Спільнобачення | Archive for Туніс

Туніс

Пляжні охоронці (м.Махдія)

Пляжні охоронці (м.Махдія)

Звісно, мій подорожній звіт буде неповним, якщо я опущу побутові враження від перебування в цій країні.

Готель, у якому я жив, був «російським» – себто, населений туристами з Росії (здебільшого), України та Білорусі (щоправда, менше). Для персоналу ми усі були «росіянами» – так, дівчинка на розливі алкогольних напоїв (котрі тут були однією з ознак all-inclusive-ності) на моє прохання un verre de vin rouge sec, s’il vous plait неабияк здивувалася, зізнавшись, що вперше бачить «росіянина», що мовить французькою. Вочевидь, після моєї уточнюючої поправки, що я, насправді, з України, рейтинг українців у її очах суттєво зріс.

Поруч із пляжем мого готелю лежав пляж мережі Veraclub, де на березі стояли каяки та міні-вітрильник. Я поцікавився, скільки коштує прокат каяків – виявляється, ніскільки, але якщо Ви – постоялець Veraclub‑у, інакше – ніяк, навіть за гроші (хоча, я був близьким до того, щоб успішно удати з себе постояльця). У моєму готелі за «ніскільки» можна було хлестати пиво, місцевий шмурдяк (саме той vin rouge sec) та автентичний махдійський самогон під красномовною назвою «буха», що наші сусіди успішно й робили; але навіть за таких умов, попри пануючий стереотип щодо росіян, доволі обмежена їх частка втрачала почуття міри – навіть цілком «совєцького» вигляду і віку сусіди прагнули культурно-розважальної програми; зокрема, я був приємно вражений групою з Татарстану (вже перед-пенсійного віку), з якими я відвідав, зокрема, Колізей Ель-Джему та Монастір. Думаю, варто підкинути хазяям мого готелю ідею, що можна було б неабияк зекономити на витратах бару «ол-інклюзів», якщо придбати кілька каяків – завзятий люд би знайшов їм застосування і, гляди, скоротив би норми прийому «бухи».

Тема, що заслуговує на окрему увагу – це те, як себе поводять (і за чим, власне, їдуть) східно-слов’янські жінки до Тунісу (та й, думаю, інших таких країн). Одразу зазначу, що заувага стосується, звісна річ, не усіх наших жінок, однак, доволі значної їх частини, щоб бути явищем помітним.

Мова йде про секс-туризм – парадоксально, але якщо об’єктом секс-туризму до східно-слов’янських країн є тутешні жінки, то «принадою» південних країн є якраз чоловіки. Втім, принадність ця взаємна: ті, котрих у нас називають «бізнес-леді», гламурний офісний планктон, а то й домінуючі заміжні тітки, котрі настільки «підім’яли» під себе своїх чоловіків (котрі, вочевидь, мають непогано заробляти), що подорожують без них (хоча, як я мав можливість пересвідчитися на прикладі однієї пари з Санкт-Петербургу, присутність поруч на відпочинку чоловіка/бой-френда декому зовсім не перешкода секс-туризмові), – отже, всі ці категорії населення (о, мало на забув додати сюди амбальних пенсіонерш), окрім офіційного відпочинкового пакету (засмаги, розваг, тощо), їдуть на Південь , розраховуючи ще й, додатково, «відвести душу» – себто, закрутити роман, а то й просто переспати з місцевими чоловіками.

Що ж так приваблює вищеозначене жіноцтво до «гарячих південних хлопців»? Доволі «обрубана» відповідь на це питання може цілком зайняти кандидатський мінімум, і теоретичний вступ до предметної області (не дуже вдалий, як його ж автора) міститься у відповідній презентації та текстовому до неї супроводі, котрі спішно готувалися до однієї дискусії (однак, за браком часу та «плаванням» у темі, якість виявилася відповідною); сподіваюся, найближчим часом вдасться зробити більш вдалий «вступ»; поки що ж раджу звернути увагу вивченню першоджерел – там усе набагато яскравіше й влучніше (зокрема, у Олєґа Новосьолова).

Отже, якщо Ви ознайомилися з термінологією, і збагнули різницю між низько- й високо-примативним населенням, а також знаєте, хто такі високо-, середньо- та низькорангові чоловіки, то пояснення буде наступним. Сучасне суспільство складається, здебільшого, з низькопримативних чоловіків, причому, чим північніше, тим ця низькопримативність більше кидається у вічі. Низькопримативні чоловіки, здебільшого, походять із середньорангових, котрих жіноцтво не любило «просто так», а лише взамін на матеріальне забезпечення. З тих пір часи різко змінилися, але інстинктивна прошивка нашого і взагалі усього світового жіноцтва не встигла перебудуватися, й досі націлена на охоче запліднення й розмноження виключно від високорангових: просто замало часу пройшло – людство як біологічний вид формувалося мільйони років, тоді як його цивілізована історія налічує всього-навсього 40тис. – масимум 100 тис. років. Жіноча логіка, вочевидь, не «доганяє», що високорангових на кожну не вистачить – предковічний інстинкт бере гору, обґрунтовуваний мемами типу «сєрцу нє прікажеш».

Так от, чим же туніські чоловіки «кращі» за наших? По-перше, вони більш високо-примативні, себто – більш емоційно виразні, відтак, так само високопримативним нашим жінкам ближчі, інстинктивно більш «зрозумілі». По-друге, тамтешні чоловіки більше себе люблять (див. відповідну галерею й підписи до світлин), живуть у більш сприятливому для патріархату середовищі, відтак, «зчитуються» первісною інстинктивною прошивкою наших жінок як більш високорангові, ніж переважна більшість наших чоловіків.

Те, що у наших (=східно-слов’янських) суспільствах панує матріархат, красномовно проступає зі ставлення роздавача шезлонгів на пляжі – навіть страрезним і зовсім, здавалося б, неапетитного вигляду бабам він підхоплюється й дбайливо тягне шезлонга туди, куди вона своїм перстом (і замашками барині) вкаже. Чисто задля експерименту (адже ми – такі ж постояльці готелю, і так само платимо за усе, в т.ч. й пляжне обслуговування), я і ще один білоруський пенсіонер спробували «напружити» роздавача шезлонгів подати нам їх. Достатньо було побачити той кислий вираз обличчя (і взагалі ніякове здивування, ніби реакцію на небачене нахабство з нашого боку), з яким він нехотя підійшов до гори шезлонгів, і недбало скинув нам кілька перших-ліпших (так, що один з них, і так уже нецілий, тріснув іще в кількох місцях) – уже цей епізод ілюструє ранжування східно-слов’янського населення у їхніх очах (тобто, жінки – варті уваги, чоловіки – взагалі ніхто). Хоча, те ж саме відбувається і у нас «вдома», просто настільки вже приїлося, що вже й не помічається; однак там, у Тунісі, цей факт стає додатково очевидним.

Уже аж останнього вечора я, йдучи на прощальну прогулянку до моря, зачепився з молодим хлопцем-охоронцем – я щось запитав у нього французькою, виявилося, що він непогано володіє англійською, і ми розговорилися. Охоронця звали Мугамед – симпатичний хлопець (див. світлини нижче), займається боксом. Повз нас саме пройшла вищезгадувана «алкагалічєская падорва» (с) зі Санкт-Петербургу, котру я б охарактеризував як втілення мого анти-ідеалу жінки – «підбита», з величезною мордякою, вкритою веснянками, завжди напідпитку, домінуюча, галаслива і скандальна. Як виявилося, для цього Мугамеда (котрий не розуміє, що вона говорить) вона була мало не втіленням ідеалу краси (вочевидь, виключно завдяки блакитним очам та білого кольору волоссю). Я, у відповідь, коротко висловив свою думку й ставлення щодо цієї особи «російської статі й жіночої національності», і розмова (які б інші теми я не хотів підняти) перейшла у це русло. Від Мугамеда я дізнався, зокрема, що він «не бачив, щоб комусь із місцевих ваші жінки відмовляли у сексі». На моє уточнююче запитання, щоправда, він додав, що схожим успіхом тунізійці користуються також у німецьких жінок, тоді як французьких/італійок/іспанок/тощо, вони вже цікавлять менше, або ж взагалі не цікавлять (як такі).

Але апетит на наших жінок у Тунісі, схоже, стабільно падає. Так, ловлячи вай-фай у холі готелю (котрий тільки там і доступний), я не міг не помітити стабільно п’ятірку місцевих «альфонсо», котрі постійно там ошивалися. Поруч із ними сиділи молоді й доволі привабливі як на наші стандарти краси, дівчата, здебільшого, з Росії. Вони кудись виходили, щось разом дивилися на айпадах чи ноутбуках, коротше, вочевидь, інтенсивно спілкувалися. Вже під кінець перебування в готелі, мені випало поспілкуватися з декотрими з тих дівчат і, хоч я й не прагнув перевести розмову на ці теми, вони й самі почали скаржитися на місцевих «джиґоло» – мовляв, запросять на до кав’ярні, назамовляють там, а нас лишать розраховуватися; розпитують, звідки ми, чим займаємося, скільки заробляємо, тощо; причому, наскільки я зрозумів, дівок тунізійці «продинамили» (себто, сексу не було J ).

Я ж, своєю чергою, нарешті зрозумів, що саме мав на увазі мій співробітник, коли казав, що до мусульманських країн на відпочинок не їздить принципово, віддаючи перевагу США та Європі (не кажучи вже про те, що жінку саму на відпочинок не відпускає).

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

Лиман Себх-Ель-Мокнін: можна було б сміло підписати "Тілігульський лиман"

Лиман Себх-Ель-Мокнін: можна було б сміло підписати “Тілігульський лиман”

Обмежуватися пляжним відпочинком увесь день неможливо, тим більше, що за одеський період свого життя звик прибігати на пляж виключно для запливу, котрий може тривати годину, ну, максимум – три. Так, у пошуку інших атракцій було вирішено оглянути щось глибше узбережжя та магістральних доріг – за якийсь десяток кілометрів від готелю ґуґл вимальовував якесь внутрішнє озеро. Зібравши ще кілька бажаючих, ми посунули туди.

Вийшовши за межі міста, ми звернули на грунтову дорогу, котра йшла у вузькому тунелі між кактусів, за огорожами з яких простягувалися сади гранату, оливок та ще чогось там.

Усе те обійстя (між іншим, поля доволі чепурні), як з’ясувалося, належало державі, з купою дрібних орендарів. Для економії, замість капітальних парканів, сіток-рабиць, тощо, ділянки тут відгороджено одну від одної кактусовими смугами, котри різко обриваються перед в’їздом до кожної ділянки – в’їзди, як правило, вимуровані цеглою, якою обрамлено ворота. Не певен, чи задоволені урожайністю своїх обійсть ті фермери, котрі тут щось вирощують, але нам споглядання усіх цих гранатів, кактусів та оливок у променях вечірнього туніського сонця принесло неабияку естетичну насолоду.

Ціллю «походу», як нагадаю, було солоне озеро Себх-Ель-Мокнін. Як я й підозрював, воно дуже скидалося на наші причорноморські лимани, а запах озера був подібним до лікувальної грязюки з Куяльницького лиману, і, як показує світлина зі слідами на цьому болоті, грязюка там такого ж чорного кольору – дивно, що ніхто ще не додумався розвернути там санаторний бізнес – таких лиманів там я налічив не менше десяти; до речі, на осушених землях одного з таких лиманів стоїть аеропорт Монастір (див. відповідну галерею).

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

 

Намет місцевих прихильників місцевої Тимошенко, я так гадаю (м.Махдія). Неділя - у наметах нікого немає.

Намет місцевих прихильників місцевої Тимошенко, я так гадаю (м.Махдія). Неділя – у наметах нікого немає.

Упродовж мого перебування в країні сталося ще одне варте уваги знайомство – пан Салем Бу Алеґ (Bou Allegue Abdessalem, ) , котрий квартирувався у нашому готелі, доки відбувався семінар для громадських активістів та членів опозиційних партій. Доволі простий та, водночас, інтелігентний дядько, почав мені розказувати проблеми туніської опозиції та громадського сектору, котрі українською звучали б «як рідні» і стосовно наших реалій: те ж саме «багатогетьманство», брак консолідації та координації, популізм офіційного політикуму, тощо.

Схоже, що й до Тунісу докочується розуміння того, що час голих обіцянок та політриторики спливає, і виборець більше довірятиме реальним справам: оскільки пан Салем є екологом за фахом, він надає перевагу роботі зі сільським населенням на ниві сталого розвитку, впровадження природо- та енерго-зберігальних технологій, а не вимахуванню прапорцями на мітингу.

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

 

У порівнянні з Монастіром, Одеса - таки надзвичайно чисте, культурне й затишне місто

У порівнянні з Монастіром, Одеса – таки надзвичайно чисте, культурне й затишне місто

Цим рімейком відомого анекдоту про враження російського нувориша від відвідин «Ермітажу» я взагалі думав коротко охарактеризувати враження від Тунісу: сміття тут валяється скрізь, його мовчки переступають і йдуть далі, роблять свій внесок, тощо (див. галерею «Сміття»). Найбільше мене вразила купа різноманітного мотлоху попри одного стовпа у Махдії, десь метрів за 300 до рибного порту – окрім кульків, лахміття і пустих тетрапаків, там валявся хвіст якоїсь гігантської рибини, «розмах» у ширину якого сягав три-чотири моїх ступні (напевне, тунець?).

На зворотньому шляху, доки ми чекали потягу, я знічев’я продовжував розглядати натовп, і мою увагу привернула доволі дивна пара – білявий хлопець (германського антропотипу) зі смаглявкою, котра більше нагадувала місцеву. Тунізійка привезла свого жениха на оглядини, подумав я – а ні: обоє – фламандці (тож я мав нагоду пригадати свою голандську), хоча вони були франко- і, напевно, англомовними також. Ми з ними зійшлися на тому, що країна засмічена, причому, сміття тут валяється скрізь – і у центрі, і на околицях, і на великій вулиці, і в глухому провулку, і у великому місті, і в сільській місцевості.

Рефлексуючи щодо України, я можу зі всією впевненістю заявити – наша країна має колосальний, але досі не реалізований туристичний потенціал, особливо з огляду на те, що у нас набагато чистіше – так, у нас не ростуть пальми, але, вибачте, до одного місця ті пальми і море, якщо сміття псує всю естетику (котра є обов’язковим атрибутом «зарахованого» відпочинку). Ще більшим є моє бажання відвідати ту ж-таки Туреччину – мені здається, що, з огляду на те, що мені відомо про тамтешню ментальність, там має все ж бути чистіше.

Вочевидь, можна зробити «поправку» на те, що зараз Туніс переживає кризові часи – з одного боку, криза в Європі неабияк «прогнула» платіжну спроможність населення (менше робочих місць, котре далося взнаки й місцевим трудовим мігрантам), з іншого – перманентна урядова криза, що почалася одразу після вибуху «Арабської весни», досі триває. Однак, навіть з цим «знанням» в руках мені, особисто, важко пояснити засміченість виключно кризою. Вочевидь, розслабленість вростає глибоко корінням ще у часи Бен Алі, котрі б я назвав аналогом совєцької «епохи застою», а можливо, іще глибше – у французький, а доти – османський протекторат.

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

 

Жваві вулички усередині "медіни", м.Монастір

Жваві вулички усередині “медіни”, м.Монастір

Прибувши до Монастіру, не пройшли ми й кількох кварталів, як до нас буквально «прилип» пацан, настільки приставучий, випрошуючи «ьон дінар» просто так. Не бажаючи привчати його до “шари”, пропоную йому побути нашим гідом, на що той погоджується (сторгувалися на – «2 години за 3 динари»).

До хлопця з часом приєднується ще один товариш. Обоє вчаться у «ліцеї пілотів» (вочевидь, бути льотчиком чи мати бодай якесь відношення до авіатранспортної галузі серед тутешніх «реальних пацанів» є верхом чоловічого успіху в житті). Наш «гід» повів нас такими манівцями, що попервах було навіть підозріло, однак, в результаті, все «обійшлося» – по факту, нас «прогідували» всього менш, ніж годину (замість двох), однак «слізно» випросили ті-таки три динари, бо «мені немає за що доїхати додому». Вочевидь, за рівнем примативності місцеве чоловіче населення таки перевершує наше. Заодно, різкий контраст із дівчатами у потязі – порівняйте ставлення до навчання (дівчата попрямували на заняття, тоді як цей – прогулює), а також вибір професії. Принаймні, мої намагання «завербувати» цього холомидника у програмісти, схоже, не мали бажаного ефекту.

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

 

 

"Закінчується посадка на приміський потяг за маршрутом Махдія-Монастір, потяг відправляється з першої колії..."

“Закінчується посадка на приміський потяг за маршрутом Махдія-Монастір, потяг відправляється з першої колії…”

Саме так (Métro du Sahel) називається місцева залізниця. Спокусившись, з одного боку, виглядом на рекламних проспектах та статтями з Вікіпедії, а з іншого – «простимулювавшись» пасмурністю погоди, я та ще кілька чоловік з нашого готелю з самісінького ранку подалися на залізничну станцію (вона у Махдії «глуха», як у Одесі).

Майже у кожному вагоні бодай одне вікно порепане – порізане дрібними тріщинками, що розграфлюють його на рівномірно дрібні секції; щось побачити крізь таке вікно можна, лише сидячи зблизька.

Потяг, котрий ми обрали, відходив о 7:50 ранку за місцевим часом, день був понеділок, тож ми мали можливість (заразом) справити враження про те, як виглядає туніська година-пік у приміському/міжміському залізничному транспорті. Єдине, чого нам бракувало для повноти враження, так це знання арабської, щоб мати змогу ще й послухати розмови у електричці, котрі є, як відомо, невід’ємною частиною вражень від поїздки (зокрема, я пам’ятаю чимало з почутих «перлів» у одеському громадському транспорті й досі, після скількох років у Києві).

Буквально за кілька зупинок ходу потяг заповнюється – десь на 3-й за ліком вільні місця зникають, на 5-й він взагалі заповнюється вщерть. Кидається у вічі, що чимало жінок їдуть стоячи, тоді як більшість  «сидячого» населення у вагонах – чоловіки (причому, різного віку, доволі багато й молодих). Щоб якось заповнити нудьгу стовбичення (звичка, опанована ще в Одесі й вдосконалена у київському метро), знайомлюся з трійкою дівчат-студенток, котрі стали зовсім поруч, і найсимпатичніша з котрих, вочевидь, теж зацікавилася мною. На жаль, французькою найкраще володіє не вона, а її подруга, що, як виявилося, вчиться на програмістку. «Як художник художнику» раджу їй, котру платформу краще обрати для опанування і за що більше платять.

Взагалі, трійко цих подруг доволі влучно характеризують всю палітру туніського жіноцтва, котре так яскраво живе по обидва боки тієї умовної лінії, що розділяє набожність та секуляризм Тунісу (жаль, але фотографувати їх було не видне око – чи то мені бракує життєво необхідного журналістського нахабства для цього, чи то все ж спрацьовує інтуїтивний такт/чуття припустимих рамок). Програмістка виглядає менш жіночно, носить джинси, загадково-недовірливо посміхається, зодягнена у джинси і виглядає по-бойовому – вочевидь, звикла сама відповідати за все і вже давно усвідомила, що ніщо не даватиметься легко у житті. Друга – у сукні, смаглява, з фантастично симпатичною посмішкою, вивчає логістику, вочевидь, не бере дурного в голову й тяжкого до рук; брак знання мов компенсує «стрільбою очима», жестикуляцією та іншими прийомами «мови тіла». Третя зодягнена у «бурку» (хустку, що закриває як верх, так і низ голови), окуляри, довгополий різновид ряси чорного кольору, штудіює мистецтва і за всю дорогу не те щоб не мовила жодного слова, а навіть не повернулася й не глянула у мій бік.

Паралельно ділюся враженням від «галантності» місцевих чоловіків – дівчатка підтверджують, що тут не особливо прийнято поступатися місцем (окрім, хіба що, вочевидь літнім жінкам-бабусям т.зв. «поважного» віку).

Про демократичність публіки та популярність цього виду транспорту свідчить розмаїтість пасажирів – від офісного планктону, втупленого у власні гаджети, держслужбовців до «школоти» (далеко не всі представники котрої, до речі, ведуться себе однаково розв’язно – є й чимало спокійних, зважених), домогосподарок, пенсіонерів, робітничого класу, тощо.

Приємно вражає спокійність обстановки та взаємна увічливість – нічого на кшталт «мущіна, ви вєсь праход занялі сваїм рюкзаком» чи «ця баба весь прохід заставила своїми ночвами», тощо, я не бачив/не чув. Щоправда, після виходу з потягу на нас чекає «сюрприз» – контроль оплати за проїзд «при виході» (див. фото), котрий красномовно свідчить про те, що на «кращого контролера – совість» місцевий мінтранс не покладається.

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

 

Вигляд на трибуни з арени - Колізей, Ель-Джем

Вигляд на трибуни з арени – Колізей, Ель-Джем

Оскільки готель не вабив цікавістю, а всю Махдію я вже обійшов, та й погода була не для засмаги, наступного ж дня ми подалися на екскурсію до сусіднього Ель-Джему, головною туристичною принадою якого є місцевий «колізей» – зменшена репліка римського Колізею; саме тут знімали декотрі сцени з фільму «Гладіатор» (також, декотрі споруди, як мені здалося, фігурували ще у парі-трійці культових фільмів). Як видно зі світлин, варто один раз побачити, що й радимо зробити самостійно (див. відповідну галерею).

Головне враження від Ель-Джему лишило, всупереч очікуванням, не відвідування «колізею», а сидіння у кавёярні навпроти й частування чаєм з кедровими горішками (“thé bondo”  як його тут називають, не певен, щодо вірності написання). Як правильно зазначено у одній книзі ???!, смак чаю суттєво залежить від того, до якого посуду його наливають, як його подають і при яких обставинах він розпивається. Так от, у мене мірою допивання у області серці розливалася якась приємна наповненість; досягненню цього стану, вочевидь, посприяла попередня дружня розташованість до нас хазяїна кавёярні (котра була взаємною і з нашого боку). Вашій увазі – відео «туніської чайної церемонії».

Сама дорога з Махдії до Ель-Джему теж варта окремої згадки. У цілому, туніські дороги не можна назвати ані хорошими, ані поганими, себто, їхня якість задовільна; дорожня поліція теж не перевантажує себе «випасанням» на дорогах (я не бачив жодного постового за усі чотири дні перебування), то ж можна дозволити собі дещо розігнатися. Раз чи два за дорогу нашу машину добряче «підкинуло» – то були «лежачі поліцаї» (police mort на місцевому жаргоні), котрі встановили нещодавно, і наш водій «просто не знав про них». Впадає у вічі довільність конструкції цих інженерних елементів – декотрі мають до метра у ширину, що натякає на їх «самопальність», однак, за словами нашого водія, встановлюють їх не інакше, як згідно з ухвалою відповідного муніципалітету.

Раз уже зайшла мова про поліцію, кілька цікавих фактів. По-перше, мою туристську цікавість до зовнішнього оздоблення місцевого відділку поліції мёяко «обрубали» доведенням до мого відома інформації про те, що фотографувати поліційні відділки тут заборонено. По-друге, як виявляється, у цій країні заборонено штрафувати жінок за порушення правил дорожнього руху. (див. альбом «Колізей»).

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

 

Морське кладовище, мис Махдія

Морське кладовище, мис Махдія

Майже одразу за портом закінчувалися людні квартали, поступаючись місцем фортеці, котру обрамляло кладовище моряків, що тяглося південним берегом махдійського мису – аж до самісінького маяка. Про це унікальне своїм узбережним розташуванням кладовище я теж дізнався з Вікіпедії, щоправда, на місці я отримав уточнення – воно є діючим, і на ньому ховають не лише моряків – це повноцінне міське кладовище. Про це мені повіли двоє привітних та інтелігентних з вигляду дядьків-дідів, котрі щойно відсиділи поминки за загиблим 40 днів тому родичем. Моє питання щодо того, скільки коштує місце на такому кладовищі, викликало у них суміш подиву з обуренням, оскільки, як виявилося, кладовище належить місцевій громаді, і місця на ньому не продаються – як місце, так і церемонія поховання є безкоштовними. Кілька років тому якась корпорація хотіла отримати землю під кладовищем для будівництва готелів, однак, як виявилося, суттєве місцеве безгрошів’я ніяк не на заваді оберіганню місцевих традицій та пам’яті предків – громада дружно зорганізувалася на протест, було зчинено такий скандал, що проджекти з перетворення мису на скупчення фешенебельних готелів надійно відійшли у минуле.

Під час перебування на тому місці асоціативна памёять “дістає” з власних підвалин пісню Les Negresses Vertes “Face à la mer”, у котрій описується доволі схожа місцина (хоча, духові розслаблено-амбієнтної Махдії краще пасує ремікс на цю пісню від Massive Attack); хоча, не виключено, що пісню присвячено іншому подібному кладовищу (у Тунісі, крім того, що у Махдії, є ще одне). (див. альбом “Морське кладовище”).

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

Класичні біло-блакитні кольори, м.Махдія

Класичні біло-блакитні кольори, м.Махдія

Що глибше я ознайомлювався з Махдією, то більше вона мені нагадувала Білгород-Дністровський; щоправда, тут замість велосипедів усі надавали перевагу пересуванню на мопедах, багата палітра марок, моделей, віку, технічного стану й помитості котрих відображала розмаїття майнового та соціального статусу місцевих мешканців, а також їхньої вдачі та ставлення до життя. До речі, засилля мопедів “з усією силою” відчулося уночі – не одразу зрозумівши натяк готельєра про можливість “за доплату” отримати кімнату “з виглядом на море”, я обрав стандартну, котра, вочевидь, автоматично означала вигляд на вулицю і на запахи й звуки мопедів, що проїздили нею  з частотою не рідше одного “дирчика” що-півхвилини.

Звісна річ, “білгород-дністровськість” Махдії не обмежувалася засиллям малолітражного транспорту, а полягала також у повній чи частковій нічим не зайнятості населення, вузькості вулиць та їх близькосхідному стилі планування, портовості міста, та порівняно невеликій кількості населення, щоб усе його знати. “Добивала” картину велика кількість рибалок, близькість як лиману (поруч налічується кілька солоних озер), так і моря, а також своєрідна й упізнавана архітектура, за тією різницею, що в Білгороді панує поєднання зелених сіток та воріт, обрамлених сірого (з місцевого піску) кольору капітальних парканів, тоді як у Махдії “стильовим прийомом” було поєднання білого кольору стін з яскраво- або вже вигоріло-синього кольору ворітьми/дверми/вікнами/тощо.

Більше того – коли я, пройшовшись рибним портом, де навіть плитка на пакгаузах місцево-стилізовано-візерункова, аж до того місця, де до них прилягає офіс прикордонної берегової служби, продавець горіхів на базарі практично упізнав у мені свого:

– Русо? Полако? Чеко?

– Нон, же сюі д’Юкрен.

– А, Клічко!?

Ще одна паралель з Білгород-Дністровським – це вік міста та багатство його історії: відомо, що поселення тут існували ще за фінікійських часів, найдавніші уламки античного корабля (з тих, що знайдено поблизу тутешнього порту) датують 80-м роком до н.е. Хоча, стверджувати, що наш Акерман (турецька назва Б.-Дністровського – ред.) з його офіційними 2500+ років віку є старшим я б не брався. Принаймні, стати побратимами ці два міста мають усі підстави, до того ж, місце вакантне.

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».

 

"Боїнґ" компанії "Air Tunisia" у світанковому зареві - аеропорт Аль-Мунастір

“Боїнґ” компанії “Air Tunisia” у світанковому зареві – аеропорт Аль-Мунастір

Приліт до Тунісу о 4-й ночі (за місцевим часом, дві години різниці з Києвом) у аеропорт Монастір відбувся доволі м’яко і без зайвих сюрпризів – у самому аеропорті чекання було мінімальним, як і прикордонні формальності – довелося заповнити коротку анкету, у одні й ті ж самі поля котрої різні люди вводили доволі різноформатні відомості, однак, нікого не було завернуто (я сумніваюся, що ті дані хтось потім оцифровує, а навіть якщо й так – що вони кимось використовуються). Уже в порядку речей сприйнялася відсутність україномовних формулярів – були, окрім стандартних англійської й французької, ще й формуляри російською, польською, чеською (зокрема); однак, з огляду на суттєвість українського туристського трафіку до країни, могли б уже й надрукувати.

Оскільки мій готель лежав найдалі від аеропорту, я мав можливість побачити фасади доброго десятку готелів, до котрих розвозилися ті, кому було ближче. Але моє терпіння було винагороджено – я мав можливість найдовше спостерігати за вузькою дорогою, котра йшла крізь селища й містечка, що поступово поставали, спочатку – у цілковитій темряві, а потім – в усе виразніших і світліших передсвітанкових сутінках. Дивно, але між 5-ю і 6-ю ранку щонайменше третина місць у чайних та кав’ярнях (класичні – для чоловіків, і таких у цій країні найбільше) вже були зайняті: потягуючи свою каву/чай, тунізійці тупо вирячувалися на вулицю, перебуваючи у своїй кавовій чи чайній нірвані. Через кілька днів перебування, я дійшов висновку, що більшість їх саме за цим заняттям і проводять майже увесь час.

Нарешті дорога поміж кактусами, пальмами, солоними лиманами праворуч та морем ліворуч добігла свого кінця і я зміг нарешті зануритися у омріяне Середземне море, котре за прозорістю майже не відрізнялося від Чорного в районі м.Великий Фонтан (Одеса), а за солоністю дещо не дотягувало до Куяльника. Не бажаючи згоріти у перший же день, я почвалав на огляд тутешнього міста, котре звалося Махдія. Вікіпедія нахваляла його з усіх боків як одне з найантичніших – колишній ключовий порт фінікійців, потім – Карфагену, ще пізніше – римлян.

Бажаючи “розім’яти” свою французьку, я познайомився з місцевим мешканцем: позаду хтось на червоному “Пежо”, обладнаному гучномовцями, про щось завзято кричав, і мені стало цікаво, чи не політична це агітація. Від літнього, але ще певного своїх сил дядька, котрого я буквально перестрів, щоб дізнатися, що тут відбувається, повідомив мені, що … :

  • це не політична агітація, а анонс фестивалю;
  • знайомитися просто так з подорожніми тут вітається не менше, ніж в Одесі (про що я його теж поінформував).

Дядько виявився дитячим тренером з футболу. Виявляється, попри незаможність, країна неабияк дбає про розвиток цього виду спорту, котрий тут ще не став цяцькою олігархів – не лише з причин відсутності тут таких, а й у наслідок низки інших особливостей. Дядько повідомив, що віддати сина на футбол не коштує нічого, і що з бюджету справно й регулярно виділяються суми на утримання секцій по всій країні.

Дві речі, котрі кидаються у вічі одразу – смак до оздоблення садиб і недбалість щодо чистоти на вулицях, – остання тут присутня вельми частково (що дивно, з огляду на тропічність клімату та загрози, котрі несе її поєднання з побутовим сміттям просто на тротуарі).

Ця публікація належить до серії статей «Знайомий-незнайомий Туніс».