Спільнобачення | Archive for січня 2016

січня 2016

Надзвичайніша, тому що на цей раз це – не оперета, і не мюзикл, і навіть не балет, який є обов`язковою складовою музичних театрів і який вже також «осів» у репертуарі Київської оперети (балет-феєрія «Кармен», кажуть, будуть незабаром ще один балет). На сцені Національного академічного театру Оперети сьогодні чи не вперше показано драму – драму, як то кажуть, «чистої води».

Показом вистави «Любовний монолог…» Київський театр Оперети відкрив нову сторінку в своєму розвитку та постійному поступі вперед …

Виставу «Любовний монолог…» створено за мотивами п`єси Габріеля Гарсіа Маркеса «Любовна одповідь чоловікові, який сидить у кріслі» на музику Астора П`яццолли. Цей матеріал люблять постановники-чоловіки та жінки-актриси. Тут, дійсно, є де «розгулятися»: в постановці та в грі.  «Любовну одповідь…» грали, в свій час, великі актриси Софіко Чиаурелі та Людмила Максакова. Не бачила, на жаль, але кажуть, що класно грали. Існує досить «свіжа» постановка Київського обласного драматичного театру ім.Саксаганського 2013 року (режисер-постановник ОльгаБо). На жаль, теж не бачила. Якщо ще показують, треба буде якось поїхати до Білої Церкви та подивитись. Правда, з програми зрозуміло, що у виставі ОльгаБо всі герої п`єси персоніфіковані.

«Любовний монолог…» в інтерпретації Київського театру Оперети – моновистава. Найскладніший жанр у драматичному театрі, вищий «пілотаж» – і для постановника, і для актора. Постановник не може помилитися, актор не має права сфальшувати. Все тримається на тонкій межі: між життям та театром, між справжнім та вигаданим. Крок не в той бік – і глядач не повірить.

Розпочати напрямок драматичного театру в музичному театрі з моновистави – це дуже-дуже сміливо, ледь не подвиг. Саме тому честь і хвала художньому керівникові Театру, режисеру-постановнику вистави Богдану Струтинському, що він не боїться «рвати шаблони». І навіть, здається, свідомо намагається це робити – раз за разом, крок за кроком.

Загалом, враження від вистави таке приголомшливе, що захотілось сісти про неї писати одразу, як тільки «руки знайшли» стаціонарний комп. Бездоганна постановка. Ретельно підібрана музика, яка органічно вписується до мережива драматичної складової вистави. Якщо чесно, коли йшла на прем`єру, думала, що музики буде ще більше, що будуть танцювальні «вставки» і багато вокалу. Адже сам Пьяццолла вважав вокал органічною складовою своєї музики. Майже всі твори Пьяццолли мають варіант для вокалу, зокрема відоме на весь світ Лібертанго, яке, до речі, звучить і у виставі. Проте, здається, режисер-постановник вистави Богдан Струтинський на цей раз вирішив радикальним чином «зрадити» пісням та танцям на користь великій драмі. Має право!

Знахідки у постановці: у залі сидять манекени, як символ непорозуміння – не вміння та не бажання людей слухати один одного. Манекени зустрічають глядачів відсутнім поглядом та начищеними до блиску черевиками. Як той чоловік, до якого звертається головна героїня: він ніби весь час присутній у виставі, до нього звертаються, з ним розмовляють, проте водночас він відсутній, його немає. Багато вікон зі шторами, підхопленими вітром. Вітер зухвало вривається до кімнати. Кілька «сцен»: основна велика, оркестрова яма – для спогадів, ложа з музикантами. І шафа для суконь – як мовчазний повноцінний герой вистави.

Проте є й те, що дещо відволікало від цілісного сприйняття вистави. Вистава за своєю суттю – суто камерна, і велика зала Театру Оперети, на жаль, дещо «гасить» її камерність.  Здається, що на меншій сцені в меншій залі, «Любовний монолог…» сприймався б ще більш приголомшливо та більш атмосферно. Подвиг режисера-постановника та актриси, яка грає складну моновиставу, як вже сказано вище, не піддається жодному сумніву, проте досвідченому глядачеві одразу впадають в око технічні недоліки актриси-вокалістки під час виконання «чистої» драми: особливо на початку вистави, про зміст частини тексту можна було тільки здогадуватися, дуже уважно прислуховуючись. Це – дійсно суто технічний недолік, який спостерігається майже у всіх вокалістів і який можна легко виправити, звернувши на нього увагу. Техніка драматичного читання та техніка вокалу дуже відрізняються між собою. Кілька фраз у музичній виставі можуть бути почутими глядачем або не почутими, бо зміст вистави – зрозуміло, насамперед, через музику, проте драматична вистава на півтори години потребує, щоб кожне слово було глядачем почуто – від початку до кінця. Зрозуміло, як складно було актрисі грати у великій залі музичного театру камерну моновиставу, та ще, як кажуть, з температурою… Тому написане вище можна просто взяти до уваги. Або не взяти.

На прем`єрі вистави грала актриса Ася Середа-Гладун. Класно грала. Все виплеснула з себе! Богдан Струтинський кілька разів наголосив, що Ася, яка народилась у Росії, зіграла виставу українською мовою. Гарна українська мова у Асі Середи-Гладун! Цей факт доказує, що не у місці народженні справа, а у бажанні. Дуже б хотілося подивитися цю виставу з другою виконавицею ролі: Іриною Беспаловою-Примак, яка, свого часу, дуже сподобалася у головній ролі в мюзиклі «Труффальдіно з Бергамо» (Беатріче).

Окрема подяка диригентові-постановнику Сергію Дідоку, який виступив у виставі не тільки у ролі диригента, але й як соліст оркестру (аккордеон) та актор.

На останнє: БРАВО!!! Всім, хто взяв участь у постановці і кого ще ми не назвали вище: художнику з костюмів Ірині Давиденко, звукорежисерові, концертмейстерам та всім-всім!

Чули, що в Опереті незабаром нова прем`єра…  Жодних сумнівів, що це буде знов … аншлаг і БРАВО!