Спільнобачення | Archive for День незалежності

День незалежності

Уважаемая почта! 21.09.2006 г. было отправлено письмо в Нижний Новгород из Москвы. Дошло оно аж через 15 дней – 06.10.2006 г. У нас возникли вопросы по срокам доставки корреспонденции.

Допустим, почтальон вышел с ним пешкомв сторону Нижнего Новгорода. Средняя скорость человека 5 км/час, в день получается 40 км. Расстояние от Москвы до Н. Новгорода – 400 км.,

следовательно этот путь почтальон должен был пройти за 10 дней. В рассматриваемый период было четыре выходных дня, итого срок доставки должен составить 14 дней.

Прошу Вас в ответ на данную претензию объяснить: ГДЕ БУХАЛ ПОЧТАЛЬОН, ДОСТАВЛЯЮЩИЙ ПЕШКОМ ПОЧТУ ИЗ МОСКВЫ В Н. НОВГОРОД ЦЕЛЫЕ СУТКИ?!!!

реальної претензії)

 

Dry_independence_analysis_04Якщо звернемо увагу на хронологію реальних реформ, що виявилися корисними для України, то визначимо буквально три періоди: реформи раннього Кучми 1994-1996рр., реформи Ющенка-прем’єра (кінець 1999р.), котрі за інерцією продовжив Кінах, та незначні реформи Помаранчевого період (вступ до СОТ, тощо). Загалом, усі періоди, коли уряд-Президент займалися чимось корисними для суспільства, можна «втиснути» у 2.5-3 роки, зокрема:

  1. З серпня 1994р. по вересень 1996р. – фінансова стабілізація та лібералізація цін, мала та початок великої приватизації (щоправда, тоді вона заглохла), ухвалення нової Констутиції та грошова реформа (нарешті, через 5 років після де-факто щезнення рубльової зони);
  2. Прем’єрство Ющенка – з 20 грудня 1999р. по 19 квітня 2001р., але особливо – перші 100 днів (після того на уряд розпочався тиск), – було вперше за всю незалежність сформовано бездефіцитний бюджет, ліквідовано бартер та непрозорі схеми в паливно-енергетичній сфері, максимально урізано державні субсидії та поновлено велику приватизацію; внаслідок чого, олігархи або втратили свої позиції, або ж мусили перейти у виробництво (зі спекуляції дешевими сировинними товарами та обскубування бюджету); саме з цих реформ почалося економічне зростання України, що протривало з 2001р. по 2008р., склавши в середньому 7% щороку (2004р. – 12 %, хоча Янукович вважав, що це заслуга його прем’єрства);
  3. Реформи продовжив (щоправда, вже обережніше) прем’єр Кінах – тримаючись закладеної Ющенком жорсткої фіскальної дисципліни, він «допроштовхнув» митний, бюджетний, земельний кодекс.
  4. Мало не єдиним помітним успіхом Помаранчевої доби став вступ України до Світової організації торгівлі у травні 2008р. – у чому заслуга Валерія П’ятницького (того самого, котрий готував до підписання Угоду про Асоціацію з ЄС), котрий «тяг» цього воза крізь всі попередні уряди, але й уряду Тимошенко.

Решту часу, що не проводилися реформи, відбувалося (приблизно й грубо) наступне:

  1. Уряди періоду Кравчука – лобіювання «кумівських» інтересів та роздача експортно-імпортних ліцензій пов’язаним особам, обкрадання бюджету через пільги та субсидії тим же пов’язаним особам (=рентоздирництво), особливо – за прем’єрства Юхима Звягільського;
  2. Кучма після 1996р. – консолідація і укріплення владної вертикалі, згортання свободи ЗМІ, усування конкурентів, «дозування» реформ, щоб якнайдовше розтягти період власного правління;
  3. Помаранчева доба – постійні «коаліціади» в Парламенті, брак не-популістутськи налаштованої та згуртованої більшості у Раді для проведення реформістських законопроектів, переділ власності (рейдерство та ре-приватизація), конфлікт між Ющенком та Тимошенко, бюджетний популізм та фінансова криза;
  4. За часів Януковича – самі пам’ятаєте, – рейдерство, бюджетний популізм (продовження до екстремумів), що спричинило погіршення бізнес-клімату і, як наслідок – фактичного банкрутства держави та Майдану як запобіжної реакції з боку суспільства.

Тобто, у нашому випадку, «почтальон бухал» (іншими словами – займався своїми справами) не 1/15 часу, а понад 4/5 усього відведеного йому на керування державою часу.

Окремо, хочеться відзначити наш «рідний» Парламент, котрий практично увесь час займався популістською, егоїстичною а почасти – й анти-державницькою діяльністю, приймаючи щось корисне або під тиском та шантажем (як у випадку з Конституцією), або ж під страхом дефолту (як у випадку Ющенківських реформ, коли ще була загроза, що й українських олігархів зачепить російська криза 1998-99р.). І я тут, на жаль, не бачу перспектив зміни ситуації – зокрема, з огляду на 30+%-ву популярність Ляшка, нам ще доведеться терпіти й терпіти пустопорожні балачки, «торгівлю мордою» (=популізм), безграмотність та непрофесійність у Раді.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

«…Менше вагона, я так розумію, в цій країні тепер крадуть хіба що з похмілля»(Л.Д.Кучма, з виступу в Раді, 1994р.)

 

Dry_independence_analysis_05Фактично врятувавши країну від неминучого дефолту, подальшої деіндустріалізації та зубожіння населення своєю рішучою політикою (всупереч усім блокуванням у Раді), Кучма, досягнувши «суттєвого пригальмування економічного спаду» раптом вирішив перепочити. Себто, припинити подальше реформування («забагато реформ»), а почасти – навіть відкотити назад, зосередившись на «пожинанні плодів» перших двох років свого правління.

Недопрацюванням Кучми було недоінформування суспільства, і, як наслідок – фактична відмова від його (суспільства) підтримки: попри той факт, що переважна частина реформ була конче необхідною самому ж суспільство, нічого не робилося задля того, щоб пояснити це широким масам. Насправді ж, адекватний піар своїх досягнень забезпечив би Кучмі подальшу підтримку і, можливо, його б залюбки обрали вдруге.

Однак, Кучма не вірив у чесне винагороду громадськістю його заслуг, а радше – не мав за головну ціль прислужитися країні, а ставив за ціль закріпити країну за собою. Вочевидь, підсвідомо відчуваючи нечистість намірів, він і методи обрав відповідні: замість чесного і відкритого паблісіті – маніпулятивні політтехнології, чорний піар, економічний та силовий тиск на вірогідних конкурентів, тощо. Усе це супроводжувалося утисками або взяттям під контроль і так не вельми сильних і незалежних ЗМІ.

Усе це поєднувалося з регулярним усуванням перспективних прем’єр-міністрів – Марчука було звільнення за «наявність президентських амбіцій», Ющенка – за зростання популярності. На противагу їм, Пустовойтенка було призначено за безграничну лояльність та несамостійність,  Януковича – через недалекість та контрольованість (ну і тому, що за ним була найкрупніша фракція у Раді).

Класичним прикладом політичних тактик Кучми стали президентські вибори 1999р. – соціаліст Мороз, вдало поєднуючи свою поміркованість, лівацький популізм (а підприємницький клас тоді був слабким, відповідно – матеріальне становище більшості – незадовільним) та «опозиційність», став стрімко набирати популярність, загрожуючи Кучмі втратою крісла. Стратеги Кучми, не довго думаючи, зкалькували російські вибори 1996р.: запустивши машину чорного піару через контрольовану більшість ЗМІ, опустили рейтинг Мороза, піднявши при цьому рейтинг Симоненка. Таким чином, у першому турі голоси за лівих розпорошилися (Симоненко – 22,2%, Мороз – 11,3%, Вітренко – 11,0%), і Кучмі вистачило його 36.5% (ми не знаємо, скільки з того було зфальсифіковано, до речі; відомо, що Симоненкові накидали голоси) для проходу в другий тур. Після чого, мобілізувалися усі патріотичні виборці, оскільки повернення до влади комуністів ніхто не хотів, і Кучма переміг – 56.3 проти 37.8%.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_06З огляду на те, як тяжко нашому народові виявилося здихатися цього чма (=Януковича), повчальним буде ще раз проаналізувати, як воно з’явилося на політичному обрії.

Нагадаємо, що Кучма не терпів попри себе здібних прем’єрів (як уже згадано вище) – розраховуючи на те, що його тактик достатньо для закріплення при владі майже до смерті, він систематично усував конкурентів – як явних, так і потенційних.

Завдяки реформам 2000-2002рр., вдалося, нарешті, забезпечити стійке економічне зростання (від 7% на рік – темпи, зпівставні з Азійськими тиграми чи Східною Європою 1990-х, тощо). Передчувалися «ситі» часи, коли приспані зростаючим добробутом маси менш критично цікавилися б політикою. Хоча, перші хмари на горизонті замаячили ще наприкінці 2000р. – за досі не до кінця розслідуваних обставин було убито опозиційного до влади журналіста Георгія Ґонґадзе. Скандально відомий майор особистої охорони Президента Мельниченко оприлюднив плівки, з яких слідувало, що Кучма безпосередньо причетний до того убивства. Також, на плівках містилися докази того, що Кучма ніби-то надав дозвіл на продаж Іракові передової зброї – РЛС «Кольчуга» (обладнання для виробництва якої з луганського заводу «Топаз» нещодавно ніби-то вивезли терористи в Росію). Убивство Ґонґадзе спричинило хвилю протестів під назвою «Україна без Кучми», а ніби-то продаж «Кольчуги» – невдоволення США. Як би там не було, Кучма поступово опинявся у міжнародній ізоляції та стрімко втрачав популярність у себе вдома. На виборах до Ради 2002р. пройшла низка опозиційних партій – і «Наша Україна» свого часу «усуненого» Ющенка, і «Батьківщина» посадженої на початку 2001р. Тимошенко, і УНА-УНСО, котра була найпомітнішою під час протестів «Україна без Кучми». СДПУ(о) Медведчука серйозно «здала», відтак, найбільшою з лояльних до влади фракцій виявилася «Партія Регіонів» Януковича та Ахметова. І, хоча, Ющенко, зберігаючи державницький глузд, не тримав зла на Кучму та був готовий конструктивно співпрацювати з його урядом, з точки зору піар-доцільності йому було б варто максимально від нього дистанціюватися, оскільки він мав зобов’язання перед партнерами по опозиційній коаліції.

Відтак, у Кучми не лишалося вибору, окрім як «поставити» на Януковича. Вочевидь, перебіг Помаранчевої революції засвідчив, настільки згубною для України виявився його підхід до усунення здібних прем’єрів – за умов падіння популярності (навіть попри формально отримане від Конституційного Суду «добро» балотуватися на третій термін) він опинився без гідного на ступника. Вочевидь, Кучма був певен,  що політтехнології компенсують брак популярності його незграбного «спадкоємця», однак Майдан змішав усі карти й розрахунки.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_07Одіозна особистість, що прославился своїм унікальним умінням спотворювати українську мову, при цьому абсолютно не відчуваючи й не усвідомлюючи власної пацаватості, насправді найбільш шкідлива для країни не «азірівкою», а розбудовою хижацького апарату Державної податкової адміністрації України (ДПАУ).

Я вже порівнював Азарова з Сусловим, і це порівняння зберігає свою доречність, коли дивишся на монстра, котрого він створив у вигляді ДПАУ – інакше, ніж втіленням нео-сталінізму, цю установу не назвеш.

Попри звершення ринково-економічних реформ, попри щирі (я певен) наміри значної частини виконавчої влади лібералізувати економіку та «підняти» бізнес, практики та підходи, що застосовувалися в ДПАУ, сама суть цієї організації неминуче повертали нас у часи «продразвьорстки», цькування непманів, Голодомору та перслідувань «цеховиків» доби Брєжнєва – податкова система України була (і лишається) конфіскаційною за власною суттю, а ДПАУ – інструментом з реалізації цієї «конфіскаційності».

Саме зусиллями Азарова, штат ДПАУ було роздуто надміру: так, у середині 1990-х, в Україні налічувалося близько 10000 підприємств, котрі сплачували значущі податки, та 70000 податкових інспекторів, що дорівнювало десь по 7 податкових інспекторів на одне підприємство-платника податків упродовж усього року.

Будучи втіленням байдужої свині, котру цікавлять лише жолуді, Азаров не розумів інших способів наповнення бюджету, окрім прямої чи прихованої конфіскації, зовсім не дбаючи й не цікавлячись тим, як жолуді ростуть і що для цього треба робити. Поки що, на жаль, підхід держави до оподаткування принципово не змінився, хоча й робляться спроби подолати корупцію в ДПАУ та очистити її лави від відповідного елементу.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_08Переважна більшість населення щиро вважає, що головним винуватцем програшу «помаранчевих» є особа Ющенка – мовляв, «не виправдав надій», маючи на увазі, що не проявив достатню твердість на посаді Президента. Що ж, твердості ВАЮ дійсно бракує, однак, були й об’єктивні, і суто ситуативні причини того провалу.

По-перше, було згаяно час для реформ – як правило, це перший рік правління. Чому так сталося? Нагадаємо, що Ющенко-президент вступив на посаду з урізаними (в порівнянні з президентом Кучмою) повноваженнями: конституційна «реформа» 2004р. (насправді – «виторг» про-кучмівських сил за «визнання Майдану») ознаменувала зсув державного устрою в бік парламентсько-президентської республіки. Тобто, зростала роль Парламенту, з чого цілком логічно випливала необхідність призначення дострокових парламентських виборів – одразу ж після президентських, доки є сильна і свіжа підтримка – вочевидь, помаранчева коаліція могла б розраховувати на більшість у таких виборах. Однак, згідно з тими ж-таки домовленостями (закріпленими у «конституційній реформі»), вибори мали відбутися 2006р. Тобто, майбутня «помаранчева руїна» проглядалася ще тоді неозброєним оком, але наївний народ розраховував, що тепер все буде «по-путньому» і не бачив тих потенційних загроз.

Далі все сталося приблизно так, як і варто було розраховувати: не маючи лояльної більшості в Парламентів, «помаранчеві» не змогли проштовхнути реформу судочинства та інші необхідні для закріплення здобутків Революції «плюшки». Також, з’ясовувалося, що помаранчеві лідери були не ідеальними.

Додатково, близькість парламентських виборів 2006р. змушувала урядовців замість реформ (котрі мали б бути не завжди популярними) удаватися до популізму: так, Юлія Володимирівна задля піару (а також підігруючи «своїм» олігархам) оголосила про ре-приватизацію, чим відкрила скриньку Пандори – це стало поштовхом до масового рейдерства.

Мороз раптом почав «набивати» собі ціну, зрештою, зрадивши помаранчевих та перебігши до Януковича (за що був «покараний» виборцем 2006р.). Ющенко, котрому конче необхідна була конструктивна більшість у парламенті задля реформ, мусив шукати підтримки Януковича, що було розцінено громадськістю як відверта зрада.

Те, що відбувалося після 2006р. було вже наслідком згаяного часу для реформ – перевибори 2007р., корупційні скандали, повернення на політарену Януковича і розчарування мас у Ющенку (чомусь виключно у ньому, хоча мислячі маси також розчаровувалися й у Тимошенко).

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Ще читаючи книгу Аслунда вперше, я упіймав себе на думці, що у нас відомими стають люди та присвоюють собі заслуги інших, не маючи до того жодного стосунку. Ті ж, хто заслуговує на схвальний відгук чи добру пам’ять, залишаються, як правило, за лаштунками, більше того – оббріханими чи, як мінімум, висміяними.

Що ж зробиш – така суть популістської демократії, котра і є найбільш поширеною на сьогоднішній день формою правління: нагору «піднімає» тих, хто найбільш вдало себе подає, незалежно від того, чи є їм що насправді запропонувати суспільству цінного.

Ми вже згадували в цьому циклі про Віктора Андрійовича Ющенка, реформи котрого у бутність прем’єром забезпечили незворотність переходу до ринкової економіки. Також варто згадати і Юлію Володимирівну Тимошенко (ЮВТ), котра майстерно «тирила» у нього (і не лише) ідеї, видаючи за свої. Причиною популярності Юлії Володимирівни (аж до виборів 2010р. включно) був той факт, що вона не цуралася піару і вкладала у нього чималі кошти. Так, моніторячи публікації про Україну в інозмі, маю констатувати, що до Євро-Майдану увесь Захід був щиро переконаний, що Юлія Володимирівна є найвидатнішим опозиціонером та справжнім лідером українського народу; мовляв, варто випустити її на свободу та обрати президентом, як в Україні тут же запанує благодать. Вони не припускали думки, що якби її дійсно так підтримували, то народ би розніс ще Лук’янівське СІЗО, не чекаючи доки її відправлять у Качанівку. До речі – другою такою «надією України» був Кличко (котрого в Німеччині відкрито називали «креатурою ХДС»). Нуланд, дякувати Богу, більш адекватно розгледіла, хто є хто, і безпомилково зупинила вибір на Яценюкові (котрий, мабуть, є просто шикарним прем’єром, особилво – після Азарова).

Так от – робити реформи Ющенкові допомагав Єхануров, відомий ширше за зневажливим прізвиськом «Бурят», яке йому свого часу роздала ЮВТ. По-перше, він зробив першу й успішну спробу впорядкувати організаційну роботу уряду. По-друге, завдяки його системному підходові, в нашій країні таки вдалося майже завершити приватизацію – попри популістський спротив соціалістів та комуністів (за котрими, насправді, стояли «червоні директори», котрі теж були зацікавлені у приватизації, але виключно на власну користь).

Особисто для мене відкриттям стало дізнатися, що Валерій Хорошковський не лише очолював СБУ (його подавали як «креатуру Фірташа», «руку Кремля» та «телемагната Януковича» одночасно. Можна однозначно констатувати, що Хорошковський був успішним бізнесменом та чудовим організатором – зокрема, у його роздрібних торгівельних підприємствах та медіа-холдингові працювало чимало людей, тому як топ-менеджер він однозначно відбувся.  ЮВТ явно поігнорувала той факт, що Хорошковський будучи в камбіні Януковича відкрито виступав проти ЄЕП на користь СОТ та ЄС, докладаючи зусиль для просування вперед щодо вступу до СОТ, а також що вже за її прем’єрства зміг повторити її успіх з наведення ладу на митниці. Вочевидь, грамотний та медійно сильний Хорошковський стояв їй поперек горла – і як опонент в уряді, і як потенційний конкурент. Не виключено, що він став на підтримку Януковича з помсти за відсторонення при «помаранчевих».

Також, на схвальний відгук заслуховує Кінах – людина, котра продовжила реформи Ющенка, досі лишається грамотним та зваженим політиком.

Що ж до списку анти-героїв, за чільні місця в ньому «боряться» (окрім, звісно, Януковича) Азаров та  Звягільський, за ними слідують  Симоненко, Медведчук та Мороз. Азарова ми вже встигли згадати, як і Звягільського.

За Медведчука (окрім широко відомого) варто згадати, що він неабияк «приклався» до «монополізації» ЗМІ.

Щодо Симоненка, то я не про «внесок» КПУ в анексію Криму та сепаратизм на Донбасі: я про те, задля чого я б об’єднав їх разом із Морозом та Вітренко – за згубний популізм у блокуванні ринкових реформ, демонізацію МВФ та НАТО. Варто зазначити, що «справжніми» лівими жодна з політсил під керівництвом цих лідерів не була – вони «грали» лівих; справжньою ж економічною моделлю їхнього існування була підтримка олігархів та «червоних директорів»: наші т.зв. «ліві» ніби-то «у інтересах українського пролетаріату» блокували будь-які «капіталістично-буржуазні» закони, котрі, насправді, встановили б більш прозорі правила гри та сприяли б чесній конкуренції, приватизації та, зрештою, скороченню безробіття та зростанню добробуту того ж таки «пролетаріату».

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

 

Dry_independence_analysis_09Програш (у кінцевому рахунку) «помаранчевих» і обрання президентом Януковича 2010р. дав, не дивлячись на весь трагізм ситуації, поштовх до появи й розвитку українського громадського сектора у якості самостійного гравця. Хоча, офіційний (як мітко охрестили його на «Форумі Євромайданів» – «режимний») політикум (вважаючи «режимною» і владу, і т.зв. опозицію) постійно намагався підім’яти під себе громадські організації або ж «розкрутити» власні – кишенькові.

Як пам’ятаємо, Податковий Майдан був реакцією на ухвалення Радою Податкового Кодексу. Попри те, що Кодекс вимагав МВФ (його було розроблено ще задовго до того), від контрольованої Януковичем Ради підприємці не чекали корисної «новели» (так на жаргоні вітчизняних юристів звуться суспільно-корисні закони, на противагу лобістським – корисливим) – зокрема й тому, що добре пам’ятали попереднє прем’єрство Януковича, котре ознаменувалося серйозними утисками підприємництва, через що те широко підтримало Помаранчевий Майдан свого часу.

Видовищні акції протесту, що ми їх побачили восени 2010р., продемонстрували несподівану для нас усіх структурованість дрібного підприємництва – виявилися дієвими спілки таксистів, маршрутників, ринкових торговців. Також, до підприємців приєдналися у якості консультантів з протестних акцій «ветерани» акцій «Україна без Кучми» та «Помаранчевого Майдану» – Свистович, Чемерис. Також, не обійшлося як без «засланих» козачків, причому – з обох сторін, так і відвертих клоунів.

Однак, окрім конспірологічних, були й об’єктивні причини неуспіху цього протесту:

1)      По-перше, брак координації – оскільки організатори були дрібними та середніми бізнесменами, для координування/керування настільки величезними масами активістів/протестувальників, котрі були здатні/готові приєднатися до руху, їм банально бракувало навиків;

2)      «Підкуп» окремих груп шляхом «прибирання» незручних для них пунктів у Кодексі – так, після цього поступово роз’їхалися таксисти, що підірвало міць протестувальників;

3)      Низька якість лідерів, мотивацією чималої кількості яких були владні амбіції;

4)      Неадекватна селекція тих лідерів – наверх «виносило» палких промовців, котрі упевнено несли щось запальне та емоційне; натовп мало переймався інтелектуальною цінністю того, що вони несли, а тим більше, їх організаційними здібностями.

http://photo.unian.netМовний Майдан був вельми печальною історією – питання мови було байдужим чималій кількості громадян, котрі були незадоволені режимом, а також час для протесту було обрано невдалий – літо, коли студенти (основна сила більшості протестів) удома, креативний клас – у відпустках, а Рада – на канікулах. Ми намагалися вийти поза обмеження суто захисту державної мови, піднімаючи питання судового та правоохоронного свавілля та утисків бізнесу, однак, мали заслабку піар-потужність. Ну і, звичайно ж, на прикладі Мовного Майдану ми побачили дію прислів’я: увійти в акцію протесту легко, а гідно й красиво з неї вийти – надзвичайно важко, причому, чим далі – тим важче.

Також, окрім цих двох Майданів була також іще одна спроба розкрутити протестний потенціал – «Вставай, Україно!». Однак, по-перше, це була акція, зорганізована «режимною» опозицією, а не чисто громадським сектором, по-друге – акція провальна: так, в Ужгороді чи Вінниці (населення 150-300 тис.) їм удалося «мобілізувати» 10-15 тисяч протестуючих (причому, видно було, що акція «казенна» – з корпоративними прапорами, спецодягом та «магазинними» спецефектами, пафосними промовами з давно відомим змістом, тощо), і у 5-тимільйонному Києві – також 15 тисяч населення (міліція взагалі нарахувала 3 тис.), – результат абсолютно ганебний, оскільки членів партій-організаторів у столиці та області було більше, ніж вдалося «вивести». Однак, саме тоді т.зв. «опозиція» вирішила, що народ у нас «ні к чорту, пасивний» і поставили на протестах хрест, розчарувавшись у них, у собі та народі.

Про Євро-Майдан пишуть багато чого, однак є кілька цікавих нюансів, які пройшли повз увагу мас:

1)      По-перше,  це був переважно громадський протест – мобілізація тих 50 тис., що вийшли у неділю 24 листопада 2013р. були виключно заслугою тих громадських ініціатив та незалежних медіа, що їх підтримували; «ініціативи» – це «ДемАльянс», «Захистимо старий Київ», «Дорожний контроль», «Вільний Простір», студентські організації, медіа – «Спільнобачення», «Громадське» та інші подібні («Прихована Правда», тощо). Найбільше цього Майдану злякалася навіть не влада (хоча, за однією з версій, Янукович дав добро на розгон саме побачивши «жахливі» для його майданофобії світлини з Майдану 24.11), а саме т.зв. опозиція – вони добре знали, що ці «не приший кобилі хвости», як вони вважали будь-яку з вищеназваних ініціатив, «підняли» таку відвідуваність власними силами, не маючи тих партійних структур, фінансів та медіа-підтримки, яку вони «вбухали» у «Вставай, Україно!».

2)      По-друге, він мав усі шанси так само «розсмоктатися», як і Мовний Майдан – добре пам’ятаючи сумний досвід останнього, рада організаторів Євро-Майдану (тоді ще неформальна), спостерігаючи спадання протестної динаміки починаючи з 25.11, майже одностайно погодилася, що з акції треба виходити «зараз і красиво». Якби не брутальний розгон 30.11, так би воно, напевно, і сталося.

Яким був би сценарій у разі мирного саморозпуску Майдану?

1)      По-перше, координація громадянського суспільства – інвентаризація усіх яких можна громадських активістів;

2)      По-друге, перехід в інші, непротестні активності, котрі б сприяли підриву режиму, однак, не привертали б його явної уваги – Янукович би собі спокійно готувався до перевиборів 2015р.;

3)      По-третє, заручення підтримкою притомних державників у місцевих органах влади та силових структурах.

Таким чином, коли б (скажімо, через рік) виник черговий «жирний» привід зібрати Майдан,
громадський сектор уже встиг би наростити м’язи, і зібрати новий Майдан, який би став кульмінацією попередньо проведеної підготовчої роботи. Вірогідно, цей Майдан був би швидким, успішним та безкровним.

Однак, сталося не так – замість спокійної, планомірної самоорганізації, довелося задовольнитися самоорганізацією спонтанною. Тому Майдан, у результаті, виявився надзвичайно затратною (і для Києва, і для громадського сектора, і для України) акцією. Корисним у такому широкому і спонтанному залученні широких мас виявилася галопуюча ідейна консолідація громадянського суспільства.

Негативним наслідком стала неможливість провести роз’яснювальну роботу в про-російськи налаштованих регіонах та, відповідно, анексія Криму та війна на Донбасі, позитивним наслідком яких, однак, стала не менш галопуюча патріотизація та єднання нації.

Для подальшого розвитку успіху Євро-Майдану необхідно врахувати попередні помилки, зокрема:

1)      Провести люстрацію хижацької еліти – визначити критерії, котрі відсівають егоїстичних нахаб (буде непросто, але непогані пропозиції вже прозвучали);

2)      Таки провести реформу судочинства – принаймні, цього нам бракує для повноцінної демократії (про недоліки котрої читайте незабаром у рамках відповідного циклу);

3)      Подовжити інституціалізацію громадянського сектору – інакше нас і далі будуть ігнорувати: Майдан не чув не лише Янукович, а й «об’єднана опозиція», котра стояла на високій сцені та не дослухалася до громадських лідерів; поки що ми спостерігаємо зміну облич, але не режиму.

 

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysis_02Іншою силою в Україні, котру, на жаль, було поігноровано у тій схемі, була армія. На той час, вона представляла собою найбільше угрупування сухопутних, повітряних, морських та ядерно-ракетних військ у Європі. Одній Україні така величезна армія була не потрібна – бо для її підтримання потрібен був надпотужний військово-промисловий комплекс  (ВПК), перекіс у бік якого, власне, і «поховав» економіку СРСР: за ходовим тоді прислів’ям, «якщо в економіці США доволі потужний ВПК, то у СРСР уся економіка, за фактом, була ВПК». Дійсно, на частку ВПК припадало близько 6% тамтешньго ВВП, тоді як в СРСР цей показник, починаючи з перших п’ятирічок, ніколи не був нижчим за 40%, сягаючи 60%. Жодна світова економіка не могла б бути конкурентною, а країна – фінансово життєздатною, маючи таку частку витрат на ВПК. Власне, німецьке повоєнне «економічне чудо» звелося, значною частиною, до ліквідації подібного галузевого перекосу в економіці.

Тому, в інтересах України було скоротити армію. Однак, не відмовлятися від неї взагалі і, тим більше, не залишати на керівних посадах відверто анти-український, великодержавницько-шовіністський чи совєтсько-імперський елемент. Ширилися заклики національно-свідомих офіцерів (як верхньої, так і, особливо, середньої ланки) «націоналізувати» армію: зокрема, сотник Устим пропонував зробити швидкий обмін особового складу – усіх військових-українців, що служили за межами України, повернути на Батьківщину, виславши увесь неукраїнський особовий склад «комфортабельними телячими вагонами» до Росії. Також, мало хто знає, що майже увесь Чорноморський військово-морський флот колишнього СРСР, що базувався в Україні, висловив (спочатку) бажання перейти під українську юрисдикцію, і лише захланність і безініціативність тодішнього українського керівництва, у поєднанні з активною агітаційною роботою, що її вела російська сторона, зрештою призвели до поділу Флоту саме у тих пропорціях, котрі ми спостерігали аж до нещодавньої анексії Криму.

Ця армійська «ініціатива знизу», однак, не знайшла підтримки серед тодішнього політичного керівництва: почасти – тому, що воно було зайнято приватизацією чи іншим «підминанням під себе» держмайна, почасти – тому, що не побоювалося появи окремого суб’єкту у вигляді національно-свідомої, реформованої та, відтак, боєздатної армії: як показував досвід країн Латинської Америки та Південної Європи (до яких ми надзвичайно близькі ментально), армія іноді припиняла демократичний популізм, запроваджуючи диктатуру, а з нею – і непопулярні, але дуже часто – необхідні реформи.

Щодо ж ядерної зброї, Захід та Росія (попри те, що розвал СРСР уже був доконаним фактом) усе ще намагалися вберегти знайому та зрозумілу їм  двополярну систему безпеки. Також, США, для котрих Україна була (тоді ще) незрозумілим суб’єктом, почасти об’єктивно побоювалися, що до влади прийде націоналістичне керівництво, або ж  виникне економічний, політичний чи соціальний хаос, в результаті якого ядерна зброя може опинитися «не в тих руках». Підозрюю, що також їм було відомо про корумпованість місцевих еліт, котрі б залюбки почали роздавати ядерну зброю та технології «направо і наліво».

Однак, насамперед, як країни Заходу, так і Росія, не бажали «демонополізації» свого вийняткового статусу ядерних супер-держав – а саме такою Україна могла б стати, з огляду на свій тодішній промисловий потенціал, територію, населення та географічне положення. Тому на Україну, і, зокрема, Кравчука, почали чинити шалений дипломатичний тиск. Уявіть собі: Україна навіть зараз має слабку PR-позицію у світовій спільноті, а тоді вона була взагалі ніяка. Звісна річ, у нас існували контр-аргументи на користь збереження за собою ядерною зброї. Однак, агітаційна машина Заходу та Росії вчепилася за основні аргументи – потенційну політичну та економічну нестабільність країни, незрозумілість еліт, а також сумний досвід Чорнобильської аварії (хоча її винуватцями були не українські інженери, як з’ясовується). Також, не останню роль у тому відіграла поступливість та гнучкість Кравчука, котрий, зрештою і дав попередню згоду на відмову від ядерного статусу – Кравчук лише виконав попередньо взяті на себе Україною зобов’язання.

Зараз можна довго розмірковувати, потрібно чи не потрібно було відмовлятися від ядерного статусу – забагато як «за», так і «проти». Однак, сама історія довкола долі збройного та ядерного спадку, до дістався Україні від СРСР, погодьтесь, вельми повчальна.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Дощ. Надвір виходить Леонід Макарович Кравчук. Хтось запопадливо пропонує йому парасольку, але той відмовляється: «Та я так, поміж крапельками проскочу».(з анекдота першої половини 1990-х)

 

Dry_independence_analysis_01У згаданому вище анекдоті – увесь Кравчук: надзвичайно м’який і гнучкий, ні з ким не конфліктуючий, «і вашим, і нашим». Аслунд вважає, що саме такий президент потрібен був Україні, щоб здобути формальну незалежність від СРСР, а не, скажімо, радикальніший Чорновіл (хоча існували й інші альтернативи).

Відомо, що історія не толерує умовного нахилу, і ми ніколи не дізнаємося, як склалася б доля України, якби президентом став Чорновіл, чи Лановий (котрий набрав тоді 9% – вражаюче, як для мало кому зрозумілого інтеліґента-економіста). Як казав колись Жванецький, у кого є ідеї звуть себе економістами, у кого немає – патріотами. Що ж, вислів актуальний і досі, але стосувався він саме тих часів.

Кравчукові приписують до заслуг те, що завдяки його унікальній особистості вдалося тоді (1991р.) уникнути кровопролиття та розпаду України, котрі б, мовляв, неминуче сталися (як то відбулося у Молдові), якби до влади прийшли яскраво виражені націоналісти (натякаючи на «Рух» та Чорновола).

Я б не погодився зараз із тим, оскільки:

  • Російськомовні регіони (окрім, хіба, Криму) тоді перебували ще в очікуванні того багатства, котре, як переконували передреферендумні листівки Руху, мало посипатися їм у руки з відділенням від СРСР – пануючим тоді «економічним» дискурсом був міф про те, що Москва визискувала Україну, і достатньо було лише «здихатися» її ярма; принаймні, шахтарі Донбасу завзято підхопили цю ідею (потім у ній розчарувавшись – то був «перший» їх «кидок»);
  • Росія у особі Єльцина була зацікавлена у незалежній Україні: у протилежному випадку, зберігався СРСР, президентом котрого був Горбачов; з незалежною Україною так само незалежною ставала Росія, повноважним президентом котрої ставав Єльцин; це доволі тонка деталь, котру не вбачає широкий загал.

Насправді, уже тоді спрацював один із характерних принципів сучасної демократії: голосують, у першу чергу, за тих, хто вже займав відповідну або аналогічну посаду. В умовах всезагального виборчого права, рівень інтелекту та відповідальності виборця доводиться опускати до середнього, але основне – зрозуміло, що усі обирають кота в мішку (більшою чи меншою мірою), тому голосують за вже відоме, хай і зло. Так сталося з Кравчуком – він де-факто вже керував Україною з моменту призначення його Головою ВР, нічого особливо неправильного він не зробив (поки що), хоча прискіпливий спостерігач уже тоді міг би вгледіти його морально-особистісні недоліки (навіть абстрагувавшись від того, що він був ідеологом в ЦК КПУ).

Окрім зовнішнього опору, потрібно було ще й подолати внутрішній опір до проголошення (не здобуття – здобуття відбувається зараз) незалежності. Основними силами, що опиралися, були «червоні директори» та місцева партноменклатура. Настрої цих сил того часу найкраще передавав вислів «і хочеться, і боязко»: «хочеться» – бути непідзвітними Москві, не «відстібувати нагору», самим повністю розпоряджатися усіма благами, що тут виробляються, «боязко» – від усвідомлення, що вони тут – намісницька, псевдо-еліта, основним завданням якої від 1917 аж по 1991р. було придушувати націоналістичні й самостійницькі настрої.  Тобто, елітою вони були «прокладочною», і випадання з цієї схеми Москви їх лякало – адже щезала сила, на котрій вони трималися (хай навіть номінально) на своїх позиціях.

Іншою властивістю місцевої української партноменклатури була її провінційність, вторинність від московської, що й не дивно: будь-яка сильна інтелектом, амбіційна особистість неминуче б взялася потроху «відскубати» більше автономії (навіть у такій тоталітарній імперії, як СРСР). А таких не любив Центр (Москва) і таким заздрили на місцях, тому їх (залежно від настроїв та звичаїв часу) репресували, примушували до еміграції чи відривали від місця у яку-небудь Калугу чи Ленінград. Сформувалася еліта «трієчників» та «хорошистів»: аналогічно до вислову, що колишні «хорошисти» беруть собі в помічники «трієчників», «трієчники» – «двієчників», і лише «відмінники» здатні наймати на роботу людей, сильніших та розумніших за себе. Тодішня українська еліта – то еліта хитрих, напівграмотних провінційних голів колгоспів та етнічно й ментально російсько-совєтських директорів заводів. Таких собі «голохвастових» та «пронь прокопівень». До речі, як бачимо, тенденція збереглася аж до нинішнього Майдану, причому, «хорошистів» уже не лишилося – лише «трієчники» та «двієчники» (до останніх належав Янукович).

Свідомої еліти (у т.ч. й національно-свідомої) було надзвичайно мало – уцілілі дисиденти, багатьом з яких бракувало амбіційності, управлінського та державного досвіду, більшість з яких були гуманітаріями – поетами, письменниками, художниками; прагматичних, але, водночас, совісних «технарів», здатних вибудовувати нові державницькі та організаційні структури, тоді практично не було; крім того, більшість технічної еліти була російськомовною, а неявна дискримінація інженерів з боку совєтської влади («завсклад – как паршивый инженер», А.Райкін) означала, що на найближчі десять-п’ятнадцять років основними проблемами технічної інтелігенції буде банальне виживання та матеріальні проблеми – до потреби в соціальній чи політичній самореалізації їм тоді було ще ой як далеко.

Однак, ця свідома інтелігенція «обіграла» тодішню КПУ у агітації: за допомогою листівок, виступів, мітингів, їм уже таки вдалося вкласти у голови обивателів, що незалежність – це краще, ніж совок. Тому, націонал-комуністам (=головам колгоспів) нічого не залишалося, як підхопити цю тему – саме так у тодішній Верховній Раді (ВР) утворилася необхідна «незалежницька» більшість: спочатку – для проголошення суверенітету (до чого переляканих колгоспних депутатів довелося «простимулювати» студентською «Революцією на граніті»), а потім, після ГКЧП – для остаточного проголошнням повної незалежності.

Однак, навіть приймаючи вигідне для себе рішення, націонал-комуністична фракція умудрилася вибити додаткові пільгові для себе умови: з Народним Рухом було укладено неписану угоду, що в уряді їм віддаватиметься лише гуманітарний блок, щодо ж економічної та соціальної політики, то вона залишається цариною безроздільної компетенції «націонал-комуністів» (Аслунд називає це «великою змовою націоналістів та комуністів»).

Отже, з одного боку – тодішнє російське керівництво (Єльцин – найбільше) було зацікавлено в українській незалежності, з іншого – було досягнуто внутрішнього, хай брудного, але консенсусу, тому набуття незалежності відбулося у формальний спосіб. При цьому, Захід, зокрема – Сполучені Штати, – до останнього не підтримували (і офіційно, і неофіційно) українську незалежність: вони вважали розпад Совєтського Союзу потенційною загрозою тій системі безпеки, стримувань та противаг, що склалася. Що ж, час показав, що це почасти було правдою – стосовно Середньої Азії та Кавказу, але не стосовно України. Хоча, незалежність України остаточно вирішила питання розпаду Союзу.

Ця стаття є частиною серії «Сухі висновки з 23 років української незалежності»

Dry_independence_analysisЯкось, два роки тому, закінчивши публіцистичну та іншу підтримку Мовного Майдану (не «двогодинного післяобіднього голодування» т.зв. лідерів т.зв. опозиції, а студентів та громадськості), я одразу ж потрапив з одного середовища громадських активістів до іншого – мене разом зі Світланою Тараненко запросили на своєрідний семінар громадського об’єднання «Вільний Простір». То є об’єднання, куди увійшла низка організацій: Асамблея Малого і Середнього Бізнесу, партія «Демократичний Альянс», ГО «Наша Земля», і ще дехто – широким об’єднанням уся ця туса збиралася йти на вибори (парламентські, 2012р.). Відбувалось це у липні 2012, вибори – всього за кілька місяців, але вони вирішили спробувати. Послухавши, що там говорилося (а найбільш іноваційно звучала на тих зборах Рима Білоцерківська), я спробував узяти на себе «турботу» з написання розлогої передвиборчої програми.

Підійшовши упритул до цього завдання, я збагнув, що програма, яку хоче запропонувати ГО «Вільний Простір», щоб бути сприйнятою, має  ґрунтуватися на ретроспективному аналізі помилок попередніх років незалежності. Будучи програмістом, котрий знає, що «все вже написано до нас», я зайнявся пошуком уже готового аналізу. І знайшов, і він виявився доволі якісним: то була книга Андерса Аслунда «Як Україна стала ринковою економікою та демократією» – найповніша і водночас, найстисліша і найбезпристрасніша політ-економічна історія України з кінця 1980-х до 2009р. Висновки та прогноз автора підтвердилися перебігом подальших подій – і виборами 2010р., і правлінням Януковича. Чого він не міг передбачити – то це, звісно, нового Майдану. Але, як каже цитований у книзі колишній посол США, «Україна – завжди непередбачлива, а тому – ніколи не нудна».

Спробуймо ж підбити підсумки нашої останньої незалежності, а заодне – й переглянути героїв та анти-героїв цих останніх 23 років.

Статті циклу:

Чому формальна незалежність дісталася так легко?

Чому віддали ядерну зброю?

Кому завдячити за втрату понад 7 млн населення?

Где бухал почтальон?

Кучма: патріарх чи диктатор?

Звідки взявся Янукович?

У чому головна «заслуга» Азарова?

Чому Помаранчева революція не принесла очікуваних результатів?

Податковий, Мовний і Євро-Майдани

Відомі та маловідомі герої та анти-герої України