Спільнобачення | Archive for макропрогноз

макропрогноз

Kurs_dolara_20150309_768x576Після наших попередніх публікацій логічним буде підсумувати й зробити попередній макропрогноз щодо подальшого розвитку курсу гривні до долара.

Згідно з коментарем провідного експерта – Андерса Аслунда, – чия думка не лише є вагомою для МВФ, Світового банку та урядів низки західних країн, а й котрий неабияк розбирається у внутрішньому устрої української макроекономіки, а також в українському політичному ландшафті, – Україна подолала найневизначеніший період: на минулому тижні було ухвалено пакет тих законів, на котрих наполягав МВФ, тож, починаючи з 12 березня, у НБУ поповняться золотовалютні резерви й з’явиться валюта для інтервенцій (тобто, підтримки курсу гривні до долара).

Досі, інтервенції були неможливі саме через виснаженість резервів – ті 5 з чимось мільярдів доларів, що номінально лишалися у резервах, слід вважати чимось на кшталт «незнижуваного залишку», котрі ще треба було перевести в ліквідну форму (з цінних паперів чи золота – у долари). Ну і, перш, ніж почати витрачати гроші на інтервенцію, варто мінімізувати чинники, які сприяли б марнуванню тих коштів: зокрема, безвідповідально-шахрайську моду переважної більшості вітчизняних комерційних банків спекулювати на коливанні обмінного курсу та виганяти долари з вітчизняної економіки в офшори.

Тому, Нацбанк запровадив вимогу розголошення реальної вичерпної структури власників усіх комерційних банків, щоб мати можливість зупинити цю шахрайську практику: як правило, комерційний банк – а більшість їх в Україні «кишенькові»[1], надавав кредит своєму фактичному власникові (одному з його підприємств) у гривні, а той за цю гривню купував валюту, «виганяючи» її у власний оф-шор; потім, залежно від подальшого розвитку подій, можна було або завести назад валюту й продати її за вищим курсом, ніж було придбано (це якщо гривня стабілізується), або ж просто «накредитуватися» так, щоб вивести якомога більше валюти, а банк (і його вкладників) лишити напризволяще – тоді б про нього дбало НБУ, Державний Фонд ґарантування депозитів, тощо. Я взагалі мовчу за те, що кредитування, по суті, є грошовою емісією – тож робить внесок у зростання інфляції.

Тому, Нацбанком було додатково і одночасно запроваджено наступні правила:

  • Заборона купувати валюту за позичкові кошти;
  • Збільшено вимоги до резервування – щоб обмежити можливість кредитної емісії для банків;
  • Запроваджено нову (для України) вимогу – розкриття кінцевих власників банку; після глобальної фінансової кризи 2008-09рр., така вимога стала звичною світовою практикою (зокрема, власники рахунків в прибалтійських банках відчули це на особистому досвіді), але до нашої країни вона дійшла лише зараз, та й те – на вимогу МВФ;
  • Піднято облікову ставку[2] до 30% – це також «відбивало» бажання кредитуватися.

Усі ці заходи (а також інші, описані тут) суттєво збільшили попит на гривню, а значить – знизили її пропозицію, у т.ч. й на міжбанківській валютній біржі та на чорному валютному ринку. Курс почав падати – про що з розпачем для себе дізнавалися ті, хто, піддавшись паніці, коли він сягнув 43 грн/долар, купили за 43, а увечері того ж чи наступного дня вже шукали, кому б їх здати по 37. Що ж, тут, як кажуть, не вгадаєш – особливо маючи попередній досвід того, як наша «доблесна» держава зазвичай дає раду таким речам. Але згадаймо нашу тактику (чи стратегію) під час найчорніших днів Майдану – вірити у те, що все буде добре (врешті-решт): тоді це спрацювало і, принаймні, Януковича ми здихалися. По вірі Вашій буде Вам дано, іншими словами.

Нацбанк мусив запровадити гривневий голод, доки не з’явиться валюта для інтервенцій – якби цього не було зроблено і курс «повисів» би в діапазоні 35-45 бодай тиждень, це вже спричинило б незворотню ланцюгову реакцію – по-перше, неминучі спроби населення «зберегти» свої гривневі заощадження та, відтак, наступну хвилю попиту на долар, а по-друге, чергову «перенацінку» на всі товари у крамницях – досить того, що вітчизняні бариги-роздрібники вже «проіндексували» увесь товар в розрахунку по 25 гривень за долар (байдуже – вітчизняний він, чи імпортний); взагалі, психологічна залежність нашої економіки від долара та пов’язані з цим звички бариг – це тема для окремої книги.

Як відомо, минулого тижня було прийнято зміни до закону про державний бюджет – у т.ч., його було переобраховано за більш реалістичним курсом 21.7 гривень за долар. Думаю, що саме такий курс намагатиметься, у середньому, тримати НБУ на майбутнє – і тепер, сподіваюсь, зрозуміло, чому для держави в цілому та Нацбанку – зокрема, – було так важливо не потурати паніці й будь-якими методами (у т.ч. й жорстко адміністративними) тримати курс. Сподіватимемося, що далі все складеться так, як було заплановано, і саме цей курс стане для нас звичним на найближчий рік.

 

[1] Кишеньковим вважається банк, створений для обслуговування потреб одного чи групи пов’язаних підприємств з іншої, небанківської галузі; це явище увійшло в українську економічну реальність на початку 1990-х – як правило, колишня компартноменклатура, «прихватизувавши» те чи інше держпідприємство, «під нього» ж паралельно реєструвала банк, що було зручно в кількох аспектах: по-перше, можна було напряму виходити на міжбанківський валютний ринок (а не через чужий банк), по-друге – забезпечити свій бізнес ширшим доступом до кредитних коштів. Іноді, декотрі такі банки виростали з «кишеньковості» й ставали повноцінними банками, зі збалансованою й диверсифікованою базою як активів, так і пасивів; проте, більшість із них так і лишилися «банком одного клієнта» – так-сяк залучаючи депозити, вони, в основному, кредитували бізнес фактичного хазяїна; ідентичність якого з часом дедалі хитріше замасковувалася – через складні схеми володіння, акціонування, оф-шорування, та інші. Останнє робилося як для посилення захисту від переслідувань з боку конфіскаційної (за суттю) вітчизняної податкової системи, так і для ховання «кінців у воду» на випадок виникнення проблем та банкрутства банку – щоб вкладники не змогли дістатися до фактичного його власника.

[2] Базова кредитна ставка у країні – нижче неї просто не існує; комерційні банки надають позики за ставками, що містять облікову плюс їхню власну маржу.