Спільнобачення | Archive for #АналізАТО

#АналізАТО

"Спецназ опозиції" у обличчях та діях

“Спецназ опозиції” у обличчях та діях

Зранку позавчора, 14 жовтня, я зв’язався з нашим полковником Невідомчим – дізнатися, що насправді відбувається під Верховною Радою; полковник сказав, що «зараз довго розмовляти не може, бо знаходиться поблизу Музею Верховної Ради».

Надвечір мені все ж вдалося поговорити з полковником. На питання «як справи?» він стомленим голосом поскаржився, що наймані відморозки ВО «Свобода» порвали йому арматурою бронежилет (!) (каже, що якби не «бронік», то отримав би наш полковник важкі ушкодження внутрішніх органів, найвірогідніше – печінки), а ще кілька його підлеглих офіцерів ВВ потрапило до лікарень з черепно-мозковими травмами та зламаною ключицею, не рахуючи чисельних  забоїв та синців, котрі вже ніхто й не рахує.

Коротка історія нашого знайомства з Полковником «Невідомчим»

Про ставлення попередньої влади до кадрових правоохоронців усім відомо – професіональних і чесних «витискали», «лейб-гвардією» були відморозки з «Беркуту». Нагадаю усім вам, що ВВ-шники з’явилися на Майдані 10 грудня – сидячи в у холодних «Богданах», не мовлячи ні слова (бо керівництво настрого заборонило вступати з протестувальниками у будь-які розмови), вони набивали в тілі смс-ок повідомлення «Ми з вами» і крадькома показували їх майданівцям через прохукані на склі прозорі шматки вікон. Їх поставили як «штрафбатників» і вони (замість беркутні) отримували левову частку «молотових», ракетниць і бруківки.

Звідки з’явився наш полковних Невідомчий? (Котрий про всяк випадок все ще бажає лишатися анонімним – бо у вищому керівництві повно як зрадників, так і підлабузників до діючої влади).

Однієї морозної ночі до намету колишніх «блакитних касок» на Майдані неупевнено підійшов невисокий на зріст чоловічок. Зав’язалася розмова – і колишній «оонівець», і невідомий гість швидко «пробили» один одного на справжність бойового досвіду та відповідної підготовки. Попридивлявшись до «миротворців» ще кілька вечорів, гість таки зізнався: він – полковник ВВ, у чиєму віданні знаходяться призовники-пацанята на одному з кордонів по периметру Майдану. Також повідомив, що знається на бойовому вишколі, анти-терористичній підготовці, чому й навчає своїх курсантів у одному з відповідних міліцейських учбових закладів Києва, а також, що не бачить гідного застосування цих навиків у даному місці «дислокації» – оскільки не вважає протестувальників ані злочинцями, ані терористами; бачить же, натомість, елементарне гроблення особового складу ВВ – того, у навчання котрого він вкладав час, душу і сили, – оскільки нести «вахту» у таких умовах і з таким забезпеченням і змінністю несе загрозу здоров’ю курсантів.

Коли розпочалася «Груша», полковник також усе зрозумів. Як і розуміли його «блакитні каски». Усі все розуміли, але зарадити тому було мало можливості – хіба радити бійцям «косити», щоб бодай якось вижити і зберегти здоров’я.

Багатьох дивує, яким чудом Майдан, де не було нормальної організації (як показали найчорніші дні 18-20 лютого) і де все трималося «на соплях», таки вистояв і чому Янукович утік?

Одни зі співробітників місії ООН, що симпатизував Майдану, однак мав право від імені свого відомства «інспектувати» місця протистоянь, зазначав, що під час обходу колон ВВ-шників, що стояли живим щитом для беркутні,  дедалі гострішим ставав сморід сечі й екскрементів – під загрозою ув’язнення/трибуналу бійцям забороняли відлучатися навіть до туалету, тож, можете самі здогадатися, як вони виходили з такого становища. Таким чином, ще задовго до появи інвалідів АТО у нас з’явилися інваліди ВВ – молоді хлопці, що втратили здоров’я і репродуктивні функції.

Зрозуміло, що така «жива загорожа» тікала за першої ж можливості. Тому, якщо на Майдані була слабка організація, то з боку влади була ніяка мотивація та моральний дух – іншими словами, Майдан не змогли розігнати тому, що з іншого боку все трималося на ще хлипкіших соплях.

Після Майдану, щойно почалася АТО, на базі ВВ, мов і не було нічого, почали створювали національну гвардію, а на відповідних навчальних базах отримало достойний вишкіл чимало бійців – як добровольців, так і призовників, і курсантів ВВ. І воюють/воювали вони так само, як і решта – щоправда, у них, на відміну від батальонів «Правого Сектору» немає такої піар-підтримки.

Про поважних депутатів ВОС та найнятих радикалів

За словами полковника, відморозки, що порвали йому броніка й гамселили його підлеглих арматурою і цепами, є найманцями – «попрацювавши на камеру» рівно до 12:00, вони тут же розійшлися, лишивши добряче розлюченим і побитим міліціянтам ідейних прапоро- і плакатоносців, 40 із яких і було затримано. Жодного з тих відморозків, що кидали вибухові пакети, вимахували ланцюгами чи жбурили бруківку в шибки Верховної Ради, затримано не було – до «важкої піхоти» вийшли депутати від «Свободи», відтіснивши внутрішні війська, і забезпечивши, таким чином, безперешкодний відхід своєму т.зв. «спецназові опозиції», перед тим навіть потиснувши декотрим з нього руки.

Таким чином, у сухому залишку: «Свободою» були найняті бики (причому, не вперше), яким безперешкодно дали «відтягтися» на міліції (котра, між іншим, внутрішньо симпатизує ідеям Майдану – таким, я подолання корупції, побудова правової держави, покарання злочинців, тощо); було затримано (вірогідно) ідейну молодь, котру ВОС використовує як гарматне м’ясо, щоб пізніше заявити, що «у парламенті, міліції та уряді ще повно кремлівських агентів, товариство, які садять наших побратимів і вказують нам, яких героїв нам вшановувати!», ну т.д. і т.п.

Логка дьогтю в діжці меду

Загалом же, як зазначають і зарубіжні, і вітчизняні ЗМІ та оглядачі, той день був дуже важливим для України – головним чином, з огляду на законопроекти, ухвалені тоді у Раді, зокрема, анти-корупційний пакет. Однак, через безлади на цьому законотворча діяльність закінчилася – а жаль, бо то був останній перед виборами день останньої сесії парламенту цього скликання.

Тож, за фактом, ВО «Свобода» домоглася чергової порції негативного іміджу нашої країни, що вельми «доречно» лягає на проведену перед тим інфопропаганду Кремля за кордоном про те, що «в Україні піднімає голову фашизм». Якими були справжні наміри ВОС, лишається тільки здогадуватися. Не варто виключати наступних цілей цього маскараду:

  • У черговий раз залучитися підтримкою націонал-патріотичного електорату та попіаритися перед діаспорою;
  • Відпрацювати відповідне замовлення Кремля/колишньої ПР (адже відомо, що «Свободу» фінансувала саме Партія Регіонів, стратеги котрої далекоглядно готували цей проект як жупел для поміркованого електорату, щоб забезпечити Януковичу перемогу на виборах 2015р.);
  • Зірвати прийняття призначених для голосування того дня законопроектів, оскільки, як влучно зазначив один оглядач, з їх прийняттям чимало пунктів передвиборчої програми багатьох партій просто втрачають сенс (у т.ч. й «Свободи»).

Я не виключаю, що «Свободою» в черговий раз зманіпулювали, однак, це її не виправдовує. Також, вважаю, що вже давно час відкривати додаткові деталі про взаємовідносини громадського сектору з «Об’єднаною опозицією», про котрі під час Євро-Майдану більшість громадських медіа воліли замовчувати, оскільки б у очах широкого загалу (особливо – жителів Сходу та Півдня) ці «деталі» дискредитували б, у тому числі, й імідж Майдану. Як і час рядовим членам партії та її симпатикам замислитися про доцільність підтримки партії з настільки протирічною історією, котрій, до того ж, заказано дорогу в зовнішню політику.

 

P.S. Щодо «протестів» строковиків напередодні, то вони, на думку полковника, також є замовними. Справжня Нацгвардія, принаймні, їх не підтримує. На мою думку, вони також чудово «лягають» у чийсь план зірвати останні дні останньої сесії чинної Верховної Ради і не дати прийняти важливі законопроекти – на щастя, бодай частково цей план не «вигорів».

На Захід сподівайся, але сам не здавайся

На Захід сподівайся, але сам не здавайся

Слід відзначити, що Україна зараз займає центральне місце не лише у традиційно уважних (якщо й не надто об’єктивних) до наших подій німецьких ЗМІ, а й інших країн Європи: дня не минає, щоб до коментаря на запрошували когось із українців, чи бодай не піднімали цю тему в прайм-таймових (як для радіо) випусках голандського Radio 1.

Мою увагу минулої п’ятниці привернуло міні-ток-шоу із залученням низки експертів – колишніх совєтологів та безпековців – Флоріса Аккермана та ще кількох, обговорювалася тема України, військової агресії Росії та протидії цій агресії. Окрім уже широко відомих усім мантр про брак єдності у Європі, пролунало кілька нових міркувань.

Зокрема, йшлося про можливе поглиблення санкцій проти Росії, застосування військ НАТО і поглиблення її (Росії) міжнародної ізоляції. І тут було зазначено: США занадто глибоко «вгрузли» у конфліктах на Близькому сході – Афганістані, Іраку, Сирії:

  1. Для постачання операцій Альянсу (НАТО) в Афганістані Росія надавала свої повітряні коридори та аеродроми; також, російський контингент в Таджикістані (котрий свого часу відіграв там вирішальну роль у придушенні національно-демократичної революції 1992-1997рр.) практично забезпечує охорону афгано-таджицького кордону (хоча, це не заважає контрабанді наркотиків через Пяндж);
  2. Не впоравшись із «демократизацією» Іраку, до чого додався конфлікт у Сирії, США тепер отримали новий виклик – ІДІЛ (Ісламська Держава Іраку та Леванту), котра загрожує Заходу максимум – джихадом, мінімум – є серйозним джерелом нестабільності; режим Башара Ассада (чинного Президента Сирії), котрий Захід попервах критикував за надмірну авторитарність, тепер уже розглядають як єдину дієву противагу розростанню ІДІЛу (бодай у межах Сирії); однак, традиційно так склалося, що союзником Ассада була Москва (і підтримка його Путіним у боротьбі з повстанцями цей союз лише підсилила);
  3. Аналогічно, давній «ворог» США Іран (котрого вони самі ж собі, почасти, й «виліпили») також має теплі й тісні стосунки з Москвою – так чи інакше, вести перемовини з Іраном США може лише через Москву.

З огляду на вищеозначене, багато хто може запідозрити, що Путін старанно вираховував, планував та цілеспрямовано ішов до нинішньої комбінації, у якій США «підставилися» з Іраком та Афганістаном, зав’язнувши у безперспективній війні та не маючи ресурсів на допомогу Україні (хоча, якраз в Україні «демократизація» була б явно успішною, на відміну від Іраку) та потребують його для врегулювання ситуації в Сирії та Ірані. Попри усю міфічність упевненості Путіна у «про-російськості» українського Півдня та Сходу, прорахунку в ставці на Януковича (обидва рази – 2004 та 2010-2014р.), не можна йому закидати абсолютної бездумності в нинішніх діях стосовно України – навпаки, як бачимо, усе було заздалегідь прораховано і сплановано.

Тому, у світлі висловленого вище, я б скептично оцінив наші шанси на військову допомогу від Заходу – принаймні, тепер зрозумілішою є їхня стриманість у протидії Росії. Розраховувати ми можемо, головним чином, на власні сили і на власне, відмінне від західного, розуміння справжньої ситуації в Росії.

А тут скидається на те, що лише нам (та кільком західним експертам, котрих, на жаль, не сильно слухаються) відомо, на яких соплях там усе, насправді, тримається: щойно ми вже проаналізували рівень боєздатності російської армії. На додаток до цього, 16 років правління Путіна нівелювали той економічний потенціал, котрий Росія худо-бідно отримала у спадок від ринкових реформ єльцинської доби: захопившись ціллю консолідації влади, Путін розчавив усі необхідні атрибути ринкової економіки – вільну пресу, незалежні суди, конкурентну політичну систему. Зрештою, цим Путін сам же й послабив  країну й у військовому плані: я мовчу за передові зброярські розробки – у країні банально бракує продуктів харчування власного виробництва, щоб пережити санкції з боку Заходу.

Очевидно, що Путіну хочеться отримати Україну під власний контроль, однак, йому бракує військової потуги для «чесної» окупації України, а тим більше – для утримання контролю над її територією. Тому його влаштує проміжний варіант – дестабілізація та послаблення України доти, доки ситуація знову не почне складатися на його користь. Зокрема, для досягнення своєї тактичної цілі, головним для нього є забезпечити неуспіх нинішньої української адміністрації:

  • Підтримувати джерело нестабільності у Донбасі – за зупинки виробництв, розташованих на окупованих територіях, Україна автоматично втрачає від 15 до 20% ВВП (грубо);
  • Спонсорувати як «ображених Майданом» політиків (колишню ПР/КПУ), так і нових «перспективних», одним з яких є популіст Ляшко, котрий має усі шанси взяти понад 30% місць у парламенті;
  • Підживлювати протести проти нинішньої адміністрації з вимогою «відставки усіх», тощо.

Це той самий хаос, війна усіх з усіма, котрий так потрібен Путіну як шанс повернути Україну – внаслідок такого ж хаосу ми програли Великі Визвольні Змагання 1917-1922рр. Зокрема, ті, хто не особливо замислюючись, вимагають відставки Порошенка чи кидають камінням у його город, забуваються, що відсутність легітимно обраного Президента упродовж усієї весни була формальним приводом для Москви уникати будь-якого контакту з офіційним Києвом та не визнавати його юрисдикцію над будь-якою українською територією.

Тому, повертаючись до заголовка цієї статті, очевидним є, що розраховувати ми можемо:

  • На власні сили, ентузіазм та волю до перемоги;
  • На власне розуміння ситуації – як в Росії, так і всередині самих себе та Східно-Центральної Європи в цілому, котру і Захід, і Росія завжди розглядали як об’єкт зіткнення своїх стратегічних інтересів і, за великим рахунком, ніколи не ставили за мету її розвиток та включення до світового цивілізаційного простору як одного з повноцінних його центрів;
  • А також, на власну легітимно обрану владу – я точно знаю, що ця влада у 1000 разів краща, за попередню; більше того,  з цією владою можна вести повноцінний діалог та співробітництво – для цього потрібно, щоправда, демонструвати достатній інтелектуальний рівень, досвід у відповідних сферах та наявність конструктивних пропозицій та, почасти, оргресурсу для їх упровадження. Просто стояти на Майдані, пікетувати адміністрацію чи хаяти владу в Інтернеті, вочевидь, не достатньо – однак, чимало з «ветеранів Майдану» більше ні на що не здатні і в ситуації виходу на цивілізовану та професійну дискусію та роботу неминуче відсіються, відійшовши повністю з політично-громадського горизонту. Мабуть, відчуття цього породжує несамовитий спротив будь-яким потугам повернути діалог з владою в цивілізоване русло.
Полонений російський солдат Генералов

Полонений російський солдат Генералов

Знайомий з Кубані відвідав днями війський госпіталь у Єйську – там зараз перебуває близько 50 військових-контрактників, поранених на Донбасі. Переважна більшість поранень – мінно-уламкові (від розтяжок та артилерійських обстрілів), від прямих кулевих попадань, як правило смерть наступає на місці. За поранення російському контрактовику «положено» компенсацію – 300 тисяч рос.рублів, що в ідеалі мало б дорівнювати еквіваленту 10 тисяч доларів, але зараз – десь 8-9 тисяч, з урахуванням того, що рубль внаслідок санкцій та війни просів, як і наша гривня.

Загалом же, контрактники, серед яких багато співробітників поліції, за перебування в зоні бойових дій отримують потрійний оклад – наприклад, якщо середня зарплатня російського «поліцянта» складає еквівалент десь 2 тисяч доларів на місяць, то за «службу» на Донбасі (котра оформляється як відрядження) йому платять шість тисяч.

Але навіть за такого матеріального стимулювання, і навіть ще до початку активного наступу сил АТО, масового бажання воювати на Донбасі за контрактом не спостерігалося. Зараз все частішають випадки підкупу фельдшерів, щоб ті «відбраковували» бійців до відправки на Донбас, імітування хвороби (нюхання клею, щоб спричинити виділення слизової носа, тощо), і навіть самостріли.

Що це означає у світлі початку офіційної військової кампанії Росії на Донбасі (доти там були лише «ополченци», ми ж знаємо)? Маємо констатувати низький рівень морального духу. Взагалі, занепад бойового духу рано чи пізно «розповзається» військом, але якщо бойовий дух збройних сил на такому низькому рівні уже на самому початку кампанії, це практично гарантує її неуспіх. І як тільки на Схід з Донбасу пішов – спочатку тоненьким струмком, а потім – річечкою, – потік «вантажів 200», кількість бажаючих воювати стала падати з катастрофічною швидкістю.

Загалом кажучи, російська армія була деморалізованою уже на момент розпаду Совєтського Союзу: дідівщина, нікчемне матеріально-технічне забезпечення – як солдатів строкової служби, так і постійного особового складу, – були повною мірою присутні ще тоді. Певний час, піднесення морального духу (та й то – лише в окремих частинах, як сумнозвісні нам псковські десантники) забезпечувалося на початку Першої Чеченської війни, але потім знову закріпилася тенденція до його подальшого падіння. «Перемога» у Другій Чеченській війні виявилася, насправді, поразкою – принаймні, якщо судити з кількості «вбуханих» у відбудову Чечні коштів та інші грошові «задобрювання», а також насаджування безумовної толерантності до вихідців з Північно-Кавказьких національних республік. Остання категорія «росіян»  відчула себе спражніми переможцями у тій війні, сповна «відтягнувшись» під час строкової служби: зрештою приниження, ґвалтування та визискування призовників-слов’ян нацменшинствами – чеченами, інгушами («Ингуш – сила»), тувинцями, таджиками, осетинами, калмиками, якутами, тощо – призвели до того, що влада відмовилася від призову нацменшинців.

До викладеної мною галереї потрапили «відцензуровані» світлини – більш повний масштаб принижень можна уявити, пошукавши світлини у відкритому доступі.

Але дідівщина від того не щезла, радше – перейшла у монетарний вимір: зараз убивають чи ґвалтують солдат значно рідше – натомість, процвітає рекет, «підставляння» конкурентів на посаду, тощо.

Отже, з морально-патріотичним духом російського солдата все ясно. Тепер щодо його боєздатності.

Пік боєздатності російської армії прийшовся на … кінець Другої Світової війни: навіть тоді, «стиль» російського «оружия» вирізнявся катастрофічними втратами, низькою питомою продуктивністю праці солдата, незадовільним тиловим та соціальним забезпеченням. Друга Світова війна продемонструвала в усій красі одну з найголовніших вад великороса – брак проактивного підходу, котрий вкладався у приказку «доки грім не гримне, мужик не перехреститься». У застосуванні до совєтської армії, це означало, що у мирні роки така армія приречена на втрату боєздатності, нарощучи її лише за вимушеної практики, лише коштом колосальних людських втрат.

Після Другої Світової Совєти (і Росія у їх складі) програвали практично скрізь, де їм траплявся більш-менш боєздатний противник, зокрема, у Єгипті й Афганістані; Мозамбік та Ангола – не зараховуються, оскільки ослаблена та не вельми войовнича Португалія боєздатною ментально й до того ніколи не була. Обидві Чеченські війни, а також Грузинська, продемонстрували ганебну небоєздатність такої «пузатої» та пихатої військової потуги, як Росія.

Перехід на контрактну армію не змінив ситуацію в корені – російський солдат лишається монетарно-мотивованим і розглядає службу, як і його «доконтрактні» попередники, виключно у якості джерела дармових грошей та можливості щось додатково вкрасти й «винести» з роботи, як його колега-несун з державного заводу. Такий солдат бажає отримувати зарплату, соціальний пакет, він «заточений», перш за все, на пошук чого б вкрасти, сточити, відкрутити й продати, але якщо стає завдання воювати, а надто – з ризиком утратити життя чи стати калікою, він пасивно чи активно ухиляється від виконання своїх професійних обов’язків.

Більш-менш боєздатними у Росії вважаються контрактні частини, що мали досвід бойових дій. Конкретно, такими є війська Північно-Кавказького військового округу – вони регулярно використовуються для придушення постійно спалахуючих місцевих конфліктів у Дагестані, Чечні та Інгушетії – очеплюють бунтівні села, де дислокуються бойовики-ісламісти, знешкоджують банди, тощо. Також, сумновідомі нам «пскопскіє» десантники також мали досвід застосування у Першу Чеченську війну – частина з них досі «їде» ще на тому бойовому досвіді. Решта російської армії не є боєздатною за відсутністю бойового досвіду.

Але навіть війська того-таки Північно-Кавказького ВО є зв’язаними  – час від часу виникає потреба задіяти у самій Росії,  для охорони внутрішнього правопорядку. Тому, кількість особового складу, котрий реально можна було задіяти у війні на Донбасі, є вельми обмеженою.

У нас тривалий час сміялися з ДНР/ЛНР, основною рушійною силою котрих були «реконструктори» та інші аматори типу Стрєлкова-Ґіркіна – насправді ж, добровольці з радикальних російських націоналістів-імперців були, виявляється, найбільш боєздатною частиною російського війська, котра компенсувала брак військового досвіду колосальною (у порівнянні з регулярною російською армією) креативністю, моральним духом та, головне – вони воювали за ідею. Після того, як українськи сили АТО «пересапали» усіх, хто хотів “мочить укропов”, воювати за ідею в Росії стало практично нікому – лише «за дєньґі», причому «за очень дополнітєльниє дєньґі». Більше того – налагодження потоку «груза 200» на Схід нівелює грошову мотивацію – навіть потрійну.

На Півдні Росії, добряче й до того обізленому на Центр, набридла кремлівська анти-українська істерія – зараз новини за Україну здебільшого викликають у глядача алергічну реакцію. Ну і, солдати з Ростовської області, Краснодарського та Ставропільського країв, вихідців з котрих у Москві зневажають за «южний говор», не бачать в Україні образу ворога. Їх більше дратує Центр, котрий «навішав» на їхні бюджети субсидування сусідніх «гірських» республік, мешканці котрих, зокрема, вважають нижче власної гідності сплачувати комунальні послуги – компенсація відповідних збитків повністю лягає на слов’янську частину Північно- Кавказького Федерального округу.

Той факт, що полонених російських солдат у нас поять чаєм та відпускають, грає на користь нашої майбутньої перемоги в цій війні не менше, ніж інтенсивність потоку домовин на Схід – обидва ці чинники здатні не лише зупинити війну, а й поміняти режим у нашого північно-східного «старшого брата» на більш дружній до України взагалі.

Подальша креативність на ниві «зваблювання» живої сили противника не має меж: на рівні Коломойського можна пропонувати російським солдатам, що полишають бойове розташування зі зброєю (обов’язково зі зброєю!) грошову компенсацію та можливість натуралізації в Україні. Для більш вибагливих – поширювати чутки про те, що Швейцарія (чи Швеція – росіяни плутають ці дві країни) надають політичний притулок російським солдатам, котрі відмовляються «порушувати умови Будапештського меморандуму»: за достатньо інтенсивного піару, незабаром колони російських військових, що рухатимуться у напрямку на Київ не потрібно бути спиняти – оскільки буде очевидно, що вони їдуть не брати Київ для Путіна, а поспішають зайняти чергу біля швейцарського посольства, щоб попросити політичного притулку.

А у тих з росіян, котрі виявляться менш рішучими у полишанні своїх бойових розташувань на українському Донбасі, хай пріють мізки, куди кожної ночі діваються їхні «побратими» – чи то їх «взяли на перо» бандерівські партизани, чи вони здалися Коломойському за винагороду, чи то вони, успішно відстоявши чергу під швейцарським посольством, уже дегустують женевське пиво на QuaiDesBergues.

Взвод батальону "Донбас-1" на вишколі в Петрівцях. Додому не повернеться кожен 3-й - як правило, через халатність командирів нижньої та середньої ланки

Взвод батальону “Донбас-1” на вишколі в Петрівцях.  Їх підготував наш полковник Невідомчий, давши їм прискорену програму стрілецької підготовки. На жаль, додому не повернеться кожен 3-й – як правило, через халатність чи брак професіоналізму командирів нижньої та середньої ланки

Війна, власне, як і очікувалося, прейшла на новий етап. Проти нас воюють регулярні війська РФ. Які зміни ми маємо зробити в  військовій організації України для перемоги?

Повернімося подумки у в перші дні та тижні буремної весни 2014 року: на тлі тотальної руйнації армії та силових структур, добровольчі підрозділи стали тим українським ноу-хау, яку переломило хід подій на нашу користь. Добровольці не лише прийняли на себе перший удар, а й стали каталізатором створення нової Української Армії.

Проте нині настає час професіоналів. Таке вже було в Український історії – під час визвольних змагань 17-20-х років минулого сторіччя, саме брак професіоналів (як у військовій так і у цивільній сферах) призвів до краху УНР-Директорії. Натомість, перемогу більшовикам принесли не анархічні матроси, а воєнспеци колишньої царської армії, зокрема – практично весь склад офіцерського корпусу генерального штабу.

Що ж є такого у регулярній армії чого бракує добровольчим батальонам? З цими питаннями ми звернулися до старшини роти добровольчого батальону “Донбас” Володимра  (інтерв’ю з ним можна буде побачити незабаром на нашому YouTube – каналі).

Головними, на думку Володимира, є морально-вольові та інтелектуальні (окрім, зрозуміло, володіння військовим фахом) якості бійців. З цим важко не погодитись. Загалом магістральною тенденцією військової справи від часу винайдення вогнепальної зброї, є підвищення ролі окремого бійця та пренесення основної ваги бойових дій на більш дрібний підрозділ. Так, наприклад, якщо під час Другої Світової, найменшим підрозділом, яким керували на рівні генштабу були повноцінні (з чисельністю більше півтисячі бійців) стрілецькі батальони, то зараз рівень понижено до ротних тактичних груп та навіть окремих взводів (чисельність яких вже рахується на десятки бійців).

Відповідно, на перший план виходить підготовка та відбір окремого бійця, та, особливо, командирів нижньої тактичної ланки – відділень, взводів та рот. І якщо в частині підготовки окремих бійців (завдячуючи патріотизму та професіоналізму добровольців та професіональних військових) справи більш-менш задовільні, то з підготовкою командної ланки є серьозні проблеми. Особливо це стосується саме добровольчих батальонів, відбір командирів у які проходив доволі хаотично, часто-густо керуючись “харизмою” та певним стереотипно-шаблонним “образ”  того, як “має виглядати” “справжній” командир. Проте, у сучасній війні, з професійною армією, командир повинен мати солідний багаж знань з багатьох галузей військової справи. На жаль, навчитися цьому швидко на порядок важче, ніж навчити окремого бійця.

Сьогодні, на нашу думку, визріло питання, створення учбового центру командирів ланки відділення-взвод-рота. Відбір курсантів до нього мав би включати в себе (окрім суто військових аспектів) потужний фільтр психологічної та інтелектуальної перевірки.

Наступною проблемою, на думку нашого співрозмовника, є низкий рівень дисціпліни у добровольчих підрозділах. Війна – це важка та небезпечна робота. Не всі здатні втриматися в припустимих рамках власними зусиллями. Дисципліна, яка жорстко підтримується командирами (особливо нижньої ланки), і є тим стрижнем, на якому тримається армія.

Що стосується найвищих шаблів, то, звісно, проблеми є і там. Особливо, на думку Володимира, це стосується середньої командної ланки. Ця “махіна” заскарублої (та просоченою корупціонерами та чи відвертою агентурою супротивника) військової бюракратії, за 20 років незалежності була націлена на що завгодно, окрім свого безпосереднього призначення – війни.

Не сумніваємося, що голос фахівців буде почуто і ми переможемо. Слава Україні.

Текст: Дмитро Левицький.

 

Колона російських "Градів" на марші

Колона російських “Градів” на марші

За інформацією від нашого полковника Невідомчого, щодо окупованого Росією Новоазовська, ситуація наступна.

Наразі, доводиться говорити про повну окупацію усього району (не лише міста) – ті нечисленні українські сили, що там дислокувалися, покинули територію, аби уникнути безглуздих та неминучих втрат – з огляду на шалену чисельну та технічну перевагу противника у тому районі.

Щодо можливих планів Росії: судячи з того, що з захопленого противником плацдарму регулярно виходять колони (по 10-50 одиниць техніки) у напрямку на Захід, то, вочевидь, планом є дійсно «відкусити» у нас морське узбережжя: програма-мінімум – по Генічеськ включно,маскимум – по гирло Дніпра. Варіант з «прострілом» аж до Придністров’я поки що видається зовсім маловірогідним. У першому варіанті вони, нарешті, забезпечують собі доступ до Криму по суходолу, у другому – ще й забезпечують той-таки Крим водою.

Варіанти для української армії – дати росіянам тимчасову можливість висунути в район побільше власних сил і тут же «накрити» їх: це виллється, окрім усього іншого, у суттєві втрати серед особового складу, котрі Путіну все важче буде приховувати й пояснювати. Технічно, найдоцільніше це було б робити за допомогою високоточних ракет (котрі є на озброєнні української армії, більше того – виробляються в Україні же): радіус дії такої зброї сягає 200-300 кілометрів – у поєднанні з даними авіа- та супутникової розвідки, вона може завдати противникові суттєвих втрат без жодних втрат живої сили чи техніки. Сподіваємося, що саме цей сценарій обере Україна і саме для цього Порошенко попросив НАТО ділитися даними супутникової розвідки.

Однак, головне у цьому «піддаванні» росіянам не проґавити момент і не дати їм розгорнути протиповітряну оборону – у такому випадку, вибити їх із захопленої узбережної смуги буде в рази важче і затратніше.

Більш розлогий аналіз ситуації буде надано пізніше. Поки що ж, закликаємо не панікувати, не вимагати «негайної відставки всіх і вся», а діяти кожному у межах власних можливостей, пам’ятаючи, що «де згода – там перемога». Ну і, розуміти, що для повноцінної окупації території росіянам катастрофічно бракує живої сили – тих 47 тисяч явно не достатньо для захоплення, а тим більше – утримання й повноцінного контролю над значною територією області. Більш реалістична мета Путіна – затягти й поглибити збройний конфлікт, утримуючи Схід, що відповідальний (зокрема) за 15-20% ВВП, таким чином, забезпечивши проблеми для будь-якого українського уряду/держадміністрації. Його мета – неуспіх України.

Одна зі схем з підручника, котра красномовно свідчить про його "цінність"

Одна зі схем з підручника, котра красномовно свідчить про його “цінність”

У світлі контр-наступу ополченців російських військ, населення ніби завмерло в очікуванні подальших дій окупантів та пошуку нашої на них відповіді. У приватних повідомленнях “з того боку фронту” весь час надходили сигнали, що Кремля “з’їхав з котушок” і що логіку в діях Путіна шукати вже давно марно, а також, що готується офіційна війна (на перші числа вересня).

Війна – це вже давно не новина, хоча, офіційно її можуть оголосити й пізніше, причому, оголошення таке буде націлене виключно на російську авдиторію та двійко-трійко “дружніх” Путіну країн. Буде знайдено привід (якщо він взагалі потрібен), а вірогідніше – створено привід для оголошення війни. Хоча – Крим “повернули” без оголошення жодної війни.

У зв’язку з чим, актуальним стає питання можливої партизанської війни та “правильних” методів її ведення. На жаль, масової літератури з цих питань поки що порекомендувати не маємо – радше, окремі, вузькоспеціалізовані курси (як окопуватися, як вести стрільбу, облаштовувати засідки).

Днями, один знайомий підкинув переклад якогось запиленого швейцарського підручника – посібника з “громадянської оборони та партизанської війни” у російському перекладі  – “Керівництво з ведення партизанської війни”.

На жаль, після побіжного вивчення підручника наші військові експерти не можуть однозначно рекомендувати його у якості практичного посібника – то є, радше, заточене на швейцарські культурні коди та звичає ідеологійне зведення, що має на меті укріплювати патріотичний дух та прагнення до спротиву ворогам.

Якщо хтось може порекомендувати інші підручники – пишіть нам на нашу сторінку в фейсбуці – https://www.facebook.com/spilno.tv/.

 

За повідомленнями низки ЗМІ, вранці 25 серпня колона російських військ увійшла на територію України, почала обстрілювати Новоазовськ і рушила на Маріуполь.

Колона прорвалася між селами Щербак і Маркіно

Колона прорвалася між селами Щербак і Маркіно

Про це повідомляє ТСН з посиланням на службовця військової частини 9937 Донецького прикордонного загону.

Ми спостерігали, як російський десант зайшов з боку кордону через поля. В колоні були танки, БТР і “Камази”. Вони розташувалися на полі між селами Щербак і Маркіне, трохи вище пункту пропуску “Новоазовськ”. Їх дозор і кілька танків висунулися в район селища Рози Люксембург,
— розповів прикордонник.

Російські війська увійшли вглиб території України на 4-5 км, а дозор пройшов трохи далі – на 10 км. Українські прикордонники відступили, відстань між ними і військами агресора – 3-4 км. Наші військові нарахували не менше 10 танків, на БТРах – прапори десанту.

Ми – піхота, а проти нас танки, БТР і артилерія. Оборону тримати при наступі ми ще зможемо, якщо буде наступати піхота, посилена БТРами, але не при наступі танків,
— зазначив військовослужбовець.

За словами прикордонника, росіяни почали обстрілювати їхні колишні позиції під Новоазовськом, колона рушила по прямій дорозі на Маріуполь.

Дмитро Тимчук підтвердив інформацію, додавши від себе, що “колону противника було розсічено – частину зупинено, частина продовжила йти на Маріупіль”.

Як уже писало “Спільнобачення”, Новоазовськ – слабозахищений прикордонний пункт, причому, вразливий до нападу як з суші, так і з моря – водний кордон донедавна був практично не прикритий. Судячи з карти місцевості, танки вирішили відрізати Новоазовськ зі суші. Не виключено, що цей рух доповнить десант з моря.

Вочевидь, те, що ми бачимо сьогодні – це передовий загін (десант) і такої кількості (10 танків, тощо) явно недостатньо для повноцінного вторгнення. Загалом же, поблизу кордону з Україною Росія зосередила близько 47 тис. чоловік – навіть за умови успішного прориву і захоплення якихось територій, цих сил катастрофічно недостатньо, щоб контролювати та утримувати територію.

Тим не менш, як повідомляють наші джерела у самій РФ, логіки у діях вищого російського керівництва шукати вже давно марно, і не виключено, що вони (точніше – сам Путін) вирішаться на цей відчайдушний крок. Тому, що для Путіна – це втрата обличчя перед очима своїх “ватників”. Але, вочевидь, його підвела його ж пропаганда, у яку він сам повірив. Уже з’являються перші ознаки прийдешнього “злиття” Путіна російською елітою. Себто, Путіну доведеться або ж, нарешті, здатися і піти, або ж вдатися до повномасштабного закручування гайок, арешту усіх потенційних “заговорників” проти нього (а це – переважна більшість російської правлячої еліти) і вже на геть глухому “танку” (тобто, не зважаючи на логіку та мілітарний розрахунок), розпочати повномасштабну агресію в Україну.

Тверезо мисляча людина відзначила б, що у “плані відчайдушного порятунку Путіна” є купа вузьких місць. Однак, нам – населеннюУкраїни, – краще бути готовими створити російській армії серйозні проблеми, щоб вона загрузла тут як слід. Нашою основною перевагою над росіянами є наша згуртованість, здатність до самоорганізації та самопожертви заради нації. Думаю, що зрештою, ми вистоїмо – однак, щоб при цьому було менше втрат, варто завчасно підготуватися. Кожному.

Ставропільське "козацтво"

Ставропільське “козацтво”

Як потомки запорожців та терців зраджують пам’ять предків.

Російський інтернет-часопис «Юга» прикро «підставив» керівництво Ставропольського краю Російської Федерації: у статті про надання пільг місцевим козакам явно натякнули, за що саме ці пільги буде надано – за участь у війні на Донбасі (див. останнє слово другого абзацу на скріншоті).

Знімок екрану зі статтею про надання пільг за війну в Донбасі

Знімок екрану зі статтею про надання пільг за війну в Донбасі

Конкретніше, мова йде про виділення козакам землі, надання їм на пільгових умовах 400 торгівельних місць на ринках Ставрополя, а також придбання за «небюджетні» кошти автомобілю «Нива». При цьому, відкритим текстом зазначається, що все це козаки отримають «після повернення з Донбасу».

 

JustDoIt_GirkindУ Донецьку учора з’явилося графіті (див. світлину), де Стрєлкову (Гіркінду) прозоро натякають, що йому треба зробити.

 

Карта наступу укранських сил 27 липня

Карта наступу укранських сил 27 липня

За численними повідомленнями, сили АТО, звільнивши від терористів крупний залізничний вузло Дебальцеве (Донецька обл.) продвжили наступ по лінії Шахтарськ-Торез-Сніжне. Вочевидь, метою такого швидкого наступу є:

  • розбиття доти континуального масиву ДНР-ЛНР на два ізольованих один від одного “котли”;
  • ліквідація основного шляху постачання терористів зброєю та найманцями з Росії в  районі прикордонного пункту Сніжне;
  • прорив до виснаженого багатоденними обстрілами та облогою угрупування українських сил на Саур-Могилі (див. карту).

На нижченаведеному відео бачимо, як сили АТО проходять повз Стожкове (передмістя Шахтарська).

Молімося за наших бійців, щоб ті успішно завершили прорив та утримали цей коридор.