Спільнобачення | Archive for грудня 2015

грудня 2015

Шановні читачі! Вибачте, будь ласка, за дуже довгий-довгий вступ до цієї замітки про блискучу прем`єру року в Київській Опереті. Як завжди, блискучу та неперевершену!

Цей невеличкий текст я «кладу до ніг» пана Богдана Струтинського, художнього керівника Київської Оперети та режиссера-постановника мюзиклу «Звуки музики» в Україні.

Адже я вперше розповідаю публічно про історію своєї … музичної родини… Тільки тому, що моя «історія» дещо співзвучна історії, яка відбувається на сцені у мюзиклі «Звуки Музики»… Напевно, як і у багатьох українських родин…

Так, ми всі останнім часом дещо зачерствіли… На превеликий жаль… Навкруги війна та падіння економіки  – в Україні, терроризм  і перерозподіл впливу –  у глобальному масштабі. Не знаю  як у вас, у мене на балконі вже два роки чекає на «свій час» «тревожный чемоданчик» – з 30 листопада 2013. Я борюсь з його існуванням, проте він трансформується у наповненні, але … не зникає.

Ми, українці, вже багато віків живемо в епоху змін. Сторіччя минають, а зміни… Вони здійснюються так повільно, що ми інколи чекаємо на них все своє життя…  Наприклад, за той час, що я «чекала» на зміни в країні, виросли мої діти і навіть онука…

А тепер історія… Колись, у 1863 році мій пра… брав участь у повстанні поляків проти Російської імперії. Він не був героєм, тому його не розстріляли у Київській фортеці і не зіслали до Сибіру, як інших. Він просто брав участь… Тому його поселили подалі від Батьківщини – так, щоб він не був розсадником своїх «не верно подданнических» думок. Так він опинився в Україні. Мій дід, його нащадок, ледь уникнув репресій 1937-го. Щоб уникнути їх, він мобілізувався до армії у досить зрілому віці. Він мав демобілізуватися у липні 1941-го. Старшиною потрапив до полону на початку липня 1941-го. Повірьте, мій дід та армія – дві речі не сумісні, як геній та злодійство. Він вижив всюди тільки завдяки тому, що вмів … грати майже на всіх музичних інструментах. Це було дивовижно: кожний інструмент, до якого дід доторкався, грав по-справжньому: скрипка, акордеон, бандура, гітара, фортепіано… Зараз, заклад, де він навчався, називається Київський інститут музики ім. Р.Глієра.

З дитинства мене супроводжували звуки Музики…

З полону діда звільнили американці. Потім ще кілька років сталінських таборів. Моя мати познайомилась з батьком, коли їй було 9 років… І знов довга-довга дорога малоперспективної та відчайдушної боротьби всієї родини, щоб «переступити» через дідову анкету, яка псувала життя всім її членам протягом багатьох років – поки трохи не забулося.

І ось, нарешті, хоча і повільно, все-таки наступили якісь зміни… І мій дід, на щастя, встигнув мені розповісти (він помер у 1991-му) – єдиній своїй онуці, про все це… І тепер у моїй «дирявій» башці весь час крутиться як слова молитви: «За нашу і вашу свободу!». За це я готова положити своє життя. Свобода (моя власна та моїх близьких) – це єдине, що може змусити мене вийти на барикади. Я це робила вже не раз…  Пардон, за особисте…

А потім дід заснував оркестр народних інструментів та хор, який їздив усією Україною та займав перші місця на всіляких конкурсах.

Музика, саме музика, її чарівні звуки  – це те, що дало нашій родині вижити та встати на ноги під час та після Другої світової. Як і героям мюзиклу «Звуки музики» Річарда Роджерса…

Саме тому мій «вступ» був таки нецікавим та довгим… Ще раз вибачте!

Про все це я думала, коли дивилася прем`єру вистави «Звуки музики» 11 грудня 2015 року.

Вже всі видання написали про цю, дійсно, прем`єру року. А у мене вже кілька днів … просто бракує слів…  Тільки почуття та відчуття! Про це не можна розповісти! Жодні слова та жодне відео не дасть уяви про те, що відбувається на сцені протягом вистави! Жодні!!! І як добре, що я можу написати, що завгодно – без цензури та купюр! Більше не про сам мюзикл, а про мої власні почуття та думки після його перегляду.

Напевно, мюзикл «Звуки музики» має таке велике враження на глядачів саме через те, що в основі його лежить справжня історія з життя – такого, яким воно є. Адже барон фон Трап та Марія  – не тільки персонажі одного з найвідоміших мюзиклу у світі та книги, яку було взято за основу лібретто, а цілком реальні історичні постаті. І як це часто буває у житті, реальна історія життя сімейства фон Трап ще більш драматична, ніж у книзі та мюзиклі. Насправді сімейство найрезультативнішого австрійського підводника часів Першої світової війни банально заробляло своїми виступами на життя –  через скрутне фінансове становище родини.  І хоча їх від`їзд з окупованої Австрії був не таким драматичним, як це представлено у мюзиклі, проте не змінює суті історії: велика родина була змушена поїхати з рідної Австрії в еміграцію  – саме через війну. І на той час сім`я фон Трапів налічувала вже 8 дітей. Тільки останній син фон Трапа та Марії народився вже в Америці.

Друге, що вражає глядача  – після щирості та справжності історії: це велика внутрішня гідність всіх героїв мюзиклу – від наймолодшого з дітей до самого батька сімейства барона фон Трапа. Вони не втрачають своєї гідності за будь-яких обставин. Їх не можуть змусити це зробити ані погрози, ані загроза життю.

Кожний такт музики, кожне слово в мюзиклі сповнено великою Любов`ю: до Бога, до дітей, до справжніх родинних цінностей. Це дуже зворушливо, особливо непередодні різдвяних та новорічних свят, які традиційно вважаються сімейними святами. Саме напередодні цих світлих свят хочеться побажати всім нам: нехай з наших балконів та горищ, нарешті, зникнуть «тревожные чемоданчики» та ніколи не знадобиться переходити високі гори заради спасіння життя!

Все, більше нічого писати не буду…  Замість опису – щира порада: шановні співгромадяни, будь ласка, знайдіть час, щоб послухати та подивитися мюзикл «Звуки музики» у Київській опереті! І тоді, можливо,  у нашій багатостраждальної України, дійсно, буде більше шансів на справжнє велике МАЙБУТНЄ… Я в це вірю!

Нашим дідам, прадідам та прапрадідам присвячується…

Все особисте можна вирізати або не читати…