Спільнобачення | Archive for реформи

реформи

НЕ ЧІПАТИ 1Андрій Бабій:

Від самого дня перемоги Майдану українська громада накидає своїм обранцям ліквідувати існуючий олігархічний устрій. Власне, це і було однією з причин Революції Гідності. Не вдовольнити таку вимогу виборців для влади рівнозначно самогубству. Навіть у мирні часи помаранчевих це призвело до сумних наслідків, а під час війни поготів, альтернатива відсутня.

 

Олігархічна модель суспільства характеризується суцільною корупцією, яка сягає найвищих ешелонів влади та забезпечує безперервне збагачення найпотужніших гравців за рахунок усіх інших. Отримання корупційних переваг має на меті власне посилення та ослаблення конкурентів і породжує своєрідну «гонку озброєнь», в якій зупинитися – означає бути знищеним. Страшним прикладом олігархії була Московія часів Березовського та Ходорковського, фінал ми знаємо.

Українську олігархічну державу уособлюють відомі персони: Коломойський, Ахметов, Фірташ і Пінчук. Кожен з них має своєрідний аусвайс належності до найвищої касти у вигляді потужних медійних активів. Якщо Україні вдасться змусити їх вести бізнесові та політичні справи легально, конкурентно, без тотальної корупції, менші гравці змушені будуть прийняти ці правила. Без великих корупційних грошових потоків швидко вимруть «сірі кардинали» – різноманітні льовочкіни, клюєви, ківалови.

Хто ж має вплив на наших олігархів, достатній для того, аби диктувати їм свою волю? З одного боку це – держава Україна в особі органів влади та громади. З другого – міжнародна цивілізована спільнота. З третього – Москва.

Головним гравцем у цій партії є наша держава, оскільки уся діяльність та саме існування олігархів починається і закінчується тут. Вони повністю залежні від побудованих ними ж корупційних схем в Україні. А ні в технології, а ні в нові виробничі об’єкти (за винятком хіба що міської нерухомості) серйозні інвестиції не здійснювалися. «Доїдають» застарілий совковий спадок, «пиляють» бюджет через лобіювання мільярдних дотацій та ухиляння від сплати податків. Велетенська система «вільних економічних зон», «обналічки», нелегального обороту ПДВ. Централізована корупція силових структур, митних, дозвільних, фіскальних органів, місцевих адміністрацій. Зрада державних інтересів парламентаріями та міністрами. Значна доля коштів «інвестується» в українську ж таки корупцію, без якої бізнес цих ділків є збитковим. Якщо на якомусь шматку території не стане Української держави, їхні капітали там знеціняться і залишками розпоряджатимуться переможці. Уроки Криму та Донбасу вивчено.

Надії врятувати статки на Заході немає. Суцільний фінансовий моніторинг. Показове затримання Фірташа. Навіть особиста виховна бесіда із послом США. Усі попередження зроблено. Цивілізований світ примушує олігархів працювати з українською владою та згідно українських законів.

Варіант «вот прієдєт путін путін нам поможєт» сьогодні спокушає лише купку бідних ідіотів у Костянтинівці. Вартість чорного капіталу самого Путіна, за оцінками інтернет-економістів, зменшилася у рази. У Великій Британії розпочато повну офіційну інвентаризацію московських капіталів, оголошено про початок блокування коштів. Санкції міцнішають. Україна припинила купляти російську електроенергію та газ. Крим та війна спалюють кремлівські золотовалютні резерви. Москва рахує місяці до дефолту.

Таким чином, українські олігархи змушені мати справу безпосередньо з Українською Державою.

 

Тепер спробуймо розібратися, що і яким чином має робити Україна зі своїми вгодованими синами. Наші президенти завжди трималася компромісної лінії у стосунках з олігархами, або й самі очолювали олігархат.

Кравчук протягом своєї короткої каденції не встиг зіткнутися з цим явищем, йому довелося боротися лише проти зовнішньої московської експансії.

Кучма розпочав з побудови «системи противаг» і закінчив тим, що сам став найбільшим олігархом. Він виявив себе жорстким правителем, придушивши традиційний український криміналітет, але доволі поблажливо спирався на корумповані фінансово-політичні групи, фактично ставши батьком української олігархії.

Ющенко керував в умовах прямої загрози війни з Москвою, шантажу знищення економіки з боку донецької мафії та потерпаючи від БЮТівських ударів у спину – то ж був змушений йти на суттєві компроміси з олігархами.

Янукович прийшов до влади з чіткою метою стати спочатку олігархом, а потім диктатором. Це, разом з іншими чинниками, робило його вразливим до московського впливу.

Теперішня українська влада мусить враховувати ріст ваги громадянського суспільства та антиолігархічні настроїв виборців. У критичній фінансовій та політичній ситуації придушення корупції є також ключовою вимогою фінансових донорів та політичних союзників. Президент, уряд та парламентська коаліція не мають іншого вибору, як терміново ліквідувати олігархічний устрій. При цьому, попри бажання багатьох українців, карального знищення бізнесових структур немає а ні у послідовності дій влади, а ні у деклараціях країн Заходу.

 

Попри інформаційні хвилі «всьопропало нас слівают оліґархі всєх пєрєіґралі», українська олігархія переживає суттєве погіршення ситуації. Втрата активів, руйнування логістики внаслідок окупації та фінансова криза вдарили по них усіх, даючи можливість владі ефективніше здійснювати тиск.

Пінчук, на якого свого часу була оформлена «здобич» тестя, останніми роками розігрує роль стабільного, респектабельного патріарха українського бізнесу. Фундамент його безпеки – позитивний імідж у світі та потужні медіактиви, здатні впливати на громадську думку. Він не провадить енергійного розвитку своїх підприємств, а головне – не долучається активно до поділу влади. По суті, він є найближчим до тих стандартів «цивілізованого мільярдера», виконання яких нова Україна накидає своїм олігархам. Скоріш за все, його чіпатимуть останнім з «великої української четвірки».

Фірташ став першою жертвою показового переслідування міжнародними правоохоронними органами, сьогодні він є живим застереженням олігархам від спокус у стилі Березовського. У разі спроби дестабілізувати українську владу, справа моментально може набрати обертів. Українська влада вже позбавила Фірташа контролю над видобувними титановими підприємствами, які постачають сировину на його ж таки виробництво. Його газорозподільні та хімічні підприємства винні ДК «Газ України» 9,3 млрд. грн. Надра-банк у лютому визнаний неплатоспроможним та наразі є під тимчасовою адміністрацією, призначеною НБУ. НАК «Нафтогаз України» ініціює банкрутство черкаського «Азоту» через борг у 181 млн.грн., також суди розглядають претензії до северодонецького «Азоту», «Рівнеазоту» та горлівського «Стиролу». Загальна сума претензій НАК до чотирьох підприємств – більш як 2 млрд.грн. Турчинов погрожує позбавити ліцензії телеканал «Інтер». Держава таким чином має повноцінні засоби контролю над амбіційним мільярдером.

Ахметов на Сході крутиться вужем, рятуючи активи, без будь-яких гарантій на майбутнє. Директор ДТЕК Тимченко у відчаї дає інтерв’ю Економічній Правді, де розповідає, як його компанія тримає на собі економіку окупаційних псевдореспублік та просить уряд України відновити фінансування цієї «благодійності». Кличко вимагає від “Київенерго” обладнати 5 тисяч столичних будинків лічильниками теплоенергії і покласти на компанію оплату великих втрат енергії. Україна від’єднала електромережі окупованих територій від енергопостачання, НКРЕ розпорядилася не сплачувати компанії “Східенерго” (Зуївська, Луганська и Курахівська електростанції) за вироблену електроенергію. Ріка різноманітних субсидій з держбюджету до кишені Ахметова висохла. Важливим джерелом прибутків була система вугільних дотацій, контроль над якою він втратив, на черзі така сама історія зі схемами відшкодування ПДВ. Міністр паливенерго Демчишин оголосив про борг ДТЕК перед ДК «Вугілля України» сумою 700 млн. грн. Наразі Ахметов безуспішно намагається «зафіксувати збитки» на окупованих територіях, але кінця їм не видно, він змушений шукати собі нову базову територію і зупинив своє око на Запоріжжі, де відсутні потужні місцеві клани, натомість чимало активів СКМ – у ході цієї інвазії ми спостерігаємо кампанію з нейтралізації міського голови Сіна та підозрілу загибель голови обладміністрації Пеклушенка. Агентство Fitch Ratings знизило довгострокові рейтинги ДТЕК” до рівня “С” через ризик дефолту, що загрожує компанії у зв’язку зі слабким рівнем її ліквідності. У такій ситуації час грає на користь України, виснажуючи головну фігуру донецького суперклану. Що пізніше розпочнемо генеральний наступ на нього, то ефективніший буде результат.

Коломойський після перемоги демократії є незаперечним лідером серед очільників фінансово-політичних олігархічних груп. Фінансова частина його активів в цілому легальна і відома широкому загалу. Політична ж складова, згідно діючих досі корупційних «законів джунглів», не є прозорою. Група «Приват» втратила активи та ринки внаслідок окупації, але це не вплинуло суттєво на її становище. Коломойський у складний для Батьківщини час дав приклад ефективної організації оборони й тилу – відповідно і влада мірою сил надала підтримку олігарху. Зокрема, “Приватбанк” 2014 року отримав близько 20 млрд.грн. рефінансування, в рази більше за будь-який інший недержавний банк.

 

Після початку московської агресії українська влада простягла руку партнерства місцевим магнатам, запропонувавши очолити обласні держадміністрації та виконати таким чином громадянський обов’язок – укласти своєрідний новий «універсал національної єдності».

Ахметов, який завжди був близьким до промосковських сил, відмовився працювати та битися на українському боці, веде співпрацю з терористами – від підтримки фінансово-промислового потенціалу окупованих територій та постачання ресурсів через лінію фронту, до надання йому бандою послуг охорони майна. Політична лінія Ахметова не змінилася: створення у ВР блоку підконтрольних депутатів, корупційні по суті тіньові угоди з іншими групами задля лобіювання власних інтересів.

Коломойський зробив вибір, вірний з точки зору і етики, і здорового глузду – прийнявши посаду, що дозволила йому максимально ефективно реалізувати можливості захисту Батьківщини від збройної агресії та диверсій. Але, ступивши цей перший крок у правильному напрямку, він відкинув необхідність рухатися далі. У бізнесі та політиці він не бажає «жити по-новому». Демонстративне ігнорування вимог Конституції та закону щодо громадянства. Корупційний контроль над об’єктами державної власності та демонстративна несплата дивідендів. Розбудова монопольних схем у паливній галузі, де група останнім часом контролювала усе виробництво, транспортування, а також від 20 до 40% роздрібного продажу бензину. Корупційна монополізація ринку авіаперевезень. Перетворення Дніпропетровської області на власну вотчину. Легалізація власної «армії» на чолі із головним рейдером України Корбаном. Терористичні дії з викраденням, знущанням та погрозами вбивства голови Держкомзему Рудика за його спробу змінити старе корумповане керівництво облзему, у якіх особисто брали участь і Корбан, і Філатов – коли вже було оголошено про нібито перебування Рудика у зоні АТО, лише розголос перешкодив довести справу до кінця. Неодноразові епізоди викрадень, убивств, у яких звинувачують групу Коломойського, найгучнішим з яких є зухвале вбивство офіцера СБУ у Волновасі. Нарешті, гучний рейдерський напад на офіс державної компанії у центрі столиці за участі автоматників та бронетехніки. Корупційне непрозоре лобіювання власних інтересів у ВР. Створення іміджевого публічного політика з маловідомого приватівського функціонера Філатова, його маніпуляції із фракційним членством та спроби зібрати навколо нього власну депутатську групу на зразок ахметовської. Дотримуючись традиції корумпованого українського парламентаризму, Коломойський формує своє лобі максимально непрозоро, попри значну кількість підконтрольних голосів у ВР (яку засвідчили голосування по укрнафтівському закону), вони ховаються по різних фракціях, офіційно він не підтримує жодну партію чи блок. Філатов досі не бажає говорити на тему приватівського лобі, ховаючись за загальними фразами про позафракційну вірність «пользє дєла». Поява нізвідки напередодні виборів «нічийного» високовартісного політпроекту «Самопоміч», який (разом із дрібнішими проектами) відібрав голоси у ненависних дніпропетровському клану українських націоналістів ВО «Свобода».

 

Як вже було сказано на початку статті, терпіти олігархію українська влада не може собі дозволити – будь-який варіант розвитку подій при цьому буде смертельним для України:

  1. повернення старої української моделі олігархії закриє Україні двері до співробітництва із цивілізованим світом, далі дефолт і московська окупація або маріонетковий режим;
  2. у разі війни між недобитими олігархами, невдоволення народу, ворожа пропаганда та розхитування українського інфопростору викличе «майдан-3», далі дефолт і московська окупація або маріонетковий режим;
  3. перемога одного з олігархів призведе до сценарію захоплення влади за сценарієм Березовського, далі див. п.1.

 

Слід зважати, що у будь-якому випадку державі бракує сил, аби вступити у конфлікт одночасно проти усіх корупційних кланів, до якого, окрім найвпливовіших, будуть мобілізовані й дрібніші магнати, що сукупно мають колосальний ресурс. Цим зумовлено небажання приймати законодавчу базу разового «розкуркулення» та послаблення усіх, обов’язкову до негайного та невідворотного застосування. Натомість обрано тактику «розділяй та володарюй». Я не дарма написав докладний аналіз ситуації кожного. Проводити придушення претендентів на олігархічну владу слід за чергою, починаючи з найсильнішого та найактивнішого. Таким, без сумніву, є Коломойський.

Україна протягом останнього року ставилася максимально толерантно до губернатора-мільярдера, тактовно не акцентуючи уваги на непристойних епізодах. Якщо навколо ший Фірташа та Ахметова зашморг потроху, іноді непомітно, затягується, то Коломойського лише умовляли розпочати жити по-новому, зрідка у телефонному режимі втручаючись до зовсім кричущих подій (як от викрадення голови Держкомзему). Закон, який мав на меті повернути до пустого бюджету дивіденди «Укрнафти», мляво просували кілька місяців. Врешті влада змушена таки була вжити заходів. Це сталося після убивства офіцера СБУ за спробу перешкодити постачанню окупантів, після зухвалого зізнання у причетності до цього народних депутатів. Після збройного рейду на Київ. Після виступу Корбана із чи то вимогою, чи то погрозою «навесті парядак в Кієвє».

Чи робила влада раніше спроби без зайвого газетного шуму навернути хазяїв Дніпропетровщини до цінностей цивілізованого світу? Так. Судячи з усього, не лише умовляли, але й попередили про наслідки та назвали дедлайн. Про це свідчить те, що Коломойський заздалегідь підготувався до своєї відставки. Офіси своїх управлінських компаній, архіви та ІТ підрозділи він перевіз до Львова. По-перше, далі від москалів. По-друге, у Дніпропетровську напевно чимало люду поминає незлим тихим словом лихих корбанових опрічніков, то ж краще бути десь подалі, коли почнуться розслідування. По-третє, у Львові – Садовий із «Самопоміччю».

Чому влада довго приймала таке важливе рішення? По-перше, як я вже казав, а ні Україна, а ні Захід не хочуть нищити бізнес олігархів, маючи на меті лише примусити їх жити «по-новому», цивілізовано. По-друге, повага до цінного союзника, адже війна таки триває. По-третє, недостатній ресурс міцності економіки та силових структур, дієздатні частини яких наразі зайняті війною. Звернімо увагу, що Президент поставив задачу роззброїти рейдерів у Києві не тристатисячному МВС, а СБУ. Міністр внутрішніх справ Аваков, який дбайливо береже януковичевих мєнтов-злочинців, який зберіг усі корупційні схеми та чорні грошові потоки у МВС, відреагував на появу озброєної автоматами банди на бронетехніці у центрі столиці аж на четвертий день заявою (дослівно) «о ужесточении режима контроля к законным владельцам ОХОТНЕЧЕГО огнестрельного оружия» та нагадуванням охоронним фірмам про існуючі законодавчі норми, мовляв «Даю всем охранным компаниям 24 часа – освободится от двойных-тройных трактовок – привести свою деятельность в безукоризненную канву». Радник Авакова Геращенко на ефірі у Шустера старанно уникав відповіді на запитання про власника бронетехніки без державних номерів, про приналежність автоматників та про те, як це все дісталося центру столиці – замість того він мовою окупанта говорив загальні слова про значний внесок «справжніх патріотів». Іншою була реакція голови СБУ Наливайченка: «Всі особи, які знаходяться в Укрнафті, повинні бути негайно роззброєні і позбавлені ліцензій на зброюЯкщо у цього комерційного підприємства були дозволи, вони повинні бути скасовані, відкликані… Ми підтверджуємо, що діяльність так званої структури Січ, яка до цього називалася в тому числі Крок – це ті підприємства, які створені в Дніпропетровську. Ми підтверджуємо, що жодних законних підстав для діяльності такої структури в Україні точно немає». Помітили різницю? Не всі силовики однаково мотивовані. По-четверте, у березні, після зміцнення економіки кредитним траншем, та більш-менш стабільного припинення великих боїв, час для початку операцій на внутрішньому фронті є найсприятливішим за останній рік.

 

Один лихий казав:

«Критикуєш – пропонуй. Пропонуєш – роби. Зробив – відповідай.»

Гадаю, навряд хто-небудь міг би зробити це краще.

Саме так виглядали віділи борошна та круп більшості українських крамниць  20-23 лютого

Саме так виглядали віділи борошна та круп більшості українських крамниць 20-23 лютого

Відчайдушну фінансову кризу, що накрила Україну в лютому, було тимчасово усунуто – завдяки нещодавнім позитивним діям у Києві. Звичайно ж, Україні ще далеко до виходу з хащів економічних труднощів, однак щойно вона знову здобула час на проведення реформ, котрі її новий уряд, схоже, налаштований таки провести. Найважливіші останні події трапилися пізно увечері 2 березня, коли український парламент ухвалив вісім законів, котрі вимагав Міжнародний Валютний Фонд у обмін на допомогу. Тепер, на своїй нараді 11 березня, виконавча дирекція МВФ зможе ухвалити чотирирічну розширену програму фінансування, угоду щодо якої МВФ підписав з українським урядом 12 лютого. Цією програмою передбачається надання Україні 40 млрд доларів позик, з яких 17.5 млрд доларів МВФ надасть сам. Це може допомогти Україні уникнути жахіть фінансового краху, в якому вона перебувала упродовж усього січня й лютого.

Українську кризу прискорило декілька факторів. У січні, обмінний курс сягнув різко донизу, інфляція у річному обрахунку зросла до 28.5%, а промислове виробництво упало на 21%. І, що найголовніше, золотовалютні резерви України впали аж до 6.4 млрд доларів станом на кінець січня. Основною причиною цього було те, що наприкінці жовтня Європейський Союз примусив Україну сплатити 3.1 млрд доларів спірної заборгованості перед Газпромом у кінці 2014р., щоб Газпром не припинив постачання газу до країн ЄС. Причому, Європейський Союз жодним чином не підтримав цю дію фінансово. Якщо у Вас резервів лише на один місяць імпорту, про жодну стабільність грошової одиниці мови йте не може. Тож гривня пішли донизу наприкінці січня, що спричинилося до паніки в українських крамниця, котрі громадяни почали брати приступом, скупаючи все, що можна – пік цієї паніки припав на 23 лютого.

Укладення домовленостей з МВФ минулого місяця самого по собі не було достатньо, щоб зупинити паніку. Потрібно було вчинити ще три додаткових дії. По-перше, уряд повинен був скоротити дефіцит бюджету. По-друге, МВФ повинен був надати суттєве фінансування. По-третє, Національний Банк України (НБУ) повинен був дотримуватися жорсткої монетарної політики.  Зараз, і український уряд, і НБУ виконали свою частину зобов’язань, тож МВФ, вірогідно, також виконає свою. Додатково, ті суттєві структурні реформи, що зараз запроваджуються, такі як дерегуляція та покращення керівництва державними корпораціями, повинні забезпечити повернення до зростання економіки вже наступного року.

Найважливіший закон, що його  було ухвалено парламентом 2 березня, були зміни до бюджету. Передбачається, що офіційний дефіцит держбюджету обмежуватиметься 4.1% ВВП, але консолідований дефіцит держбюджету, котрий також включатиме рекапіталізацію банків та державної нафтової та газової компанії “Нафтогаз”, очікується на рівні 8.8% ВВП, у порівнянні з 13.5% минулого року. За цей закон проголосувало 273 депутати – значно більше, ніж мінімально необхідні 226.

Наступним за важливістю законом було підвищення цін на енергоносії. Цей закон містить у собі складну схему з чисельними підвищеннями цін, котрі запроваджуватимуться у різний час для різних споживачів. Згідно з законом, підвищення мають відбутися з самого початку, і для усіх цінові дотації має бути скасовано станом на квітень 2017р. Зараз, значною мірою дотована, ціна на газ для домогосподарств має зрости до квітня на 280%. Середній тариф на електрику для домогосподарств має зрости у 3.5 рази; це підвищення буде розбито на п’ять піврічних стадій та розтягнуто на два роки. Аналогічно, дотації на опалення повинно буде також скасувати. Цей закон являє собою найважливіший захід, що його будь-коли було вжито проти корупції в Україні, оскільки більшість найкрупніших статків у нашій країні було зароблено на закупівлі газу за низькими цінами, встановлюваними державою, тоді як продавали його за ринковою ціною.

Політично, найчутливішим законом було підкориговано дорогі українські пенсії, що обходилися у 16% від ВВП минулого року. Виплати працюючим пенсіонерам скоротили на 15%. Відновлено поступове відвищення пенсійного віку для жінок з 57 до 60. Для виходу на повну пенсію потребується довший трудовий стаж, також звужено розрахункову базу для пенсії. На цих обмежених змінах сдалося суттєво зекономити. Цей закон спричинив такі суперечки, що його проголосували лише 238-ма голосами, та й то – аж із четвертого разу.

Інші закони міняли різноманітні податкові норми, головним чином, підвищення рентної плати для державних газовидобувних компаній, котрі отримають вигоду від підвищення цін на газ, та для видобувників залізної руди. Інший новий закон примушує банки розкривати усю структуру свої справжніх власників, аж до кінцевого вигодонабувача, щоб припинити досі повсякчасну практику, коли банк роздає щедрі кредити своєму ж власнику.

Напередодні прийняття цих рішень, Національний Банк України (НБУ) суттєво посилив жорсткість своєї монетарної політики: підняв ключову відсоткову стаку з 19.5% до 30% на рік, що є трошки вищим за темпи інфляції; також підняв вимоги до обов’язкового резервування у гривні для комерційних банків – цих заходів було ужито навмисно з метою спричинити гривневий голод і, таким чином, зменшити потік гривень на валютообмінний ринок; а ще було розширено обсяг обов’язкової до продажу валюти експортерам – тепер вони зобов’язані продавати три чверті валютної виручки. НБУ продовжив агресивну політику закриття банків, ліквідувавши три великих банки, і нещодавно четвертий – найбільший, Дельта-Банк.

Двома ключовими політичними гравцями, що розробляли законодавство та проводили його через парламент, були прем’єр-міністр Арсеній Яценюк та міністр фінансів Наталія Яресько. З ними у тісному співробітництві співпрацював блок Президента Петра Порошенка, тоді як решта – три дрібніших партнери по коаліції, – чинили популістський опір цим рішенням, особливо в частині, що стосується змін до пенсійного законодавства.

Відповідно, МВФ тепер не матиме іншого вибору, окрім як затвердити свою програму допомоги України на засіданні 11 березня,а перший транш по ній надійде вже наступного ж дня. Поінформованою здогадкою буде припустити, що ця сума складе 5 мрлд доларів, однак ходили чутки, що сума може бути й більшою; так чи інакше, це допоможе Україні швидко збільшити свої резерви та стабілізувати національну грошову одиницю. Яценюк зазначив, що 3.5млрд додаткової допомоги від інших донорів уже готові бути наданими – щойно МВФ ухвалить свою програму по Україні.

У результаті цих реформ, гривня почала різко зростати упродовж останнього тижня лютого, оговтавшись від курсу 40 грн/долар на чорному ринку до нинішніх 26 гривень за долар. Вірогідним є подальше її укріплення мірою того, як надійдуть гроші від МВФ та інших. Відтак, на шляху України до подальшого прогресу [в реформах] існує три великих ризики. Найважливішим є продовження російської військової агресії. Другим ризиком є вірогідність того, що міжнародне фінансування виявиться недостатнім. Сподіватимемося, однак, що відтермінування непогашеного зовнішнього боргу та призначена на квітень зустріч донорів (поки що не підтверджена остаточно) розвіють це занепокоєння. Ну і, українській владі тепер треба запровадити те сміло ухвалене законодавство.

ukraine_gov_foreigners_2015_01_14Андерс Аслунд опублікував звіт про свій візит до України 19-22 січня. Зважаймо на те, що цей документ є закликом до західних донорів, тому тут дещо прикрашено справжнє становище з реформами, однак, не набагато. Також, документ є зверненням-натяком і для чинних очільників держави.

Становище України відчайдушне, але не безнадійне. Російська артилерія прасує стратегічний населений пункт Дебальцеве на Сході України, а про-російські війська займають значну територію. Не виключено, що спонсоровані Росією спроби терактів уже стали звичним явищем також і для міст поза зоною АТО, як-от у Одесі та Харкові, тоді як в столиці – Києві, – життя тече напрочудо нормальним плином. Принаймні, так воно виглядало під час візиту групих старших економістів та колишніх міністрів урядів різних країн до української столиці упродовж 19-22 січня.

Під час нашого перебування явно проступали усі ознаки депресії. Виробництво упало, мабуть, на 7.5% за останній рік, також очікується продовження падіння на рівні 4-5% цього року. Обмінний валютний курс гривні опустився попереднього року на більше, ніж удвічі, внаслідок чого ціни підскочили, щонайменше, на 25%. Більшість банків збанкрутувало, чимало крамниць стоять закритими.

Але є я ознаки просвітлення. Як це підсумував у нашій групі колишній прем’єр-міністр Литві Андрюс Кубілюс, «Справжній кінець комунізму настає тоді, коли люди скидають пам’ятники Леніну». У Литві, усі пам’ятники Леніну знесли 1991 року. В Україні це трапилося лише минулого року. Минулого жовтня, низка молодих демократичних активістів, нарешті, обралося до українського парламенту, у грудні вони потрапили до уряду. В результаті, український народ згуртувався через російську агресію та скруту. Навряд чи громадянське суспільство є настільки активним у будь-якій іншій країні, наскільки воно є в Україні. Нові волонтерські організації виростають, мов гриби після дощу, роблячи усе, що не встигає робити держава; саме про них гуде уся вільна українська блогосфера.

Наша група була у Києві на запрошення мінекономіки Айвараса Абромавічуса, одного з молодих лідерів реформ. У новому уряді переважають орієнтовані на західні цінності інвестиційні банкіри, що розміняли другу половину своєї тридцятки (за віком). Багато хто з них є ідеалістами, що відмовилися від своїх високооплачуваних робочих місць, щоб послужити країні. Усі, окрім двох, з двадцяти міністрів, володіють англійською, тоді як в уряді президента Віктора Януковича нею володіло лише два міністри. Усі наші зустрічі відбулися у запланований час, більш-менш, і для жодної з них ми не потребували перекладача.

Ми почувалися так, ніби перебуваємо у Східній Європі після падіння Берлінського Муру в 1989 році. Молодість, професіоналізм та ідеалізм взяли верх широким фронтом, як в уряді, так і в парламенті. Більшість депутатів доти ніколи не сиділи у Раді. Україна пройшла крізь ґрунтовне омолодження й модернізацію. Вона вже навряд чи повернеться на старі совєтські шляхи.

Одним з підтверджень відкритості України до Заходу є той факт, що троє міністрів є іноземцями. Два найсильніших контингенти іноземних консультантів з питань реформ походять з Литви та Грузії, десь по пів-десятка колишніх високопосадовців з кожної країни. Ці дві країни провели упродовж недавніх років успішні реформи. Зараз, в Україні, литовці зосереджуються на економічних реформах, тоді як грузини взяли на себе реформу охорони здоров’я та правоохоронних органів.

Як це зазвичай трапляється в часи хаосу, дехто з новопризначених високопосадовців знаходить можливості для впровадження реформ, тоді як інші намагаються пояснити, чому зміни не є можливими. Підготовка реформ іде широким фронтом, можливо навіть занадто широким, і зараз ще рано передбачати, що з цього вдасться, а що – ні.

Запущено реалізацію трьох великих реформ у сфері економіки, і вони виглядають багатообіцяюче. Найважливішою з них є уніфікація усіх цін на енергоносії на ринковому рівні, що має зліквідувати причину корупції у найвищих ешелонах влади, а також потребу у величезних державних дотаціях на енергоносії. Об’єдання цін на газ є життєво необхідним для забезпечення енергетичної безпеки України від Росії, а також для заохочення енергозберігання та вітчизняного видобутку енергоносіїв та виробництва енергії. Об’єднання цін на енергоносії може заощадити українському урядові до 8% ВВП.

Іншою реформою, що вже триває, є ліквідація десятків контролюючих органів, дозволів, ліцензій та сертифікацій, єдиний сенс існування котрих був у тому, що давати можливість паразитуючим чиновникам визискувати підприємців. Третьою основною реформою є очищення залишків державних підприємств від корупції. Міністерство економіки відібрало 62 найбільших державних корпорації для запровадження міжнародних стандартів обліку та аудиту, професійного менеджменту та рад з незалежними директорами.

Найбільшою проблемою, що лишається невирішеною, є податкова консолідація. Новопризначений уряд проштовхнув через Раду Закон про держбюджет перед самим Новим Роком, однак, окрім реформи в сфері енергетики, там не передбачається скорочення надто роздутих українських держвидатків. Початковий проект бюджету, запропонований урядом, було спотворено шкідливими популістськими поправками, такими як урізання зарплат усім держслужбовцям до найнижчого рівня. Цей бюджет належить переглянути, визнає прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, якщо ми хочемо, щоб його схвалив Міжнародний Валютний Фонд. Інакше, та серйозна міжнародна допомога, що її потребує Україна, висітиме під питанням.

Якщо ціни на енергоносії буде об’єднано, відповідно, енергетичні субсидії – зліквідовано, то Україна виконає більшу частину податкового скорочення. Однак, Україні також потрібно підчистити держзакупівлі, що може заощадити додатково, щонайменш, іще 2% ВВП. Також, інші 4% ВВП припадає на спецпенсії старим привілейованим верствам, і їх також повинно бути урізано.

Уряд повинен зосередитися на скороченні витрат у ті програми, котрим притаманна корупція або які її живлять. Зараз іде підготовка над реструктуризацією зовнішніх боргів, але це навряд чи зможе дати більше, ніж 9 млрд доларів у сумі. Україна все одно потребуватиме додаткового фінансування від МВФ, США та ЄС на рівні 27 млрд доларів цього року. Поки що ж, вдалося отримати гарантії надання тільки 18 млрд. Усім спонсорам доведеться скинутися ще.

Соціальне напруження наростає. Стандарти життя падають на очах, але чимало українців більше стурбовані корупцією, та усі без виключення стурбовані російською воєнною агресією. Незалежна й демократична Україна та її економічні реформи потребують усілякої можливої підтримки.

Андерс Аслунд є старшим науковим співробітником Інституту Міжнародної Економіки Петерсона, був економічним радником українського уряду в 1990-х роках. 

Уряд прийняв рішення про ліквідацію Державної реєстраційної та Державної виконавчої служб, а також про передачу їхніх функцій Мін’юсту. Про це повідомив сайт міністерства.

Таке рішення несе великий позитив: звільнити усіх та потім прийняти на посади лише професійно придатних – це єдиний дієвий шлях.

Разом з тим, переважна більшість українців вже традиційно не йме віри заявам про благії наміри щодо покращення адміністрування. Деморалізуючий приклад маємо у вигляді “нової” ДФСУ.

ДРС та ДВС і без того координувалися Мінюстом, навіть сторінки мали на його ж таки сайті. Додає скептицизму також непохитна твердиня вирощеного Януковичем суддівства, від якого суттєво залежить дієвість зазначених інституцій. Безліч разів фіктивні “реформи” відбувалися в Україні, у тому числі за прем’єрства Яценюка – з ефектом круговороту відомої субстанції в ополонці. То ж судити маємо лише за об’єктивним результатом. Особливо це стосується виконавчої служби, яка до літа цього року мусить той результат продемонструвати гучними майновими справами. Якщо їх не буде, матимемо чергову імітацію, що додасть люті українській громадськості й розчарування – світовій спільноті. А до того – плекаймо надію на краще та пильнуймо.

minj

Yatseniuk_YareskoСадовий пробує «потролювати» Яценюка через «24-й канал» – причому, сама по собі стаття не містить жодних закидів – суха констатація урядового фрагменту трудової біографії Яценюка (з 2001р.). Більше натяків містить відео, котре є хрестоматійним прикладом невербальної комунікації – містить добірку найменш «зграбних» реплік Сєні-кроліка.
Sadovyi_vs_Yatseniuk_01Вочевидь, збіг, але на ту статтю я потрапив з банеру, котрий містив підряд два (треба, щоб redtram навчився краще тасувати банери J ) посилання на матеріали про Арсенія Петровича (див. фото банера) – друге посилання містило вже геть відверте й не надто високопробне кепкування, причому, не лише з уряду (зокрема, там був персонаж на ймення Ваврилюк – симбіоз Абромавічюса та «козака» Гарвилюка). Кому належить «ЖКГ портал», що опублікував цей фейлетон – невідомо: whois повністю анонімізовано, далі Volia colocation не йде, а фейси блоґерів цього ресурсу мені ні про що не мовлять. З тих, хто нічим поки що не заслужив, щоб його тролили, там була мінфін Яресько.

Щось не те коїться в Королівстві данському – члени урядової «коаліції реформ» тихенько тролять один одного, вочевидь.

Кілька днів тому натрапив на «середньопробну» джинсу проти Яаніки Меріло – між іншим, у найбільшій (і найбільш) україномовній газеті «Експрес». Намагання з’ясувати, чиє це замовлення, наразилися на зустрічну образу і виправдання «це не ми одні надрукували».

Повернімося до першого матеріалу – раз уже беретеся за Яценюка (котрого вже ненавидить практично увесь український дрібно- й середньо-підприємницький клас), то навіщо ставити нижню межу в 2001р.? Давайте вже розкажемо (а якщо не знаємо – то принаймні, риторично поцікавимося), як рапто Яценюк з політичного «nobody» раптом різко опиняється на посаді віце-прем’єра АРК? Чому «опускаємо» авалівський відтинок його карколомної кар’єри (де його знали й величали, здебільшого, як «Сєня-прОцент», наголос на «О»)? Вочевидь, це така собі «затравка», заспів – з метою чи то «розтягти» перегляди на подовше, чи то натякнути «провідному партнерові» по «коаліції реформ», що потрібно «більше прислуатися» до «міноритарних» партнерів, абощо…

Щодо Яресько і Меріло (а також інших, іноземців у уряді) – вочевидь, робиться намагання створити враження, що всі «варяги» у цьому уряді такі ж «гнилі», як і сам Яценюк та Порошенко.

Однак, Яресько має гарну репутацію у вельми широких колах, у т.ч. й за кордоном – подібні намагання створити їй негативний імідж спрацюють лише на широку необізнану українську аудиторію (і, на жаль, це може мати наслідки для внутрішньої політики).

Щодо Яаніки – вона вже звикла, до упередженого ставлення через її «модельну» зовнішність і не ображається. Якщо з Яресько я особисто не знайомий, то щодо п.Меріло мені дещо відомо про її «творчі плани» та мету знаходження в цьому уряді.

З одного боку, я поділяю скептицизм обізнаної з «послужним списком» нинішніх перших осіб держави частини громадського сектору: цей уряд – «цукерка» для Заходу, щоб отримати життєво необхідне для подовження їхнього правління фінансування від МВФ та уникнути дефолту, щоб якнайдовше продовжувати знімати ренту з успадкованих (і досі не ліквідованих, а частково – свого часу ними ж і створених) ще від попереднього режиму схем. Певен, дехто з «варягів» цілком свідомий цієї «неоднозначності». Відтак, їхнє погодження на перебування в цьому уряді може мати наступні цілі:

А) долучення до ренто-збиральних схем, та,або…

Б) можливість поставити у своїй CV престижний рядок «працював у реформаторському уряді порятунку України» (як показує досвід, більшість так і не збагне, чи ж ця праця принесла результат);

Або ж –

В) Попри все, намагатися виконати свою роботу і реформувати бодай якусь частину нашої заскарузлої державної машини, лишивши менше шпарин та можливостей для «послідовників культу золотого батона» відродитися у колишній красі.

У світлі триваючої війни та поки що позитивного (на відміну від Януковича) іміджу перших осіб держави за кордоном, а також неготовності повноцінної народної альтернативи нинішній коаліції, варіант В) виглядає найбільш патріотичним та конструктивним – вже зараз мені все більше починає здаватися, що і неможливо, і нерозумно демонтувати «за раз» стару державну систему, тож болісне, прикре і, почасти, не визнаване реформування її поступово, окремими доступними для нас фрагментами – єдине, що нам наразі лишається. І декотрі «варяги» нам ще неабияк згодяться у цьому. Зокрема, естонка Меріло (котрій автор “джинси”, мимоволі, уже й підібрав український варіант прізвища – “Мірило” :) ), окрім обізнаності з темою впровадження електронного врядування, має пряму мотивацію покращити цю частину нашого держапарату – оскільки усе, що робить українську державу ефективнішою, є прямою чи непрямою «інвестицією» в укріплення естонської безпеки та суверенітету, бо ми маємо спільного ворога – Путінську Росію.

 

Індекс легкості ведення бізнесу. Як бачимо, Україна невигідно вирізняється на фоні усіх сусідів.

Індекс легкості ведення бізнесу. Як бачимо, Україна невигідно вирізняється на фоні усіх сусідів.

Як відомо, новий-старий уряд ухвалив програму реформ, на яку необізнані громадяни та Захід покладають великі надії. Настільки виправданими є ці надії варто читати по губах декотрих представників того-таки Заходу, котрі речать – ми ведемо діалог з офіційною владою у Києві і «…поважаємо демократичний вибір українського народу», а тому розраховуємо на громадянське суспільство та його тиск.

Саме у другій частині попереднього речення й слід читати «міжрядкове» послання новому урядові: обізнані донори, експерти й давні спостерігачі за Україною добре розуміють, що із заміною попередньої влади на зображувачів бурхливої діяльності, котрими були колишні опозиціонери, сама система влади не змінилася, як і не покращилася якість кадрів, а також олігархічний клієнтелізм.

І громадянському суспільству доводиться у цій ситуації робити непростий вибір – намагатися домогтися еволюційного поліпшення державницьких інститутів, чи йти в опозицію, і намагатися вибудувати абсолютно альтернативну державу, щоб «одного прекрасного дня» замінити на неї стару на черговому Майдані (абощо).Обидва шляхи нелегкі – у першому випадку доводиться наражатися на байдужість влади, котра не помічає експертні спільноти громадянського суспільства, ігноруючи їхні рекомендації, або ж беручи з них те, що їй, владі, подобається, почасти спотворюючи запозичене до абсурду; у другому – долати нашу українську предковічну недоговіроздатність та уміння заговорити у палких дискусіях будь-яку справу чи ініціативу.

Тим не менш, ті частини громадянського суспільства, котрим вдалося подолати недоговороздатність хоча б усередині окремої спільноти, вдається просунутися (я так думаю, у обох напрямках) дещо далі, ніж їх хаотично-дискутуючим колегам з більшості таких спільнот.

Так, на Раді Комітету з корпоративного права Асоціації правників України було ухвалено резолюцію про вирішення конфлікту інтересів в корпоративних відносинах, у роботі якої брали участь Леонід Антоненко, Микола Стеценко, Олена Пелипенко, Андрій Попко, Олесь Квят, Максим Черкасенко, Анна Бабич. Свої зауваження та пропозиції до урядової редакції Проекту закону «Про внесення змін до законодавчих актів щодо дерегуляції та поліпшення умов ведення бізнесу» спільнота виклала у окремому документі.

На щастя, у новообраній Верховній Раді є дещиця грамотних юристів – членів Асоціації, від котрих уже було отримано запевнення у підтримці вже ознайомилися з пропозиціями та беруться їх лобіювати (Вікторія Пташник та Андрій Журжій).

Резолюція включає текст законопроекту про новий порядок формування наглядових рад, про реформу інституту кумулятивного голосування, про наділення незаінтересованих членів наглядових рад повноваженнями щодо блокування угод із конфліктом інтересів та багато інших важливих пропозицій, які подаються як альтернатива урядовому “дерегуляційному” законопроекту.

І у цьому випадку експертне середовище розчаровано якістю урядових пропозицій, але не обмежується їх критикою, а тут же пропонує власні, підкріплені багаторічною практикою напрацювання, як альтернативні урядовим.

 

 

Фраза Жванецького "Коли над старовинним університетським одягом ми ми бачимо всю голову й лице сучасного вантажника Київського вокзалу, то щось заважає нам повірити в цю латину" вельми пасує до словосполучення "Яценюк-реформатор"

Фраза Жванецького “Коли над старовинним університетським одягом ми ми бачимо всю голову й лице сучасного вантажника Київського вокзалу, то щось заважає нам повірити в цю латину” вельми пасує до словосполучення “Яценюк-реформатор”

На думку Андерса Аслунда, доповідь Яценюка від 9 грудня, лишилася незаслужено немопіченою. Нижче Вашій увазі те, що він узрів у ній. З огляду на попередню бездіяльність та кадрову політику Арсенія Петровича, не дивно, що щось заважає нам “повірити в цю латину”, як казав Жванецький. Нам з Вами лишається тільки сподіватися, що бодай частину з цього буде виконано – оскільки поки що цю промову розцінюють як чистої води показуху для західних кредиторів та донорів. Тим не менш, нам усім буде краще, якщо в цю показуху повірять, бо альтернатива їй надто сумна – дефолт країни, колапс практично усієї банківської системи та «дещо іще» (варіантів – безліч, від нових ходів Путіна до громадянського безладу). Заодно, будемо «ловити» пана Яценюка на слові – бодай по ключових тезах, котрі нижче перелічує Аслунд – ліквідація газових «ножиць цін», спрощення сертифікації ліків, та інших пунктах «амбітного плану», котрі можна буде легко перевірити. Хоча – можна отримати фінансову допомогу і нічого не зробити – так уже траплялося з Грецією, на внутрішні фінансові проблеми якої дивилися крізь пальці, та Румунією, котра відкотила назад чимало своїх реформ, котрі робилися спеціально під вступ до ЄС, одразу ж після того як той вступ відбувся. Поживемо – побачимо, може ми багато чого ще не знаємо за Арсенія Петровича (у позитивному сенсі). У будь-якому разі – своїм знайомим-потенційним західним донорам оцю вступну фабулу не показуйте, будь ласка.

Україна стоїть на порозі фінансового краху, однак її новосформований уряд, схоже, готовий зробити все, що знадобиться, щоб розвернути цю тенденцію. Промова прем’єр-міністра Арсенія Яценюка до парламенту, проголошена ним 9 грудня, окреслила одний з найсміливіший та найвражаючий реформістський порядок денний, котрий Україна бачила за свою новітню історію.

Важливо вірно зрозуміти ті події, що передували цій промові. 26 жовтня Україна провела парламентські вибори. П’ять демократичних про-західних партій сформували коаліцію, куди увійшла переконлива більшість у дві третини народних депутатів. Вони розробили 66-сторінкову коаліційну угоду, котра справила враження детального списку хороших і потрібних, але другорядних речей, без жодного чіткого зазначення кінцевих цілей.

2 грудня було призначено новий уряд на чолі з прем’єр-міністром Яценюком – цей уряд є разючим контрастом з попередніми урядами в Україні,складається з молодих фахівців – «вершків» професіональних фінансистів Києва, середній вік склав 43 роки. Лише п’ятеро з 20 нових міністрів раніше обіймали міністерські посади та були членами попереднього кабінету Яценюка з лютого цього року: крім самого прем’єра, це МВС, міноборони, МЗС та міносвіти. Найбільш вражаючим є наявність в уряді трьох іноземців, котрим було надано громадянство України одночасно з призначенням міністрами. Наталя Яресько, громадянка США, стала міністром фінансів, литовець Айварас Абромавічюс – мінекономіки, грузин Александр Квіташвілі – міністром охорони здоров’я. З 20 міністрів усі, окрім двох, володіють англійською, тоді як у останньому уряді попереднього Президента Віктора Януковича лише двоє з міністрів володіли англійською. Володіння англійською є важливим показником рівня освіти та сучасності.

У своїй промові 9 грудня, прем’єр Яценюк запропонував майже усе, чого мав би вимагати реформатор, підкріпивши це виразним посланням до українців. У промові він подає Європу у якості опори, мети та засобу українських реформ: «Наш основний курс – європейський курс… Наша кінцева мета – членство України в Європейському Союзі. Однак, щоб досягти цієї мети, необхідно пройти серйозне випробування, провести радикальні зміни та зробити Україну європейською». На виправдання свого радикального курсу, він нагадав про зовнішню загрозу суверенітетові України та «внутрішню агресію», яку собою являє корупція. Щоб достойно зустріти безпекові виклики у 2015р., Україна збільшить свої військові витрати до 5% від ВВП.

Ключивими гаслами Яценюка були «децентралізація, дерегуляція та де-бюрократизація». Старі совєтські стандарти мають відійти у минуле, натомість має бути запроваджено європейські стандарти, як це прописано в Угоді про асоціацію. Державне управління має бути скорочено на 10 відсотків уже цього року, і ще 10 % буде скорочено наступного року. Основний акцент – на антикорупційну політику. Зрештою, Україна запровадить державний реєстр усього майна та усіх підприємств, з вказанням їхніх справжніх власників-вигодонабувачів. Усю правоохоронну систему буде реформовано а суддів – переатестовано. Усі зміни передбачається завершити упродовж двох років, 2015-2016рр. Скільки саме має бути зроблено у кожному з років не вказується.

Стосовно економічної політики, варто виділити три основних пункти у якості лакмусового тесту для перевірки щирості українських намірів. По-перше, державні видатки має бути скорочено на 10% від ВВП. По-друге, «ми піднімемо усі ціни на енергоносії та тарифи на енергію до ринкового рівня, одночасно запропонувавши пільги та дотації для тих, хто їх насправді потребує, себто, для нужденних українців». Основне джерело корупції, що трималося за рахунок купівлі й продажу енергії по обмежуваних державою цінах, має бути, нарешті, ліквідовано. По-третє, Яценюк пообіцяв ухвалити закон про ринок сільськогосподарських земель.

Промова також містить десятки інших реформаторських пропозицій. Зокрема, кількість підприємств, що не підлягають приватизації, буде зменшено з 1500 до 300. Інші буде розпродано мірою того, як це дозволятиме ринок. Усі державні корпорації підлягатимуть незалежному іноземному аудитові. Ринок праці також буде лібералізовано. Усі ліки, що сертифіковано в країнах Заходу, буде дозволено до продажу в Україні без проходження нинішньої клопіткої процедури сертифікації. Україна має намір запровадити повноцінну систему страхування здоров’я. Фінансування освіти відбуватиметься згідно з успішністю. Стандарти та допомога ЄС будеть використовуватися скрізь, де це можливо.

Український уряд поспішає, щоб уникнути падіння у прірву, однак час спливає. Золотовалютні резерви країни, вірогідно, упадуть до заледве 7 млрд доларів США на кінець 2014р., що покриває приблизно місяць імпорту. Уряд повинен різко скоротити державні видатки, подарувавши країні на Різдво заощадливий держбюджет. Місія Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) приїздить до України наступного тижня, і, можливо, залишиться довше. МВФ попереджає: щоб уникнути дефолту, Україна потребує на наступний 15 млрд доларів додатково до вже раніше затвердженого фінансування МВФ.

Все ж, Україна все ще може уникнути фінансового краху. Уряд зробив у цьому напрямку гігантський стрибок, яким виявилася промова Яценюка. Тепер йому потрібно перетворити свої обіцянки у дії, щоб справити враження на потенційних західних донорів, щоб Україна змогла залучити ті додаткові 15 млрд, котрі їй конче необхідні на наступний рік.

Андерс Аслунд, старший науковий співробітник Інституту Міжнародної економіки Петерсона, автор книги «Україна: що пішло не так і як це виправити», що вийде до друку 2015 року (попередня версія тієї ж книги називається «Як Україна стала ринковою економікою та демократією», 2009р.) , оригінал – http://blogs.piie.com/realtime/?p=4652

 

Фахові фінансисти (чи то за браком власного словникового запасу українською, чи й тому, що такого терміну в нас ще не ввели) все частіше вживають слово ‘meltdown’ для опису песимістичної перспективи того, що відбувається з українською економікою. Ми ризикнемо увести слово «розплавка»– стаття якраз дає визначення цьому поняттю, тому, сподіваюсь, скоро з’явиться власний український термін (однак, плекатимемо надію, що тільки термін, а не саме це явище накриє Україну).

Meltdownстадія економіки, що наступає за перегрівом. Перегрів – від неприродньо швидкого зростання економіки, цін чи певного сектору. Вочевидь, термінологія вживається за аналогією з двигуном, котрий, якщо його надто тривалий час використовувати на високих обертах, перегрівається та виходить з ладу, оскільки декотрі його частини просто плавляться. Вочевидь, подібна термінологія справедлива для кризи 2008-2009 років: тоді через надмірне зростання цін на нерухомість, а також фіктивні активи (деривативи, акції технічних компаній) почалася криза довіри до фінансової системи, що вилилася у кризу ринку нерухомості США та банкрутство багатьох провідних банків – по всьому світові.

Вочевидь, для України термін «розплавка» не вельми пасує, оскільки не було «перегріву» – навпаки, упродовж останніх 4 років спостерігається сповільнення, застій та падіння економіки, – більше б пасувало «заморозка», однак, як часто трапляється, термін вживають для опису явища, навіть не замислюючись над його етимологією. Коли західні (а слідом за ними – й вітчизняні) економісти говорять «Meltdown», вони, вочевидь, перш за все мають на увазі крах інституцій, тому «розплавка» буде доволі доречною, оскільки у нас тут плавляться/руйнуються звичні структури – банки, бюджет і, зрештою, держава.

meltdownПоверх усіх своїх інших і таких чисельних проблем, Україна опинилася перед ризиком фінансової розплавки. Відкритим залишається лише питання – у якій формі вона протікатиме? Вірогідно, вона багато в чому нагадуватиме російський фінансовий колапс серпня 1998р. – з дефолтом, високою інфляцією та зупинкою банківської системи, падінням виробництва та панікою. Три критичних фактори, що визначають становище країни сьогодні, є згортання її золотовалютних резервів, падіння обмінного курсу та колапс банківської системи. Ці чинники спричиняють можуть спричинити високу інфляцію та падіння виробництва, що спустошить економіку та знизить стандарти споживання.

Ключове занепокоєння має викликати становище золотовалютних резервів. Критичний момент припав на жовтень, коли резерви опустилися з 16.4 млрд до 12.6 млрд доларів. Причиною падіння було погашення Нафтогазом боргу за облігаціями на суму 1.67млрд, а також погашення Газпрому 1.45 млрд простроченої заборгованості, що було зроблено під тиском Євросоюзу, не дивлячись на те, що цей борг Нафтогаз оскаржує у Стокгольмському арбітражі. Також, Україна повернула МВФ 223 млн доларів.

Європейський Союз також хоче примусити Нафтогаз погасити перед Газпромом іще 1.65 млрд доларів до кінця грудня. Позиція Євросоюзу в даному випадку є егоїстичною та неприпустимою – звичайно, ця проплата гарантватиме транзит газу до Європи через Україну упродовж усієї зими. Тому Європейський Союз мав би профінансувати обидва ці платежі, щоб уникнути фінансовою розплавки в Україні, котра є вельми вірогідною, оскільки Україні не світить жодне міжнародне фінансове підживлення аж до кінця січня. Джей Пі Морґан прогнозує, що золотовалютні резерви України скоротяться до лише 7.4 млрд доларів на кінець 2014р.

Як наслідок цього скрутного становища з резервами, ринок втратив довіру до української гривні, котра упала з 13 до 16 грн/дол на початку листопада. Рік тому, обмінний курс був ще 8 гривень за долар, таким чином, гривня знецінилася у половину колишньої вартості. Оскільки резерви зменшуються, кожен, хто як може, міняє гривню на долари та євро та виводить гроші з країни. В Україні встановлено надзвичайно жорсткі обмеження на купівлю валюти, тому для населення та простих підприємців доларів просто немає, і їх, ніби-то, вже й не повинні розкупати. Тим не менш, що куцішим стає ринок, тим швидше падає валюта.

Третім чинником розплавки є банківська система. Банки страждають від недостачі валюти, терплячи величезні збитки через падіння гривні: чим далі вони падатиме, тим вищими будуть збитки банків. У вересні, національний банк України (НБУ) оцінює, що половина банківської системи збанкрутіла. НБУ закриває один банк за іншим. У жовтні було проведено стресове тестування 15 найбільших банків, у результаті якого з’ясувалося, що лише 5 з них мають достатньо капіталу: два з них  належать росіянам, інші два – найкрупнішим українським олігархам, і п’ятий – австрійськи Райфайзен. Усі державні банки не мають вдосталь капіталу.

НБУ та український уряд опинилися перед суворим вибором: закрити чи докапіталізувати банки? Якщо вони закриють ті банки, всохне кредитування та упаде виробництво. Якщо докапіталізувати банки, це непомірно збільшить дефіцит бюджету – компенсувати це можливо лише за рахунок грошової емісії (іншими словами – друкувати гроші). На НБУ та державні банки, котрі НБУ «підкріпив», уже припадає 60% державного боргу України, а обмінний курс гривні й так падає з кожним оголошенням про докапіталізацію того чи іншого банку. Є і ще одна проблема, і вона стосується неписаних «стандартів», що діють у більшій частині української банківської системи: часто трапляється, що понад 80% кредитного портфелю того чи іншого банку припадає на підприємства головного власника банку.

Останнього липня МВФ оцінював загальний дефіцит українського бюджету на рівні 10.1 ВВП, з яких на Нафтогаз припадало 4.3%. З огляду на глибше, ніж очікувалося, падіння виробництва, дефіцит бюджету в 12% від ВВП скидається на більш вірогідний. Докапіталізація банків збільшить цей вісоток іще. Це при тому, що, через різке знецінення гривні та великий дефіцит бюджету, державний борг злетів з 41% ВВП станом на кінець 2013р. до 75% чи й вище на кінець цього року.

Сценарій більш, ніж ясний: Україна увійшла в цикл «інфляція-знецінення». З падінням гривні, все більше банків банкрутуватимуть. Якщо держава їх докапіталізовуватиме, дефіцит бюджету збільшуватиметься, і доведеться друкуват все більше грошей.  Інфляція і так уже зросла – з її відсутності минулого року до 20% у жовтні. Джей Пі Морґан прогнозує 24%-ву інфляцію на кінець цього року. Однак, інфляція може злетіти й вище, якщо обмінний курс гривні й далі падатиме. Через украй жорсткі обмеження на купівлю валюти, жодні проплати за кордон не проходять, це зачароване колесо розкручуватиметься й далі, тож повна зупинка банківської системи – лише питання часу. Виробництво та стандарти споживання падатимуть.

Цій «розплавці», однак, все ще можна запобігти, але як? Що саме треба зробити? Мірою того, як (будь-яка) фінансова криза набирає обертів, відповідь стає все більш очевидною – оскільки більшість альтернатив відпадають самі собою. По-перше, Україні варто закрити по-справжньому збанкрутілі банки, а не докапіталізовувати їх. Новий уряд муситиме не допустити вичерпання золотовалютних резервів – він має звернутися до усіх своїх кредиторів по відтермінування їм валютних виплат. Зокрема, він однозначно повинен не платити ті 1.65 млрд доларів спірної прострочки Газпрому. Для України, гроші зараз у набагато більшому дефіциті, ніж природній газ. Уряд повинен урізати видатки на 10% об’єму ВВП – як це зробили прибалти 2009-го року – щоб врятувати країну та переконати зарубіжних кредиторів у здатності дати раду державним фінансам. Основну частину цієї економії покриє вирівнювання цін внутрішнього енергетичного ринку й світового, що дозволить здихатися енергетичних субсидій, а заразом – і шаленої корупції у енергетичному секторі. Звершення цього буде достатнім доказом рішучості й здатності цього уряду до реформ, і тоді вже Україні буде видне око запросити достатню міжнародну фінансову допомогу в рамках поновлення програми кредитування МВФ, розширеного фінансування від ЄС та «Плану Маршала для України».

Нові керманичі України не мають іншого вибору, окрім як діяти швидко і жорстко, оскільки інакше українці їм цього не пробачать.

Андерс Аслунд

/оригінал – тут/

*   *   *

Від перекладача: термін meltdown один яскравий одеський розум пояснює вельми оригінально, порівнюючи з кризою: «різниця між кризою та meltdown-ом – приблизно як між повноцінним лайном та поносом». Себто відсутність структурності. «Криза – це коли погано, але інфраструктура ціла».

Тому вважаємо, що вжити слово «розплавка» буде політкоректніше, однак сенс воно передає. Все ж, ми вітатимемо зусилля вітчизняних експертів з економіки, філології та перекладу до узгодження загальноприйнятого терміну.

Однак, ще більше ми вітатимемо зусилля нашого уряду та шановних новообраних депутатів, щоб meltdown/«розплавка»/розвал не увійшли в українську реальність, а лишалися виключно предметом досліджень й дискусій економістів – теоретиків, студентів та істориків.

Ну і, повний епізод відео, з якого ми взяли ілюстрацію до цієї статті, також до вашої уваги.

Coalitiada_collageУкраїна перебуває в глибокій фінансовій кризі. Будучи постійно під загрозою російської військової агресії, країна стоїть на порозі фінансового краху упродовж наступних чотирьох місяців. Станом на кінець жовтня, її міжнародні резерви упали до 12.6 млрд доларів – нижче критичного порога, за яким – банкрутство. Падіння обмінного курсу гривні наростає. Як результат, більшість українських банків розвалюється. Державний борг стрімко летить увись, і, вірогідно, подвоїться до 80 відсотків ВВП цього року. Інфляція складе цього року 24% і продовжить зростати.

На щастя, в Україні пройшли вільні й чесні парламентські вибори 26 жовтня. Три найбільш реформістські партії виграли. Тепер вони мають швидко сформувати уряд. Український уряд повинен буде покласти кінець цій кризі, однак, щоб це сталося, він повинен сформуватися і розпочати роботу.

Однак, що ми бачимо? Замість якнайшвидшого виконання ними вищезгаданого завдання, ми стали свідками підкилимних ігор, де головними є питання на кшталт: скільки партій увійде до коаліції? Як коаліція прийматиме рішення? Кому дістанеться який портфель? Чи не досить спинитися?! Якщо нинішні українські лідери не дійдуть згоди швидко, то, можливо, не лишиться вже й України, котру вони так ділять – варто послухати лишень чіткі заяви Владіміра Путіна!

Три провідних реформістських партії мають сформувати коаліційний уряд негайно. За будь-яких можливих слушних варіантів,  Радикальна Партія Олега Ляшка виступає проти програми реформ, тож вона не повинна увійти до нового уряду. Чим менше партій буде в коаліції, тим легше їй буде працювати. Три провідних партії реформ цілком здатні сформувати достатню більшість у парламенті своїми власними силами.

В умовах такої глибокої кризи, Україні потрібні на посадах міністрів молоді технократи чи фахівці, котрі насміляться зробити серйозні реформи, незалежні від шкурних інтересів. Такі люди розуміють основне завдання нації, а також володіють англійською достатньо добре, щоб вести переговори з закордонними донорами.

Три основні реформи має бути втілено швидко, і жодна сила, що виступатиме проти них, не повинна бути в цьому уряді: по-перше, ціни на усі енергоносії має бути встановлено на рівні світового ринку – це фінансова необхідність, яка дасть можливість і урізати шкідливі держвидатки, і усунути головне джерело найвищого рівня корупції, що полягає у привілейованій спекуляції за рахунок різниці між низькими контрольованими державою та світовими цінами, котра складає 12 разів. Зрештою, це питання національної безпеки та суверенітету, оскільки Кремль тримає в руках ниточки від цього корупційного механізму.

Інша, тісно пов’язана з першою реформа – скорочення держвидатків приблизно на одну десяту від об’єму ВВП на 2015р. Більшу частину скорочення можна досягти ліквідувавши субсидії на енергоносії.

Третя реформа – нарешті узаконити купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення. Інакше, поточний аграрний бум не продовжиться, а упреться у стелю прямо зараз. Дивно, але у пропонованій коаліційній угоді, що її опубліковано 14 листопада, передбачається подовження згубного мораторію на купівлю-продаж земель аж до 2018р. Подібне відкладання є безумством. Чи ж українські політики хочуть, щоб Путін загарбав Україну? Чи вони просто зациклилися на своїх дріб’язкових інтересах?

Нинішній варіант коаліційної угоди не містить жодної стратегії та зосереджується на другорядних цілях. У ньому жодним чином не згадується, що Україна потерпає від життєво небезпечної військової загрози з боку Росії, що її фінансова криза може призвести до краху упродовж кількох місяців, а також що вона потребує негайної реформи енергетичного сектору, а також він противиться такій давно вже необхідній аграрній реформі.

Проект коаліційної угоди навіть викликав у мене спогади від читання промови Лєоніда Брєжнєва на 26-му з’їзді КПРС 1981р., бо це не програма реформ, а совєтського бюрократичного стилю документ, між рядками якого читається мета – законсервувати стару систему. Подібного штибу консервативна гамула ніколи не принесе реформ – у ній не проглядається ані політична воля, ані стратегія. Документа навіть починається не з переліку цілей, а з бюрократичної нудоти.

Україна перебуває у найгіршій державній та фінансовій кризі за усю свою коротку історію незалежності, однак проект коаліційної угоди не згадує це, як не згадує також Росію, на жодній з 66 сторінок, переповнених, натомість, такими бюрократичними ідіомами брєжнєвської доби, як «інвентаризація» чи «посилення контролю».

Україно, прокинься!

Андерс Аслунд

Оригінальний текст – тут, див.також: Економічна стратегія порятунку України від Андерса Аслунда

Спільнобачення публікує найсвіжіші рекомендації (англ. policy paper) Андерса Аслунда (див. нижче) щодо реформ та виходу України з кризи. За вийнятком декількох незначних моментів, викладені у документі положення є надзвичайно слушними. Запрошуємо усіх до ознайомлення, критики та обговорення. Також, з попередніми роботами автора можна ознайомитися (в українському перекладі) з сайту ukrainereforms.info

Андерс Аслунд, переклад – Валерія Дротенка

Автор, Андерс Аслунд, є провідним світовим фахівцем з економічної трансформації пост-комуністичних країн, маючи за плечима понад 30 років у даній сфері. Він приєднався до Інституту Міжнародної Економіки Петерсена як старший науковий співробітник 2006р. Також, він – ад’юнкт-професор Джорджтаунського університету. Працював економічним радником російського (1991-94рр.), а пізніше – українського урядів. Був директором Російської та євразійської програм у Карнеґі Ендоумент для міжнародного миру, також спів-керував проектом «Пост-Совєтські економіки» московського центру Карнеґі. Голова консультативної ради Центру соціально-економічних досліджень (CASE), Варшава. Автор, спів-автор та спів-редактом понад 30 книг, включно з «Велике переродження: Уроки з перемоги капіталізму над комунізмом» (2014р.), «Сполучені Штати мають встановити постійну нормальну торгівлю з Росією» (2012), «Як Латвія подолала фінансову кризу» (2011), «Росія після глобальної економічної кризи» (2010), «Останній буде першим: східно-європейська фінансова криза» (2010), «Баланс Росії» (2009), а також «Як Україна стала ринковою економікою та демократією» (2009).

Від автора: Я хотів би відзначити й подякувати за слушні коментарі Адама Позена, Маркуса Ноланда, Стіва Вайзмана та Базіла Калимона. Віджай Хоса та Віталій Шпак надали мені відмінну дослідницьку допомогу.

© Інститут Міжнародної економіки Петерсона. Усі права застережено.

Україні випав рік безпрецедентних політичних, економічних та військових потрясінь. Поєднання російської військової агресії на Сході та спадок руйнівної політики усіх попередніх років, що призвів країну до всюдисущої корупції, спричинив кризу, у якій ставиться питання виживання України як такої. Захід, тим часом, більшу частину часу був паралізований, не будучи певним щодо того, як допомогти Україні, не відновлюючи при цьому  протистояння зразка часів Холодної Війни. Тим не менш, справа України ще не є програною. Так-сяк дотримуване перемир’я, разом з успішними виборами Президента Порошенка у травні та нового парламенту в жовтні, відкривають можливість вирватися з зачарованого кола млявої економічної кон’юнктури. Однак, це вікно можливостей, вірогідно, буде коротким. Новий уряд повинен буде діяти швидко та жорстко на багатьох фронтах водночас, щоб, врешті-решт, добитися успіху.

Українська економічна ситуація відчайдушна, однак не безнадійна. Прогноз падіння ВВП за 2014р. складає 8%, що дає дефіцит бюджету в 12% від ВВП. Грубо, дві третини від падіння виробництва спричинено російським вторгненням на сході: видобуток вугілля упав наполовину в серпні та вересні, а виробництво сталі – на третину. Решту падіння спричинено хижацькою економічною політикою Президента Віктора Януковича, котрого скинули в лютому. Українська валюта – гривня, – знецінилася на 80%, підштовхнувши інфляцію до 20%, і далі зростає. Половина банків, по суті, збанкрутіла. Країна перебуває на межі входження у цикл інфляція-девальвація, а нинішня програма підтримки від МВФ недофінансована та нестійка.

Якщо нинішнє перемир’я на Сході протримається, Україна отримає надзвичайну можливість вирватися зі свого зачарованого кола економічного недозростання.

Тим не менш, саме зараз сприятливий момент для реформ, що його виборола Україна завдяки демократичній трансформації 2014р. Українська нація згуртувалася перед обличчям російської агресії. Народ готовий нести великі жертви, однак він також хоче бачити результати. На сьогоднішній день, колись велеможні українські олігархи, котрі зробили собі чималі статки на зовнішньоторгівельних привілеях та пільгах після падіння комунізму, серйозно ослаблені. Новий уряд повинен спробувати провести усі мислимі великі, політично тяжкі реформи, включно з анти-корупційними, упродовж своїх перших 100 днів повноважень.

Починаючи з 5 вересня, перемир’я між українськими військами та підтримуваними Росією терористами, що утримують половину території Донбасу на Сході, офіційно набрало чинності. Перемир’я не дотримується, однак фронт за цей час практично не посунувся. На даний момент, у військовому плані, найкраще, на що може сподіватися Україна – це тривала нічия. З іншого боку, Україна не може собі дозволити фінансово утримувати ті території, що вона не контролює. Тому 5 листопада прем’єр Арсеній Яценюк виклав політику уряду: «Доки території Донецької та Луганської областей контролюються усякого роду самозванцями, доти центральний бюджет не надсилатиме туди жодного фінансування».

У цій короткій рекомендації, я викладу стратегію того, як можна і треба провести економічні реформи у якнайближчому майбутньому, ґрунтуючись на досвіді інших пост-комуністичних країн[1]. За нинішньої важкої кризи, реформи мають бути швидкими, радикальними та повноцінними. Першою має відбутися політична реформа. Реформа держуправління має відбутися одразу ж після скорочення надлишкових держустанов, люстрацією (тобто, очищенням високопосадовців старого корумпованого порядку), реформою держуправління та далекосяжною дерегуляцією. Україна має різко урізати державні видатки та спростити податкове адміністрування. Ключовою реформою має стати підвищення цін на енергоносії до ринкового рівня та ліквідації усіх енергетичних дотацій, оскільки вони призводять до можливості спекуляції – найгіршому з джерел, що живить нинішню корупцію; найбіднішій половині населення має бути, натомість, надано компенсацію. Надлишкові пенсійні витрати потрібно обмежити, піднявши за цей рахунок якість та ефективність освіти та охорони здоров’я, котрі потребують значного покращення.

Україна не справиться сама – їй знадобиться суттєва міжнародна допомога, як кредитна, так і безповоротня (грантова), масштабів «Плану Маршала», тільки цього разу – для України. Україна ухвалила Угоду про Асоціацію з Європою, тож може розраховувати на Європейську Спільноту як на основну опору та донора реформ. Іншим основним кредитором має бути Міжнародний Валютний Фонд.

Чому Україна повинна здійснити реформи швидко

Україна може скористатися досвідом пост-комуністичних країн, що провели успішні реформи. Найбільш підходящими зразками видаються наступні: Польща 1989 (див. Бальцерович 2014), Чехословаччина 1990р. (див. Клаус 2014), Естонія 1992р. (Лаар 2014) та Грузія 2003р. (Бендукідзе та Саакашвілі 2014). Усі ці країни провели реформи, котрі були радикальними, повноцінними, і більшу частину їх було здійснено на самому початку. Ще від моменту падіння комунізму, декотрі критики застерігали від шокової терапії у новопосталих країнах. Однак, як показав досвід, жодна з країн не провалила реформи через те, що вони були занадто швидкими та радикальними, тоді як усі спроби поступових реформ у кризових ситуаціях виявилися невдалими.

Два найбільш очевидних успіхи – це Польща й Естонія, чиї ВВП у реальних (співставних) цінах подвоїлися у порівнянні з тими, що був при комунізмі. Зараз Польща і Україна разюче відрізняються, тоді як 1989р. вони мали однаковий показник ВВП на душу населення. Нині, при діючому валютному курсі, ВВП Польщі на душу населення вчетверо (!) перевищує український. Вочевидь, час Україні наздоганяти.

Українська економіка серйозно постраждала від  війни з Росією: втрата Криму автоматично відняла в України 3.7% ВВП; цю територію вже не включають до офіційної статистики, однак Донбас все ще туди входить. У жовтні 2014р., на окуповані території припадало 2.6% території, 3.3 млн населення (7.4% від загального), 10 % ВВП та 15% промислового виробництва України (Драґон Капітал 2014). Близько двох третин від 8% спрогнозованого на 2014р. падіння ВВП має причиною війну на Донбасі – старому вугільному та сталевому регіонові України. У серпні та вересні видобуток вугілля Україною зменшився на половину, виробництво сталі – на третину.

Страшенна та багатогранна криза в Україні не лишає новому уряду жодного іншого раціонального вибору, окрім як провести реформи якомога швидше, з наступних причин. В України закінчуються гроші. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) провів у липні 2014р. аналіз спроможності країни з обслуговування власних боргів, і з нього слідує, що Україна рухається до дефолту по власних боргових зобов’язаннях. У стресовому сценарії, МВФ передбачає злет державного боргу України до 134%  у 2015р. (МВФ 2014а, ст.49). Однак, насправді, Україну наздожене дефолт іще раніше, якщо вона не змінить курсу – 2015 року вона має різко скоротити державні видатки.

Від ступеню радикальності реформ залежить виживання нації. Україна перебуває в стані війни зі значно сильнішою Росією. Щоб розбудувати власну військову міць, країні потрібна міць економічна. Таким чином, вона має провести реформ дуже швидко.

Ця криза в Україні є найкращою можливістю вирватися з предковічної корумпованості та олігархічного правління. На даний момент, олігархи ослаблені, а криза надає можливість відібрати їхню владу над державою задля спільного добра. Тим не менш, якщо головні механізми, через які вони продовжують знімати ренту, не буде якнайшвидше ліквідовано, ці іновативні та багаті на ресурси бізнесмени знайдуть нові способи як наживатися на державі.

1992р. Естонія змела з лиця землі своїх бандитів-металотрейдерів тим, що лібералізувала (відпустила) експорт та ціни на сировинні товари, ставши водночас найчеснішою та найпрозорішою пост-комуністичною країною (Лаар 2002). На відміну від неї, сусідня Латвія відклала дерегуляцію цін на нафту та експорту крупносировинних товарів на рік, що дало змогу трьом олігархам захопити політичну систему, утримуючи її під власним впливом аж доки їм не завдала нищівного удару криза 2008р. Лише 2010 та 2011 року парламентські вибори, нарешті, суттєво урізали їхній вплив (Аслунд і Домбровскіс 2011).

В Україні, найприбутковіший вид збирання ренти – купувати природній газ дешево – по 30 дол/1000 м3 від державних компаній, – та перепродавати його на ринку по 380 дол/1000 м3. Парочка олігархів Януковича добряче заробляла на такій торгівлі. Якщо ціни на газ, що видобувається в Україні, швидко не вирівняти з ринковими, хтось інший «перейме» на себе цей бізнес.

Більше того, українцям уривається терпець і вони хочуть бачити дії, тож швидка реформа також потрібна й для досягнення внутрішньої політичної стабільності. 16 вересня парламент у першому читанні прийняв закон про люстрацію. Спікер парламенту Олександр Турчинов вірно відчув громадські настрої, прикрикнувши на парламентарів: «Якщо Ви не голосуватимете за люстрацію, то замість неї відбудеться кастрація». Недовіра у народі зростає, і багато хто погрожує третім Майданом, якщо нинішні можновладці не реформують країну.

Старий істеблішмент, цілком природньо, опирається змінам, що, зрештою, залишать його без влади і багатств, однак Євромайдан і вибори примусили їх із тим змиритися. Реформаторам потрібно діяти швидко, до того як стара еліта оговтається та збереться зі свіжими силами. Швидкі дії – найкращий спосіб переконати старі еліти, що правила гри змінилися.

Все говорить на користь того, що Україні потрібно провести ключові реформи якнайшвидше і саме зараз – із новим парламентом та урядом.

Люди приймають і погоджуються на докорінні зміни набагато легше, аніж на зміни половинчасті: так, у жодній з пост-комуністичних країн люди не протестували проти загальної лібералізації цін, на відміну від Совєтського Союзу, котрий не наважувався підвищити ціни на м’ясо після кривавого бунту в Новочеркаську 1962р. Аналогічно, у Північній Африці спалахували масові протести після підйому цін на хліб. Мораль така: якщо відбувається лише одна незначна лібералізація, спалахує протест, оскільки людей резонно турбує, чому відбулася саме ця лібералізація. Однак, якщо більшу частину було лібералізовано, то люди, натомість, починають вже цікавитися, чому ж не було лібералізовано решту, – оскільки вони прийняли зміну правил.

З усіх цих причин, легше провести великі реформи якомога раніше, на самому їх початку, навіть якщо вони непопулярні. Так, прем’єр Латвії Валдіс Домбровскіс виявив, що політично було значно легше провести скорочення бюджету на 9.5% від ВВП посеред кризи 2009р., аніж провести значно дрібніше аналогічне скорочення на 1.5%, але вже 2012р. Він також дійшов висновку, що мусив би провести на самому початку ще більше реформ, ніж він їх туди «втиснув», оскільки люди, як правило, готові до значних жертв упродовж одного – двох років, однак після того їм важко пояснити, чому вони й далі мають продовжувати затягувати паски.

Люди хочуть побачити не лише дії, а й результати, причому  в розумно близькій перспективі. Таким чином, якнайшвидше повернення до економічного зростання є життєво необхідним. Упродовж усіх 1990-х Україна проводила реформи дуже поступово та розхолоджено – як результат, не було жодного економічного зростання упродовж цілого десятиліття. Навіть до початку нинішньої кризи, Україна не змогла відновити виробництво до рівня 2007 (докризового) року. На відміну від неї, Естонія, Латвія та Литва швидко повернулися до високих темпів зростання усього через два роки після спіставного падіння виробництва, що там теж відбулося 2009р., – оскільки вони провели дуже радикальні податкові скорочення у поєднанні зі структурними реформами.

Чимало, можливо навіть, більшість реформ є популярними серед народу: очевидними прикладами є зменшення бюрократії та спрощення оподаткування. Також люди бажають верховенства права у вигляді справедливих судів та чесних поліцейських. Українці незадоволені нинішнім станом охорони здоров’я та освіти в країні. Під час фінансової кризи у Латвії 2009р., прем’єр-міністр Домбровскіс розпустив половину державних аґенцій, звільнив третину держслужбовців та скоротив держзарплатню на 28%. На свій власний подив, він виявив, що ці дії отримали схвальний відгук у народі і його було двічі переобрано на посаду (Аслунд і Домбровскіс 2011). Фактично, лише підйом податків (котрий Україні і не потрібен), скорочення зарплат та пенсій, та зростання цін будуть непопулярними серед широких верств населення.

Українські парламентські вибори 26 жовтня надали вражаючий мандат довіри на проведення економічних реформ. Три партії з найбільш реформістськими програмами – Самопоміч, Народний Фронт та Блок Порошенка, – опинилися на провідних позиціях і зараз формують коаліційний уряд. З-поміж явно популістських партій – КПУ, націоналістичної «Свободи» та «Радикальної партії» Олега Ляшка, – лише «Радикальна Партія» спромоглася заледве подолати вхідний поріг. Тобто, український виборець не лише показав керманичам, що готовий до реформ, а й вимагає їх.

За вийнятком декотрих висококомпетентних політиків, зокрема – Президента Порошенка та прем’єра Яценюка, – Україні бракує кваліфікованих політиків. Для реформ же знадобиться купка компетентних та рішучих управлінців, що подбають про економічну політику, уповні скориставшись тим кредитом довіри, що надав виборець, і швидко проштовхнути усі необхідні фундаментальні зміни; перемогти стару корумповану еліту якось інакше, зокрема – шляхом укладання угод з нею, – просто неможливо. Будь-які інші рішення, за визначенням, не матимуть успіху.

Отже, усі аргументи свідчать на користь проведення Україною ключових реформ якомога скоріше і зараз – з новим урядом і парламентом (порівняй Аслунд 2013, ст. 41-44). Україна страждає від кризи, що загрожує самому її існуванню, і радикальна реформа – єдиний порятунок.

Спершу – реформа політичного устрою

Серед пост-комуністичних реформаторів, найкраще зрозуміли важливість політичного й демократичного компоненту для успіху економічних реформ естонець Март Лаар (2002) та чех Вацлав Клаус (2014): адже старий політичний істеблішмент прагне зберегти стару ідеологію та структури, котрі давно пора ліквідувати. Тому, услід за демократичний проривом, що Україна його пережила в лютому 2014р., повинні відбутися нові демократичні вибори.

На щастя, Україні якраз вдалося провести вільні й чесні президентські вибори 25 травня, обравши Петра Порошенка більшістю в 55% голосів. 26 жовтня в Україні також відбулися дострокові парламентські вибори, котрі виграли три демократичниі, ліберальні й про-європейські партії.

Для здійснення систематичних змін потрібно прийняти сотні нових законів, на що здатна лише демократична парламентська більшість, котра підтримує ті реформи, що їх потрібно прийняти: без цього, можливим буде лише незначне реформування, оскільки якісна законотворчість потребує налагодженого процесу. Парламентським комітетам доведеться як слід попрацювати над законодавчими актами, щоб підвищити їхню якість – у процесі такої роботи поступово й формуватиметься необхідна більшість прихильників на користь того чи іншого закону.

Україні також необхідно скасувати депутатську недоторканість, щоб парламентарі стали підзвітними. Для успішних парламентських виборів, необхідно витримати наступні три умови: і кандидати, і політичні партії мають бути повністю прозорими щодо джерел фінансування та їх використання – це допоможе їм, нарешті, позбутися звички залучати величезні суми «лівих» грошей, що було невід’ємною ознакою недавніх українських виборів. Прозорість буде ефективною лише якщо підтверджуватиметься незалежним аудитом фінансової звітності. Понад те – щоб знизити «фінансоємність» виборчих кампаній, необхідно увести суворі обмеження на виборче фінансування й рекламу. Потрібно домогтися того, щоб більше не було можливостей купувати «прохідні» місця у парламент.

Повністю пропорційна виборча система з «відкритими партійними списками», себто – можливістю виборцям напряму обирати кандидата від тієї чи іншої партії, скидається на найкращу систему, що дасть можливість зменшити виборчу корупцію. Україна вже заходилася проштовхувати цю зміну, однак її не було завершено через опір старих депутатів, котрі, звісна річ, не захотіли голосувати проти своїх власних інтересів. Зараз новий парламент зможе довести цю справу до кінця.

За великим рахунком, в Україні зберігся той шалений надлишок централізації державного управління, що сформувався при Совєтах. Суттю конституційної реформи, котру зараз обговорюють, має стати децентралізація влади з метою підвищити дієздатність та демократичність української політики.

Наступною йде реформа держави

Сама держава також повинна бути очищена від корупції. Державний апарат старого, Советського штибу все ще лишається всюдисущим. Україні потрібно здихатися старої системи, що з найбільшою рішучістю зробили свого часу Естонія та Грузія. Новий український уряд сповідує цінності демократії та верховенства права. Йому потрібно буде швидко очистити держапарат зверху й донизу, і перетворити його на більш ефективний та сервісно-орієнтований.

Першим кроком має стати закриття чи злиття надлишкових чи навіть шкідливих державних аґенцій. Значну кількість усіляких там інспекцій має бути ліквідовано швидко, оскільки їм немає місця у сучасній вільній економіці. І краще буде розігнати їх усі за раз, щоб це не виглядало половинчасто. Чинний уряд уже розпочав злиття різних аґенцій та скорочення персоналу, однак потрібно зробити в цьому напрямку набагато більше.

Іншим необхідним кроком є люстрація, або ж очищення від корумпованих високопосадовців, що дісталися у спадок від попередніх режимів, особливо суддів та правоохоронців. У очах громадян України, усі судді та прокурори є хабарниками. Їм потрібно знайти заміну, як це було зроблено у Східній Німеччині після возз’єднання. Україні варто звернутися по міжнародну допомогу в цьому питанні та залучити молодих юристів. Щодо правоохоронної системи, її повинно бути люстровано зверху донизу – на щастя, Україна вже прийняла закон про люстрацію і це важливе очищення вже розпочалося.

Слідом за тим має піти повне реформування державної адміністрації: міністри мають нести відповідальність та бути підзвітними. В ідеалі, повинно перебрати усі підряд державні аґенції, очищаючи та реформуючи одну за іншою, як це було зроблено в Естонії та Грузії. У цьому відношенні, корисним буде досвід ЄС з його «установами-близнюками»[2]. Має бути чітке розмежування між політичними призначеннями, кількість яких має бути обмежено, та призначеннями фахових держслужбовців, котрі мають ґрунтуватися радше на реальних заслугах, ніж на званнях чи сташрості за віком.

В Україні забагато держслужбовців, котрі заробляють замало – за таких умов неможливо залучити кваліфікований чи ефективний персонал. Зайвих держслужбовців потрібно звільнити, а їхній фонд оплати праці розподілити між тими, що залишаться. Потрібно підвищити і кваліфікацію, і винагороду.

Державне регулювання має бути обмежено до тих сфер, котрі дійсно потрібно регулювати, при цьому усвідомлюючи, що можливості уряду до ефективного регулювання вельми обмежені. Чудовим орієнтиром для початку руху в цьому напрямку може бути індекс легкості ведення бізнесу, що його укладає Світовий банк: кількість процедур, їхня вартість та час на їх виконання має бути мінімізовано, як це було успішно зроблено у багатьох країнах.

2000-го року в Україні відбулася приватизація сільськогосподарських земель, розподіливши їх між членами колишніх колгоспів та співробітниками радгоспів, однак продаж земель заборонили. Потрібно, нарешті, узаконити ринок землі, оскільки за нинішньої системи найбільшу вигоду отримують великі агрохолдинги, котрі беруть землю в оренду на 49 років за дуже низьку плату. Лише тоді, коли продаж земель у приватне володіння стане законним, зможуть в Україні з’явитися й укріпитися життєздатні сімейні фермерські господарства у великих масштабах. У іншому випадку, фермери не зможуть використовувати землю як предмет застави та не зможуть залучити серйозного кредитування.

Потрібно навести лад у державних фінансах

Дефіцит бюджету України занадто великий та швидко зростає. Співвідношення державного боргу до ВВП становило 41% 2013 року, однак, в умовах зростаючого дефіциту бюджету, падіння виробництва та різкого знецінення гривні, МВФ очікує зростання цього показника до 67%, що може виявитися забагато для України, особливо з огляду на її обмежену кредитоспроможність на світових фінансових ринках.

Державні витрати на їх нинішньому рівні 52.7% від ВВП за 2014р. (МВФ 2014а, ст. 41) і так занадто великі. У країнах Балтії, до прикладу, цей показник складає від 34 до 38% ВВП[3], що також має бути орієнтовним припустимим значенням і для України. Надлишково великі державні видатки пригнічують економічне зростання, а також сприяють корупційному збагаченню українських багатіїв та можновладців. Як це зробили усі три балтійських країни під час кризи 2009р., Україні слід добиватися скорочення своїх держвидатків на 10% від ВВП за 2015р. Ці урізання має бути зосереджено на двох статтях, котрі ненормально перебільшені, а саме: енергетичні субсидії на рівні 10% ВВП та видатки на державне пенсійне забезпечення, котрі становлять не менше 16% від ВВП.

Систему оподаткування також має бути спрощено: кількість податків слід скоротити до дев’яти, як і пропонує уряд, а занадто великі податки на фонд оплати праці має бути знижено, оскільки їх офіційно й так не платять, відповідно, не збирають. Щоб Україна була конкурентоспроможною, потрібно запровадити фіксований розмір прибуткового податку (рос. «подоходный налог»).

Україна не зможе ані подолати корупцію, ані перетворитися на повноцінну демократію без ліквідації енергетичних дотацій, котрі досі служили лише збагаченню можновладців.

Дивно, але державні доходи лишалися доволі високими, якщо міряти їх як частку офіційної економіки: частково тому, що, через надзвичайно високі ставки оподаткування зарплат, значна частина економіки перебувала у тіні, а частково – через драконівську практику збирання податків. Тому, податковий кодекс зразка 2010 року має бути суттєво переглянуто, щоб знизити рівень хабарництва та несправедливості. Запропоновані до нього зміни цілком обґрунтовано закликають до відновлення спрощеного оподаткування для малих підприємців. Податковий кодекс також посилив і без того поширені цінові трансферти, що їх практикують великі, пов’язані між собою компанії, котрі не платять ані прибутку на податок, ані дивідендів міноритарним акціонерам, оскільки усі їхні пибутки «перекочовують» у безподаткові офшори. Відшкодування ПДВ експортерам повинно стати автоматичним, щоб унеможливити рекет з боку податкових посадовців, котрі вимагають винагороду за те відшкодування. Податкову поліцію має бути зліквідовано, щоб захистити платників податків від беззаконного переслідування.

Надмірум централізовані фінанси України має бути суттєво децентралізовано, спущено в регіони та на місця одночасно з децентралізацією політичної влади. Зрештою, має бути запроваджено конкурентні державні закупівлі. Закон про державні закупівлі, де наполягається на відкритих державних тендерах, як для українських, так і для зарубіжних компаній, було прийнято – залишається тільки почати його виконувати.

Енергетичний сектор: корупційна пухлина України

Упродовж двох останніх десятиліть, головним джерелом збагачення в Україні була торгівля газом, де заробіток формувався за рахунок купівлі за низькими, державно-регульованими цінами, та продажем за високими ринковими цінами. Щороку, обмежене коло операторів цього ринку заробляло по декілька мільярдів доларів на такій торгівлі. Найбільші такі газові трейдери регулярно купували українських політиків, щоб зберігати для себе можливість зняття цієї ренти. Згідно зі статистикою МВФ (2014б, 87), енергетичні субсидії становили, щонайменше, 7.6% ВВП 2012р., та, вірогідно, зростуть до 10% ВВП за підсумками 2014р.

Новому урядові слід швидко узгодити ціни на газ, вугілля та електрику з собівартістю їх видобування та ринком, що заощадить державний бюджет на суми, котрі йшли на субсидування цієї різниці щороку. Частину з таким чином заощаджених коштів варто пустити на соціальну компенсацію від зростання цих цін малозабезпеченим верствам населення. Між іншим, кожна з дев’яти досі укладених угод між МВФ та Україною вимагала підвищення цін на газ, однак кожен уряд підвищував ціну лише раз, щоб отримати перший транш від МВФ, а потім зупинявся, оскільки головний газотрейдер «переконував» уряд не підвищувати цю ціну далі. Результат цих прорахунків зараз є очевидним, тож саме час, нарешті, скасувати усі енергетичні субсидії одразу. На щастя, новий голова НАК «Нафтогаз України» Андрій Коболєв (2014) підтримує таку реформу.

Енергетичні субсидії є головним джерелом корупції на найвищому рівні в Україні. Нафтогаз купує 17 млрд м3 газу, що видобувається в Україні компаніями, що частково перебувають в державній власності, за надзвичайно низькою ціною в 30 дол за 1000 м3, що є нижче від собівартості його видобутку; тоді як ціна на вітчизняному ринку складає близько 380 дол за 1000 м3. Заступник прем’єр-міністра Володимир Гройсман оцінує, що 40% цих об’ємів перепродується комерційному сектору по ринкових цінах. Люди з оточення Януковича заробляли на цьому по 2.5 млрд доларів щороку[4]. Коболєв (2014) охарактеризував цю політику наступними словами: «Ми даємо вам газ по 100 гривень (7 доларів), а ви заплющуєте очі на те, що ми, при цьому, крадемо 100 доларів.»

Україна не зможе ані подолати корупцію, ані стати повноцінною демократією, без ліквідації цих енергетичних субсидій, котрі, насправді, лише збагачують можновладців. Україна вже не взмозі дозволяти собі ці величезні субсидії, котрі жодним чином не сприяють зростанню добробуту нації. Через низькі, дотовані державою ціни на енергоносії, Україна має найвищу енергоємність виробництва у Європі. Жоден з інших кроків не підніме добробут України настільки ж легко, як це можна зробити за рахунок економії енергоносіїв. Це вже стало питанням національної безпеки. Україна цілком здатна вижити за рахунок власного видобутку газу й вугілля. Але штучно обмежувана верхня межа ціни на газ, що видобувається державними компаніями, не дає можливості повноцінно розгорнути вітчизняний видобуток – він дискримінується на користь дорогого імпортного газу з Росії. Вирівнювання вітчизняних цін з імпортними заохочуватиме збільшення видобутку енергії в Україні. Енергетичні субсидії, котрі становлять 2014 року 10% ВВП, повинні бути скасовані, а набагато менша частка – від 1 до 2% ВВП,  – має повністю компенсувати зростання цін найбіднішій половині населення. Грошові компенсації спрацювали у Латинській Америці, і в Україні таку систему також запущено з 1 липня 2014р.

Усі державні енергетичні компанії потребують належного корпоративного управління, з ефективними радами директорів та оприлюднюваним зовнішнім аудитом. Енергетичний сектор має бути демонополізовано і підготовлено до приватизації. Має бути створено енергетичні ринки на тих сегментах, де їх немає.

Соціальні реформи не можуть чекати

Реформа соціальної сфери – це складний процес, що зачіпає усе населення та величезну, інертну бюрократичну систему. В Україні у цій сфері було проведено дуже мало реформ. Однак, сфера соціального забезпечення – занадто важлива і перебуває у занадто жалюгідному становищі, щоб бути полишеною «на потім».

Першим питанням є розподіл фінансування. Витрати України на пенсійне забезпечення є унікально високими – на рівні 16% від ВВП, – цей показник має бути знижено до нормальних 8% від ВВП. Усі інші соціальні видатки, на відміну від пенсій, є занадто маленькими, зокрема – видатки на охорону здоров’я, освіту та сім’ю. Ресурси має бути поступово перекинуто у ці сфери.

Україна зробила спробу провести обмежену пенсійну реформу 2011 року, однак вона мала незначний ефект. Чимало пільг старої номенклатури й досі залишаються – їх повинно бути скасовано. Також, слід продовжити підвищувати пенсійний вік, а ранній вихід на пенсію має бути обмежено. Україні слід, нарешті, запровадити трискладову систему пенсійного забезпечення, розмови про котру точаться вже понад десятиліття,  – з мінімальною державною пенсією, обов’язковим приватним пенсійним заощадженням (другий стовп) та добровільними пенсійними заощадженнями (третій стовп).

Іншою обставиною, що турбує, є разюча неефективність послуг, що надаються державою. Як у освіті, так і в сфері охорони здоров’я, менше коштів має витрачатися на нерухомість і більше – на самі послуги. Оскільки кількість учнів у школах різко зменшилася, варто, відповідно, скоротити кількість шкіл, а нерухомість, що вивільниться – розпродати.

У сфері охорони здоров’я, кількість лікарень має бути зменшено, об’єднано та укомплектовано кращим обладнанням. Кількість та структуру персоналу має бути підігнано до актуальних потреб, а зарплати кваліфікованому персоналу має бути підвищено. Децентралізація та конкуренція на ринку з приватними надавачами послуг сприятиме покращенню якості та ефективності охорони здоров’я.

Чому Європа повинна запропонувати Україні План Маршала

Агітаційний плакат часів Плану Маршала (з невеличким “сучасним доповненням”

Україна потребує суттєвої міжнародної підтримки, причому, не лише кредитної, а й грантової (невідшкодовуваної). Терміновість цієї потреби ставить питання про своєрідний План Маршала[5]. Зараз, як і тоді, 1947 року, слова Держсекретаря США Джорджа Маршала мають сенс: «Цілком логічно, що Сполучені Штати мають зробити усе, що від них залежить, щоб допомогти світові повернутися до нормального економічного здорового стану, без котрого неможлива політична стабільність та гарантії миру» (Маршал 1947). Однак, сьогодні цей тягар має взяти на себе Європейський Союз.

Питання Плану Маршала уже піднімалося – коли розпався Совєтський Союз, однак, тоді тут не було війни та пов’язаних з нею руйнувань, як і не було загрози військової агресії, а також не було особливої потреби у новому альянсі з Заходом. Занадто довго, Європа ігнорувала війни в Югославії у 1990-х, що тепер визнається як велика помилка. Після вигнання Януковича дехто зауважив, що Україна заслуговує на План Маршала[6]. І справді, подібний План для нинішньої України є набагато слушнішим, ніж був би для пост-комуністичних країн на початку 1990-х – з п’яти поважних причин[7].

Україна потребує суттєвої міжнародної підтримки, причому, не лише кредитної, а й грантової. Терміновість цієї потреби ставить питання про своєрідний План Маршала.

Україна зараз перебуває у страшенній фінансовій кризі, першопричиною котрої є війна, котру проти неї розпочав Кремль 27 лютого, коли заступив уряд Яценюка. Російською зброєю було висаджено в повітня електростанції на Донбасі, зупинено насоси у вугільних шахтах, котрі через це зараз затоплено. 13 вересня прем’єр-міністр Яценюк оцінив шкоду, завдану війною інфраструктурі у 9 млрд доларів, а зараз ця цифра ще більше й суттєвіше зросла. Гуманітарна катастрофа на Донбасі потребує гуманітарної допомоги від Заходу.

Як і Європі після Другої Світової війни, Україні треба перебудувати свою державу та економіку. Після демократичного прориву у лютому, виборів Президента Порошенка 25 травня та парламентських виборів 26 жовтня, Україна, схоже, готова до виконання цього гігантського завдання. І якщо Європейський Союз серйозно ставиться до нещодавно ратифікованої Угоди про Асоціацію з Україною, то саме час це продемонструвати.

Якщо потрібний Україні капітал надати у вигляді позик, вона не вистоїть фінансово. Цього квітня МВФ ухвалив дворічний кредит стенд-бай на загальну суму 33 млрд доларів терміном на два роки, з яких МВФ сам надасть 17 млрд. Решта фінансування має надійти від Світового банку, Європейської Спільноти, Європейського Інвестиційного банку (ЄІБ), Європейського Банку Реконструкції та Розвитку (ЄБРР), та різних двосторонніх кредиторів. Проблема у тому, що вся ця «допомога» складається з позик, котрі Україні доведеться повертати. Якщо ж Україна продовжуватиме покладатися на кредити з такими темпами, коли її виробництво падає, то країна, вірогідно, муситиме оголосити дефолт за своїми міжнародними зобов’язаннями.

Кінцевою метою Плану Маршала було протистояти Совєтській загрозі. Наразі, Захід знову опинився у схожій ситуації, навіть якщо путінська Росія значно слабша за сталінський Совєтський Союз. Якщо Захід не готовий допомагати Україні військово, він повинен, хоча б, надати їй гідну фінансову та політичну підтримку. Європа повинна протистояти цій загрозі.

Зрештою, Заходові потрібна нова форма альянсу. Організації Північно-Атлантичного Договору (НАТО) недостатньо, тоді як іншого альянсу, що об’єднував би і Європейську Спільноту, і Сполучені Штати, не існує. Упродовж років Президент Путін неодноразово чинив агресію шляхом припинення поставок газу, торгівельних воєн, хакерських атак, дезінформації та застосування військової сили. Європейський Союз, США, Канада, Японія та інші країни Заходу усі підтримували Україну на двосторонніх засадах, тоді як усі вони отримали б вигоду від глибшого багатостороннього співробітництва. Захід має об’єднатися, щоб зупинити Путіна, і зробити це зараз, в Україні. Навіщо заохочувати Путіна продовжити агресію в Молдові, Грузії, на Балканах, тощо?

Україна потребує усієї закордонної допомоги, котру можна отримати, і її надання має бути скоординованим. Тому, у липні 2014р. український уряд сформував робочу групу з Плану Маршала для України, за головуванням заступника прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.

Головною відмінністю нинішньої ситуації від 1948р. є те, що лідерство має взяти на себе Європейський Союз, оскільки у нього є для цього ресурси. Колишній прем’єр-міністр Литви Андрюс Кубілюс запропонував, щоб Європейський Союз надав Україні 3% свого трильйонного (1 трлн євро) бюджету на 2014-20рр., себто, 30 млрд євро, у вигляді грантів.

План Маршала для України має бути запущено на конференції донорів, що планується у грудні після відкриття сесії новообраної Верховної Ради та формування нового уряду.

Ця публікація є продовженням проекту з перекладу робіт Андерса Аслунда українською. Версія файлу в форматі PDF – тут, оригінал – на сайті PIIE.

Використані джерела

Аслунд, Андерс. 2013. Як будувався капіталізм: трансформація Центральної та Східної Європи, Росії, Кавказу та Центральної Азії. 2-е видання. Нью Йорк: Кембрідж Юніверсіті Прес.

Аслунд, Андерс. 2014. «Повоєнна логіка Маршала дійсна й для сьогоденної України», Файненшл Таймз, 2 жовтня.

Аслунд, Андерс. 2015 (майбутнє видання). Україна: що пішло не так і як це виправити. Уошинґтон: Інститут міжнародної економіки Петерсона.

Аслунд, Андерс і Сімеон Джанков. 2014. Велике переродження: уроки з перемоги капіталізму над комунізмом. Уошинґтон: Інститут Міжнародної економіки Петерсона.

Аслунд, Андерс та Валдіс Домбровскіс. 2011. Як Латвія вийшла з фінансової кризи. Уошинґтон: Інститут Міжнародної економіки Петерсона.

Бальцерович, Лешек. 2014. Польща: стабілізація та реформи в умовах надзвичайної та звичайної політики. З Велике переродження: уроки з перемоги капіталізму над комунізмом, під ред. Андерса Аслунда та Сімеона Джанкова. Уошинґтон: Інститут Міжнародної економіки Петерсона.

Бендукідзе, Каха та Міхейл Саакашвілі. 2014. Грузія: найбільш радикальні реформи навздогін. З Велике переродження: уроки з перемоги капіталізму над комунізмом, під ред. Андерса Аслунда та Сімеона Джанкова. Уошинґтон: Інститут Міжнародної економіки Петерсона.

Білак, Дан. 2014. «Україні потрібен План Маршала», Київ Пост, 11 лютого. Доступно на www.kyivpost.com/opinion/op-ed/a-marshall-planfor-ukraine-a-strategic-imperative-36666.html  (перевірено 4 серпня 2014).

Драґон Капітал. 2014. Українська економіка: прогноз переглянуто з врахуванням довготривалого військового конфлікту. (2 жовтня). Київ

Гройсман, Володимир. 2014. Володимир Гройсман закликав спільноту донорів до співробітництва за Планом відновлення і зростання на 2014-2016рр. Український урядовий портал, 8 липня. Доступно на www.kmu.gov.ua/control/ru/publish/article?art_id=247442078&cat_id=244843950  (перевірено 4 серпня 2014).

Гоґан, Майкл Дж. 1987. План Маршала. Кембрідж: Кембрідж Юніверсіті Прес.

МВФ (Міжнародний Валютний Фонд). 2014а. Україна: перший огляд виконання угоди стенд-бай. Звіт МВФ по країнах, за № 14/263 (вересень). Уошинґтон.

МВФ (Міжнародний Валютний Фонд). 2014б. Україна: консультації та перший пост-програмний моніторинг за 2013р. згідно зі статтею IV. Звіт МВФ по країнах, за № 14/145 (травень). Уошинґтон.

Клаус, Вацлав. 2014. Чехословаччина та Чеська республіка: Дух та основні обриси пост-комуністичної трансформації. З Велике переродження: уроки з перемоги капіталізму над комунізмом, під ред. Андерса Аслунда та Сімеона Джанкова. Уошинґтон: Інститут Міжнародної економіки Петерсона.

Коболєв, Андрій. 2014. «Ціна газової незалежності», Дзеркало тижня, 21 серпня.

Лаар, Март. 2002. Маленька країна у якої вийшло. Лондон: Центр досліджень пост-комуністичних економік.

Лаар, Март. 2014. Естонія: найрадикальніші реформи. З Велике переродження: уроки з перемоги капіталізму над комунізмом, під ред. Андерса Аслунда та Сімеона Джанкова. Уошинґтон: Інститут Міжнародної економіки Петерсона.

Леві, Бернар-Анрі. 2014. «План Маршала для України», Гафінґтон Пост, 13 жовтня.

Маршал, Джордж К. 1947. Промова Плану Маршала, Фундація Джорджа К. Маршала, 5 червня. Доступно на http://marshallfoundation.org/marshall/the-marshall-plan/marshall-plan-speech .

Мілуорд, Алан С. 1984. Відбудова Західної Європи 1945-51рр. Лоднон: Метуен.

Сорос, Джордж. 2014. Продовження українського прориву. Проджект Синдикат, 26 лютого. Доступно на www.project-syndicate.org/commentary/george-soros-calls-on-the-eu–and-germany-in-particular–to-take-the-lead  (перевірено 4 серпня 2014).

 

[1] Я підсумував мої особисті уроки з робіт Аслунд (2013) та Аслунд і Джанков (2014). Також, ці рекомендації базуються на мої книзі, що вийде невдовзі Аслунд (2015).

[2] Для багатьох країн Східного та Південного партнерства ЄС, при впровадженні того чи іншого двостороннього проекту, з боку ЄС створюється «установа-близню», котра допомагає державній аґенції у країні з відповідного партнерства у виконанні проекту та контролює його.

[3] Євростат, “Усього загальних держвитрат, % від ВВП, 2013р.”, http://epp.eurostat.ec.europa.eu/tgm/table.do?tab=table&init=1&plugin=1&language=en&pcode=tec00023  (перевірено 1 серпня, 2014).

[4] Економічна Правда за 11 вересня 2014р.

[5] Цей розділ ґрунтується на роботі Аслунд (2014).

[6] Київський адвокат Даніель Білак (2014), благодійний Джордж Сорос (2014), заступник прем’єр-міністра Володимир Гройсман (2014) та французький філософ Бернар-Анрі Леві (2014).

[7] Першоджерелами щодо Плану Маршала є Гоґан (1987) та Мілуорд (1984).