаючих до вимираючих країн. «Поступове» реформування у випадку української економіки виявилося аналогом поступовому (замість одноразового) «підрізанню» хвоста у собаки, котре лише подовжує пов’язані з ним біль та страждання.

Dry_independence_analysis_03_1Зволікання реформ було тісно пов’язане з розкраданням державного майна: розуміючи, що за чесних правил гри для всіх, далеко не вся партноменклатура та «червоні директори» виявляться конкурентоздатними з високоосвіченим, творчим та талановитим звичайним українським населенням, вони, утримуючи владу за допомогою протирічного законодавства та неписаних практик його вибіркового застосування, а також телефонного права, організованої злочинності та особистих зв’язків, вступили у довготривалу гру з поступового привласнення колишнього державного майна (котре було свого часу експрорійовано у народу, і примножено працею того ж-таки народу). У результаті, як бачимо, значну частину багатства (промисловий потенціал) було втрачено, як і значну частину населення. У зв’язку з цим маємо говорити про хижацькість української еліти (що триває й досі) – поняття, котре увійшло до світової політекономічної науки не останньою чергою завдяки саме нашим керманичам.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

По итогам однодневного рабочего визита Ангелы Меркель в Украину. 23 августа. Кратко.

poroshenko-merkel
– Меркель сообщила, что апелляция к немецкому опыту по федерализации для Украины является ошибкой.
“Германия выступает за децентрализацию. Но есть определенные трудности — если мы говорим о немецкой федерализации, то в Украине это понимается по-другому, это может повредить целостности Украины. То, что у нас подразумевается под федерализацией, в Украине называется децентрализацией, и это то, к чему стремится президент Украины”, — сказала Меркель.

– Евросоюз никогда не признает аннексию Крыма. Иначе, по словам канцлера, Европе самой может угрожать опасность

– Сейчас украинский кризис на высшем уровне пытаются решить дипломатическим путем

– Германия пока не рассматривает вопрос прямой военной поддержки

– Порошенко не рассматривает только военный путь решения кризиса в Донбассе, настаивает на дипломатическом решении конфликта с Россией, но без сдачи национальных интересов и отказа от территориальной целостности страны.

– Германия предоставит Украине донорскую помощь в 500 млн евро на восстановление инфраструктуры Донбасса в рамках механизма спецфонда, который будет создан с этой целью в сентябре

– Немецкая сторона возьмет на лечение тяжелораненых бойцов АТО за счет немецких средств

– Ангела Меркель и Петр Порошенко выразили надежду на успех переговоров в Минске на встрече с лидерами Евразийской тройки и представителями ЕС 26 августа.

– Порошенко надеется, что до конца сентября Украина передаст ратификационные грамоты по Соглашению об ассоциации с Евросоюзом соответствующим институциям ЕС

Напомним, Меркель находится в Киеве с однодневным рабочим визитом.

По материалам:
delo.ua, Левый Берег, Украинская Правда

Фото Укрінформ

Патріотичний флешмоб «МИ – Україна!»

24 серпня 2014 року, 16.00

Місце проведення: сходи Українського дому

(м.Київ, вул.Хрещатик,2)

УкрДім флешмоб 24 серпня_1

У День Незалежності України з метою духовного відродження нації на сходах Українського дому відбудеться патріотичний флешмоб «МИ -Україна!»

Наша країна переживає нелегкі часи й сторонні сили зазіхають на нашу територіальну цілісність та незалежність. У день головного свята держави ми об’єднаємо зусилля багатьох творчих особистостей, щоб продемонструвати   прагнення всіх українців  – миру та цілісності   України.  

Організатори заходу: Український Дім, ГО «АРТІЛЬ Майдан», продюсерський центр Тамари Недобор.

В цьому іміджевому проекті задіяні вокальний гурт VOC_OUT, гурт «Зелень», мистецьке об єднання SALVE та дитячий хор.

Художники спільно з музикантами та вокалістами будуть створювати дуже цікаві урбаністичні та об’єднавчі краєвиди всієї України двома жовто-блакитними кольорами. Громадяни, які долучаться до флеш-мобу, спільно навколо музикантів створять карту України та всі разом виконають пісню, що закликає до єдності та миру.

Скористайтесь унікальною можливістю першими 24 серпня о 16.00 у самому центрі столиці в День Незалежності долучитися до створення патріотичного флеш-мобу, який потім поїде Україною,  з метою піднесення настрою українців та великого бажання  донести до всього світу інформаційний посил про те, що Україна- це ми, й вона єдина й неподільна!

 

Контактна особа:cпіворганізатор ГО «Артіль Майдан» Максим Потапчук

Тел.: 099 140 50 29

Ставропільське "козацтво"

Ставропільське “козацтво”

Як потомки запорожців та терців зраджують пам’ять предків.

Російський інтернет-часопис «Юга» прикро «підставив» керівництво Ставропольського краю Російської Федерації: у статті про надання пільг місцевим козакам явно натякнули, за що саме ці пільги буде надано – за участь у війні на Донбасі (див. останнє слово другого абзацу на скріншоті).

Знімок екрану зі статтею про надання пільг за війну в Донбасі

Знімок екрану зі статтею про надання пільг за війну в Донбасі

Конкретніше, мова йде про виділення козакам землі, надання їм на пільгових умовах 400 торгівельних місць на ринках Ставрополя, а також придбання за «небюджетні» кошти автомобілю «Нива». При цьому, відкритим текстом зазначається, що все це козаки отримають «після повернення з Донбасу».

 

phase_jumpЦя стаття є частиною циклу «Пропонована канва до економічної стратегії візійного проекту «Нова Країна»

У гонитві за прикладними речами (як уже звучало – «переписати податковий кодекс», «там підкрутити, а тут – підлатати» – у відношенні до «клаптикових» змін до регуляторного законодавства) проект ризикує випустити з візиру кінцеву мету  – як прогресивної  частини громадянського суспільства України, так і Майдану – зокрема.

Витоки НК

Варто, мабуть, поінформувати тих, хто приєднався до проекту «Нова Країна», що його передтечею була неформальна спільнота під назвою «Український республіканський клуб» (УРпК, який теж можна назвати візійним). Так само, для пропагування своїх ідей у травні 2013р. членами УРпК було засновано громадське інтернет-телебачення «Спільнобачення». Щоправда, частина цих засновників (з Валерієм Пекарем включно) полишила проект всередині того ж літа, однак – то вже інша історія.

Зараз я б хотів зосередитися на витоках, а саме – на візії, котру (частково) власною персоною Валерій Пекар виклав на другому ж засіданні УРпК (втім, то була вже не перша подача тієї інформації).

Фазовий стрибок або Шанси України на цивілізаційний прорив

Отже, того березневого вечора у конференц-залі готелю «Україна» на 3-му поверсі (який зараз займає Український Кризовий Центр), Валерій Пекар повторно презентував доповідь про те, що людство перебуває на зламі цивілізаційних фаз, і що перед суспільствами / націями / країнами постав виклик – подолати черговий фазовий бар’єр.

Конче раджу усім проглянути саму лекцію, а тут обмежуся викладенням лише основної думки.

Фази цивілізаційного розвитку людства

Фази цивілізаційного розвитку людства

У цивілізаційному розвитку людства можна чітко виокремити фази розвитку: попри те, що удосконалення знарядь праці та здобуття й накопичення знань відбувалося континуально, час від часу це кількісне накопичення переростало у нову якість: так людство переходило до наступної фази розвитку, що несла з собою не лише масове поширення нових технік та знарядь, а й способу виробництва, організації суспільства, його культури та інших сфер життя.

Так, вважається що найдавнішою відомою цивілізаційною фазою була епоха збирачів та мисливців, котра змінилася на аграрну фазу, на зміну котрій прийшла індустріальна фаза – і ось, наразі, ми спостерігаємо перехід останньої у щось незрозуміле, поки що безлико охрещеної як «пост-індустріальна фаза».

У фазових переходах спостерігається кілька закономірностей:

1)      По-перше, кожна наступна фаза триває менше, ніж попередня (так, епоха збирачів та мисливців тривала від 30 до кількох сотень тисяч років, аграрна – близько 11 тисяч, індустріальна – 3-5 століть, тощо);

2)      Перехід між фазами не відбувається автоматично – завжди доводиться долати т.зв. фазовий бар’єр, для чого потрібно чимало суспільної енергії; бар’єр цей складає як обсяг необхідної роботи (з вироблення знарядь, зведення споруд), так і суспільно-культурно-цивілізаційні інститути попередньої фази, котрі доводиться зруйнувати, щоб запрацювали на повну інститути нової фази / ладу;

3)      Завжди існують країни/етноси, що подолали фазовий бар’єр у першому ешелоні, ті, що подолали із запізненням, та ті, що так і не спромоглися його подолати (наприклад, бушмени досі живуть збиранням та мисливством у Калахарі, куди їх відтіснили дефографічно потужніші землероби народів Банту).

Вочевидь, людство зараз впритул підійшло до чергового фазового бар’єру – це є очевидним з цілої низки основних та другорядних ознак: до основних ознак є все частіші кризи в економіці, демографічна криза в розвинених країнах (людям незрозуміло, заради чого народжувати потомство), кризи державних інстутитів – зростання державного боргу, пастка демократичного популізму на Заході, збільшення кількості гарячих точок на планеті, де йде війна, тощо; до другорядних – пережовування одних і тих же сенсів та образів у масовій культурі, катастрофічне збільшення частки рімейків, реміксів та каверів у кіно та музиці, тощо. Маємо апогей революційних винаходів, з одного боку, та наростаючий занепад системи освіти і, як наслідок, брак континууму між фундаментальними дослідниками, винахідниками та запроваджувальниками та користувачами нових технологій і, не в останню чергу – також із фінансистами усього цього процесу; розрив між інженерною частиною суспільства та його політичним/фінансовим керівництвом – невідповідність рівня фактичних та офіційних еліт (повсюдно – і у розвинених, і недорозвинених, і зовсім нерозвинених країнах!).

Наразі, ще невідомо, як називатиметься ця нова, прийдешня фаза і заледве відомо, чим характерно вирізнятиметься вона за суттю від попередньої; однак, певні елементи, «часточки нового»[1] ми вбачаємо вже зараз.

Де в усьому цьому процесі Україна, спитаєте Ви? Що ж, стереотипне уявлення про нашу країну (у т.ч. і нас самих) таке, що ми знаходимося чи то на узбіччі, чи то на задвірках світового розвитку. Але, емпірична дійсність не так уже й однозначно свідчить на цю користь: так, наші програмісти (поруч із китайськими, індійськими, польськими та румунськими) упевнено «тіснять» своїх британських, американських та німецьких колег; наша наука в жалюгідному стані, однак, чимало випускників наших вузів та шкіл вливаються в колективи провідних науково-дослідницьких установ світу. Все це при тому, що наш попередній президент і прем’єр двох слів не могли зв’язати що державною, що англійською мовою, а також те, що у рейтингу легкості ведення бізнесу, корупції та ще низкою показників ми упевнено перебуваємо на рівні екваторіальної чи субекваторіальної Африки.

Вочевидь, світ нас недооцінював (що засвідчив, зокрема, і наш останній Майдан) – нас не розуміє світ, ми й самі себе не до кінця розуміємо. Однак, маємо шанс зрозуміти себе раніше, ніж це зробить хтось інший.

Україна, попри усі видиму, явну відсталість (від Заходу) має певні переваги:

  1. У нас заслабкі (недосформовані) інститути старих фаз розвитку – ми всього якихось 24 роки тому здобули формальну незалежність, однак, як показує хід АТО, так і не збудували задовільних інститутів державності; заледве 14 років тому Україна остаточно перейшла до ринкової економіки; наш державний устрій балансує між автократизмом та популістською демократією; нашу систему судочинства так і не було пореформовано під європейські стандарти, тощо, – це значить, що нам не жаль руйнувати старе, нам, власне, нічого руйнувати, бо його майже не існує; також, старі інститути мають вельми обмежену базу підтримки серед населення;
  2. Україна характеризується надзвичайно високим рівнем пасіонарності населення – себто, енергії, конче необхідної для фазового стрибка; прикметно також, що пан Пекар констатував це за рік до Майдану – вважається, що пасіонарність тільки входить у моду, тож, ця перевага у нас ще деякий час існуватиме;
  3. За низкою інтегральних показників (зокрема – людського розвитку), Україну все ж класифікують як країну з доволі високим рівнем розвитку – таким чином, у нас є сяка-така кадрова база для подолання фазового бар’єру.

На цьому можна підбити риску і, виходячи з вищевикладеного, означити середньотермінову (30-60 років) мету для України – подолання фазового бар’єру та перехід у наступну цивілізаційну фазу розвитку.

У наступних публікаціях цієї серії ми продемонструємо, як саме ця мета проеціюється на цивілізаційні складові, зокрема – економічний лад та політичний устрій.

Дивись також:

«СИНАРХІЯ: пошук шляхів гармонійного впорядкування світу»(Тарас Бебешко)

«Криза капіталізму і деградація демократії» (Богдан Гаврилишин)

Ця стаття є частиною циклу «Пропонована канва до економічної стратегії візійного проекту «Нова Країна»

 

[1]Декотрі футурологи-прогнозисти-шукачі майбутнього присвятили цілу серію робіт пошуку цього «нового» – див., зокрема, «Основание иного» Нікітіна та Чудновського.